1.1. Щеплення для профілактики

Вік	Щеплення проти							Примітка
1день		Гепатиту В2
3–7 день	Туберкульозу1
1 міс		Гепатиту В2
3 міс			Дифтерії, кашлюку, правця3	Поліомієліту4ІПВ	Гемофільної інфекції5		Дітям з високим ризиком розвитку післявакцинальних ускладнень вакциною АаКДП
4 міс			Дифтерії, кашлюку, правця3	Поліомієліту4ІПВ	Гемофільної інфекції5		Дітям з високим ризиком розвитку післявакцинальних ускладнень вакциною АаКДП
5міс			Дифтерії, кашлюку, правця3	Поліомієліту4OПВ	Гемофільної інфекції5		Дітям з високим ризиком розвитку післявакцинальних ускладнень вакциною АаКДП
6 міс		Гепатиту В2
12 міс						Кору, краснухи, паротиту6
18 міс			Дифтерії, кашлюку, правця3вакциною АаКДП	Поліомієліту4ОПВ	Гемофільної інфекції5
6 років			Дифтерії, правця3	Поліомієліту4ОПВ		Кору, краснухи, паротиту6
7 років	Туберкульозу1
14 років	Туберкульозу1		Дифтерії, правця3	Поліомієліту4ОПВ
15 років						Краснухи (дівчата), паротиту (хлопці)6
18 років			Дифтерії, правця3
Дорослі			Дифтерії, правця3

¹Щепленню підлягають усі новонароджені, що не мають до цього протипоказань. Щеплення проводиться вакциною для профілактики туберкульозу (далі — БЦЖ). Для вакцинації недоношених дітей з масою тіла ≥2000 г необхідно застосовувати вакцину для профілактики туберкульозу із зменшеним вмістом антигену (далі — БЦЖ-М).

Щеплення для профілактики туберкульозу не проводять в один день з іншими щепленнями. Неприпустимо поєднання в один день щеплення для профілактики туберкульозу з іншими парентеральними маніпуляціями.

Діти, які не були щеплені в пологовому будинку з будь-яких причин, підлягають обов’язковій вакцинації в дитячих поліклініках. Для щеплення дітей, не щеплених у пологовому будинку через наявність медичних протипоказань, необхідно застосовувати вакцину БЦЖ-М або половинну дозу вакцини БЦЖ. Якщо дитина не щеплена в пологовому будинку не через медичні протипоказання, щеплення проводиться вакциною БЦЖ. Дітям, яким не виповнилося 2 місяці, щеплення проти туберкульозу проводиться без попередньої постановки проби Манту. Після виповнення дитині двомісячного віку перед виконанням щеплення БЦЖ слід провести пробу Манту. Щеплення здійснюється при негативному результаті проби.

Ревакцинації проти туберкульозу підлягають діти у віці 7 та 14 років з негативним результатом проби Манту. Ревакцинація проводиться вакциною БЦЖ.

При відсутності поствакцинального (БЦЖ) рубчика дітям з негативною реакцією на пробу Манту слід здійснювати додаткове щеплення через 2 роки після вакцинації БЦЖ.

Проба Манту проводиться щороку з 2 ТО. У зв’язку з тим, що профілактичні щеплення можуть вплинути на чутливість до туберкуліну, туберкулінодіагностику необхідно планувати до проведення профілактичних щеплень. У разі, якщо з тих або інших причин пробу Манту проводять після проведення профілактичних щеплень, туберкулінодіагностика повинна здійснюватись не раніше ніж через 1 місяць після щеплення.

²Вакцинації для профілактики гепатиту В підлягають усі новонароджені, вакцинація проводиться моновалентною вакциною.

Якщо мати новонародженого HBsAg«-» (негативна), що документально підтверджено, можливо розпочати вакцинацію дитини протягом перших місяців життя або ж поєднати з щепленням проти кашлюку, дифтерії, правця, поліомієліту. У разі поєднання імунізації із щепленням проти кашлюку, дифтерії, правця, поліомієліту рекомендуються схеми: 3-4-5-18 міс життя або : 3-4-9 міс. життя.

· Новонародженим з масою тіла <2000 г, що народилися від HBsAg негативних матерів, вакцинація проводиться при досягненні дитиною 2000 г або при досягненні віку 1 місяць.

· Якщо новонароджена дитина в тяжкому стані, імунізацію дитини слід проводити після його покращення перед випискою з лікарні.

Якщо мати новонародженого HBsAg «+», дитину щеплять за схемою (перша доба життя)-1-6 місяців. Перша доза вводиться у перші 12 годин життя дитини незалежно від маси тіла. Разом з вакцинацією, але не пізніше 1-го тижня життя, в іншу ділянку тіла необхідно вводити специфічний імуноглобулін проти гепатиту В з розрахунку 40 МО/кг маси тіла та не менше 100 МО. Якщо маса новонародженої дитини <2000 грам, вакцинація проводиться обов’язково, але введена доза вакцини не зараховується як доза первинної імунізації; при досягненні дитиною віку 1 місяця вакцинація має бути проведена серією із трьох доз вакцин 0-1-6 (0 – дата першого введення вакцини, мінімальний інтервал між першим та другим щепленнями — 1місяць, другим та третім щепленнями — 5 місяців).

Якщо у матері новонародженого з HBsAg невизначений HBsAg статус, щеплення дитини проводиться обов’язково в перші 12 годин життя з одночасним дослідженням статусу матері за HBsAg. У разі отримання позитивного результату у матері профілактика гепатиту В проводиться, як у випадку щеплення новонародженої дитини від HBsAg «+» матері.

Для вакцинації дітей та дорослих поза календарем щеплень проти гепатиту В рекомендовано використовувати схему 0-1-6 місяців.

Не слід розпочинати серію вакцинації, якщо була пропущена доза, незалежно від того, скільки часу минуло. Необхідно ввести дози, яких не вистачає за графіком з дотриманням мінімальних інтервалів (див. підрозділ 1.2 «Щеплення дітей з порушенням календаря» цього Календаря).

³Щеплення для профілактики дифтерії, правця та кашлюку за віком у 3, 4 та 5 місяців проводиться кашлюково-дифтерійно-правцевою вакциною (далі — АКДП). Інтервал між першим і другим, другим і третім щепленнями АКДП вакциною дорівнює 30 днів. Інтервал між третім і четвертим щепленням повинен становити не менше 12 місяців.

Перша ревакцинація у 18 місяців проводиться вакциною з ацелюлярним кашлюковим компонентом (далі — АаКДП )

АаКДП використовується для подальшого щеплення дітям, які мали післявакцинальні ускладнення на попередні щеплення АКДП, а також для проведення усіх щеплень дітям з високим ризиком розвитку післявакцинальних ускладнень за висновком вакцинальної комісії або дитячого імунолога. Для профілактики дифтерії, правця, кашлюку, поліомієліту, гепатиту В та інфекцій, які викликаються бактеріями Haemophilus influenze типу b (далі — Hib), можна використовувати комбіновані вакцини (із різними варіантами комбінацій антигенів), які зареєстровані в Україні.

