Документ Microsoft Office Word

Зміст теми: Поняття “вегетативна нервова система” запроваджене на початку минулого століття французьким фізіологом М. Віchat (1800). У його основі лежить протиставлення тваринного (анімального) життя рослинному (вегетативному), тому воно вживається для характеристики процесів, пов'язаних переважно із обміном речовин. Сьогодні більш уживаним терміном для означення цього відділу нервової системи є - "автономна нервова система". Виявилося, що у сфері впливу автономної нервової системи лежать також функції залоз, гладких м'язів внутрішніх органів.

Головна функція автономної нервової системи полягає у підтриманні сталості складу внутрішнього середовища організму або гомеостазу при різних впливах на організм. Разом з тим ця система регулює також діяльність органів і систем, які безпосередньо не беруть участі в підтриманні гомеостазу (наприклад, статевих органів, внутрішньоочних м'язів тощо).

Вона відіграє також важливу роль у пристосувальних реакціях організму, зміни вегетативних функцій завжди супроводжують різні поведінкові акти (харчові, статеві, захисні тощо), будучи їх своєрідним «вегетативним відображенням». Найрізноманітніші акти поведінки, які проявляються у м'язовій діяльності, супроводжуються зміною вегетативних функцій (органів кровообігу, дихання, травлення, виділення, секреції тощо). Особливо важлива участь вегетативних рефлекторних реакцій у тих випадках, коли виникає загроза існуванню організму, і в стресових ситуаціях з якимось емоційним забарвленням (страх, гнів, біль тощо), коли мобілізуються всі сили організму для переборення небезпеки, яка виникла або загрожує.

Автономна нервова система, звичайно, не перебуває під безпосереднім контролем з боку нашої свідомості на відміну від соматичної, яка свідомо керується і

забезпечує зв'язки організму з навколишнім середовищем. Але уявлення про "автономність" вегетативної нервової системи від вищих відділів ЦНС, психічної сфери є умовним. Кора великого мозку, головним чином, умовнорефлекторним шляхом регулює і координує всі процеси, які відбуваються в організмі відповідно до його поточних проблем.

Автономна і соматична нервові системи діють співдружньо, їх нервові центри, особливо на рівні стовбура головного мозку і великого мозку, неможливо відрізнити один від одного, але периферичні відділи обох систем зовсім різні.

Що ж входить у поняття “автономна нервова система”?

Автономна (вегетативна) нервова система є комплексом центральних і периферичних структур, які регулюють усі фізіологічні процеси внутрішніх органів.

До складу автономної нервової системи входять такі структурні утворення:

1) нервові волокна; 2) периферичні нервові вузли (ганглії), які складаються із нервових клітин; 3) “центри” у сірій речовині спинного мозку і стовбура головного мозку (середній і довгастий мозок), від клітин яких починаються нервові волокна; 4) вищі “центри”, розташовані у проміжному мозку на рівні III мозкового шлуночка і у великому мозку.

ОСОБЛИВОСТІ БУДОВИ АВТОНОМНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Периферичний відділ автономної нервової системи є загалом еферентним і складається з двох, послідовно сполучених груп нейронів: прегангліонарних і постгангліонарних. Клітинне тіло прегангліонарних нейронів розташоване в ЦНС (наприклад, у сірій речовині спинного мозку), а їх аксони спрямовані до винесених за межі ЦНС вегетативних гангліїв. Тут розташовані тіла кінцевих, постгангліонарних нейронів, аксони яких виходять із гангліїв і йдуть до виконавчих органів . У вегетативних гангліях відбувається перемикання прегангліонарних нейронів на тілах постгангліонарних. Ця морфологічна особливість - наявність синаптичного розриву на периферії, тобто двонейронна будова периферичного відділу вегетативної нервової системи є основною властивістю, яка дозволяє чітко розрізняти вегетативний еферентний шлях від соматичного.

Друга відмінність полягає у виході нервових волокон із ЦНС. Соматичні волокна залишають стовбур головного мозку, спинний мозок сегментарно і перекривають іннервовані ними ділянки щонайменше трьох суміжних сегментів. Волокна автономної нервової системи виходять із обмежених ділянок стовбура головного мозку (середньомозкової, бульбарної) і спинного мозку (грудинопоперекової і крижової).

Третьою із основних відмінностей що стосується будови автономної і соматичної нервової систем, зокрема розподілу їхніх волокон на периферії, є:

-вегетативні волокна іннервують усі тканини і органи;

- соматичні ж - розподіляються суворо сегментарно.

