2546

№ 25

1)Дослідження Д.Яворницьким історії запорозьких козаків.

«Історія Запорізького козацтва»в 3-х томах На думку відомого укр.. історика Д . Яворницького перша січ з'явилася на о. Хортиця, який знаходився в межах сучасного Запоріжжя, а її засновником був канівський староста Д. Вишневецький. В майбутньому під впливом подій природного, але здебільшого політичного характеру, козаки кілька разів міняли місце знаходження свого центру, який виконував роль козацької столиці. За даними автора , всього відомо 8 січей, 5 - на тер. Дніпропетровської, 1 - (Хортицька) в Запорізькій, 2 ( Олешківська і Кам'янська) на тер. Суч. Херсонщини. Військова дисципліна на січі ґрунтувалась на засадах людської гідності. Найбільше козак боявся осуду товаришів. Існували козацькі суди, яких свято дотримувалися. Суворо каралося вбивство, зрада, втеча з поля бою, крадіжки, бійки. Борючись із турками і татарами козаки мали більш «державного інституту» Ніж польська шляхта чи московські царі. Вони зрозуміли необхідність боротьби з турками і татарами, коли Росія і Польща сумирно платили їм данину.

Козаки мали свою дипломатичну службу, приймали посланців і направляли своїх в інші країни.

2)Гайдамацький рух в Україні у ХVІІІ ст. Коліївщина

Основним виявом боротьби проти польсько-шляхетського панування в першій половині XVIII сі. був гайдамацька та опришківський рух. Гайдамаками (від тюркського «гайде» чинити свавілля, турбувати) польська шляхта презирливо називала учаснг ків національно-визвольних рухів в Україні, що пожвавилися в перші десятиріччя XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в середині століття охопили Київщину.Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, що втікали від панщини, робітники з ґуралень, млин і панських фільварків, запорізькі козаки, міщани, православні священики.Спочатку гайдамацькі загони були невеликі і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки і фізично знищуючи своїх гнобителів. Виступи були стихійними і не мали виважених політичних цілей, що зумовлювало формування в свідомості певних кіл стереотипу українця — «різуна».Незабаром гайдамацькі виступи переросли в масовий національно-визвольний та антикріпосницький рух українська го народу, завданнями якого було відновлення козацьких вольностей, визволення від шляхетсько-магнатської залежно ті, захист прав православної церкви.Перший значний вияв народного гніву на Правобережжі спалахнув 1734 р. Приводом до нього була боротьба шля­хетських угруповань за польську корону та вступ на Правобережжя наприкінці 1733 р. царського війська для підтримку Августа III в боротьбі проти Станіслава Ліщинського. Це спричинило чутки, що царське військо прийшло допомогти у визволенні від польсько-шляхетського панування і возз'єднанні з Лівобережжям у складі Росії, і Повстання дуже швидко охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини Провідники повстанських загонів Верлан, Скорич, Грива, Моторний, вміло керуючи своїми підрозділами, захопили Паволоч, Погребище. Таращу і навіть Вроди, що знаходилися в руському воєводстві. Лише наприкінці 1738 р. польсько-шляхетеьким каральним загонам за допомогою російського корпусу вдалося значно послабити гайдамацький рух. Гайдамаки зазнали великих втрат, більшість ватажків загинула.У 40-х роках на Правобережжі спостерігався деякий спад гайдамацького руху. Проте і в цей час загони, які очолювали Г. Голий, 1. Вечірка, І. Ворода, Р. Чорний, Ф. Таран та інші ватажки, активно діяли в багатьох місцевостях. Широка хвиля гайдамацького руху знову прокотилася по Правобережній Україні в 1750 р. У травні загін О. Ляха розгромив шляхетський табір у Корсуні, а потім здійснив рейд через Таращу, Ржищів, Ходорівта Інші міста й села. У районі містечка Мошни діяв загін М. Мамая, який згодом разом із 1 загоном Г. Лисого здійснив похід на Чигиринщину. Гайдамацькі загони оволоділи Корсунем, Уманню, Фастовом, Вінницею та іншими містами. Однак це повстання, як і попереднє, Оуло жорстоко придушене польськими військами.Гайдамацький рух на Правобережжі, хоч І зазнав поразок, втягував у боротьбу значні маси людей, розхитував феодально-кріпосницьку систему, загрожував польському пануванню в Україні.1750 р. ознаменувався новим піднесенням гайдамацького руху, який виник на початку XVIII ст. у вигляді невеликих повстанських загонів. Згодом він поширився па великі території України і залучив до боротьби значну частину українського народу.У 1768 р. спалахнуло повстання, відоме під назвою «Коліївщина». Приводом була поява російських військ на Пра­вобережній Україні. У народі вирішили, що солдати прийшли І захищати православних від насильницького насадженні католицизму та уніатства. Центром підготовки повстання став Мотронннський монастир, де захисником православних був ігумен М. Значко-Яворський. Очолив повстання запорожець Максим Залізняк, син бідного селянина з села Медведівка на Чигиринщині.

