Лекція 11. Нелінійні концепції історичного розвитку

*Теорія морфології історії О.Шпенглера Теорія локальних цивілізацій А.Тойнбі *Історіософсько-методологічні кон­цепції істориків школи "Анналів".

Теорія морфології історії О.Шпенглера. Історіософська концепція О.Шпенглера (1880-J936 pp.) знайшла своє втілення в багатотомній праці "Присмерки Європи". Праця Шпенглера несла звістку про занепад європей­ської цивілізації і була буквально пронизана кризовими настроями, і саме під знаком занепаду вченим розглядався весь всесвітньо-історичний процес — народження, ріст та загибель окремих замкнених у собі культур.

Погляди Шпенглера сягають своїми коренями в досить глибокий шар філософської традиції. В його концепції помітний вплив поглядів Дж.Віко, Г.Гете, Ф.Ніцше, Я.Буркхарда та А. де Токвіля.

Автор "Присмерків Європи" відкидає розуміння історії як прогреси­вного процесу, відкидає саму ідею єдності людської історії. У полеміці з класичною західноєвропейською філософією вчений заявляє, що "пульсація життя призводить до появи окремих локальних замкнених культур, які про­ходять через стадії зародження, розвитку та занепаду. Він критикував як схему поділу історії на стародавній світ, середньовіччя, новий час, так і ідею європоцентризму. Історія, позбавлена єдності, є простою панорамою розвит­ку та загибелі цивілізацій як прояву потоку органічного життя.

Шпенглер проголошує, що історії відомі вісім в повній мірі розви­нутих культур: єгипетська, індійська, вавілонська, китайська, "аполонівська" (греко-римська), "магічна" (візантійсько-арабська), "фаустівська" (західноє­вропейська) і майя. Очікується, згідно його поглядів, і розвиток російсько-сибірської культури.

Пропонує Шпенглер і власний метод історії. Історичне мислення, на противагу науковому, що розташовує свій об'єкт в просторі та послідовно "анатомує" його, ототожнюється вченим лише з інтуїтивним проникненням в потік життя, покликаним знайти завершення в образно-символічній формі.

Кожна культура мислилась Шпенглером як така, що володіє специфі­чною "душею", втіленою у відповідному їй "світі". Шпенглер підкреслював, що культура як становлення "душі" є чиста можливість, а взята в якості свого "тілесного" втілення в просторово розміщених об'єктивних формах постає ви­никлою дійсністю. Історія пов'язувалась ним саме з втіленням можливої куль­тури, що рухома становленням життя. Сама "душа" культури є прямо похід­ною від пульсації "життя". Шпенглер протиставляє причинність як категорію традиційного філософського мислення та науки долі, якій споконвічно підко­рені всі виникаючі в історії культурні утворення. Саме доля, з її "вічними варі­антами" народження, розвитку та занепаду задає ритм існування кожної куль­тури. Саме долею відміряно тисячолітній строк кожній культурі.

В центрі уваги Шпенглера знаходяться переважно три культури: греко-римська, західноєвропейська, візантійсько-арабська. Кожна з них во­лодіє власною "душею", що розкривається через базовий символ. Якщо "душа" "аполонівськог" культури проявляється в символі почуттєво-наявного окремого тіла, то "фаустівська" культура втілює свою "душу" в си­мволі безмежного простору і часу, а "магічна" — в строгому протиставленні душі й тіла.

Історія різних культур, зафіксованих Шпенглером, трактується ним крізь призму вихідної міфологеми його концепції, що проголошує зануреність всіх явищ в потік становлення "життя". Саме ж "життя" являється йому таким, що володіє політичним мірилом, пов'язаним із "волею до влади". Іс­торія пояснюється, таким чином, із надісторичного.

Вічними творчими силами кожної з локальних культур Шпенглер проголошує два стани суспільства — дворянство та духівництво, "селянин же позбавлений історії"". Село для Шпенглера знаходиться за межами всесвітньої історії і закінчується тільки із виникненням міст, що знаменують появу вели­ких культур. Дворянство і духівництво як своєрідна "вічна еліта" кожної ло­кальної культури виявляються у Шпенглера похідними від космічної стихії "життя": в ній вченим фіксується поляризація чоловічого та жіночого начал.