Четверта відмінність закладена у функції органів, які іннервуються автономною і соматичною нервовими системами. Перетин передніх корінців призводить до повного переродження соматичних волокон і не позначається істотно на вегетативних, позаяк еферентний вегетативний нейрон, винесений у один із периферичних гангліїв, і виконавчий орган у таких умовах керується активністю тільки даного нейрона (власне, автономно). Існують також морфологічні відмінності вегетативних волокон. Більшість їх безмієлінові, тонкі. Діаметр таких волокон не перевищує 7 мкм (групи В, С). Ці відмінності зв'язані з функціональними особливостями. Тонкими вегетативними волокнами збудження поширюється значно повільніше (1,0-15 м/с), ніж товстими мієліновими соматичними (70-120 м/с). Для виклику відповідної реакції вегетативних волокон треба застосувати подразнення значно більшої сили. Вегетативні нерви характеризуються великим рефрактерним періодом.

У організації аферентних шляхів автономної нервової системи можна визначити два типи. Чутливі волокна першого типу є спільними для соматичної і вегетативної систем, їх клітинні тіла лежать у спинномозкових вузлах або аналогах (наприклад, вузол блукаючого нерва). До другого типу належать чутливі шляхи, клітинні тіла яких локалізуються в периферичних вегетативних (екстра- і інтрамуральних) гангліях. Волокна, які утворюють аферентний ланцюг вегетативної рефлекторної дуги, належать до груп А, В і С (за класифікацією J. Erianger і Н. S. Gasser). У більшості внутрішніх органів переважають закінчення аферентних волокон групи С, рідше зустрічаються групи В і А. Інформація від внутрішніх органів у ЦНС передається системами черевних нервів які мають найповніший набір волокон, а також тазовими і блукаючими нервами (в них містяться головним чином волокна групи С). Мієлінізованими волокнами (А) передається інформація про дію механічних чинників, тоншими мієлінізованими і немієлінізованими (В і С) - про хімічні і термічні подразнення внутрішніх органів.

ФУНКЦІЇ ГАНГЛІЇВ АВТОНОМНОЇ (ВЕГЕТАТИВНОЇ) НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Вегетативні ганглії відіграють важливу роль у проведенні, розподілі та переробці імпульсів, які проходять через них, а також у здійсненні так званих периферичних (місцевих) рефлексів. За структурою і функціями вегетативні ганглії можна вважати нервовими “центрами”, винесеними на периферію, їм притаманні морфо-функціональні властивості нервових центрів: відсутність сполучної тканини, незначний позаклітинний простір, численні гліальні елементи, щільний синаптичний контакт, однобічне проведення збудження, дивергенція і конвергенція збуджень, сумація (часова і просторова), оклюзія, трансформація ритму нервових імпульсів тощо. Разом із тим вони мають і деякі особливості: довготривала синаптична затримка (1,5-30 мс) і ЗПСП, тривала слідова гіперполяризація. Внаслідок цих особливостей частота імпульсів, які можуть генерувати нейрони вегетативних гангліїв, порівняно невелика (не перевищує 10-15 імп/с).

Крім загальних з екстрамуральними гангліями властивостей, ентеральним (інтрамуральним) гангліям метасимпатичної системи притаманна високого ступеня автономія. У гангліях міжм'язового і підслизового сплетінь містяться особливі нервові клітини - водії ритму, які керують міогенними ритмами гладких м'язів органів травлення. У інтрамуральних гангліях, як і в деяких екстрамуральних, замикаються “місцеві” рефлекторні дуги, утворені клітинами Догеля І і II типу.

Вегетативні ганглії є відділом нервової системи, який не має безпосереднього зв'язку з вищими центрами, внаслідок чого вони можуть регулювати діяльність внутрішніх органів автоматично.

У симпатичних гангліях кожне пресинаптичне волокно іннервує велику кількість (до 30) постгангліонарних нейронів. Тому збудження, яке надходить прегангліонарними волокнами із спинного мозку, після ганглію поширюється на периферію (явище мультиплікації) і носить генералізований характер.

У парасимпатичних гангліях кількість постгангліонарних нейронів, які іннервуються одним прегангліонарним волокном, значно менша (лише 3-4), тому мультиплікаційна активність їх не є тією важливою функцією, яка властива симпатичним гангліям. Треба враховувати і ту обставину, що парасимпатичні ганглії розташовані безпосередньо в стінці певного органа або поблизу, у цих нейронів дуже короткі постгангліонарні волокна.