Щеплення дітей до 4 років поза строками календаря призначаються лікарем з такого розрахунку, щоб дитина встигла одержати чотириразову імунізацію АКДП до 3 років 11 місяців і 29 днів.

Першу ревакцинацію проти дифтерії та правця (у 6 років) проводять анатоксином дифтерійно-правцевим (далі — АДП), другу (у 14 років) та третю (у 18 років) – анатоксином дифтерійно-правцевим із зменшеним вмістом антигену (далі — АДП-М). Дітям, щепленим проти правця з приводу травми анатоксином правцевим (далі — АП) протягом останніх двох років, чергову ревакцинацію проводять лише проти дифтерії анатоксином дифтерійним із зменшеним вмістом антигену (далі — АД-М).

Дітей у віці до 5 років 11 місяців 29 днів, які перехворіли на кашлюк, щеплять АДП. Вакцинація проводиться триразово з інтервалом між першим і другим щепленням 30 днів, між другим і третім – 9–12 місяців.

Першу планову ревакцинацію дорослих за віком та епідпоказами, які раніше були щеплені, треба здійснювати АД-М з інтервалом 5 років після останнього щеплення. Подальші планові ревакцинації дорослих проводяться з мінімальним інтервалом 10 років АДП-М від попереднього щеплення АДП-М.

Підліткам та дорослим, які раніше не були щеплені або не мають даних щодо імунізації, проводять щеплення АДП-М триразово (інтервал між першим і другим щепленнями має становити 30–45 днів, між другим і третім – 6–12 місяців). Ревакцинація підлітків (яким проводять щеплення поза схемою) здійснюється з мінімальним інтервалом 3 роки після останнього щеплення для профілактики дифтерії та правця.

Для активної імунізації проти правця осіб старше 60 років, не щеплених останні 10 років, слід використовувати скорочену схему вакцинації (одноразове щеплення АП у подвійній дозі — 20 оз/мл, з обов’язковою ревакцинацією через 12 місяців дозою 10 оз/мл) та надалі кожні 10 років без обмеження віку.

Не слід розпочинати серію вакцинації, якщо була пропущена доза, незалежно від того, скільки часу минуло. Необхідно ввести дози, яких не вистачає за графіком, з дотриманням мінімальних інтервалів.

Зважаючи на ймовірність розвитку післявакцинальних реакцій на введення АКДП, таких як підвищення температури тіла, що може зумовити фебрильні судоми, необхідно щоразу надавати рекомендації батькам щодо приймання парацетамолу у дозі відповідно до віку дитини протягом доби після отримання щеплення.

⁴Інактивована вакцина для профілактики поліомієліту (далі — ІПВ) застосовується для перших двох щеплень, а при протипоказаннях до введення оральної поліомієлітної вакцини (далі — ОПВ) – для усіх наступних щеплень за календарем.

Вакцина ОПВ застосовується для 3–6 щеплень (третьої вакцинації та вікової ревакцинації) при відсутності протипоказань до ОПВ.

Після щеплення ОПВ пропонується обмежити ін’єкції, парентеральні втручання, планові операції протягом 40 днів, виключити контакт з хворими та ВІЛ-інфікованими.

Не слід розпочинати серію вакцинації, якщо була пропущена доза, незалежно від того, скільки часу минуло. Ввести дози, яких не вистачає за графіком, з дотриманням мінімальних інтервалів.

⁵Вакцинація для профілактики Hib-інфекції, може проводитись моновакцинами та комбінованими вакцинами, що містять Hib-компонент. У разі використання Hib-вакцини та АКДП різних виробників вакцини вводяться в різні ділянки тіла. Бажано використовувати комбіновані вакцини з Hib-компонентом для первинної вакцинації.

Особливості вакцинації проти Hib-інфекції дітей поза календарем — див. підрозділ 1.2 «Щеплення дітей з порушенням календаря» Календаря.

⁶Вакцинація для профілактики кору, епідемічного паротиту та краснухи проводиться комбінованою вакциною (далі — КПК) у віці 12 місяців. Друге щеплення для профілактики кору, паротиту та краснухи проводять дітям у віці 6 років.

Дітям, що не були вакциновані проти кору, паротиту чи краснухи за віком у 12 місяців та в 6 років, щеплення можна починати у будь-якому віці до18 років. У даному разі дитина має отримати 2 дози з дотриманням між ними мінімального інтервалу.

Дітям у віці 15 років, які отримали 1 або 2 щеплення проти кору, але не вакциновані проти епідпаротиту й краснухи і не хворіли на зазначені інфекції, проводиться планове щеплення проти епідпаротиту (хлопці) або проти краснухи (дівчата).

Особи старші 18 років, які не були раніше вакциновані проти зазначених інфекцій, можуть бути щеплені однією дозою за епідемічними показами в будь-якому віці до 30 років.

Перенесене захворювання на кір, епідемічний паротит чи краснуху не є протипоказами до щеплення тривакциною. Якщо в анамнезі перенесені дві з названих хвороб, щеплення треба проводити моновакциною проти тієї інфекції, на яку дитина не хворіла. Робити достовірні висновки про імунність дитини можна тільки за результатами серологічних досліджень: при наявності антитіл класу IgG до відповідного вірусу особа вважається імунною.

Жінки дітородного віку, що не хворіли на краснуху і не були проти неї щеплені, можуть отримувати індивідуальні щеплення за власним бажанням згідно з інструкцією до вакцин.

58. Туберкульоз – одне з найпоширеніших і найзагрозливіших захворювань людини, тварин, птахів. Веде себе агресивно, вражає всі вікові і соціальні групи населення в їх найбільш працездатний і репродуктивний вік, негативно діє і на дітей та підлітків.

Джерела інфекції – хворі на «відкриту» форму туберкульозу люди, які виділяють туберкульозні бактерії, більше 50 видів тварин, у т.ч. – сільськогосподарських, 25 видів птахів, риб, а також заражені продукти тваринного і рослинного походження, грунт, органічні й неорганічні речовини, в яких живуть, розмножуються та зберігаються збудники туберкульозу.

Збудник туберкульозу – туберкульозна бактерія людського, бичачого та пташиного видів –паличка Коха (тонка паличка шириною 0,2-0,6 мкКі, довжиною 1,3-6 мкм).

Майже третина населення земної кулі інфікована туберкульозними бактеріями. Коли вони потрапляють в організм людини – не завжди розвивається активний туберкульоз, бо імунна система контролює інфекційний процес і не дозволяє збудникові розмножуватися в організмі. Людина інфікована, але здорова. Нормальне функціонування імунної системи відбувається в умовах повноцінного, раціонального харчування та здорового способу життя. Алкоголь, вживання наркотиків, надмірне куріння тютюну, харчування з недостатньою кількістю білків та вітамінів, важкі фізичні та психічні навантаження, хронічний стрес – призводять до ослаблення імунної системи. Якщо імунна система слабка (або в організм потрапляє велика кількість збудника) – розвивається захворювання, яке може мати клінічні прояви туберкульозу або протікати безсимптомно. Туберкульозна бактерія вражає всі органи і системи організму людини – очі, кістки, шкіру, сечостатеву систему, кишечник тощо. Найчастіше зустрічається туберкульоз легень.