"Націями" Шпенглер називає народи, які знайшли єдність культури; нації формуються народами, об'єднаними в державні утворення. Характери­зуючи особливості "третього" стану в процесі розвитку локальних культур, Шпенглер зазначає, що саме з перемогою цього стану в культурі закінчуєть­ся епоха її розвитку.

Відмираюча культура, за Шпенглером, неминуче стає цивілізацією. Культура народжується з появою її "душі". Вона розквітає, згідно з Шпенг­лером, на зразок рослини, в певній місцевості і гине, коли "душа" втрачає свої сили. Стадією цивілізації завершуються шляхи розвитку всіх культур.

Шпенглер же найбільше уваги приділяє "фаустівській", "омертвіння" якої відносить до XIX ст. Цивілізаційна стадія "фаустівської культури проявляє­ться у загальній технізації світу, що губить все творче та живе.

Цікавим є аналіз Шпенглером ролі народної маси — "четвертого стану". В загальнотеоретичному плані маса мислиться вченим як радикальне заперечення культури. Цьому руйнівному впливу маси протистоїть буржуа­зія., що розглядається Шпенглером як наступниця дворянства та духівництва.

Своєрідна і суперечлива концепція О.Шпенглера відіграла значну роль у формуванні інтелектуального масиву нашого століття, вона виявилась плідною для сучасного цивілізаційного підходу.

Теорія локальних цивілізацій А.Тойнбі. Найзначнішого розвитку нелінійний цивілізапійний підхід отримав у фундаментальній праці А.Тойнбі (1889-1975 pp.) "Осягнення історії", що складалась з дванадцяти томів, які побачили світ протягом 1934- 1961 pp.

Тойнбі продовжує тенденцію філософської інтерпретації історії, запропоновану М.Данилевським і розвинену О.Шпенглером. Концепція А.Тойнбі базується на тезі: кожне цивілізаційне утворення в історії є непов­торним, індивідуальним. Загальна історія (факт якої Тойнбі визнає) є ланцю­гом культурних типів, для кожного з яких наявні свої характерні риси, сис­тема цінностей і правил суспільного та особистого життя.

В основі людської історії, згідно Тойнбі, лежить всесвітній розум, божественний Логос. Саме він детермінує зміст і сенс всіх людських діянь, визначає їх темпоральні і просторові характеристики. Причиною людської історії, через яку діє Логос, с природа суспільства і природа людини, в сило­вому полі яких відбувається вічна боротьба Добра і Зла. Проблему історич­ного часу Тойнбі також вирішує через призму Логоса. До гріхопадіння Ада­ма людина існувала поза історією, адже вона знаходилась поза межами часо­вих вимірів. Здійснивши гріхопадіння, людина була "скинута" в потік часу, ставши смертною — гак розпочалась історія. Перелом в історії відбувається після приходу Христа на землю, і історія починає "розгортатись" як більш повний прояв людської сутності, що здійснюється через спасіння.

В межах темпорального аналізу вирішує Тойнбі і питання про непе­рервність історії. У цьому моменті він всіляко прагне відмежуватися від уяв­лень про неперервність, яка перейшла в історичну науку з класичної фізики, хоча як би це не видавалося прийнятним з погляду знаку рівняння між істо­рією і власне життям. Темпоральність цивілізацій пов'язана у Тойнбі з по­няттям ритму, в якому вій вбачає чергування статики і динаміки, які, на його думку, найвдаліше виражені в схемі Інь-Янь. Що ж до "історичного часу" як такого, то тут вчений відмічає, що він є співмірним для кожної окремої цивілізації з усіма іншими і може розглядатися лише з позиції діахронії.

