Концепція Фоми Аквінського
Середньовіччя в Західній Європі пройшло під неподільним впливом теологічних доктрин, серед яких виділялася доктрина теолога і філософа Фоми Аквінського. Як і інші середньовічні мислителі, він кожну думку аргументував посиланнями на Біблію, твори "отців церкви". Проте погляди Фоми Аквінського були поглядами не лише теолога, а й глибокого філософа. Широко використовуючи філософські погляди Аристотеля, якого Фома Аквінський обрав своїм духовним наставником у філософії, йому вдалося створити цілісну, логічно побудовану систему релігійних положень і висновків стосовно природи і суспільства, які хоч і мали відтінок релігійного мислення, але стосувалися цілком реальних процесів тодішньої епохи.
Фома Аквінський уявляв суспільство у формі велетенського пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга (а в мислителя — це суспільні стани) зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє в цьому ланцюгу піраміди кільце спрямоване безпосередньо до Бога. Зазначимо, що в ХІІ-ХІV ст. у Європі теологічні концепції про суспільство тісно переплітаються з практичними вимогами феодалізму. Концепція Августина Аврелія про "царство Боже" дуже нагадувала "ідеальну державу" Платона. Це був ідеал держави і суспільства. Феодалам же було потрібне таке вчення, яке хоч якоюсь мірою відповідало б реаліям того часу, закріплювало їх владу. "Середньовіччя,— пише А. Гуревіч,—не бачило виразної різниці між ідеальним правом І позитивним, тобто таким, яким його собі уявляли в теоріях, і таким, яке діяло практично і було зафіксоване у вигляді конкретних настанов, кодексів і т. д.". Тому августинська концепція була доменом вузьких теологічних дискусій і практично не виходила за межі університетських мурів.
Розвиваючи концепцію "ланцюгово-пірамідального" суспільства, середньовічні мислителі постійно акцентувати увагу на арістотелівській тезі про суспільний характер людини. Цю тезу підтримував і Фома Аквінський. Він вважав, що особа тісно пов'язана з сім'єю, де вона працює і відпочиває, державними інститутами, різного роду корпоративними інтересами. І хоч середньовічне суспільство було побудоване на кшталт піраміди, все ж, як вважають європейські соціологи, це було деякою мірою і плюралістичне суспільство. Як пише той же А.Гуревіч: "Якщо ми хочемо правильно зрозуміти суспільний лад середньовічної Європи, то ми повинні до його аналізу підходити під кутом вертикальних і горизонтальних зв'язків. Васал підкоряється патронові особисто, але свій статус він отримує від груп, від суспільно-правової категорії, корпорації" і з цим статусом мусить рахуватися також і патрон""
Співвідношення політики та моралі в вченнях Н.Макіавеллі.
Насамперед, він різко виступає проти теологічних уявлень про державу і політику. Мабуть, вперше після Аристотеля Макіавеллі грунтує свої розмірковування на історичному досвіді, досвіді держав античного світу, аналізі політики сучасних йому урядів. Він стверджує, що вивчення минулого дає можливість передбачати майбутнє, визначити способи дій, корисних у сьогоденні. «Щоб знати, що повинно трапитись, досить простежити, що було...Це відбувається від того, — пояснював мислитель, — що всі людські справи робляться людьми, які мали і завжди будуть мати ті самі пристрасті, і тому вони неминуче повинні давати однакові результати». Головні аргументи для нього — досвід історії, однакова природа людини за всіх часів, у всіх державах і у всіх народів.
Найбільш загальною причиною людських дій, з яких складаються їх відносини, установи, історія, є для Макіавеллі інтерес. Для того щоб керувати людьми, на його думку, треба знати причини їх вчинків, їх інтереси і прагнення. Люди неспокійні, честолюбні, і ніколи не задовольняються своєю долею. Тому в політиці завжди варто розраховувати на гірше, а не на добре та ідеальне.
Яка влада долі над справами людей? Макіавеллі проти твердження, що усім у світі править доля і Бог: «Доля розпоряджається лише половиною всіх наших справ, іншу ж половину, чи біля того, вона надає самим людям». Доля (fortuna) всесильна там, де їй перешкодою не служить доблесть, воля (virtu).
Історична необхідність, з одного боку, і воля людей, з іншого приводять до утворення держав. До Макіавеллі держава трактувалася як громадська община (civitas) чи республіка, як у Цицерона, а в Середні віки — монархія, королівство, князівство. Макіа-веллі вводить новий термін для означення держави — Stato, як політично організоване суспільство, певним чином організована влада, її інституції, наявність юстиції, права. Цей термін прижився в науці і став загальновживаним (англ. State, фр. — E´tat, з якого бере початок термін етатизм). Метою держави й основою її міцності Макіавеллі вважав безпеку особистості і непорушність власності. Найнебезпечніше для правителя — зазіхати на майно підданих — це неминуче породжує ненависть. Безпека особистості і непорушність власності він називав благами свободи.