Збудники туберкульозу є одними з найбільш стійких у навколишньому середовищі мікроорганізмів. Вони на диво життєздатні, стійкі до висихання, холоду та більшості дезінфікуючих засобів. У річковій воді можуть жити до 5 місяців, у ґрунті – від 3 міс. до 1-2 років, у вуличному пилу – 10-15 днів, на одязі, предметах – протягом багатьох місяців. В умовах кімнатної температури (в темному місці) туберкульозні палички залишаються життєздатними протягом 4 міс., при розсіяному світлі – до 1,5 міс. Бактерії туберкульозу тривалий час можуть виживати в молочних продуктах. Так, у маслі в умовах холодильника вони зберігають життєздатність до 30 діб, молоці – 14-18 діб, сирі – 26 діб, у замороженому м’ясі – до 1 року. Соління і копчення практично не знешкоджують бактерії туберкульозу. Кип’ятіння знищує їх протягом декількох хвилин. Сухе гаряче повітря (100° С) вбиває збудника тільки через 1 год. Літні сонячні промені знешкоджують бактерії через ЗО хв., весняні й осінні – через 1 год., зимові – через 2 год., ультрафіолетові промені – через 2-3 хв.

Основні симптоми захворювання: кашель понад 2 тижні; підвищена температура тіла; утруднене дихання; біль у грудях; поганий апетит; постійна слабкість; безпричинна втрата ваги; підвищена пітливість, особливо вночі; кровохаркання (наявність крові у мокротинні, що виділяється при кашлі).

На ранніх стадіях хвороби кашлю може й не бути.

Локальні симптоми позалегеневого туберкульозу: припухлість лімфатичних вузлів (іноді свищі з гнійним виділенням); біль та припухлість суглобів; головний біль (при туберкульозному менінгіті – особливо у дітей); ригідність задніх шийних м’язів; кров у сечі; сонливість.

Усі ці симптоми можуть бути проявами інших захворювань, але завжди треба думати про туберкульоз. Щоб діагностувати туберкульоз – треба обов’язково дослідити триразово мокротиння на наявність бактерій туберкульозу та провести рентгенографію органів грудної клітки.

Шляхи передачі інфекції:

– повітряно-краплинний через крапельки мокротиння із слини при кашлі, чханні, розмові (хворий з мокротинням виділяє 15-20 млн. мікобактерій в день); вважається, що один хворий протягом року може інфікувати 10-15 здорових осіб;

– повітряно-пиловий (на відкритому повітрі зараження через пил практично неможливе, оскільки бактерії туберкульозу швидко гинуть під дією сонячного світла, зараження найчастіше відбувається у житлі туберкульозного хворого) харчовий (якщо при вдиханні достатньо 1-2 бактерій, то для зараження через рот потрібно сотні мікробів);

– контактно-побутовий (особливо при значній неохайності хворого, коли його руки, одяг, білизна, рушники і т.п. забруднені мокротинням; прямий контактний спосіб можливий і при поцілунках).

Що треба робити? Якомога швидше зверніться до лікаря. Не затягуйте час і не займайтеся самолікуванням. Своєчасне виявлення захворювання має велике епідеміологічне значення, бо після встановлення діагнозу хворому негайно призначають лікування, поширення інфекції зводиться до мінімуму через 6-8 тижнів після початку лікування, заразливість хворого знижується в десятки разів.

Якщо своєчасно звернутися і провести ефективне лікування, то туберкульоз можна вилікувати.

Туберкульоз може бути невиліковним, якщо перервати лікування, вживати протитуберкульозні препарати хаотично чи зловживати алкогольними напоями, наркотиками. За таких умов бактерії туберкульозу інтенсивно розмножуються в організмі й виробляють спеціальні речовини, які протидіють протитуберкульозним препаратам, результатом чого є розвиток хіміорезистентного туберкульозу з множинною медикаментозною стійкістю до протитуберкульозних препаратів. При цьому протитуберкульозні препарати перестають згубно діяти на збудника, і туберкульоз стає невиліковним.

Профілактика. Найдієвішим методом профілактики туберкульозу у дітей є вакцинація та ревакцинація вакциною БЦЖ. Первинна вакцинація здійснюється в пологовому будинку здоровим доношеним новонародженим дітям на 3-5 день життя.

Ревакцинації підлягають здорові діти з від’ємною реакцією Манту. Перша ревакцинація виконується в 7-річному віці, друга – в 14 років.

Щороку в Україні хворіє до 35 % дітей, які не були прищеплені. При аналізі випадків туберкульозного менінгіту встановлено, що 82 % захворілих на цю недугу дітей були або не вакциновані, або вакцинація у них була не ефективною.

Пам’ятайте! Щоб не захворіти на туберкульоз – необхідно повноцінно харчуватися, не мати шкідливих звичок, займатись спортом і загартовуватись, а з метою раннього виявлення туберкульозу один раз в 2 роки проходити профілактичне флюорографічне обстеження, а у вогнищах туберкульозу, де є бактеріовиділювачі –дотримуватись режиму потічної дезінфекції, а саме: посуд, яким користується хворий, кип’ятити в 2 % розчині питної соди, або використовувати дезінфікуючі засоби (дезактін, жавель-хлорні таблетки) та інші, дозволені для використання в Україні за рекомендацією медпрацівників. Для хворого виділити індивідуальний рушник, постільні приналежності. Забезпечити регулярне прання білизни з кип’ятінням протягом 15-30 хвилин. Приміщення регулярно провітрювати і прибирати вологим методом із застосуванням названих вище дезінфікуючих засобів. Санвузли прибирати із застосуванням дезінфікуючих засобів (дезактін, жавель-хлорні таблетки, доместос та ін.), а надвірні туалети дозволяється прибирати з 10 % розчином хлорного вапна.

38. Пов'язка — це асептичний засіб у вигляді перев'язу вального матеріалу, яким закривають рану. Вона складається з двох частин: внутрішньої, яка торкається рани (завжди має бу ти стерильною) і зовнішньої, яка закріплює і утримує пов'язку на рані. Внутрішньою частиною пов'язки є, як правило, сервет ка з марлі, що має прошарок гігроскопічної вати для вбирання крові та гною. Як підручний засіб краще використати чистий м'який рушник. Зовнішня частина — бинт, за допомогою якого серветка закріплюється на рані. Замість бинта можна використати відрізки будь-якої тканини (краще не кольоро вої). В окремих випадках можна скористатися поясом чи ременем.