Навколо категорії "цивілізація" будується розуміння Тойнбі проб­лем генези, зросту, надлому, розпаду цивілізацій, а також всі системоутво­рюючі компоненти категоріального апарату, а саме Виклику-і-Відповіді, внутрішнього і зовнішнього пролетаріату, творчих особистостей тощо. Про­блема генези цивілізацій розглядається Тойнбі з позиції негативних і пози­тивних факторів. До числа перших він відносить силу інерції, яка виражаєть­ся в звичаях і упередженнях, що обумовлюють затримку в розвитку людства. Позитивними факторами є раса і середовище. Визначення раси філософом базується не на антропологічних та анатомічних особливостях, а на психіч­них і психологічних моментах спорідненості членів соціуму. Тойнбі підкре­слює, що майже половина досліджуваних ним цивілізацій була утворена вза­ємодією та зусиллями кількох рас. Що ж до оцінки фактору середовища, то, згідно Тойнбі, характер оточуючого ландшафту не впливає на появу цивілі­зацій як таких, але він може детермінувати "вид" такої цивілізації — "річкової"", "нагірної", "континентальної"" тощо.

Парадигматичне історіософське запитання про те, через які причини відбувається історичний рух, знаходить в "Осягненні історії" розв'язання: рух історії як діалог людини і Бога відбувається в формі Виклику-і-Відповіді. Бог кидає людині виклик через природні труднощі, суворість се­редовища, в якому живе людина, через саму постановку проблеми існування і виживання людини. Він дає людині "стимули росту", і через подолання "стимулів суворих країн", "стимулу нових земель", "ударів", "опору" тощо людина "мобілізується", роблячи таким чином кроки вперед. Так починаєть­ся процес росту цивілізацій. Якщо ж людина не чує виклику, то Бог повто­рює його доти, поки він не буде почутий. Смисл Божого виклику полягає в тому, щоб почути відповідь, в якій людина реалізує свої могутні потенційні сили. Отже, Тойнбі наголошує, що вся людська історія направлена на осяг­нення Бога і Божої волі, а її кінцева мета полягає в прагненні Бога, який сам направляє і одухотворяє цю історію.

Проблему характеру історичного руху Тойнбі вирішує на користь історичного колообігу, який отримує у нього назву Відходу-і-Повернення. Колообіг історії є за своїм характером перервним, дискретним, на відміну від неперервного життя. Але для "розмежування" безкінечного процесу істо­ричного "перетікання" часу Тойнбі пропонує певні вузлові моменти — "віхи", тобто локальні цивілізації. Через них здійснюється і в них міститься людська відповідь на Божественний виклик.

У своїй праці Тойнбі звертається до поняття творчості, яке у нього є визначальним в історичному русі; саме через діяння творчих особистостей, через їх енергію і активність і здійснюється поступ людської історії. Творчі меншини в концепції Тойнбі — це "авангард", діяльне начало в житті цивілі­зацій, це є певна метафізична сила, векторна метаенергія, через яку реалізується Божественний задум. Творчі особистості, які здатні навіть на рівні ін­туїції осягнути цей задум, є прикладом для інших людей, для інертної маси. Сконцентрованість на поставленій меті, те завзяття, з яким творчі меншини її прагнуть, сприймаються оточуючими і наслідуються ними через механізм підсвідомого мімесису. На творчих особистостях базується життєва сила ци­вілізацій: коли суспільство відчуває дефіцит в таких особистостях, то воно не спроможне гідно відповісти па Виклик, тому цивілізація поступово гине.

Гуманістичний сенс концепції Тойнбі полягає в тому, що для нього історія є процесом, в ході якого реалізується людська гідність, творчий по­тенціал, духовні прагнення людини. Він фіксує наявність "глухих кутів" в історичному процесі, але сам же і пропонує шляхи виходу з них через осяг­нення і осмислення людиною себе як частини більш широкого універсуму.

Історіософсько-методологічні концепції істориків школи "Анналів". Серед напрямків історіографії особливе місце посідає французь­ка ""Нова історична наука". Нова вона — за принципами дослідження, за ви­робленою нею і гносеологією, за розроблюваною проблематикою. Біля вито­ків цієї наукової течії стояли Марк Блок та Люсьєн Февр. В 1929 р. вони за­снували історичний журнал "Аннали. Економіка, суспільства, цивілізації'". То була подія, що згодом мала значний вплив на подальший розвиток істо­ричної науки у Франції, а згодом і в інших країнах. Тому "Нову історичну науку" часто називають ще "школою Анналів", хоч самі "Анналісти" вважа­ють за краще говорити не про школу, що передбачає приналежність до пев­них наукових канонів та єдиної методології, а про "дух "Анналів".

