l_668_35127676

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Пальм Н. Д. Гетало Т. Є.

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Навчальний посібник

Харків. Вид. ХНЕУ, 2013

4

Хай вільно проживають на Україні усі нації хай усяка живе по-свойому… бо національний грунт потрібен для кожної. А українська культура

нехай шириться поміж українцями і хай про її поширення турбуються й піклуються діти України –

усі, хто любить свій нарід і бажає йому добра, бо чужі за се не візьмуться.

Нехай усім народам живеться вільно на Україні, але нехай нові поселенці на Україні пам’ятають, що не може бути зневажений на своїй рідній землі (як се було раніше)

той український нарід, котрий заселив її, захистив од ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом.

Дмитро Іванович Багалій

(1857 – 1932)

видатний український історик та громадський діяч, організатор освіти і науки, філософ, етнограф

Вступ

Історія української культури є частиною історії світової культури, особливою її гілкою. Витоки цього самобутнього феномена сягають у далеке минуле, а кристалізація його своєрідності, неповторності – це історичний процес втілення особливостей менталітету й вираз відношення прабатьків, батьків та сучасників до свого буття, до суперечливої долі свого народу.

В умовах відродження української нації та держави своєчасною духовною потребою є ознайомлення студентства з історією нашої культури, зі специфікою життя українського народу та з його традиціями, з іменами українських культурних діячів.

Усе це дає можливість майбутньому спеціалісту правильно розуміти і вміти роз’яснювати феномен культури, її роль у людській життєдіяльності, знати форми і типи культури та її головні досягнення в

5

розвитку провідних країн світу, а також знати історію вітчизняної культури, її місце в системі світової цивілізації.

Необхідність та цінність навчального посібника "Історія української культури" для студентів професійно-освітнього рівня "бакалавр" усіх напрямів підготовки обґрунтовується тим, що в цьому посібнику викладені здобутки української матеріальної та духовної культури від її витоків до сьогодення, можливості запозичення культурних цінностей інших народів, порівняльного аналізу ролі та місця вітчизняної культури в контексті світових та європейських культуротворчих процесів.

Посібник складено відповідно до конкретних завдань і методичних вимог, тому на початку кожної теми особлива увага приділяється необхідному мінімуму знань для розуміння основних закономірностей розвитку світової культури, починаючи з аналізу різних точок зору на зміст і сутність поняття "культура". Потім детально аналізується питання, пов’язані зі становленням розвитку української культури, її особливостей, досягнення і протиріччя.

Відомо, що культура розкриває свої смисли через тексти. Проте пропоновані в посібнику текстові завдання дають змогу студентові віч- на-віч зустрітися з тими, хто творив культуру, і вступити з ними в уявний діалог задля розуміння не лише культури, а й самих себе.

Завдання навчальної дисципліни:

визначити передумови та засади культури, її виникнення, тенденції розвитку та основні закономірності функціонування;

розглянути багатовікову історію вітчизняної культури, розкрити основні етапи її розвитку;

розкрити специфіку української культури, визначити її місце і роль у сучасному світовому культурному просторі;

сприяти збагаченню духовного світу студентів, зростанню інтересу до самостійного творчого осмислення культурної спадщини, власній участі в культурному будівництві в Україні;

визначити особливості та тенденції розвитку вітчизняної культури XXI ст., дати аналіз стану сучасних течій, молодіжних субкультур та контркультурних відгалужень.

Предмет навчальної дисциплін – історичний розвиток української культури.

6

У результаті вивчення дисципліни студент повинен знати:

на понятійному рівні – сутність, структуру, функції української культури, її місце в житті людини і суспільства, провідні тенденції розвитку культури та художні стилі, властиві культурним епохам, творчість провідних діячів української культури і мистецтва;

на фундаментальному рівні – сутність сучасного процесу розвитку української культури; її місце і роль у розмаїтті національних культур;

на практичному рівні – взаємозв’язок вітчизняної культури та людини; зміст та особливості національної культури; окремі культурні артефакти, що розкривають ознаки та особливості кожної історикокультурної епохи, зміст основних (програмних) першоджерел.

У результаті опанування навчальної дисципліни "Історія української культури" у студента повинні бути сформовані такі компетенції:

на репродуктивному рівні – здатність розуміти та використовувати основні культурологічні поняття у повсякденному житті; змістовно і послідовно аналізувати основні культурні епохи, їх історико-культурні пам’ятки;

на евристичному рівні – уміння аналізувати закономірності розвитку світової культури та особливості їх прояву/відображення в українській культурі;

здатність самостійно робити висновки й узагальнення культурологічних проблем; вміти застосовувати культурологічні знання для визначення особистої орієнтації в культурному просторі.

Кожна тема навчальної дисципліни супроводжується питаннями для перевірки знань, ключовими термінами та практичними завданнями, що дозволяє студентам ефективно опрацювати навчальний матеріал у процесі самостійної роботи.

7

1. "Історія української культури" як навчальна дисципліна

Основна ідея

Перша вступна лекція з навчальної дисципліни вводить студентів у проблематику дисципліни взагалі, звертає увагу студентів на основні теорії вивчення культури, основні дефініції.

План лекції

1.1.Етимологія поняття "культура" та становлення культурологічного

знання.

1.2.Структура і основні функції культури.

1.3.Культура як засіб національної самоідентифікації.

1.4.Основні риси української ментальності.