Найбільш пристосовані для надання першої медичної допо моги табельні засоби. Вони виготовляються промисловістю і надходять у продаж у спеціальних пакетах, що забезпечує їх стерильність. Серед табельних засобів поширені перев'язу вальні пакети, стерильні серветки, стерильна і нестерильна ва та, косинкові пов'язки, опікові пов'язки, лейкопластир тощо.

Перев’язувальний пакет складається з ватно-марлевої подушечки розміром 32x17,5 см, пришитої до одного кінця бинта. Деякі пакети містять дві подушечки (для наскрізних поранень), причому одна з них вільно пересувається вздовж бинта 10 см завширшки та 7 м завдовжки. Перев'язувальний пакет стерильний, запакований у пергаментний папір. Інколи він має зовнішню обгортку з прогумованої тканини, яка краще зберігає стерильність і у разі необхідності може бути викорис тана для герметизації рани. На обгортці кожного пакета подається інструкція щодо його застосування.

Бинт являє собою смугу з марлі шириною від 6 до 20 см і до вжиною до 10 м. Згорнута частина бинта називається голівкою, вільний кінець — початком. Так само як і пакети, стерильні бинти мають герметичну пергаментну обгортку.

Серветки — це згорнуті у кілька разів чотирикутні відрізки марлі. Розрізняють великі — 70x68 см і малі — 68x35 см серветки. В упаковці їх, як правило, 20 штук.

Пов'язка опікова має широку подушечку — 65x45 см, до якої замість бинта пришито шість смужок тканини для її фіксування. Таку пов'язку можна використовувати і під час численних поранень.

Вата — матеріал, який виготовляється з целюлози, оброб леної особливим способом. Є вата стерильна (для виготовлення внутрішньої частини пов'язки) і нестерильна (для компресів, прокладок, накладання стискальної пов'язки).

Косинкові пов'язки використовуються для закріплення бинтів, серветок, для фіксування кінцівок у разі поранень.

Бинти еластичні трубчасті являють собою прогумовані кільцеві сітки. Використовують їх для фіксування пов'язок на голові, грудях, ліктьовому, плечовому, колінному суглобах, на стопі, пальцях тощо. Відповідно до призначення існують бинти трьох номерів.

Лейкопластирні пов'язки — міцні клейкі смуги, якими за кривають і герметизують невеликі рани, закріплюють бинти та серветки. Існують спеціальні лейкопластирі: бактерицидні, перцеві та інші.

Процес накладання пов'язки називається перев'язкою.

Під час накладання первинної пов'язки важливо не викли кати зайвого болю у потерпілого. Бинт слід тримати правою рукою, а лівою підтримувати та розгладжувати його ходи. Бинт розмотують, не відриваючи від пов'язки, зліва направо. Кожний наступний тур повинен перекривати попередній напо ловину. Накладати пов'язку потрібно не сильно стягуючи, щоб не порушити кровотік, але так, щоб вона не сповзла. Винятком є спеціальна стискальна пов'язка.

Перед накладанням пов'язки рану слід оголити, але ні в яко му разі не торкатися її руками чи будь-якими предметами. Верхній одяг обережно зняти або розрізати, починаючи зі здорової частини тіла і переходячи на травмовану. Не можна відрива ти від рани тканину, що прилипла. В цьому випадку слід обе режно обрізати її ножицями навколо рани і потім накласти пов'язку. Одяг надівають у зворотній послідовності: спочатку на травмовану частину тіла, потім — на здорову.

Вибір типу пов'язки і перев'язувального матеріалу зале жить від місця та характеру рани.

Первинна пов'язка часто прилипає до рани внаслідок виси хання крові, що її просочує, і зняти її без пошкодження рани можна, лише застосувавши пероксид гідрогену, яким слід добре змочити місце навколо рани і саму рану. Інакше рана може відкритися, що створює загрозу її інфікування чи крово течі.

Стерильні пов'язки на голову

У випадку травмування голови на рану накладають різні типи пов'язок з використанням бинтів, серветок, лейкопластиру, косинок тощо. Основними типами пов'язок на голову є пов'язки «чепець» (її ще інколи називають «шапка Гіппократа»), «вуздечка», а також хрестоподібна і плащоподібна пов'язки.

Як правило, на рани волосистої частини голови накладають пов'язку у вигляді «чіпця» (мал. 10), яку закріплюють стрічкою бинта за нижню щелепу. Від бинта відривають відрізок довжиною близько 1 м і кладуть його на тім'я. Кінці спускають вертикально вниз попереду вушних раковин і підтримують у натягнутому стані. Навколо голови роблять

Мал. 10. Накладання пов'язки у вигляді «чіпця».

круговий закріплювальний хід, а потім, дійшовши до вер тикальної смуги, бинт обгортають навколо неї і ведуть під ку том на потилицю. Чергуючи ходи бинта через потилицю і лоб та кожний раз спрямовуючи його більш вертикально, закрива ють усю поверхню волосистої частини голови і лоб. Після цього двома-трьома круговими турами бинта навколо голови закріплюють пов'язку. Кінці бинта зав'язують під підбо ріддям.

Якщо поранено шию, гортань, потилицю, доцільно наклада ти хрестоподібну пов'язку (мал. 11). Це здійснюється таким чи ном. Бинт закріплюють круговими ходами навколо голови, а потім вище та позаду лівої вушної раковини його спускають косо вниз на шию. Далі бинт проходить уздовж правої бокової поверхні шиї, закриває її передню частину і повертається на потилицю. Потім бинт проходить вище правого та лівого вух і повторює ходи. Закріплення пов'язки відбувається туром бинта навколо голови.

Якщо уражено більшу частину голови, зокрема обличчя, як правило, використовують пов'язку типу «вуздечка» (мал. 12). Після двох-трьох кругових турів бинта через лоб і потилицю, його ведуть на шию і підборіддя, роблять кілька вертикальних ходів через підборіддя і тім'я. Потім з-під підборіддя бинт ведуть по потилиці і спускають на передню частину під боріддя. За кілька кругових ходів він поступово перемі щується на шию і гортань. Коли вкрита вся травмована части на, бинт закріплюють за допомогою липкого пластиру чи шпильки.

Мал. 11. Хрестоподібна пов'язка. Мал. 12. Пов'язка на голову у вигляді «вуздечки».

Мал. 13. Пращоподібні пов'язки на ніс, лоб і підборіддя.

Коли є незначні травми носа, лоба, підборіддя, користу ються пращоподібними пов'язками (мал. 13), які складають ся з вирізаного Х-подібно шматка тканини чи марлі. Під таку пов'язку обов'язково підкладають стерильну серветку.

Специфічну хрестоподібну пов'язку використовують у ви падках ураження очей. Бинтування починають із закріплюю чого ходу бинта навколо голови. Далі бинт ведуть з потилиці під праве вухо і на праве око чи під ліве вухо і на ліве око. Потім ходи бинта чергують — один хід на око, другий — навколо го лови. Пов'язка на обидва ока складається з однакових симет ричних пов'язок, що накладаються на праве і ліве око окремо.

