Додаткова література:

1. Бохенский Ю.М. Современная европейская философия. – М., 2000.

2. Вальденфельс Б. Вступ до феноменології. – К., 2002.

3. Вельш В. Наш постмодерний модерн. – К., 2004.

4. Вдовина И.С. Французский персонализм. – М., 1990.

5. Зарубіжна філософія XX століття. – Київ, 1993

6. Ильин И. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. – М., 1998.

7. История философии. Учебник для вузов / Под ред.. Валильева В.В., Кротова А.А., Бугая Д.В. – М., 2005.

8. Коплстон Ф. История философии: XX век. – М., 2002.

9. Лях В.В., Йосипенко О.М., Куплін В.М., Кошарний С.О., Ситниченко Л.А. Світоглядно-методологічні інновації в західноєвропейській філософії. — К., 2001.

10. Мамардашвили М., Соловьев Э., Швырев В. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия в современном мире. Философия и наука. – М., 1972.

11. Маньковская Н.Б. Париж со змеями. Введение в эстетику постмодернизма. – М., 1995.

12. Молчанов В.И. Время и сознание. Критика феноменологической философии. – М., 1988.

13. Пассмор Д. Современные философы. – М., 2002.

14. Суворова А.Н. Введение в современную философию. Учебное пособие // http://ru.philosophy.kiev.ua/edu/ref/suvorova/00.html.

15. Сучасна зарубіжна філософія. Течії і напрямки / Упорядники В.В. Лях, В.С.Пазенок. – К., 1996.

16. Тавризян Г.М. Проблема человека во французском экзистенциализме. – М., 1977.

17. Убальдо Н. Иллюстрированый философский словарь. – М., 2006.

Філософська антропологія: екзистенціальні проблеми / В.І. Шинкарук, В.Г. Табачковський, Г.І. Шалашенко, Є.І. Андрос, Г.П. Ковадло. – К., 2000.

Т. 16: Українська філософія.

Мета: розглянути особливості формування світогляду та філософських ідей Київської Русі. Проаналізувати формування гуманістичних та просвітницьких філософських вчень в Україні. З’ясувати як Києво-Могилянська академія вплинула на українську філософську думку. Звернути увагу на співвідношення теорії і практики, самопізнання, тлумачення Біблії та світу у Г. Сковороди. Проаналізувати філософію національної ідеї М. Костомарова, Т. Шевченка, І. Франка, М. Драгоманова, Д. Донцова та В. Липинського та розвиток філософії в Україні на сучасному етапі.

Основні поняття: кордоцентризм, гуманізм, просвітництво, концепція «трьох світів», гуманізм, сродна праця, національна ідея.

План лекції:

1. Характеристика української філософії: періоди, представники, особливості.

2. Філософія Києво-Могилянської доби.

3. Філософська концепція Григорія Сковороди.

Семінар: Українська філософія:

1. Григорій Сковорода як засновник української класичної філософії.

2. Філософія Просвітництва та романтизму в Україні.

3. Філософія української національної ідеї.

Методичні рекомендації до семінару:

1. Засновником класичної української філософії був Г. Сковорода. Він розвиває філософію життя в якій метою філософії є мудрий спосіб існування. Відомо, що на погляди Сковороди впливали Біблія, філософія Античності та Відродження, Просвітництва та вітчизняна антропологічна традиція. Але найбільше позначилися ідеї платонізму, західної пантеїстичної містики витлумачені філософом в етико-гуманістичному ключі. Особливістю філософствування мислителя є універсальний алегоризм в якому осмислення світу відбувалося не в системі понять, а в системі багатозначних символів. Природу, людину та Біблію Сковорода пояснює за допомогою ситеми антитетичних символів – добро, зло, світло і темрява, вічне і тлінне Основоположними для Сковороди є вчення про дві природи та три світи. Все в світі має дві натури: вічну і тлінну, невидиму та видиму, які складають суть трьох сфер буття (світів) – Всесвіту, людини та Біблії. Макрокосмос, що засновується на матеріальних стихіях, тех. Має два виміри – старий – видимий та новий – духовний світ. Справжній світ можна пізнати не з матеріальних речей, а через заглиблення в його духовну основу. Мікрокосм – так само має дві природи – видиму, тілесну, смертну та невидиму, духовну, безсмертну. Людину можна пізнати лише через пізнання людського духу. Духовне буття світу і людини є для Сковороди божественним, тому самопізнання є способом богопізнання та шляхом до пізнання духовної частини світу. Оскільки невидиме (Бог) існує скрізь, а мікрокосм (людина) гармонійно взаємодіє з макрокосмом і відтворює в собі його особливості, то людина є центром, де сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Тому сократівський принцип «пізнай себе» є провідним у філософських творах Ско­вороди. Світ Біблії є виразом вічних істин, які приховані за символами та образами. Пізнання цього світу так само вимагає відокремлення буквального та духовного змісту. Морально-етична, або практична філософія Г. Сковороди ставить собі за мету актуалізувати в людині її духовний світ, тобто досягнути єдності з Богом. Лише реалізуючи себе у «спорідненій праці» – зусиллях, що наближають до Бога, людина здатна досягнути щастя і свободи.