Виступивши з урочища Холодний Яр наприкінці травня 1768 р., повстанці здобули великі укріплені міста Смілу, Черкаси, Корсунь, Вогуслав, Лисянку і підійшли до Умані —добре укріпленої фортеці. Очолювані Іваном Гонтою козаки перейшли на бік повстанців, що значно підсилило їх лави. 10 червня спільним ударом вони оволоділи містом. Взяття Умані мало велике значення. Форпост польського панування на Правобережжі було ліквідовано. Повстання перекинулося на інші райони, де діяли загони гайдамацьких ватажків С. Неживого, М. Швачки та ін. Вони знищували королівську органи влади і запроваджували самоврядування, розподіляли поміщицьку землю, скасовували повинності, відновлювала православну церкву. Налякана польська шляхта звернулася до Росії з проханням об'єднати сили і придушити гайдамаці кий рух. Катерина, II наказала командуючому російських військ Кречетникову вжити заходів для придушення повстанців. Гой обманом запросив керівників повстання на переговори і заарештував їх. Потім разом з поляками розгромив основні сили повстанців. Частину гайдамаків і Гонгу судив польський суд в с. Кодні, де після жорстоких тортур усіх було страчено. У Києві відбувся російський суд, який покарав повстанців на чолі з М. Залізняком, ватажка було заслані на каторгу до Сибіру.Хоч повстання закінчилося поразкою, образи героїв-гайдамаків назавжди закарбувалися в народній пам'яті, їх приклад надихав український народ на визвольну боротьбу проти поневолювачів.Після придушення повстання виступи селян не припинялися. Так, протягом 1776—1784 рр. на території України діяли загони народного месника С. Гаркуші, учасника Коліївщини. Це були невеликі, але рухливі загони, які здійснювані раптові напади на ппапські маєтки, а забране майно розподіляли серед селянської бідноти. Визвольні повстання другої половини XVIII ст. закінчились поразками. їх причини в дуже нерівному співвідношенні сил озрізнених стихійних діях повстанців, які не мали чіткої програми дій.Незважаючи на те, що Україну позбавляли прав, незалежності навіть замінили назву, національно-визвольна боротьба український народ зберігає ідею незалежності, прагнення до суверенності. Ця ідея не згасала в найтяжчі часи, успадкували наступні покоління борців.

3)

Технічні засоби навчання на уроках історії

Учитель сучасної загальноосвітньої школи на уроках і позакласній роботі широко використовує технічні засоби навчання. Саме на цьому ґрунтується вдосконалення навчально-виховного процесу. Ефективність такого вдосконалення значною мірою буде залежати від того, наскільки вчитель володіє відповідною методикою.

Використовуючи ТЗН, потрібно враховувати такі особливості:

1. ТЗН використовуються у комплексі з підручником, словом вчителя, класною дошкою, таблицями, схемами, діаграмами, картами, макетами, моделями, іншими засобами навчання.

2. Змінюються порівняно з традиційними формами роботи вчителя, учнів на всіх етапах уроку.

3. Урок проводять дві особи: учитель і диктор, функції яких дещо різняться. Проте в усіх випадках інформація, яку подає вчитель, повинна узгоджуватися з інформацією, яку містять технічні засоби навчання.

4. Використання ТЗН передбачає ретельну попередню технічну, організаційну і методичну підготовку.

Етапи підготовки при використанні ТЗН:

1. Організаційна підготовка.

2. Визначення доцільності використання ТЗН, їх добір.

3. Попереднє ознайомлення зі змістом ТЗН.

4. Визначення навчальної, виховної і розвивальної мети уроку.

5. Визначення типу і структури уроку.

6. Підготовка учнів до уроку з використанням ТЗН.

7. Самоперевірка вчителем підготовки уроку.

8. Складання поурочного плану.

Педагогічними дослідженнями і педагогічною практикою встановлено, що найдоцільніше використовувати технічні засоби навчання при розв’язані таких педагогічних завдань:

1. Формування світогляду учнів, їх ідейних і моральних переконань.

2. Формування загально-навчальних вмінь і навичок учнів, які допомагають їм учитися, а саме: виділяти головне, аналізувати, узагальнювати навчальний матеріал.