Стерильні пов'язки на груди

На груди накладають в основному хрестоподібні пов'язки.

Хрестоподібну пов'язку (мал. 14) починають накладати знизу, спіральне піднімаючись угору.

Далі роблять фіксуючий хід знизу через праве надпліччя і повертають ся знову на грудну клітку. Зробив ши кілька кругових спіральних турів, піднімають бинт на ліве надпліччя. Кінець бинта закріплю ють шпилькою.

У випадку проникних поранень грудної клітки потрібна герметична пов'язка, яка може бути зроблена за допомогою липкого пластиру. Під пластир підкладається стериль на серветка чи відрізок бинта. Стрічки лейкопластиру починають накладати на 1—2 см вище рани че репицеподібне.

Мал. 14. Накладання хрестоподібної пов'язки на груди.

Мал. 15. Накладання пов'язок на плечовий суглоб.

Стерильні пов'язки на верхні кінцівки

Для накладання стерильних пов'язок на верхні кінцівки ви користовують їх різноманітні типи.

Накладання пов'язки на плечовий суглоб (мал. 15) почина ють з-під пахви від здорового боку по грудях і зовнішній по верхні травмованого суглоба, потім позаду через пахвинну ямку на плече. Далі по спині через здорову пахву на груди, таким чином повторюють ходи бинта, доки не закриється весь суглоб.

На плече та передпліччя накладаються спіралеподібні пов'язки, які бинтуються знизу вгору. Перев'язку ліктьового суглоба починають двома-трьома ходами бинта через ліктьову ямку (мал. 16). Далі бинт спіралеподібними турами укладають

Мал. 16. Пов'язка на ліктьовий суглоб.

Мал. 17. Пов'язка на пальці та кисть.

по черзі на передпліччі та плечі з перехрещенням на ліктьовій ямці. Така пов'язка зветься «черепашачою».

Під час пошкодження долоні і кисті бинтування починають із зап'ястка, роблять 2—3 ходи і косо ведуть до початків пальців (мал. 17, справа). Там роблять кілька обертів і знову хрестоподібне повертають на зап'ясток. Перехрещування ходів бинта відбувається на внутрішній, зовнішній чи обох поверх нях долоні залежно від розміщення рани. Така пов'язка нази вається вісімкоподібною.

Спіралеподібну пов'язку на один палець починають викону вати так само — із зап'ястка. Після закріплювальних ходів бинт переносять на першу (нігтьову) фалангу пальця тильною стороною долоні і звідти починають спіральне прибинтовувати палець до основи. Після цього бинт знову переносять на зап'яс ток, де і закріплюють. Якщо потрібно забинтувати кожен палець окремо, то, забинтувавши спіралеподібне один палець, бинт переносять тильною стороною долоні на зап'ясток, де роб лять закріплювальний хід і ведуть до другого пальця і так далі, доки не будуть забинтовані усі пальці. На правій руці бинтува ти починають з великого пальця, на лівій — з мізинця.

Якщо необхідно забинтувати всю руку, типи пов'язок комбінують.

Стерильні пов'язки на живіт, пахову ділянку та промежину

На верхню частину живота можна накласти звичайну спіралеподібну пов'язку (мал. 18). Бинтування починають зни зу і послідовними круговими турами поступово піднімають бинт угору.

Мал. 18. Спіралеподібна пов'язка на живіт. Мал. 19. Колосоподібна пов'язка на пахову ділянку і верхню частину стегна.

На нижній частині живота спіралеподібна пов'язка не засто совується, оскільки вона може легко сповзти. Тут доцільна спеціальна колосоподібна пов'язка. Накладаючи її, бинтуван ня починають з верхньої частини. Роблять кілька спіральних ходів бинта навколо живота. Потім бинт спускають зов нішньою частиною стегна, обводять його і піднімають тим самим боком на живіт, де знову повторюють спіральні тури навколо живота. Спускання бинта на стегно проводять необ хідну кількість разів.

Подібна пов'язка накладається і на пахову ділянку (мал. 19). Кількість турів бинта навколо живота і стегна, а також місце їх перехрещування регулюють так, щоб максимально закрити па­хову ділянку. Таким чином, колосопо дібна пов'язка доволі універсальна і може бути передньою, задньою, а також боковою.

Поранення в області промежини ча сто супроводжуються ушкодженням органів таза, кровоносних судин, стате вих органів і часто обтяжуються інток сикацією ран сечею. Такі рани закрива­ють за допомогою Т-подібної пов'язки (мал. 20). У цьому випадку бинт ділять на дві частини. З першої виготовляють своєрідний пояс, який обгортають навколо талії і надійно закріплюють.

Цей пояс слугує опорою, до нього прикріплюй усі ходи другої частини.

Мал. 20. Пов'язка на бинта через промежину. промежину.

Під час поранень у ділянці промежини зручно користувати ся косинковою пов'язкою, оскільки її накладання — процес простіший, вимагає менше часу. Така пов'язка захоплює більшу площу. Накладаючи її, всі три кінці косинки зв'язу ють одним вузлом на сідниці.

Пов'язки на нижні кінцівки

На верхню частину стегна доцільно накладати колосоподіб ну пов'язку так само, як і в разі поранень пахової ділянки.

Середня та нижня частини стегна закриваються за допомо гою спіралеподібної пов'язки, як і під час пошкоджень плеча та передпліччя.

Перев'язку коліна здійснюють за допомогою «черепашачої» пов'язки (мал. 21). Розпочинають її накладати круговими турами бинта через надколінну чашечку, наступні тури здійснюють вище і нижче колінного суглоба, перехрещуючи їх у ділянці підколінної ямки. Потім витки бинта зводять до центру, поступово повністю вкриваючи колінний суглоб.

Пов'язка на гомілку може бути виконана як проста спіралеподібна, що проходить від кісточки до коліна.

Пов'язку на п'ятку виконують, як правило, за типом «чере пашачої» (мал. 22). Бинтування починають з виступаючої час тини п'ятки, а наступні ходи ведуть вище і нижче перших, ча стково їх перекриваючи. Закріпити всі тури бинта можна вісімкоподібними чи косими ходами через підошву.

Перев'язка гомілкового суглоба виконується за допомогою вісімкоподібної пов'язки (мал. 23). її починають круговими турами вище кісточки, потім навкоси пересікають бинтом тил стопи. Далі бинт ведуть по підошві перпендикулярно стопі

Мал. 21. Накладання «черепашачої» пов'язки на коліно.

Мал. 22. Накладання пов'язки на п'ятку. Мал. 23. Вісімкоподібна пов'язка на гомілковий

суглоб.