2. В Україні можна виділяти свій період Просвітництва – кін. XVIII- поч. XIX, коли, продовжуючи вчення європейських філософів, розглядалися проблеми сутності людини, її пізнавальних здатностей, питання освіти та науки. Саме в цей час відкрилися Київська духовна академія та Київський університет. Активно перекладалися, щоправда на російську мову, твори Русо, Вольфа, Шеллінга, Фіхте, Гегеля. Серед оригінальних філософів цього періоду були Яков Козелеський, знавець логіки П. Лодій, професор філософії Київського університету О. Новицький, професор філософії духовної Академії Й. Міхневич. Усі вони тлумачили філософію як теоретичну науку про найзагальніші принципи буття та пізнання. Її завдання полягало у просвітленні розуму і серця, пізнанні сил і причин природи та людини. Беручи свої витоки з глибин людського духу, філософія лише у світлі розуму розкриває себе сповна, адже досвід не може бути джерелом загальних знань.

Поруч з просвітницькою в межах української філософської думки розвивалася і романтична тенденція, яка набула поширення у XIX ст. Її яскравим представником були Т. Шевченко, П. Куліш. На відміну від просвітників, представники романтизму апелювали до іраціональних глибин, стихійно-творчих сил людського єства. Вони розвивали ідеї нації, історії та культури, проголошуючи наявність в кожній культурі власної душі. Для романтиків характерна «філософія серця», опора на християнську віру. Бог для них не є чимось абстрактним чи моралістичним, а виражає національний дух народу, його одвічні прагнення і сподівання до Правди та Добра. Усі романтики акцентували увагу на домінуванні чуттєво-емоційної сфери в людині, вони виступали проти панування раціонального розуму, який для них уособлював негаразди цивілізації. Романтики вірили в месіанізм українського народу, його історичне призначення.

3. Окремий етап формування української філософії становлять погляди мислителів, що розвивали філософію національної ідеї України. Саме в кін. XIX-на поч. XX ст., розвиток філософської думки проходив в нерозривній єдності з пробудженням національної самосвідомості українського народу. На відміну від філософів-просвітників, які розвивали академічно-раціоналістичну традицію філософствування, мислителі національної ідеї зосереджували свою увагу на ідеї нації, досліджували її сутність, призначення й властивості. Їх філософія набирала конкретного культурно-історичної та ідейної спрямованості. На відміну від романтиків, мислителі цього періоду були прагматично і навіть позитивістично налаштованими. Вони відходили від наївних пошуків душі народу та месіанських уявлень про Україну. Під впливом науки, розвитку матеріалістичної філософії та ідей соціалізму, мислителі національної ідеї намагалися вивести усвідомлення національних питань на теоретичний рівень, віднайти шляхи і засоби реального здобуття і розбудови Української державності. Серед представників національної філософії були мислителі різних шкіл.

В групу мислителів позитивістського спрямування можна об’єднати М. Драгоманова, І. Франко, Л. Українку, М. Грушевського, В. Винниченка. Усі вони перебували під впливом соціалістичних ідей, але розвивали їх переважно у народницькому ключі. Для них українська ідея – це розвиток соціальної, народної, федеративної України. В групу українських мислителів націоналістичного спрямування можна віднести І. Нечуй Левицького, Б. Грінченка, М. Міхновського, Ю. Липу, Д. Донцова. Основне своє завдання вони бачили у формуванні радикальної ідеології інтегрального націоналізму, яка б встановлювала чіткі пріоритети нації та національної свідомості, визначала мету у встановленні незалежної української держави. Для обґрунтування такого ідеалу мислителі-націоналісти окреслили чіткі теоретичні позиції та визначили практичні кроки. На відміну від народно-соціалістичного варіанту української ідеї, прихильники націоналізму робили акцент на методах встановлення національної влади, засобах її утримання, способах проведення україноорієнтованої політики. Провідну роль в цьому має відіграти національна еліта, яка об’єднає навколо себе представників усіх класів та верств населення безвідносно до їх вірувань, мов та соціальних вподобань. Мислителі націоналістичного спрямування виступали проти наївності романтиків та соціалістів, а також критикували інтернаціоналістську позицію більшовиків.