НЕРВОВІ ЦЕНТРИ ВЕГЕТАТИВНИХ РЕФЛЕКСІВ.

Спинний мозок. У спинному мозку (в бокових і частково в передніх рогах) розташовані спінальні сегментні симпатичні і парасимпатичні “центри” І порядку. Вони забезпечують елементарні вегетативні рефлекторні реакції: судиннорухові, потовидільні, сечовивідні, дефекації, статеві (ерекція статевого члена і клітора, еякуляція) тощо. У здійсненні спінальних вегетативних рефлеків беруть участь як симпатична, так і парасимпатична системи.

Стовбур головного мозку. До вегетативних “центрів” стовбура головного мозку належать розташовані в середньому і довгастому мозку парасимпатичні ядра черепномозкових нервів (III, VII, IX, Х пари) - парасимпатичні центри І порядку, а також спеціалізовані ділянки ретикулярної формації стовбура головного мозку (симпатичні центри II порядку). Вони забезпечують такі життєво важливі вегетативні функції організму, як дихання та кровообіг. Там же містяться й центри ковтання та ін. Ретикулярна формація сполучається із спинним мозком ретикулоспінальним шляхом. Ядра ретикулярної формації (їх близько 40) беруть участь у регуляції дихальної, серцево-судинної систем, здійснюють трофічну функцію, є частиною загальних інтегративних систем мозку, до яких входять лімбічні утворення і нова кора.

Важливим моментом теми є розуміння того, що стан вегетативного відділу нервової системи регулюється іншими відділами ЦНС. Зокрема проміжним та переднім мозком.

Проміжний та передній мозок. До структур переднього мозку, які беруть участь у регуляції вегетативних функцій організму, належать гіпоталамус, лімбічна система мозку, базальні ганглії, нова кора. Вони забезпечують інтеграцію вегетативних функцій організму для підтримання гомеостазу в стані спокою, під час напруженого стану (ерготропна регуляція) і для відновлення цього показника після напруженого стану (трофотропна регуляція).

Гіпоталамус є вищим центром регуляції вегетативних функцій, які відповідають за стан внутрішнього середовища організму. Він є важливим інтегративним центром вегетативних, соматичних і ендокринних функцій. Гіпоталамус - центральний відділ проміжного мозку. Він лежить вентральніше від таламуса. Нижньою межею гіпоталамуса служить середній мозок, а верхньою - кінцева пластинка, передня спайка і зоровий перехрест. У ньому нараховується близько 48 пар ядер. У гіпоталамусі виділяють такі групи: 1) преоптичну; 2) передню групу; 3) середню групу; 4) зовнішню групу; 5) задню групу. Серед ядер виділяють специфічні і неспецифічні. Специфічні ядра сполучені з гіпофізом і здатні до нейрокринії, тобто синтезу і виділення ряду гормонів. Ядра гіпоталамусу не є ні симпатичними, ні парасимпатичними, хоча прийнято вважати, що в задніх ядрах гіпоталамуса містяться групи нейронів, сполучені переважно із симпатичною системою, а в передніх його ядрах - нейрони, які регулюють функції парасимпатичної системи. Гіпоталамус регулює функції обох частин вегетативної нервової системи залежно від характеру і рівня аферентації, яка надходить до його ядер. Він утворює двобічні (аферентні і еферентні) зв'язки із різними відділами головного мозку - верхніми відділами стовбура мозку, центральною сірою речовиною середнього мозку, із структурами лімбічної системи таламуса, ретикулярною формацією, підкірковими ядрами і корою. Аферентні сигнали надходять у гіпоталамус від поверхні тіла і внутрішніх органів, а також від деяких відділів головного мозку. В медіальній ділянці гіпоталамуса є особливі нейрони (осмо-, глюко-, терморецептори), які контролюють важливі параметри крові (водно-електролітний склад плазми, температуру крові тощо) і спинномозкової рідини, тобто “стежать” за станом внутрішнього середовища організму. Через нервові механізми медіальна ділянка гіпоталамусу керує діяльністю нейрогіпофізу, а через гуморальні механізми - аденогіпофізу.

Гіпоталамус регулює водно-електролітний обмін, температуру тіла, функції ендокринних залоз, статеве дозрівання, діяльність серцево-судинної, дихальної систем, органів травлення, нирок. Він бере участь у формуванні харчової, статевої захисної поведінки, в регуляції циклу сон - неспання тощо. Тому будь-яка дія на гіпоталамус супроводжується комплексом реакцій багатьох систем організму, що виражається у вісцеральних, соматичних та психічних ефектах.