і повертають угору на зовнішню її частину, перехрещуючи по передній тур. Потім знову обгортають кісточку і повторюють все спочатку. Закріплюють кінець бинта над кісточкою. Така пов'язка використовується не тільки під час поранень суглоба і стопи, а і як спеціальна стискальна у разі розтягнень і ударів. Особливим видом травмування кінцівок є їх травматична ампутація, під час якої частина кінцівки повністю відо кремлюється від тіла. При цьому звичайно виникає артеріаль на кровотеча і клітини відокремленої частини тіла швидко ги нуть. Насамперед слід зупинити кровотечу накладанням джгу та або закрутки, ввести протибольовий препарат і перев'язати куксу. Для цього на рану кладуть ватно-марлеву подушечку, яку фіксують чергуванням поздовжніх та кругових ходів. Після обробки рани ампутовану частину кінцівки слід загорну ти в поліетиленовий пакет. Пакет з кінцівкою покласти в другий пакет, куди помістити також деяку кількість льоду або снігу. Хворого і ампутовану частину тіла потрібно якомога швидше доставити у лікарню. Бажано завчасно знати, в якому медичному закладі здійснюють мікрохірургічні операції.

41. Травматичний шок — викликаний травмою важкий стан, що супроводжується вираженими порушеннями функцій життєво важливих органів, в першу чергу кровообігу і дихання. Найчастіше виникає внаслідок тяжких обширних пошкоджень, що супроводжуються крововтратою.

Сприятливими моментами до розвитку травматичного шоку є нервова та фізична втома, переляк, охолодження, наявність хронічних захворювань (туберкульоз, хвороби серця, обміну речовин тощо). Шок часто спостерігається у дітей, які погано переносять крововтрати, людей похилого віку, які дуже чутливі до больових подразників.

Травматичний шок може виникнути при пошкодженнях, що не супроводжуються великою крововтратою, особливо якщо травмовані найбільш чутливі, так звані рефлексогенні зони (грудна порожнина, череп, черевна порожнина, промежина).

Шок може виникнути відразу після травми, але можливий і пізній шок, через 2-4 години, частіше за все унаслідок неповного проведення протишокових заходів та його профілактики.

Перебіг

Упродовж травматичного шоку виділяють дві фази.

• Перша фаза - еректильна - виникає у момент травмування. Внаслідок больових імпульсів, що йдуть від зони ураження, виникає різке збудження нервової системи, підвищується обмін речовин, у крові підвищується вміст адреналіну, прискорюється дихання, спостерігається спазм кровоносних судин, посилюється діяльність ендокринних залоз - гіпофізу, надниркових залоз. Ця фаза шоку дуже короткочасна та проявляється явним психомоторним збудженням.

• Захисні властивості організму швидко виснажуються, компенсаторні можливості вгасають та розвивається друга фаза - торпідна (фаза загальмованості). В цій фазі виникає пригнічення діяльності нервової системи, серця, легенів, печінки, нирок. Токсичні речовини, що накопичуються у крові, викликають параліч судин та капілярів. Знижується артеріальний тиск, надходження крові до органів різко зменшується, посилюється кисневе голодування, — усе це дуже швидко може привести до загибелі нервових клітин та смерті постраждалого.

У залежності від тяжкості протікання торпідна фаза шоку поділяється на чотири ступеня.

• Шок І ступеню (легкий). Постраждалий блідий, свідомість ясна, іноді легка загальмованість, рефлекси знижені. Пульс прискорений, 90-100 ударів за хвилину, артеріальний тиск не нижче 100 мм рт.ст.

• Шок ІІ ступеню (середньої тяжкості). Виражена загальмованість, млявість, шкірні покриви та слизові оболонки бліді, акроцианоз. Шкіра вкрита липким потом, дихання прискорене та поверхове. Зіниці розширені. Пульс 120-140 ударів за хвилину, артеріальний тиск 80-70 мм рт.ст.

• Шок ІІІ ступеню (тяжкий). Стан постраждалого тяжкий, свідомість збережена, але навколишніх він не сприймає, на больові подразники не реагує. Шкірні покриви землисто-сірого кольору вкриті холодним липким потом, виражена синюшність губ, носа та кінчиків пальців. Пульс ниткоподібний, 140-160 ударів за хвилину, артеріальний тиск менш ніж 70 мм рт.ст. Дихання поверхове, часте, іноді зріджене. Можуть бути блювання, мимовільне сечовиділення та дефекація.

• Шок IV ступеню (преагонія або агонія). Свідомість відсутня. Пульс та артеріальний тиск не визначені. Тони серця дуже важко вислуховуються. Дихання агональне, по типу ковтання повітря.

Перша допомога при шоці

Своєчасно надана перша медична допомога при тяжкій травмі, пораненні попереджує розвиток шоку. При шоці перша допомога тим ефективніша, чим раніше вона надається. Вона повинна бути спрямована перш за все на усунення причин шоку (зняття або зменшення болю, зупинка кровотечі, проведення заходів, що покращують дихання та серцеву діяльність та попереджують загальне охолодження).

Зменшення болю досягається наданням хворому або пошкодженій кінцівці положення, при якому менше умов для посилення болю, проведенням надійної іммобілізації ушкодженої частини тіла. Гостроту болю необхідно зменшити (при можливості) знеболювальними, снодійними та седативними засобами: анальгіном, амідопірином, настоєм валеріани, барбамілом,седалгіном, діазепамом (седуксеном), еленіумом, триоксазином і т.д.

При відсутності знеболювальних постраждалому можна дати випити небагато (20-30 мл) спирту, горілки, вина (про це потрібно повідомити співробітників швидкої допомоги або стаціонару, куди буде доправлений хворий).

Боротьба з шоком при незупиненій кровотечі неефективна, тому необхідно швидше зупинити кровотечу - накласти джгут, стискаючу пов’язку та ін. При тяжкій крововтраті слід надати постраждалому положення, яке б покращувало кровопостачання до мозку - вкласти горизонтально або надати положення, при якому голова буде нижче тулуба. Для покращення дихання необхідно розстебнути одяг, що утруднює дихання, забезпечити (якщо необхідно) доступ свіжого повітря, надати постраждалому положення, яке б полегшувало дихання. Якщо є можливість, то доцільно дати якийсь засіб, тонізуючий діяльність серцево-судинної системи: 20-30 крапель лантозиду, 1-2 столові ложки мікстури Бєхтєрєва, 15-20 крапель (або 1 таблетку) адонізиду, 15-20 крапель настою конвалії або конвалієво-валеріанових крапель, корвалолу.

Пораненого у шоковому стані слід зігріти, для чого його вкривають, дають багато пиття - гарячий чай, каву, воду (якщо немає підозри на пошкодження черевної порожнини).

Наступним найважливішим завданням першої допомоги є організація негайного транспортування постраждалого у стаціонар. Транспортування постраждалого у шоковому стані повинне бути вкрай обережним, щоб не спричинити йому нових больових відчуттів та не збільшити тяжкість шоку. Краще за все транспортувати у спеціальній реанімаційній машині, в якій можна проводити ефективні заходи, спрямовані на ліквідацію порушень з боку нервової системи та боротьбу з болем шляхом введення наркотиків - морфіну, омнопону, промедолу, наркозу закисом азота, проведення новокаїнових блокад та ін.

