Методи визначення залишкового азоту і сечової кислоти, їх клінічне значення

Залишковим азотом (ЗА) крові називають всі сумарні азотисті фракції крові за виключенням білкової (азот сечовини, амінокислот, креатину і креатиніну тощо), тому ЗА крові іноді називають небілковим азотом.

Визначення вмісту ЗА проводять у безбілковому фільтраті (центрифугаті) крові, що залишається після осадження білків. Методи визначення можна поділити на дві групи: азотометричні та гіпобромітні.

Азотометричні методи. Для цього безбілковий фільтрат піддають мінералізації при нагріванні з концентрованою сірчаною кислотою у присутності каталізатору і переводять весь ЗА у сірчанокислий амоній. Подальше визначення можна проводити за методом К’єльдаля: аміак витісняють розчином лугу, переганяють і зв’язують титрованим розчином сірчаної кислоти, після чого титрують індикатором Таширо.

Щоб спростити метод і уникнути перегонки, визначають вміст аміаку у мінералізованій пробі прямими колориметричними методами: за реакцією з реактивом Несслера (при його взаємодії з аміаком утворюються сполуки жовтого кольору), нінгідрином або фенілгіпохоритом.

Гіпобромітні методи ґрунтуються на здатності гіпоброміту руйнуватися за дії азотистих сполук. Залишок гіпоброміту виявляють йодометрично: шляхом титрування тіосульфатом (гіпосльфітом) – метод Раппапорта-Ейхгорна, або прямим колориметричним визначенням йоду (за Нательсоном, 1961; Сербіною, 1970).

Уніфікованими методами вважаються методи за реакцією із реактивом Несслера та метод Раппапорта-Ейхгорна.

Гіперазотемія – підвищення вмісту ЗА – може бути абсолютною і відносною. Відносна гіперазотемія спостерігається при значній втраті води із організму та згущенні крові. Абсолютна поділяється на ретенційну та продуктивну.

Ретенційна гіперазотемія розвивається при порушенні видільної здатності нирок. Може бути нирковою та позанирковою. Ниркова спостерігається при ураженні нирок, а зростання вмісту ЗА корелює із тяжкістю патології. Позаниркова спостерігається при захворюваннях серцево-судинної системи та обструкції сечовивідних шляхів. В обох випадках вона є наслідком зменшення величини фільтраційного тиску: відповідно через зниження артеріального тиску та підвищення протитиску у капсулі Шумлянського-Боумена.

Продуктивна гіперазотемія супроводжується посиленим розпадом білків в організмі і спостерігається при захворюваннях, що характеризуються ендогенною інтоксикацією, пролонгованих стресах, лихоманці, тяжкому перебігу цукрового діабету, політравмах, інфекційних захворюваннях, кишковій непрохідності, а також при злоякісних новоутвореннях.

Слід зазначити, що при продуктивній гіперазотемії співвідношення азоту сечовини до ЗА (urea ratio) зменшене (норма – близько 50 %), тоді як при ретенційній – збільшене.

Гіпоазотемія спостерігається при недостатній білковій годівлі та вагітності.

Сечова кислота є одним із кінцевих продуктів обміну пуринових основ (аденіну і гуаніну) у ссавців. При їх дезамінуванні утворюється гіпоксантин, потім – ксантин, що окислюється у печінці за участі ксантиноксидази до сечової кислоти. Подальший її метаболізм у тварин пов’язаний із наявністю у них ферменту урикази, що розщеплює сечову кислоту через низку послідовних реакцій до алантоїну і, в кінцевому наслідку, до сечовини. Виключення із цього правила складають примати і, з домашніх тварин, собаки породи далматинський дог.

У птиці сечова кислота також є кінцевим продуктом обміну білків, а синтезується вона із аміаку, оскільки ферменти орнітинового циклу у них взагалі відсутні.

Серед методів визначення вмісту концентрації сечової кислоти розрізняють:

колориметричні, що ґрунтуються на здатності сечової кислоти відновлювати різні сполуки з утворенням забарвлених сполук. Серед найбільш поширених слід виділити методи, що ґрунтуються на розвиненні синього забарвлення при взаємодії сечової кислоти із реактивом Фоліна (фосфорновольфрамовою кислотою) – за Мюллером-Зейфертом, Покровським тощо. Ці методи є недостатньо специфічними, оскільки відновлювальними властивостями володіють й інші сполуки, що містяться у складі плазми крові (аскорбінова кислота, тирозин, триптофан тощо);

прямі спектрофотометричні методи, що ґрунтуються на вибірковому поглинанні сечовою кислотою УФ-променів в діапазоні 282-295 нм. Максимум абсорбції спостерігається при 289 нм (Marimont, London, 1964). Є достатньо специфічними і точними;

ферментативні (уриказні): кінцевої точки та кінетичні. Методи кінцевої точки ґрунтуються на здатності урикази розщеплювати сечову кислоту до алантоїну, вуглекислого газу та перекису водню. Результати реакції обліковують різними методами: 1) реєстрацією абсорбції сечовою кислотою променів з довжиною хвилі 293 нм; 2) визначенням перекису водню за реакцією з метанолом із утворенням формальдегіду. Останній реагує з ацетилацетоном, утворюючи сполуку жовтого кольору, яку визначають фотометрично.

Кінетичні методи базуються на оптичному тесті Варбурга.

Гіперурикемія може спостерігатися при надмірній годівлі кормами тваринного походження, багатими на нуклеїнові кислоти, при захворюваннях, що супроводжуються посиленим розпадом нуклеопротеїнів (злоякісні новоутворення, лейкози), унаслідок затримки сечової кислоти в організмі через патологію нирок. У птиці гіперурикемія розвивається при надмірній білковій годівлі.

Гіперурикемія є основною ознакою подагри, водночас наявність гіперурикемії не завжди свідчить про наявність цього захворювання. Необхідна умова клінічного прояву цього захворювання – осадження уратів у тканинах. Останнє залежить від низки чинників, серед яких провідна роль належить співвідношенню сечова кислота/урати (сечова кислота є менш розчинною у відношенні до її солей). Зниження рН середовища спричинює перехід уратів у сечову кислоту і сприяє процесу кристалізації.