У разі ушкодження гіпоталамусу (пухлини, травматичні чи запальні ураження) спостерігаються розлади енергетичного і водного балансів, терморегуляції, функцій серцево-судинної системи, органів травлення, ендокринні порушення, емоційні реакції.

На вегетативні функції організму істотний вплив чинять лімбічні структури мозку.

Лімбічна система або “вісцеральний мозок”, складається з філогенетично старих відділів головного мозку: мамілярних тіл гіпоталамуса, передніх ядер таламуса, мигдалеподібного тіла, септальних ядер, гіпокампу, поперечної звивини кори великого мозку та ін. Лімбічна система - функціонально єдиний комплекс названих нервових структур, який відповідає головним чином за механізми формування і реалізації емоційної поведінки ссавців, у прояві якої добре виражені вегетативні реакції.

Аферентні і еферентні зв'язки структур лімбічної системи різноманітні. Найбільшою мірою виражені морфофункціональні зв'язки між лімбічною системою, гіпоталамусом і ретикулярною формацією. Через ці структури мозку лімбічна система впливає на вегетативні функції.

Важливу роль у регуляції вегетативних функцій відіграє ретикулярна формація стовбура головного мозку, яка підвищує активність вегетативних нервових центрів, тонізує їх.

У регуляції вегетативних функцій організму беруть також участь мозочок, підкіркові ядра (смугасте ядро) і нова кора, особливо передні її відділи (лобні частки великого мозку). Так, якщо досліджуваному дати можливість за допомогою зорових або слухових сигналів стежити за ритмом власного серця, то незначні зміни ритму в потрібному напрямі можуть відіграти роль підкріплення і стимулювати спроби ще більш його змінити. Це метод біологічного зворотного зв'язку. Він дуже перспективний, оскільки з його допомогою можна впливати на порушені функції організму без застосування лікарських препаратів. Він ефективний при лікуванні аритмії серця, головного болю, спричиненого розумовою перевтомою, мігрені тощо.

У разі ураження кори великого мозку виникають різноманітні вегетативні розлади, зокрема регуляції функцій серцево-судинної системи, органів травлення та ін.

Таким чином, нервові механізми регуляції вегетативних функцій мають багаторівневу ієрархічну структуру, починаючи з внутрішьноорганних периферичних рецепторів, які замикаються в інтрамуральних і позаорганних гангліях вегетативної нервової системи, і кінчаючи підкірковими ядрами та новою корою. Кожен вищий рівень регуляції забезпечує й вищий ступінь інтеграції вегетативних і соматичних функцій організму. При цьому нижчі рівні підпорядковуються вищим.

Вплив кори великого мозку на функції органів, які іннервуються вегетативною нервовою системою, здійснюється через ретикулярну формацію, гіпоталамус і гіпофіз. Є також прямі шляхи, які йдуть від лобної частки і поясної звивини до гіпоталамуса. Як свідчать численні дослідження К. М. Бикова і співавторів (1942), у людини і тварин можна спостерігати умовнорефлекторні зміни вегетативних функцій. Вплив кори великого мозку на вісцеральні органи доведено і в стані гіпнозу та аутотренінгу, коли навіюванням можна викликати зміну частоти серцевих скорочень, просвіту судин, потовиділення, інтенсивності обміну енергії тощо. Останнім часом намагаються впливати на вегетативні функції людини за допомогою методу оперантних (інструментальних) умовних рефлексів.

Регуляція вегетативних функцій організму здійснюється за рахунок діяльності не тільки вегетативної нервової системи, але й гуморальних механізмів.

Гуморальна регуляція є більш давньою, ніж нервова. Проте у процесі еволюції вона не тільки не втратила свого значення, але й розвивалась та вдосконалювалась. Більшість вегетативних функцій організму людини запускається й коригується переважно гуморальними, а не нервовими механізмами регуляції.

Гуморальна регуляція - це різновид біологічної регуляції, при якому інформація передається за допомогою біологічно активних хімічних речовин, які розносяться по організму кров'ю або лімфою, а також шляхом дифузії у міжклітинній рідині.