Джерелом розвитку держави є боротьба різних політичних сил, головним чином аристократії і народу. Вона і приводить до тієї чи іншої форми держави. За Макіавеллі, різниця між ними визначається структурою, організацією влади, кількісним і якісним складом елементів політичного спілкування. На форму держави впливають економічні, географічні, етнічні, військові, демографічні чинники, а також морально-психологічний стан суспільства, моральність правлячих. Генії і маразматики, вожді і посередності серед правлячих впливають на політику, форми держави, державне життя.
Форми державного правління, вважав Макіавеллі, залежать також від числа правлячих, цілей, які вони ставлять, від якості тієї чи іншої форми. Він відтворює концепцію Полібія про виникнення держави і коловорот форм правління. Правильні форми правління, на його думку, монархія, аристократія і демократія, метою яких є загальне благо, часто перероджуються в неправильні — тиранію, олігархію й охлократію, метою яких є власна користь правлячих. Слідом за античними авторами він також віддає перевагу змішаному з правильних форм правлінню — «змішаній республіці». її суть у тім, що система державних органів включає аристократичні і демократичні установи, які взаємно стримують зазіхання на інтереси тієї чи іншої частини населення, визначають вид державного режиму, є компромісом між знаттю і народом.
Кому надійніше доручити охорону свободи — народу чи аристократії? — порушує питання Макіавеллі і відповідає: «довіряти охорону свободи належить тим, хто менш жадібний і менш помишляє про її захоплення». Знать одержима бажанням панувати. Простолюддя «лише хоче не бути пригнобленим, воно більш любить свободу і менш знатних має засобів на викрадення свободи на свою користь».
Але змішана республіка — ідеал, майбутнє. Політичними ж реаліями Європи були монархії (у Флоренції — сеньйорія Ме-дичі). В усіх країнах феодальні відносини утворювали заплутаний клубок прав і обов´язків, безперервну боротьбу між королівською владою і васалами, низку зрад, зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і т.п. Саме з цієї практики виходив Макіавеллі, коли формулював свої рекомендації і правила політичного мистецтва в «Государі». У чому їх суть?
По-перше, на відміну від змішаної республіки, де народ охороняє волю і непорушність законів, що забезпечують суспільну безпеку, для государя політика — стратегія і тактика утримання влади і збереження держави. Владу здобувають різними способами, у т.ч. і шляхом злочинів, помітив Макіавеллі. Якщо государ прийшов до влади за допомогою народу, він повинен намагатися удержати його дружбу, що зовсім не важко, тому що народ вимагає тільки, щоб його не гнітили. Він більш від усього повинен побоюватися презирства і ненависті підданих.
По-друге, Макіавеллі спростовує загальну думку політиків про порочність народу. Народні маси постійніші, чесніші, мудріші і розсудливіші государя, стверджує він. «Порівнявши государя, підлеглого законам, з народом, також стримуваним ними, ми бачимо, що народ вище; точно так і при самовладці народ рідше впадає в помилки, ніж государ, і притому помилки його менші і правильніші». Навіть бунтуючий народ легко умовити, а проти государя потрібно вдаватись до меча, тому що те зло сильніше, яке вимагає більш сильного засобу. Останній, звільнений від уз законів, буде невдячніше і безрозсудніше всякого народу. Отже, служіння інтересам держави повинно стати нормою поведінки правителя і підданих. Спокій в країні підвищує авторитет верховної влади.
По-третє, важливим засобом політики Макіавеллі вважав релігію. Вона, вважав Макіавеллі, — могутній засіб впливу на розум і вдачу людей. Саме тому всі засновники держав і мудрі законодавці посилалися на волю богів. У Стародавньому Римі «релігія Допомагала командувати військами, надихати народ, стримувати людей доброчесних і осоромлювати порочних». Держава повинна використовувати релігію для керівництва підданими. На відміну від прихильників Реформації він вважав зразком і основою релігійної реформи не ідеї первісного християнства, а античну релігію, цілком підлеглу цілям політики. Не політика на службі релігії, а релігія на службі політики, вважав Макіавеллі.