3. Засвоєння учнями складних тем при вивченні історії.

Технічні засоби навчання можуть використовуватись у двох аспектах: як наочна ілюстрація до розповіді вчителя, як основне джерело нової інформації. У першому випадку такий метод використання називається наочно-ілюстративним, у другому активно-еврістичним.

Залежно від необхідності технічні засоби можна використовувати повністю, частинами, фрагментами, кадрами. Доцільно поєднувати їх в контексті з іншими видами унаочнення.

№ 26

1)Культура України в другій половині XIX - на початку XX ст.

Національно-колонізаторські монархічні режими Російської імперії та Австро-Угорської монархи не були зацікавлені у розвиткові української культури, боячись зростання загальнополітичної та національної самосвідомості мас. На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання, а під владою царсь¬кої Росії на державному утриманні — жодної української шко¬ли. Така політика царизму щодо української мови мала далекосяжну мету — душити розвиток української культури в самому зародку. Навіть після скасування заборонних указів 1863 р. і 1876 р. щодо видання книг, показу театральних вистав і здійснення інших культурно-освітніх заходів українською мовою російський царизм так і не дав дозволу на запровадження навчання у школах України рідною мовою. Сумний стан освіти, безперечно, стримував розвиток літератури, одначе спинити його розвою не міг. Надто могутній інтелектуально-культурний потенціал мав наш народ, пробуджений пророчим Шевченковим словом. Найвидатніші діячі української літератури другої половини 19 ст. поглиблювали шевченкове розуміння історичного процесу з національних позицій.

Найбільшої досконалості українська художня проза досягла у соціально-побутових романах і повістях Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», «Лихі люди» тощо, щ Глибоке розуміння життя багатьох соціальних верств українського суспільства бачимо у повістях та оповіданнях Івана Нечуя-Левицького «Микола Джеря», «бурлачка», «Кайдашева сім'я» (селяни й робітники-заробітчани), «На Кожум'яках» (міщанство).

Як письменних-учений, автор наукових розвідок з історії, філософії, економічної теорії, а водночас — автор віршів і поем, оповідань і повістей, драматургічних творів виявив себе Іван Франка. Він першим в українській літературі у своїх прозових творах «Борислав сміється», «Бориславські оповідання» та їм. показав життя та соціально-політичну бо¬ротьбу західноукраїнських робітників в умовах капіталізму. Повість Михайла Коцюбинського (1864—1913) «Фата Моргана» -це справжня епопея соціальної боротьби в українському селі напередодні та під час революції 1905—1907 рр. Оповідання Коцюбинського оспівують мужність борців за волю народу, таврують тих, хто залишився осторонь гострих соціальних і міжнаціональних конфліктів, що виникли в житті суспільства. У численних оповіданнях і повістях Володимира Винниченка (1880— 1951) — «Біля машини», «Федько-халамидник», «Голота», «Солдатики» та ін. яскраво показано тяжке життя сільськогосподарського пролетаріату, змальовано підприємницьку діяльність української буржуазії, жахи солдатчини і царських в'язниць. Після поразки революції твори Винниченка (романи «Чесність з собою», «Рівновага», «Дисгармонія» та ін.) поповнилися образами інтелігенції, зневіреної в ідеалах соціалізму.

Неперевершений в українській літературі митець короткої психологічної новели Василь Стефаник (187'1—1936) за короткий час із 1899 р. до 1905 р. надрукував чотири збірки творів («Синя книжечка», «Камінний хрест», «Дорога», «Моє слово»). Згодом новели Стефаника виходили в перекладах російською, польською, чеською та іншими мовами. В основному герої творів Стефаника — це сільська біднота, мученики і страждальці, приречені суспільством на злиденне життя. Неперевершеним майстром драми виявила себе Леся Українка. Справжньою перлиною української літератури є драма-феєрія «Лісова пісня». Перу великої поетеси належить 15 драматичних поем. Ці твори засуджували бездуховність, обивательський егоїзм, утверджували таку громадську мораль, яка ґрунтується на глибоко національних традиціях та на загальнолюдських світоглядних цінностях.

2)Видатні військові діячі, народні герої України часів Визвольної війни (1648-1657 рр.).