Гуморальна регуляція відрізняється від нервової. Так, носієм інформації при гуморальній регуляції є хімічна речовина, при нервовій - нервовий сигнал. Передача гуморальної регуляції здійснюється течією крові, лімфи, шляхом дифузії, нервова - надходить нервовими волокнами. Гуморальний сигнал поширюється повільніше (з течією крові капіляром зі швидкістю 0,05 мм/с), ніж нервовий (швидкість нервової передачі складає 130 м/с). Гуморальний сигнал не має такого точного адресата (працює за принципом «усім, усім, усім»), як нервовий (наприклад, нервовий імпульс передається скорочувальному м'язу пальця). Але ця різниця не суттєва, позаяк клітини мають різну чутливість до хімічних речовин. Тому хімічні речовини діють на чітко визначені клітини, тобто на ті, які здатні сприймати цю інформацію. Клітини, які володіють такою високою чутливістю до будь-якого гуморального чинника, називаються клітинами-мішенями.

Гуморальні речовини, які потрапляють у кров або лімфу, дифундують у міжклітинну рідину і швидко руйнуються. У зв'язку з цим дія їх може поширюватися лише на близько розташовані клітини-органи, тобто їх вплив має місцевий характер. На противагу місцевій дії дистантний вплив гуморальних речовин поширюється на клітини-мішені на відстані.

Гуморальна регуляція використовується для забезпечення реакцій, які не потребують високої швидкості і точності виконання.

Гуморальна регуляція, як і нервова, завжди виконується замкнутим контуром регуляції, в якому всі його елементи пов'язані між собою каналами .

Що стосується елемента контура приладу, який стежить (СП), то в контурі гуморальної регуляції як самостійна структура він відсутній. Функцію цієї ланки виконує, як правило, інкреторна клітина.

Гуморальні речовини, які потрапляють у кров або лімфу, дифундують у міжклітинну рідину і швидко руйнуються. У зв'язку з цим дія їх може поширюватися лише на близько розташовані клітини-органи, тобто їх вплив має місцевий характер. На противагу місцевій дії дистантний вплив гуморальних речовин поширюється на клітини-мішені на відстані.

Гормон підшлункової залози - інсулін через підвищення активності гексокінази перетворює глюкозу на глікоген у печінці та м'язах, зумовлює гіпоглікемію, яка призводить до зміни поведінки мишей, їх функціонального стану.

Гормони адреналін і пітуїтрин істотним чином впливають на меланофори шкіри жаби, змінюючи її забарвлення.

Адреналін та норадреналін. Основний гормон мозкового шару надниркових залоз - адреналін. Другим гормоном є попередник адреналіну в процесі його біосинтезу-норадреналін. Мозкова речовина надниркових залоз у нормі виробляє приблизно 80 % адреналіну і 20 % норадреналіну. Адреналін і норадреналін мають спільну назву катехоламіни, оскільки вони є похідними катехолу.

Адреналін володіє широким спектром дії на організм. Він впливає на вуглеводний обмін, посилює розпад глікогену, зумовлюючи зменшення його запасів у печінці та м'язах (є щодо цього антагоністом інсуліну), що призводить до збільшення вмісту глюкози в крові (адреналова гіперглікемія). Адреналін має ліполітичну дію - підвищує вміст вільних жирних кислот у крові. Під впливом адреналіну посилюються енергетичний обмін, у тому числі й основний, а також утворення тепла.

Адреналін викликає прискорення і посилення серцевих скорочень, поліпшує проведення збудження в серці (особливо сильно адреналін впливає на ослаблений серцевий м'яз), звужує через a1-адренорецептори артеріоли шкіри, органів черевної порожнини, таким чином підвищуючи артеріальний тиск. Адреналін через b-адренорецептори пригнічує скорочення гладких м'язів шлунка та кишок, зумовлює при подразненні р-адренорецепторів послаблення бронхіальних м'язів, унаслідок чого просвіт бронхів і бронхіол розширюється. Разом із тим адреналін спричиняє скорочення радіальних м'язів райдужної оболонки ока, внаслідок чого зіниці розширюються. Під впливом адреналіну через a-адренорецептори також скорочуються піломотори шкіри, що призводить до появи так званої гусячої шкіри і піднімання волосся.

Під впливом адреналіну через a-адренорецептори підвищуються працездатність скелетних м'язів (особливо, якщо вони були стомлені), збудливість рецепторів (сітківки, слухового та вестибулярного апарата тощо), завдяки чому поліпшується сприйняття організмом зовнішніх стимулів. При деяких станах організму (охолодження, емоційне збудження, крововтрата, кисневий голод, гіпоглікемія та ін.) різко збільшуються утворення й виділення адреналіну в кров. Тому адреналін образно називають “гормоном тривоги”, який перешкоджає виникненню значних, небезпечних для життя змін у організмі. Збудження симпатичної нервової системи супроводжується підвищенням надходження в кров адреналіну і норадреналіну. Ці катехоламіни посилюють і подовжують ефекти симпатичної нервової системи. Отже, на функції органів і систем адреналін впливає так само, як симпатична нервова система. Тому прийнято говорити про симпатико-адреналову систему.