По-четверте, політика — сфера світського життя, яке розвивається за своїми власними законами. На противагу католицькій церкві, яка намагалася підкорити політику християнській етиці, Макіавеллі відокремлював реальну політику від моралі. Моральних правил і шляхетних почуттів для політики замало, вважав він. У державній діяльності звичні інші правила, ніж у суспільстві між приватними особами. Вчинки політичних діячів повинні оцінюватися не з точки зору моралі, а по їх результатах, ставленню до блага держави. За Макіавеллі, головна мета політичного життя — загальне благо — допускає використання будь-яких засобів, що ведуть до нього. Мистецтво політики повинно спиратись на аналіз самої дійсності, на практику суспільного й державного життя.
Не підриваючи авторитету верховної влади, міркував Макіавеллі, треба пам´ятати і слідувати правилам політики. У «Государі» він повчав: государю слід бути в дружбі з народом, інакше у важкий час він буде скинутий. З людьми знатними слід чинити так, як чинять вони. Більше мудрості в тім, щоб, знаний скупим, здобувати худу славу без ненависті, ніж у тім, щоб, бажаючи набути славу щедрого і від того мимоволі розоряти інших, набувати худу славу і ненависть разом. Підданим краще вселяти страх, ніж любов. Методами здійснення влади можуть бути і хитрість, підступництво, обман. «Треба знати, що з ворогом можна боротись двома способами: по-перше, законами, по-друге, силою. Перший спосіб властивий людині, другий — звіру; але тому що першого часто недостатньо, то доводиться вдаватись і до другого. Звідси випливає, що государ повинен засвоїти те, що закладено в природі і людини, і звіра». Макіавеллі радив государю уподібнюватися леву і лисиці. «Лев боїться капканів, а лисиця — вовків, отже, треба бути подібним до лисиці, щоб обійти капкани, і леву, щоб відлякати вовків». Інакше кажучи, підсумовує автор «Государя», треба бути в очах людей жалісливим, вірним слову, милостивим, щирим, благочестивим — і бути таким справді, але внутрішньо треба зберегти готовність при необхідності проявити і протилежні якості. Нехай обвинувачують вчинки государя, аби виправдовували результати.
На думку Макіавеллі, для сучасних правителів припустимі віроломство і жорстокість. «Слід або зовсім не кривдити нікого, або задовольняти свою злість і ненависть одним ударом, а потім заспокоїти людей і повернути їм впевненість у безпеці». Краще вбити, ніж погрожувати. Краще жорстокість, ніж милосердя: від покарань і розправ страждають окремі особи, милосердя ж веде до безладдя, що породжує грабежі й убивства, від яких страждає все населення. Він радив государю «по можливості не віддалятися від добра, але при потребі не чуратися і зла». Такі правила політики і складають сутність «макіавеллізму» — практичного керівництва для безпринципних політиків, хто нехтує благом держави.
І право Макіавеллі розглядав як засіб для досягнення державних цілей. Закони охороняють свободу і спокій народу. «Коли народ побачить, що ніхто ні за яких обставин не порушує даних йому законів, він дуже скоро почне жити життям спокійним і задоволеним». Наводить приклад: завдяки законам Лікурга, за якими цар, аристократія і народ одержали кожний свою частку, Спарта проіснувала більш 800 років. Джерелом хороших законів, за Макіавеллі, виступає не воля государя, а невдоволення і смути — вони «завжди встановлювали закони і порядки для користі громадянської свободи». Голод і нестаток роблять людей вправними, вважав Макіавеллі, а закони — добрими. Тому що добрі діяння походять від доброго виховання, добре виховання — від хороших законів.
Політичні концепції Нового часу: загальна характеристика.
За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвину-тої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Основні ідеї цього періоду були пов’язані із розвитком двох теорій: суспільного договору та природного права. Фактично мислителі цього періоду намагалися дати відповідь на запитання: хто для кого існує – держава для людини, чи людина для держави?
ОСОБЛИВОСТІ розвитку політичних знань Нового часу:
- аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя;
- формування ліберальної політичної ідеології;
- обґрунтування необхідності розподілу влад;
- аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії;
- формування концепції прав людини та громадянина.
ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”, представника англійської політичної думки На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він – над законом.
За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. Тобто, за Гоббсом – людина існує для держави, звідси виникла вся школа тоталітарних вчень.
ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. У праці “Два трактати про державне правління” він першим серед мислителів на рівні в ланцюжку “особа – суспільство – держава” поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге – потреби й інтереси суспільства і лише на третє – потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.
Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.
Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність.
ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є (1689–1755) – французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки. У своїх працях – “Персидські листи”, “Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду”, “Про дух законів” – він наголошує, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).
Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду.
Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і “уособлення” цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії).
Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна “незалежна залежність”, коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.
Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої – народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої – аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.
Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи – монарха.
Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.
Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії – честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії – обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії – зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави.
Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини.
Форма держави визначає не лише “дух законів”, а й характер зовнішньої політики: для республіки – мир і поміркованість, для монархії – войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.
Політичні вчення кінця 16 – початку 19 століття. Ліберальна політична думка (А.Токвіль). Виникнення й еволюція соціально-політичних утопій.
Політологія - це відносно нова дисципліна. З самої назви випливає, що політологія (в англомовних країнах встановився інший термін - "політологічна наука") - це наука про політику. Сам термін утворився з двох грецьких слів: politike (державні або суспільні справи) і logos (вчення, слово). Виникнення політології пов'язують з рубежем ХІХ-ХХ ст., коли вона стала на шлях активного теоретичного і методологічного розмежування з історією, юриспруденцією, соціологією та філософією. До цього політичне життя суспільства традиційно розглядалося в межах цих галузей знань. Але витоки сучасної політології необхідно шукати в політичних ідеях і теоріях попередніх історичних епох.
В історії розвитку політичного знання виділяють три великих етапи:
перший етап сягає корінням в історію стародавнього світу, античності і продовжується до Нового часу; це період панування міфологічних, а пізніше - філософсько-етичних та теологічних пояснень політичних явищ і поступової їх заміни раціональними трактуваннями; при цьому політичні ідеї розвиваються в загальному потоці гуманітарних знань;
другий етап починається з Нового часу і продовжується приблизно до середини XIX ст.: політичні теорії звільняються від релігійного впливу, набувають світського характеру і найголовніше - стають більш прив'язаними до конкретних потреб історичного розвитку; центральними питаннями політичної думки стають проблема прав людини, ідея поділу влади, правової держави і демократії; у цей період відбувається становлення перших політичних ідеологій, політика усвідомлюється як особлива сфера життєдіяльності людей;
третій етап - це період становлення політології як самостійної наукової і освітньої дисципліни; процес оформлення політології починається приблизно у другій половині XIX ст., потім знадобиться майже сто років для кінцевого оформлення та професіоналізації політичної науки.
На рубежі ХІХ-ХХ ст. у політології формуються принципово нові методологічні підходи до дослідження політичних явищ, що призводить до появи різнобічних шкіл і напрямів, які відіграли значну роль у становленні сучасної політологічної науки. В першу чергу, політологія, що народжувалася, відчула на собі вплив позитивістської методології, принципи якої були сформульовані О.Контом і Т.Спенсером. Під впливом позитивізму в політичних дослідженнях утвердився принцип версифікації (від лат. verus - шукати, facio - роблю), тобто підтвердження, згідно з яким наукову цінність можуть мати вірогідні емпіричні факти, які можна перевірити шляхом спостереження, вивчення документів і кількісних методів аналізу. Позитивізм стимулював розвиток емпіричного напряму політології. Значний внесок у розвиток емпіричних досліджень внесла Чиказька школа політичної науки (20-40 pp. XX ст.), заснована відомим американським політологом Ч.Мерріамом.
Другий методологічний підхід, що утвердився, - соціологічний - тлумачив політичні явища як похідні від інших сфер суспільного життя: економіки, культури, етики, соціальної структури суспільства. Зокрема, марксизм заклав традицію економічного детермінізму - розуміння політики через дію об'єктивних економічних законів класового суспільства.
У цілому для європейських політологів початку XX ст. (а вони одночасно були і соціологами) було характерне дослідження політики в широкому соціальному контексті з виходом у сферу філософії, історії, соціології та психології. Розвиток політології цього періоду пов'язано з іменем Макса Вебера, якого закономірно вважають засновником теорії легітимності влади і сучасної теорії бюрократії. Важливу роль у становленні політичної теорії зіграли Г.Моска, В.Парето і Р.Міхельс, які заклали основу теорії еліт.
Могутній вплив на становлення методології і проблематику політології мали ідеї засновника психоаналізу З.Фрейда. Він звернув увагу на роль несвідомих імпульсів у детермінації політичних явищ. Значною мірою під впливом психоаналізу в політології сформувалися напрями, що досліджують політичну поведінку, спонукальні причини потягу до влади. Значний внесок для утвердження в політології методів психоаналізу й експериментальної психології внесли Ч.Мерріам і його соратник по Чиказькій школі Г.Лассуелл. Діяльність Чиказької школи підготувала ґрунт для біхевіоралістської (від англ. behaviour -поведінка) революції в західній і перш за все в американській політології після другої світової війни. Політична поведінка була визнана основою політичної реальності, що підлягає емпіричній фіксації, за допомогою, в першу чергу, методів природничих наук. У межах цього напряму були досліджені моделі поведінки в різних ситуаціях, наприклад, на виборах, при прийнятті політичних рішень. Об'єктом досліджень стала мотивація, яка спонукала індивіда до дій.