Своєрідним гарантом успішної розбудови Української держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на організаційних принципах Запорозької Січі, її ядро становило реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об'єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Під час боротьби талановитими воєначальниками виявили себе полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Нестор Морозенко, Мартин Пушкар, Матвій Гладкий та ін. Армія формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-визвольних змагань її чисельність сягала 100—150 тис. осіб. Одним з найвидатніших військових діячів українського народу періоду боротьби проти шляхетської Польщі був козацький лицар, кальницький полковник Іван Богун - безмежної відваги воїн, талановитий полководець,блискучий майстер польових боїв і захисту міст, які він перетворював на неприступні фортеці. На початку визвольної війни гетьман призначив Івана Богуна полковником Вінницького полку, який повинен був обороняти західні кордони визволеної території України. Полк Богуна мав прийняти на себе один з перших ударів ворога, який наступав, і затримати, таким чином, просування польсько-шляхетських військ по Україні. Це завдання козаки Вінницького полку під проводом Івана Богуна блискуче виконали, незважаючи на те, що ворожі сили набагато переважали їх своєю кількістю. Народний герой, визначний полководець Максим Кривоніс народився на Черкащині (за деякими іншими відомостями – це був міщанин із Острога чи Могилева). Наприкінці 1647 року Кривоніс підтримав повстання в Запорозькій Січі. Уславився в козацьких походах проти турків і татар. Один із творців перемоги над поляками під Корсунем (1648 р.). Улітку того ж року командував повстанськими загонами на Поділлі та Брацлавщині, а восени його вояки штурмом здобули головне укріплення Львова Високий Замок. Запорукою цих та інших звитяг була вдала організація розвідки й дезінформація ворога. Створена козацьким ватажком розвідувальна мережа досягала своїми діями Кракова й Центральної Польщі. Помер полковник М. Кривоніс 1648 року від чуми під час облоги Замостя.

Видатний військовий і державний діяч доби Хмельницького Іван Богун походив з української шляхти. Як полководець особливо уславився в битві під Берестечком 1651 року. Обраний наказним гетьманом, він удало організував оборону козацького табору, а згодом зумів вивести українське військо з оточення. У січні 1654 року Іван Богун разом з Іваном Сірком відмовився присягнути на вірність московському цареві. Керував героїчною обороною Умані від поляків (1655 р.). Великого значення надавав розвідувальному забезпеченню бойових дій. Підлеглі полковника створювали повстанські загони в запіллі ворога, широко застосовували диверсійні акції. У 1663–1664 роках брав участь у поході гетьмана Павла Тетері на Лівобережну Україну. У лютому 1664-го Богуна схопили поляки за підозрою в таємних зносинах із жителями оточеного військами Глухова й розстріляли під Новгородом-Сіверським на Чернігівщині.

ДанилоНечай був гордою, незалежною людиною. З новим гетьманом, Богданом Хмельницьким, мав часті суперечки. З початком національно-визвольної війни брав участь у здобутті козаками Кодака, у битві під Жовтими Водами, у битві під Корсунем, здобув замок у Бродах. Організував Брацлавський полк. Потім став одним з соратників Максима Кривоноса, відзначився в боях на Вінниччині, під Меджибожем. Як брацлавський полковник брав участь у битві під Старокостянтиновом, битві під Пилявцями, в облозі Львова та Замостя. Після повернення до Києва з волі Б. Хмельницького Нечай командував київським гарнізоном, вів переговори з дипломатами Речі Посполитої у Києві та Переяславі (поч. 1649 р.). Його полк облягав Збараж, відіграв значну роль в Зборівській битві. 1650 р. разом з Матвієм Гладким здобув Сороки і тодішню столицю Молдавії Ясси, цим примусивши молдавського господаря Василя Лупула до укладення союзу з Хмельницьким.

3). Історичні факти і їх класифікація

Слово «факт» походить від латинського «зроблене, те, що відбу­лося». В науці, зокрема історичній, факт - це дійсна, не вигадана подія; дійсне явище; те, що сталося, відбулося насправді; встановлене знання, що відповідає об'єктивній реальності і є матеріалом для пев­них висновків, доведень; реальність, дійсність, те, що об'єктивно існує⁴³. Кожен історичний факт є неповторним, його не можна відтво­рити. У цьому специфіка історичного знання.

У процесі пізнання історії факти є цінними не тільки самі по собі, вони необхідні для виявлення і визначення історичних зв'язків для їх узагальнення і засвоєння у системі. Узагальнення і систематизація фактів - це інструмент пізнання історії. Історичною наукою виявлено колосальну чисельність фактів, визначені їх час і місце здійснення. Конкретні дрібні факти минулого систематизовані, згруповані у значні історичні події, явища і цілісні історичні процеси.