На зміну розповідному, описовому стилю історіописання, яке йшло за історичними текстами і зосереджувалось на відновленні ходу політичних по­дій, Февр і Блок висунули принцип "історик—проблема". Історик формулює проблему і в світлі її відбирає ті пам'ятки, аналіз яких може служити джерелом знання з певної проблеми. Проблеми історії диктує досліднику сучасність, але вона диктує їх досліднику не в якомусь кон’юнктурному, хвилинному плані, а в тому смислі, що історик задає минулому ті питання, які є історичними для су­часності і задавання яких має можливість зав'язати з людьми іншої епохи про­дуктивний діалог. Таким чином, шлях дослідження історії йде не від минулого до сучасності, а навпаки — від сучасності до минулого. Тим самим Блок і Февр підкреслювали значення творчої активності дослідника. В певному зна­ченні він "створює" свої джерела: пам'ятки минулого, текст чи матеріальні за­лишки самі по собі німі та неінформативні. Вони стають історичними джере­лами лише постільки, оскільки їм задані відповідні питання й вони включені істориком в сферу його аналізу, на основі чого історик зміг розробити принци­пи їх аналізу. Висуваючи нові проблеми історичного дослідження, засновники "Анналів" звернулись до таких категорій пам'яток, які до них залишались мало дослідженими чи зовсім педослідженими і, головно, по-новому підійшли до вивчення пам'яток, які вже знаходились в науковому обігу. У лабораторіях за­сновників "Анналів" та їх послідовників джерелознавча база історії зазнала суттєвого оновлення і розширення.

Обґрунтувавши нові принципи історичного дослідження, творці "Анналів" висунули на перший план творчу активність історика. Здійснений ними перегляд методів історичної науки цілком заслужено згодом був розці­нений як "коперніканський переворот", як "революція в історичному знан­ні". Блок і Февр підкреслювали: сучасність не повинна "підім'яти під себе" історію; історик, що запитує людей минулого, ні в якому випадку не нав'язує їм відповіді — він уважно прислухається до їх голосу і намагається реконст­руювати їх соціальний і духовний світ. Для того, щоби зрозуміти зміст ви­словлювання, що міститься в історичному джерелі, необхідно усвідомити, що в ньому відображено іншу свідомість, що перед нами "Інший".

В методологічному інструментарії "анналістів" чи не найбільше мі­сце займає компаративний метод. За його допомогою можливо виявити най­більш типове, періодичне та закономірне. Компаративістика відіграє в робо­ті історика роль експерименту. Цей метод дозволяє встановлювати такі зв'язки між явищами, які неможливо знайти іншим шляхом. Але в історії, на думку Блока, порівняльний метод служить як типізації, так й індивідуалізації : він приводить до кращого розуміння предмету дослідження як особливого, відкриваючи риси, притаманні окремим інститутам та суспільствам.

"Анналісти" виступають проти розчленування історії на окремі час­тини — історію економічну, соціальну, політичну і т.д. Для них історія єдина у своєму потязі до всебічного дослідження "людини в часі"; вони завжди на­голошували на необхідності конструювання "глобально; історії" основою чого мали стати міждисциплінарні дослідження.

"Засуджувати чи розуміти?" —іще одна методологічна програма сформульована Блоком в його "Апології історії". На думку вченого, дослідник минулого повинен насамперед зрозуміти та пояснити явища історії, на­магаючись якомога більше дізнатись про досліджувану проблему.

Молодше покоління "Анналістів", представлене передусім імена­ми Ф.Броделя та Ж. Ле Гофа, розвивало ті методологічні напрямки, які бу­ли запропоновані в працях Л.Февра та М.Блока. Так, в центрі уваги Ле Го­фа — масова свідомість, колективні уявлення, образ світу, що домінував в товщі суспільства. Подібно до інших представників "Нової історичної нау­ки", Ле Гоф — історик ментальностей, не сформульованих чітко і не зо­всім усвідомлюваних манер мислити, часом позбавлених логіки розумових образів, які властиві даній епосі чи певній соціальній групі. Дослідження ментальностей — велике завоювання "Нової історичної науки", що від­крило новий вимір історії, шляхи до осягнення свідомості "мовчазної більшості" суспільства, тих людей які утворюють його основу, але які, по суті, були виключені з історії. Ле Гоф показав, що існують історичні дже­рела, з яких, при всьому "опорі матеріалу," тим не менше можна вибрати цінну інформацію про "просту людину" середніх віків, про її світогляд та емоційність, — необхідно лише правильно поставити проблему і розроби­ти адекватну дослідницьку методику.