Біхевіоралістський підхід був орієнтований на два принципи неопозитивізму:
принцип версифікації, що вимагає встановлення істинності наукових тверджень за допомогою їх емпіричної перевірки;
принцип звільнення науки від ціннісних суджень і етичних оцінок.
Біхевіоралізм, з одного боку, заперечив ідеологічну тенденційність у поясненні політики, а з іншого - відмовляв політології в постановці проблем, спрямованих на соціальне реформування суспільства, що викликало критику з боку значної частини відомих політологів. У 70-х pp. XX ст. у розвитку західної політології почався новий період, який отримав назву "постбіхевіоральної революції". Було визнано, що головним у політології є не тільки опис, але й тлумачення політичних процесів, також відповіді на запити суспільного розвитку і вироблення альтернативних рішень. Це призвело до відродження інтересу до різнобічних дослідницьких підходів: історико-пізнавального методу, дослідницького підходу, розробленого М.Вебером, марксизму і неомарксизму, зокрема до ідей представників Франкфуртської школи Т. Адорно, Г. Маркузе, Ю. Хабермаса, Е. Фромма. Політологія знову звернулася до нормативно-інституціональних методів, що пояснюють політику як взаємодію інститутів, формальних правил і процедур. Наслідком постбіхевіоральної революції став своєрідний консенсус політологів стосовно рівноправності найбільш різнобічних підходів у вивченні політичної сфери: неприпустимості визнання пріоритету якого-небудь одного напряму.
У післявоєнний період політологія суттєво розширила і сферу своїх досліджень.
Це перш за все такі питання, як:
політичні системи (Г. Парсонс, Д. Істон, К. Дойч);
політична культура (Г. Алмонд);
політичні режими (Х. Арендт, К. Поппер, К. Фрідріх, З. Бжезинський);
партії і партійні системи (М. Дюверже, Дж. Сарторі);
конфлікт і консенсус у політиці (Р. Дарендорф, С. Ліпсет).
Політична наука збагатилася новими напрямами в дослідженні проблем демократії. Р. Даль, Дж. Сарторі, Й. Шумпетер розробили нові теоретичні моделі демократії. В останні десятиліття зросла цікавість до проблем політичної модернізації (С. Хантінгтон) і проблем створення умов, що визначають демократичні перетворення різних країн.
Розвиток політології як самостійної науки і навчальної дисципліни - це не тільки період визначення її предметної сфери та методологічної основи, але й період організаційного оформлення. З другої половини XIX ст. політологія стає на шлях активного організаційного оформлення. Існує декілька поглядів щодо початку інституціоналізації політології, тобто її оформлення в самостійний напрям у сфері освіти і наукових досліджень. Деякі вчені пов'язують її появу з виникненням у середині XIX ст. в Німеччині правової школи, орієнтованої на вивчення держави. Пізніше, у 1871 р. в Парижі створюється інший політологічний центр - Вільна школа політичних наук. Інші дослідники символічною датою появи політології називають 1857 p., коли у США в Колумбійському коледжі, що згодом став університетом, став читатися курс політичної теорії. У 1880 р. тут відкривається Школа політичної науки. З цього року в США починає видаватися перший політологічний журнал. Після другої світової війни у багатьох країнах спостерігається своєрідний "бум" на політологічні дослідження. Це стимулювало створення академічних політичних інститутів і міжнародних центрів. Так, у 1949 р. в межах ЮНЕСКО була заснована Всесвітня асоціація політичних наук. У 70-90 pp. XX ст. відбувається кінцева інституціоналізація політичної науки. З допоміжної дисципліни, яку нерідко розглядали як доповнення до юриспруденції і соціології, політологія перетворилася в загальновизнану, організаційно оформлену академічну дисципліну з широко розгалуженою системою освітніх та дослідницьких закладів.
Токвіль –
Своєрідна розробка таких актуальних саме тепер проблем, як демократизація суспільного життя, забезпечення громадянських прав і свобод, соціальної рівності та справедливості, висунула А. де Токвіля в ряд найоригінальніших соціологів свого часу. Основна тема його роздумів і досліджень — історичний злам, що відбувається у XIX ст. в усіх сферах тогочасної людської спільноти. Головні праці вченого "Демократія в Америці" (1835), "Старий порядок і революція" (1856) присвячені осмисленню народження нового суспільства, яке він називає демократичним, протиставляючи його старому аристократичному (феодальному) суспільству.