У повсякденному спілкуванні слова «факт», «подія», «явище» час­то виступають синонімами. Проте з методичної точки зору (так само як і в історичній науці) вони розмежовуються:

подія - одинична, неповторна, оригінальна, жорстко ло­калізована в часі та просторі дійсність (пригода), де бере участь певне коло осіб. Наприклад: Марафонська битва 490 р. до н. е.; Берестейсь­ка унія 1596 р.; створення Української Центральної Ради в березні 1917 р. та ін.;

факт-явище - фрагмент реальності з типовими, характерними ознаками, притаманними певному історичному періоду або декільком країнам на певному етапі історичного розвитку. Наприклад: посилен­ня впливу католицької церкви у країнах Західної Європи у середні віки; Реформація в Європі; виникнення українського козацтва тощо;

факт-процес (послідовна зміна станів або явищ, яка відбувається закономірним порядком, хід розвитку чого-небудь)⁴⁴ - це сукупність явищ більш високого ступеню узагальненості. Наприклад: виникнен­ня міст-держав у Дворіччі та Єгипті наприкінці IV—III тис. до н. е.; поява і розселення людей на території України; Велике переселення народів тощо.я хронологічних зв'язків між основ­ними подіями й тлумачення їх. Відповідно до неголовних історичних фактів відносяться:

історико-статистичні дані;

хронологічні відомості;

картографічні й інші відомості;

динамічні і відносно статичні факти, які не мають великого зна­чення для розуміння й оцінки минулого.

№ 27

1. Українська культура 19 ст.

У кінці XVIII століття територія України була розділена між Австрійською (увійшло 20 % площі) і Російською (80 %) імперіями. До цього часу завершилася ліквідація української державностіТобто на рубежі XVIII—XIX століть у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. У XIX столітті в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства — національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. У 1805 - Харківський університет. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині — німецькою і польською, на Буковині — німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75 %) залишалася неписьменною

У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений;— Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 — Київський політехнічний інститут, 1899 — Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Гуманітарні науки

У багатьох європейських країнах в кінці XVIII — на початку XIX ст. починає зростати інтерес до національної історії. В Україні в уже сформованому тоді середовищі різночинської інтелігенції ця тенденція знайшла широкий відгук. Першу збірку українських народних пісень видав князь М. Церетелі у 1819 р. — «Досвід збирання старовинних малоросійських пісень». Три збірки підготував і видав ректор Київського університету М. Максимович. І. Срезневський, крім збирання фольклору, почав активні публічні виступи з обґрунтуванням самостійності, повноправності української мови. Він писав, що українська мова не поступається чеській своїм багатством, польській — мальовничістю, сербській — милозвучністю.

Гумористичний і сатиричний тон творів Котляревського був підхоплений іншими письменниками, передусім гуртка, центром якого був Харківський університет. Його ректор Петро Гулак-Артемовський писав вірші українською мовою. Отримали популярність байки Євгена Гребінки. Він брав класичні сюжети і додавав їм виразного українського колориту. Пізніше Євген Гребінка переїхав до Петербурга, писав повісті російською мовою, був серед друзів молодого Тараса Шевченка. У 1841 році видав альманах "Ластівка". З цим періодом пов'язана діяльність Левка Боровиковського (1808-1889) - поета-романтика, байкаря.

До харківського гуртка належав також Григорій Квітка-Основ'яненко — основоположник української художньої прози. Його повісті різноманітні: одні — написані з гумором, другі — сентиментальні, треті — дають реалістичні картини (краща — «Сердешна Оксана»), інші просякнуті народними віруваннями і переказами («Конотопська відьма»). Квітка-Основ'яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

2)Утворення політичних партій на поч 20 ст.

Товариство Українських Поступовців (ТУП) — таємна понадпартійна політична і громадська організація українців в Російській Імперії, постала 1908 з ініціативи членів колишньої Української Демократично-Радикальної Партії для координації українського національного руху і його оборони від посиленого наступу російського уряду і російського націоналізму в добу реакції після розпуску 2 Державної Думи (червень 1907).

До ТУП належали, крім демократ-радикалів, частина соціалістів-демократів і безпартійних. ТУП очолювала обирана на щорічних з'їздах рада, до якої входили Михайло Грушевський, Євген Чикаленко, Ілля Шраг, Сергій Єфремов, Петро Стебницький, Симон Петлюра, Володимир Винниченко

Українська демократично-радикальна партія (УДРП) — постала в Києві наприкінці 1905 з об'єднання Української демократичної партії з Українською радикальною партією й гуртувала переважно помірковану інтелігенцію.

Програма УДРП була побудована на принципах парламентаризму й федералізму: Україна мала здобути в рамках конституції Росії широку автономію. У соціально-економічному плані Українська демократично-радикальна партія передбачала примусовий викуп від приватних власників землі й промислових підприємств, які з часом мали бути націоналізовані.