Адреналін у крові і тканинах швидко руйнується під дією ферментів моноаміноксидази (МАО) і катехол-орто-метилтрансферази (КОМТ). При цьому утворюються продукти, які не є гормонально активними. Тому адреналін зараховують до гормонів з коротким періодом дії.

Таким чином, адреналін відіграє важливу роль у пристосувальних, захисних реакціях організму, може зумовлювати екстрену перебудову функцій, спрямовану на підвищення працездатності організму в надзвичайних умовах. Норадреналін має ознаки гормона і медіатора (трансмітера), позаяк виконує функції передавача збудження симпатичних нервових закінчень на ефектор, а також у нейронах ЦНС.

Адреналін і норадреналін діють через специфічні циторецептори клітинних мембран органів-мішеней. Як уже зазначалось, розрізняють два види адренергічних рецепторів - a- і -b. b-Рецептори, в свою чергу, діляться на b1- і b2-рецептори. Ефект скорочення гладком'язових клітин пов'язаний з a-рецепторами, а ефект їх розслаблення (зокрема, розширення кровоносних судин) -з b-рецепторами. Метаболічні впливи і збудження серцевого м'яза здійснюються через b-рецептори. Механізм дії адреналіну пов'язаний із системою аденілатциклази і цАМФ-залежною протеїнкіназою-А, процесами фосфорилювання різних білків клітин.

ВЕГЕТОТРОПНІ РЕЧОВИНИ

Вегетотропними називають речовини, що впливають на рецептори синапсів

вегетативної нервової системи. Ці речовини здатні збуджувати, або блокувати рецептори синапсів вегетативної нервової системи, чим змінювати регулюючий вплив того чи іншого відділу вегетативної нервової системи на певні органи.

Вегетотропні речовини використовуються доволі часто, як складова тієї чи іншої фармакотерапії. Здавна люди використовували з лікувальною метою різні рослини. Більшість з них природньо містять вегетотропні речовини.

Всі вегетотропні речовини поділяються на дві великі групи: адренотропні та холінотропні. Назви груп вказують, на які рецептори діють речовини. Адренотропні речовини впливають на адренореактивні структури, холінотропні- відповідно на холінергічні структури. В свою чергу ці дві групи поділяються на речовини, що активують відповідні рецептори (міметики) та ті, що блокують відповідні реценптори (літики або блокатори) .

Більш детальна класифікація вегетотропних речовин наведена нижче.

Для розуміння мезанізмів впливу вегетотропних речовин слід більш детально розглянути питання передачі збудження в синапсах вегетативної нервової системи.

ПЕРЕДАЧА ЗБУДЖЕННЯ В СИНАПСАХ ВЕГЕТАТИВНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ.

Від прегангліонарних нейронів до постгангліонарних і від них до ефекторних органів збудження передається за допомогою медіаторів. Механізми медіаторної передачі у синапсах вегетативної нервової системи загалом ті ж, що і в нервово-м'язовій пластинці та центральних синапсах, але характер синапсів вегетативної нервової системи, їх варіабельність і густина будуть іншими. Є специфіка і щодо медіаторної передачі у гангліях. У закінченнях усіх прегангліонарних парасимпатичних волокон виділяється медіатор ацетилхолін. Ацетилхолін діє на рецептори постсинаптичної мембрани і зумовлює збудження постгангліонарних волокон. Оскільки гангліонарна передача була вперше відтворена за допомогою нікотину, то й відповідні рецептори було названо нікотиноподібними (Н-холінорецепторами).

У гангліях, до яких підходять прегангліонарні симпатичні волокна, медіаторна передача відтворюється за допомогою як ацетилхоліну, так і норадреналіну. Справедливість цього положення підтверджується дослідами з використанням гангліоблокаторів. Під впливом бензогексонію, пірилену, гемехіну, гігронію настає блокада Н-холінорецепторів, під впливом обзидану, празозину - адренорецепторів, що призводить до гальмування передачі нервового збудження з прегангліонарних на постгангліонарні волокна вегетативних нервів.