Після вивчення теми студенти набудуть таких компетентностей:

аналізувати основні етапи історичного осмислення культури;

пояснювати, що вивчає "Культурологія", та яке коло питань вона охоплює;

виявляти, в яких напрямах розвивалася світова і вітчизняна культурологічна думка; обґрунтувати головні функції культури;

виділяти загальні риси, які характеризують національну ідентич-

ність;

обґрунтовувати, чому необхідна національна ідентичність, особливо для України, та з якими труднощами в цьому напрямі вона стикається;

виділяти позитивні та негативні фактори, які впливали на формування української ментальності;

виділяти основні риси національної ментальності.

1.1. Етимологія поняття "культура" та становлення культурологічного знання

Культура як терміні і як поняття походить від лат. cultura і в перекладі означає обробку ґрунту, його культивування, тобто зміни в природі під впливом людини. Таким чином, первісно це стосувалося землеробської праці. Згодом термін почав уживатися в більш широкому

8

значенні. Уже Цицерон у "Тустуланських бесідах" (45 рік до н. е.) називає філософію "культурою душі". Саме в культурі мислення Цицерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини [1; 4].

Вепоху Середньовіччя (V, III ст.) культура усвідомлювалась не як виховання гармонії і порядку, а як подолання обмеженості і культивування духовності особистості. У цей час більш гостро виявлялася необхідність філософсько-теоретичного осмислення самого відношення між позалюдським, що існує споконвіку, та створеним якоюсь "вищою" силою – Богом, і плодами творчої діяльності людей.

Вепоху Відродження (XIV – XVII ст.) в якості головного творця культури розглядалась сама людина, тобто діяльна, вільна, творча особистість, рівна Богу. При цьому специфічно людське виступає як предмет відтворення, культивування, воно буде ніби зосереджене у минулому, ідеальному з погляду реалізації принципу людяності

(humanitas).

Вепоху Нового часу (XVII ст.) сформувалось нове раціоналістичне трактування культури. Переконання, що вона є особливим способом і формою існування, знайшло відображення в працях німецького правознавця С. Пуффендорфа. Він розглядав культуру не тільки як процес удосконалення, а й як ступінь розвитку людини і суспільства.

Класичне розуміння змісту терміна "культура" сформувалося в епоху Просвітництва (XVIII ст.) й стало синонімом інтелектуального, морального, естетичного, тобто розумного удосконалення людини в ході

їїісторичної еволюції. У цьому значенні поняття "культура" перепліталося з поняттям "цивілізація" [7].

У подальшому розвитку культурологічної думки в Європі цей спільний плід людської діяльності, як і сам її процес, позначався різними термінами – "цивілізація", "виховання", "створення", "формування". Ще у XVIII ст. вони вживалися як синоніми, а потім усе більш строго різнилися, через що предметом наукового обговорення було співвідношення змісту цих і дещо близьких до них понять "діяльність", "традиція", "суспільство" тощо.

У даний час поняття "культура" налічує понад 500 визначень. Фахівці з теорії культури А. Кребер і К. Клакхон проаналізували і згрупували їх таким чином: описові, історичні, нормативні, ціннісні, структурні, символічні, ідеологічні, психологічні [3].

9

Таке різноманіття перерахованих груп визначень підтверджує той факт, що культура є складним суспільним феноменом. Вона впливає на працю, побут, дозвілля, менталітет, спосіб життя як всього суспільства в цілому, так і окремої особистості. Розвиток культури тісно пов’язаний з прогресом людства, його перспективами. Засвоєння культури – це важлива запорука людської цивілізації, збереження загальнолюдських цінностей. Тому культуру можна розглядати як сукупність досягнень у суспільстві в результаті матеріального і духовного розвитку [1].

Рух теоретичної думки, який почався з XVIII ст., та системне обґрунтування поняття культури сприяли появі науки про культуру – "Культурології". Цю назву вперше використав американський антрополог Леслі Уайт, який об’єднав теоретичну складову етнографії та антропології з результатами філософського аналізу та культури, оскільки вважав, що професійне вивчення культури має для людства величезне значення.

Будучи гуманітарною наукою, культурологія вивчає закономір-

ності виникнення, розвитку та функціонування культури; досліджує становлення духовного світу особистості, творчі досягнення людства, діяльність соціальних інститутів, що здійснюють процес культурної спадкоємності [9].

Культурологію можна вважати міждисциплінарною та інтегративною наукою, оскільки вона виникла на перетині історії, філософії, педагогіки, етики, соціології, етнографії, антропології, психології, естетики та ін. Кожна з наук, з якими контактує культурологія, поглиблює уявлення про культуру.

Культурологія представлена розділами: теорії та історії культури. Теоретичні дослідження спираються на філософські методи (аналіз, синтез, опис, зіставлення, виділення, осмислення тощо) і підходи (онтологічний, системний, синхронний, діахронний, цілісний, історизм), за допомогою яких можливо виявити закономірності розвитку культури, її співвідношення з суспільством, природою, людиною.

допомогою яких можливо виявити закономірності розвитку культури, її співвідношення з суспільством, природою, людиною.

Дослідження в галузі історії культури виявляють особливості та досягнення культурних періодів (Античності, Середньовіччя, епохи Відродження, Нового часу, сучасної культури), географічних (східна культура, європейська культура, українська культура) і соціальних спільнот (молодіжна культура, професійна культура) [11].

10