Основним лікуванням порушень кровообігу при шоці є поповнення об’єму циркулюючої крові. Поповнюють крововтрату шляхом введення кровозамінних рідин (поліглюкин, гемодез, желатиноль), переливанням крові, розчинів глюкози та ізотонічного розчину хлорида натрію. Ці заходи можуть бути розпочатими вже у реанімаційному автомобілі. Введення адреналіну, норадреналіну, мезатону при шоці недоцільно і навіть небезпечно, тому що, звужуючи судини, ці засоби до поповнення об’єму крові погіршують кровопостачання до мозку, серця, нирок та печінки. У реанімобілі є можливість боротися з порушеннями дихання, застосовуючи кисневу терапію, а в важких випадках - штучну вентиляцію легень. У термінальних стадіях шоку може стати необхідним проведення прийомів оживлення - масажу серця та штучного дихання.

Слід пам'ятати, що шок легше попередити, ніж лікувати, тому при наданні першої допомоги травмованим необхідно виконувати 5 принципів профілактики шоку:

1. зменшення болю,

2. прийом чи введення всередину рідини,

3. зігрівання,

4. створення спокою та тиші навколо постраждалого,

5. обережне та правильне транспортування у лікувальний заклад.

67. Види імунітету Природжений (видовий або спадковий) імунітет – стійкість організму до певних патогенних агентів, яка властива даному виді і передається спадково. Вважають, що цей вид імунітету пов’язаний з особливостями генотипу даного конкретного виду макроорганізму. Наприклад: несприйнятливість людини до чуми ВРХ, курячої холери, а тварин – до скарлатини, кору. В основі механізмів природженого імунітету до інфекцій лежить відсутність у клітинах макроорганізму рецепторів і субстратів, які необхідні для адсорбції і розмноження збудника інфекції, наявність речовин, що блокують його репродукцію, здатність організму – хазяїна синтезувати різний інгібітори у відповідь на проникнення патогенних мікроорганізмів. Набутий імунітет – специфічний захист проти генетично чужорідних субстанцій (антигенів), який здійснюється імунною системою організму у вигляді вироблення антитіл або нагромадження сенсибілізованих лімфоцитів. Набутий імунітет виробляється в результаті перенесеного захворювання або вакцинації здорового організму. Набутий імунітет поділяють на природний і штучний. Природний у свою чергу – на активний і пасивний. Природний активний імунітет може виникати після перенесення інфекції і тривати місяцями, роками або все життя. Природний пасивний імунітет має новонароджений організм, набуваючи його від матері в період внутрішньоутробного розвитку. Набутий штучний імунітет виробляється в результаті активної або пасивної імунізації організму. Штучний активний імунітет формується під впливом вакцин і може тривати від кількох місяців до кількох років. Імунітет, зумовлений введенням в організм готових захисних речовин (антитіл) у вигляді сироваток, дістав назву набутого пасивного імунітету, набутий імунітет не успадковується. Він формується по відношенню до конкретного виду патогенного мікроба в результаті контакту з ним, тобто є суворо специфічним. Цей вид імунітету дуже стійкий; наприклад, після віспи він зберігається все життя, а після кору і висипного тифу – довгі роки.  Неспецифічна резистентність. Під нею розуміють відносний рівень природженої стійкості організму незалежно від виду факторів: механічних, фізичних, хімічних, біологічних, в тому числі до мікробів, їхніх токсинів та ін. вона може бути властива всьому організму, його окремим системам, органам, тканинам. Вона пов’язана з анатомо-фізіологічними і генетичними особливостями організму, з його механічними гуморальними і клітинними не специфічними факторами захисту та ін.  Імунологічні реакції організму на проникнення до нього генетично чужорідних речовин здійснює його лімфоїдна система. Завдяки виробленню специфічних молекул – антитіл.

68. Перша допомога при непритомності. Непритомністю називається несвідомий стан потерпілого, пов'язаний з раптово наступившим зменшенням кровонаповнення судин мозку.Непритомні стани спостерігаються після важких захворювань, крововтрат, потрясінь.

Виникненню непритомного стану сприяє стомлення, голод, спрага, перебування в погано провітрюваному приміщенні.

Непритомному стану зазвичай передує запаморочення, шум у вухах, тремтіння кінцівок.

Для потерпілого, що знаходиться в непритомному стані, характерна різка блідість шкіри обличчя і губ, блідість слизових оболонок, а також слабкий пульс, поверхневе дихання, поява поту на обличчі.

При наданні першої допомоги необхідно розстебнути на постраждалому одяг, що стискує подих, і винести його на свіже повітря або піднести до відкритого вікна.

Далі слід покласти хворого, злегка піднявши йому ноги (це сприяє притоку крові до голови). До носа хворого рекомендується піднести вату, змочену нашатирним спиртом.

Перша допомога при тепловому і сонячному ударі. Тепловий удар пов'язаний з перегріванням організму. Сонячний удар є результатом впливу на тіло прямих сонячних променів.

При зазначених станах наступає надмірний приплив крові до голови, обличчя стає червоним, шкіра і слизові оболонки дуже сухими, в ряді випадків з'являються нудота і блювота.

При тепловому і сонячному ударі у потерпілого буває дуже слабкий пульс і поверхневе дихання, нерідко відзначається втрата свідомості.

При тепловому ударі необхідно винести потерпілого з приміщення, де температура вище нормальною, а при сонячному ударі слід негайно перенести потерпілого в тінь, звільнити його від стискуючого одягу, надати йому положення напівсидячи, змочити голову і груди холодною водою.

Якщо у постраждалого зупиняється дихання, то слід негайно приступити до штучного дихання.

69. Епілептичний напад є проявом епілепсії - хронічного захворювання головного мозку. При цьому хворий раптово непритомніє і падає, часто це супроводжується криком. Одночасно починаються судоми. Можлива короткочасна (на 10-30 секунд) зупинка дихання. Бліде спочатку, обличчя стає темно-червоним, синім. З ро та виділяється спінена слина. Якщо хворий травмує зубами язика, то слина забарвлюється в червоний колір. У 80% ви падків спостерігається мимовільне сечовипускання.

Невідкладна допомога: повернути голову набік, при тиснути трохи, щоб хворий при конвульсіях не бився нею об підлогу, полегшити дихання, розстібнути комірець, зня ти пояс. Щоб попередити прикус язика, між корінних зубів слід вставити краєчок рушника або обгорнуту бинтом руч ку столової ложки. Ні в якому разі не можна вставляти між зубів металевий предмет, оскільки під час судом зуб може зламатися і, попавши в гортань, викликати серйозні уск ладнення. Так само не можна з цією метою користуватися дерев'яною ложкою, оскільки також можливе попадання в дихальні шляхи скалок розтрощеної ложки. Необхідно слідкувати, щоб не запав язик і не перекрив дихальні шляхи. Якщо ж це трапилось, потрібно покласти хворого горілиць на тверду поверхню, закинути йому голо ву й висунути вперед нижню щелепу. Якщо напад повто рився, а тим більше неодноразово, необхідно викликати швидку допомогу. Не можна давати хворому з епілептичним нападом вдихати нашатирний спирт. Хворі на епілепсію завжди повинні носити з собою за писку з адресою, телефоном та прізвищами родичів або знайомих.