УДРП мала в Першій і Другій Державних Думах своїх депутатів, які заснували окрему українську фракцію, згодом оформлену в Українську думську громаду.

Сою́зви́зволенняУкраї́ни (СВУ) — політична організація, утворена у Східній Галичині 4 серпня 1914 р., головною метою якої було проголошення самостійності та соборності України.

Учасники СВУ вважали себе репрезентантами інтересів українців, що перебували під російським пануванням. Своєю метою СВУ проголосив боротьбу за самостійність України, використовуючи для цього війну Австро-Угорщини й Німеччини проти Росії. Майбутній устрій української держави мав бути заснованим як конституційна монархія з однопалатним парламентом.

Більшість членів СВУ були наддніпрянськими соціалістами, що опинилися на австрійській території внаслідок репресій російського царату в період столипінської реакції. Діяльністю СВУ керувала президія у складі: Олександр Скоропис-Йолтуховський, Володимир Дорошенко, Андрій Жук, Маріян Меленевський3).

3)Основні компоненти змісту історичної освіти

Зміст освіти, як зазначає відомий український дидактик О. Савчен-ко, - головний засіб цілеспрямованого навчання. Сучасні погляди на його структуру передбачають такі складові: знання, вміння, навички, які відбивають досвід репродуктивної і творчої діяльності, а також емоційно-ціннісних відносин⁴¹. Відповідно зміст шкільної історичної освіти - один із компонентів процесу навчання історії, певна система історичної інформації, яка засвоюється у вигляді історичних знань, умінь і навичок, в яких особистість засвоює вже відомі способи діяль­ності, досвід творчої пізнавальної діяльності у розв'язанні проблем, що вирішувались людством у минулому, досвід ставлення до світу, до людей, до себе, що може забезпечити емоційно-ціннісний розвиток особистості різноманітних відомостей, історичної інформації, що відбиває кон­центрований соціальний досвід людства у навчальному історичному матеріалі. Система відомостей історичної науки відтворює наукову картину розвитку суспільства в цілому, людської цивілізації, розкри­ває історичну реальність і дає можливість її пізнання людиною та відби­вається у свідомості учнів у вигляді історичних знань.

Навчальний історичний матеріал складається з компонентів, які притаманні самій історичній науці: історичних фактів і теорії, а також способів опрацювання історичного матеріалу, теоретичних і методо­логічних основ історії як науки (під ними розуміють основні принци­пи, підходи до вивчення історичного процесу, форми і способи науко­вого пізнання). У процесі навчання учні насамперед засвоюють істо­ричний матеріал, представлений двома основними компонентами: історичними фактами і теорією.

№ 28

1)Античні міста-держави Північного причорномор’я.

Велику роль в історії України відіграли античні міста-держави Північного Причорномор'я. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і розвивалися у тісній взаємодії з місцевим причорноморським населенням. Останнє впродовж цілого тисячоліття відчувало на собі вплив високої античної культури, що знайшло свій вияв у прискоренні їхнього соціально-економічного та культурного розвитку. Заселення греками Північного Причорномор'я відсувалося в умовах формування рабовласницького ладу і відносного перенаселення в Греції. Колонії засновувалися, як правило, організовано, їхали сюди в основному безземельні селяни, ремісники, торговці. Уже в перші століття колонізаційних процесів (VII ст. до. н. є.) визначилися грецькі центри, особливо активні у заснуванні колоній. Це насамперед міста малоазійського узбережжя Іонії (зокрема Мілет), а також дорійська колонія Гераклея Понтійська.

В історії античних міст-держав Північного Причорномор'я вирізняються два основні періоди. Перший охоплює час з VI по середину І ст. до н. є. й характеризується відносно самостійним життям на еллінських традицій і мирними відносинами зі скіфськими племенами. Другий припадає на середину І ст. до н. є. -- 70-ті роки IV ст. н. є., коли міста-держави поступово потрапляли у сферу інтересів Риму й до того ж зазнавали постійних руйнівних нападів готів і гунів.

У процесі античної колонізації у Північному Причорномор'ї утворилися чотири основних осередки. Перший — це побережжя Дніпро-Бузького та Березанського лиманів. У другій половині VII ст. до н. є. греки заснували на о. Березань (тоді півострів) поселення Борисфеніду. В першій половині VI ст. до н. є. на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця впадіння його в Дніпровський лиман (поблизу сучасного с Парутіно Очаківського району Миколаївської області), вихідці з Мілета заклали Ольвію-згодом одне з трьох найбільших давньогрецьких міст Північного Причорномор'я, її зручне географічне положення сприяло налагодженню тісних торговельних зв'язків із землеробами Лісостепу та кочовиками Степу.