В "ієрархії сил", діючих в історії, "Анналісти" розрізняють три ос­новні групи, що мають власні ритми: "постійності", "структури" та "кон'юнктури". "Постійності", "незмінності" — так характеризуються на­самперед природно-географічні умови, в яких існує та розвивається суспіль­ство. "Структури" — це довгочасові фактори історії, економіка, соціальні інститути та процеси, духовний лад суспільства (релігія, філософські систе­ми, наука, мистецтво). "Кон'юнктури", навпаки, дуже мінливі; такими є кри­ві руху народонаселення, обсягу виробництва, цін. заробітньої платні. "Економіка", "суспільство", "цивілізація" — структури, що відрізняються більшою протягненістю та стійкістю у часі, — це, на думку "Анналістів", іс­тинний предмет історичного дослідження.

Знайомлячись з деякими аспектами наукової методології "школи "Анналів", необхідно торкнутись проблеми періодизації історії середньовіч­чя. Гак, Ле Гоф висуває поняття "довгого Середньовіччя". Воно починаєть­ся, на його думку, в перші віки християнського літочислення і триває до по­чатку XIX століття. Звичайно, ця епоха не монолітна, вона розділена суттє­вими зрушеннями і поворотними моментами. Роздумуючи над проблемою "довгого Середньовіччя", Ле Гоф має на увазі перш за все ментальності.

Представники "школи "Анналів" надають перевагу цивілізаційному підходу щодо розуміння історичного процесу. Об'єднуючою тематикою їх дослідів є цивілізація середньовічного Заходу. Проте вони відкидають мона-дологічне розуміння цивілізацій Шпенглера; здатність цивілізації сприймати різноманітні новації, її відкритість зовнішньому світу, на думку "Анналістів"- основа життєдіяльності кожної культури. "Нова історична на­ука", завдяки пошуковому та творчому "духу "Анналів", є однією з найбільш авторитетних наукових шкіл в сучасній світовій історіографії.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Клок М. Апология истории. М., 1985.

2.Бродель Ф. История и общественные науки. Историческая деятельность // Философия и методология истории. М., 1977.

3.Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст.: В 3-х т. К., 1995-1998.

4.Жак Ле Гофф. Цивилизация Средневекового Запада. М., 1988. 5.Тойнби А.Дж. Постижение истории. М, 1991.

6.Февр Л. Кои за историю. М., 1991.

7.Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой культуры. 4.1. М., 1993.

8.Бойченко І. Нелінійна соціальна філософія: цивілізація як монада історії // Філос. студії КДУ. Вин.І. К., 1995.

9.Гуревич А.Я. Исторический синтез и школа "Анналов". М., 1993.

10.Пріцак О. Арнольд Джозеф Тойнбі та його твір // Тойнбі А.Дж. Дослі­дження історії. К„ 1995. Т.2.

11.Ревель Ж. История и социальные науки во Франции. На примере эволю­ции школы "Анналов" // Новая и новейшая история. 1998. № 5-6.

12.Свасьян К.А. Освальд Шпенглер и его реквием по Западу // Шпенглер О. Закат Европы. М., 1993.

13.Скоблик В.П. Історія Русі-України ХІ-ХШ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин (особливості тойнбіанської інтерпретації) // УІЖ. 1998. № 5.

14.Споры о главном. Дискуссии о настоящем и будущем исторической науки вокруг французской школы "Анналов". Отв. ред. Ю.Л.Бессмертный. М., 1993.

15.Тавризян Г.М. О.Шпенглер, Й.Хейзинга: две концепции кризиса культу­ры. М, 1989.

16.Таран Л.B. Французька історіографія (70-ті роки XIX — 80-ті роки ХХ ст.). К, 1991.