Другий центр античної цивілізації Півдня України склався в районі Дністровського лиману, де розташовувалися міста Ніконій (поблизу сучасного с. Роксолани Одеської області) і Тіра на західному березі Дністровського лиману, в північній частині нинішнього Білгород-Дністровського (за середньовіччя тут була зведена фортеця). Географічне положення й особливості господарства Тіри обумовлювали її тісні економічні, політичні й культурні зв'язки з Ольвією та Істрією.

Третій центр сформувався в Південно-Західному Криму.

Головне'і місто тут і Херсонес Таврійський (на західнійоколиці нинішнього Севастополя) . Заснували його у 422—421 рр. до н. є. вихідці з Гераклеї Понтійської. Протягом усієї античної історії Херсонес був великим економічним, політичним, культурним центром, що справляв помітний вплив на розвиток місцевого тавро-скіфського населення. Крім Херсонесу, в цьому районі Криму розташовувалися також міста Керкинітіда (сучасна Євпаторія) і Калос-Лімен. Четвертий центр античної культури в Північному Причорномор'ї виник на Керченському й Таманському півостровах. Тут були побудовані міста Пантікапей (нинішня Керч), Феодосія, Фанагорія (поблизу сучасної станиці Сінна на Таманському півострові), Гермонаса (нині станиця Таманська), Горгіппія (тепер Анапа). Всі вони засновані переважно в VI ст. до н. є. вихідцями з іонійських міст. У V ст. до н. є. ці міста об'єдналися в Боспорську державу, до складу якої увійшли ймісцеві племена.

За формою політичного устрою та адміністративно-територіальною структурою античні міста-держави Південної України були тотожними з грецькими полісами і являли собою (за винятком Боспору) рабовласницькі демократичні республіки. Політичним, економічним і культурним центром держави було місто, навколо якого знаходилась хора (сільськогосподарська округа).

Протягом усієї своєї історії міста-держави Північного Причорномор'я підтримували тісні культурні, економічні й політичні контакти з Грецією та Римом. Залежність від метрополії спричинювалася до суперечностей, які подеколи переростали в справжні воєнні конфлікти. Так, причорноморські міста-держави у V ст. до н. є. входили до складу Афінського морського союзу, а згодом брали участь у війнах понтійського царя Мітрідата VI Євпатора з Римом. Мали місце й зіткнення колоній зі своїми північними сусідами. Відомі, зокрема, війни Херсонеса проти Скіфської держави в Криму. Наприкінці II ст. до й. є. Херсонес змушений був звернутися по допомогу до Мітрідата. Направлене ним військо на чолі з полководцем Діофантом розбило скіфів та оволоділо їхньою столицею Неаполем.

Натиск північних племен на узбережні міста в останні століття до н. є. й перші століття н. є. штовхав їх під протекторат Риму. Тож у ряді пунктів Північного Причорномор'я римляни розташували свої гарнізони, а Ольвія, Херсонес і Тіра увійшли до складу римської провінції Нижня Мезія.

2)Драгоманов (або Драгоманів) Михайло Петрович (*30 (18) вересня^[1]1841, м. ГадячПолтавської губернії, Російська імперія — †2 липня (20 червня) ^[2]1895, м. Софія, Болгарія) — український публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.

Один із організаторів «Старої громади» у Києві. ДоцентКиївського університету (1864 —1875). Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви Одним із перших в українському літературознавстві М. Драгоманов звернувся до аналізу романтизму як напряму в мистецтві, що в попередні десятиліття відіграло позитивну роль у становленні національної літератури, викликавши зацікавленість до усної народної творчості, етнографії, міфології українців. Цим самим було підготовлено передумови для реалізму, який став домінувати в українській літературі 2-ї половини XIX століття.

,М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу.

Наукова кар'єра

У студентські роки захопився історією стародавнього світу. Під керівництвом професора В. Я. Шульгіна підготував дисертацію на право читання лекцій в університеті «Імператор Тиберій», яку захистив у 1864 р. Працював учителем географії у 2-й Київській гімназії. 1865 прийнятий на посаду приват-доцента на кафедру загальної історії історико-філологічного факультету Київського університету Св. Володимира. Читав лекції з історії Стародавнього Сходу, історії та історіографії Стародавньої Греції, історії Стародавнього Риму, Нової історії доби Реформації та Відродження. Опублікував низку статей зі стародавньої історії. У 1870 р. захистив магістерську дисертацію на ступінь магістра загальної історії на тему «Питання про історичне значення Римської імперії та Тацит». Після наукового відрядження за кордон у 1873 р. призначений на посаду штатного доцента. 1875 звільнений з університету за політичну діяльність.

Стара́грома́да — організація української інтелігенції у Києві, займалася громадською, культурною та просвітницькою діяльністю, діяла з 1859 до 1876, коли була заборонена Емським указом.

Серед членів «Старої громади» були Володимир Антонович, Павло Житецький, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Павло Чубинський, Володимир Страшкевич та інші

У 1870-ті рр. центр українського руху перемістився з Петербурга до Києва. Це стало можливим завдяки певній лібералізації усіх сторін суспільного життя в Російській імперії та Україні внаслідок проведення політики «великих реформ» 60–70-х рр. ХІХ ст. У 1870-ті рр. український рух набрав, на думку І.Лисяка-Рудницького, «виразно політичного забарвлення.» Ідеологічним підґрунтям українського руху в цей час було народництво – у специфічній українській формі українофільства. Ідейно-організаційним центром українського руху виступала Київська громада.Розквіт її діяльності та впливу на суспільну свідомість і життя активного українства припадає на першу пол. 70-х рр.Після тимчасового припинення діяльності Київської громади через низку контрзаходів центрального уряду, Валуєвського циркуляру та польського повстання 1863 р., з 1869 р. починається відродження діяльності товариства.Важливим кроком Старої Київської Громади було створення першої наукової установи в Україні, яка дозволяла легалізувати роботу Громади як таємного товариства.У громадах брали участь Білозерський,Костомаров,Куліш,Глібов.В лютому 1873 р. у Києві був створений Південно-Західний Відділ Імператорського Російського географічного товариства, ідеологом і координатором якого виступав П.Чубинський. Членами-засновниками Південно-Західного Відділу стали активні громадівці, відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, основні групи населення якого складали українська, польська, єврейська спільноти.Відкриття Південно-Західного Відділу дозволяло не лише легалізувати більшу частину роботи, яку проводили київські громадівці, але й збільшити видавничі можливості, залучити до наукових досліджень широке коло науковців і аматорів в центрі і на місцях, а також заручитися підтримкою офіційних адміністративних установ. Про заснування Південно-Західного Відділу Ф.Вовк писав, що «ми одержали лише те, на що за здоровим глуздом мали повне право: збиратись і відкрито займатись науковою діяльністю про Україну і для України».

3). Позакласна робота з історії в школі. Основні форми

У сучасних умовах позакласній роботі належить неабияке місце. Вона відкриває широкі можливості для задоволення індивідуальних інтересів і нахилів учнів. На відміну від шкільної історичної програми, яка є обов’язковою для виконання вчителем і засвоєння її учнями, то участь учнів в позакласній роботі – добровільна.

Але принцип добровільності не виключає керівної ролі вчителя – не може бути позакласних занять без керівництва педагога, який спрямовує ініціативу й інтерес дітей, всіляко розвиває їхню творчість, прищеплює навички самостійної роботи.

Під час позакласної роботи учень глибше, всебічніше пізнає різноманітні явища вітчизняної історії, знайомиться з такими історичними дисциплінами, як археологія, топоніміка, нумізматика тощо.

Учитель повинен продумати і встановити різнобічні зв’язки між позакласною і класною роботою з історії. Такі зв’язки взаємно збагачують і матеріал уроку і позакласні заходи.

Особливості: у позакласній роботі бере участь не весь учнівський (класний) колектив, а здебільшого ті школярі, які мають нахил до дослідницької роботи або прагнуть до глибокого вивчення історії.

Добровільність і порівняно невеликий контингент учасників дає можливість учителеві урізноманітнити матеріал для позакласного вивчення окресленої теми, всебічніше її вивчити.

У сучасній шкільній практиці вчителі історії використовують різноманітні форми позакласної роботи. Це можуть бути історичні вечори, конференції, диспути, гуртки, створення краєзнавчих музеїв, зустрічі з цікавими людьми тощо.

Вибираючи форму роботи, вчитель повинен обов’язково враховувати вікові особливості учнів.

Екскурсійна робота з історії – це спільна діяльність екскурсовода і керованих ним учнів у процесі вивчення явищ дійсності, що розглядаються в природних умовах (пам’ятні історичні місця, музеї, виставки). Специфікою екскурсії є те, що навчальна діяльність учителя, екскурсовода й учнів здійснюється в ході наочного сприйняття об’єктів. Треба пам’ятати, що екскурсійний матеріал поглиблює і конкретизує історичні знання учнів, пробуджує творчу ініціативу. Екскурсія обов’язково повинна проходити під керівництвом екскурсоводів. Ним може бути вчитель, краєзнавець, співробітник музею.