Істеричний невроз характеризується підвищеною афективною лабільністю та навіюваністю, тенденцією до наслідування, схильністю до фантазування, поведінкою з елементами театральності. Істеричні напади не виникають, коли хворий знаходиться один, та не супроводжуються різким падінням з забиттям та пошкодженнями. Рухові розлади мають виразний характер та відповідають змісту переживань хворого. Хворий падає, хаотично розмахує руками та ногами, б'є ними о підлогу, вигинається, викрикує окремі слова. Триває напад від декількох хвилин до декількох годин. На відміну від епілептичного, істеричний напад не супроводжується вираженим порушенням м'язового тонусу, спазмами сфінктерів з їхнім розслабленням та нетриманням сечі та калу, у хворих зберігається реакція зрачків на світло, хворі сприймають звертання до них та реагують на нього. Після нападу в хворих залишається невиразний спогад про нього.

Один з проявів істерії — розлад свідомості, що виникає під впливом психічної травми. Сприйняття порушене, викривлене. Афективні порушення характеризуються тривогою, страхом. У поведінці з'являються риси дитячості, безпомічності, елементи несправжнього недоумства — псевдодеменції. У деяких хворих розвиваються неврологічні порушення: зниження чутливості, дрижання рук, ніг, астазія-абазія, істерична глухота, афонія. Вегетативні розлади: серцебиття, задишка, виражені судинні реакції.

73. Хламідіоз або Урогенітальний хламідіоз — поширене інфекційне захворювання, яке відноситься до сексуально-трансмісивних хвороб. Часто спостерігається у чоловіків (не гонорейний уретрит, епідидиміт, орхіепідидиміт, проктит та ін.), жінок (кольпіт, цервіцит, ерозії, уретрит, сальпінгіт тощо) і навіть у новонароджених (зараження відбувається під час пологів). Хламідіоз на сьогодні є одним з найпоширеніших захворювань, що передаються статевим шляхом. Найчастіше вражаються органи сечостатевої системи, рідше очі і суглоби.

Причини

Як вказано вище, захворювання викликається хламідіями – грамнегативні бактерії, які паразитують усередині клітин епітелію, що вистилає сечостатевий тракт. Інфекція передається практично тільки статевим шляхом. Джерелом є хвора людина. Інкубаційний період становить від 7 до 30 днів.

Розвиток

Запальний процес розвивається після потрапляння хламідій на чутливий до них циліндричний епітелій (у чоловіків — слизова уретри і прямої кишки, у жінок — слизова цервікального каналу, уретри і прямої кишки). Надалі процес може перейти на навколишні органи, викликаючи в них відповідну патологію. У хворих урогенітальними хламідіозами і їхніх статевих партнерів нерідко спостерігаються супутні запальні процеси іншої локалізації, що виникають при перенесенні збудника з сечостатевих органів на інші слизові: у очі, носоглотку, пряму кишку.

У чоловіків, крім запалення в сечовипускному каналі, хламідії є однією з основних причин запалення яєчка, частою причиною простатиту, безпліддя, хронічного запалення суглобів (хвороба Рейтера).

У жінок хламідії можуть викликати запальні захворювання органів малого тазу (ендометрит, сальпінгіт, сальпінгоофорит), бути причиною позаматкової вагітності, викиднів, хронічного болю, безпліддя.

У новонароджених, що народжені інфікованими жінками, часто розвивається хламідійне запалення очей і легенів.

Прояви

Діапазон клінічних проявів урогенітальної хламідійной інфекції достатньо широкий: від виражених запальних явищ до відсутності якої-небудь симптоматики.

Клінічні прояви урогенітального хламідіоза у чоловіків і у жінок мають свої особливості через відмінності в локалізації первинних осередків ураження (сечовипускальний канал у чоловіків, цервикальний канал у жінок). Найбільш раннім клінічним проявом урогенітального хламідіоза у чоловіків є запалення сечовипускального каналу. Початок клінічних проявів варіює від явної запальної реакції, що супроводжується рясними виділеннями з сечовипускального каналу (гостра течія) до мізерних, ледве помітних слизистих виділень без характерних ознак запалення (підгострий або торпідний перебіг). У останньому випадку хворі часто не звертаються по медичну допомогу, що веде до хронізації процесу і розвитку ускладнень. Окрім виділень хворих може турбувати свербіння у області сечовипускального каналу, незначні різі при сечовипусканні.

У жінок інфекція, як правило, протікає з мінімальними проявами, а деколи і зовсім безсимптомно. Спочатку розвивається запалення сечовипускального і/або цервикального каналу. Хворих може турбувати свербіння в сечовипускальному каналі, біль при сечовипусканні, іноді прискорені позиви на сечовипускання. Проявами запалення цервикального каналу можуть бути відчуття вологості в статевих органах, відчуття тяжкості з невеликими болями, незначні виділення з піхви. Проте, найчастіше запалення розвивається без клінічних проявів, жінки не звертаються по медичну допомогу, що приводить до розвитку важких ускладнень. Часто саме клінічні прояви ускладнень хламідійной інфекції (запалення маткових труб, яєчників, безпліддя) примушують жінок звертатися до лікаря.

Діагностика

Діагностика ґрунтується на даних анамнезу (тривало хворіють обидва партнери, безплідність). Остаточний діагноз встановлюють при виявленні хламідій у зіскребку з каналу шийки матки, піхви, уретри. Найточнішими є імуноферментні та імунофлюоресцентні методи.

Лікування

При підозрі на хламідійну інфекцію або розвиток запальних захворювань сечостатевих органів і безпліддя необхідно звернутися до фахівця для обстеження і лікування. При виявленні хламідійной інфекції необхідне обов'язкове обстеження і лікування всіх осіб, що мали з хворим статеві контакти, незалежно від наявності у них клінічних проявів. На час лікування забороняють статеве життя, вживання алкогольних напоїв, гострої їжі, тривалі фізичні і психічні перевантаження. Для лікування використовують антибіотики з групи тетрацикліну, макролідів ( клацид, еритроміцин) , фторхинолонів. Іноді потрібно декілька курсів антибіотикотерапії. При необхідності, особливо при тривало протікаючій інфекції, проводять імунотерапію. Окрім цього, при розвитку ускладнень проводять симптоматичне їх лікування.

Трудність лікування хламідіозу дуже часто пов'язана з одночасним невиявленим та невилікуваним трихомоніазом, збудник якого значно більший розмірами, захоплює хламідії всередину, чим унеможливлює дії на них антибіотиків. Щоб вилікувати хламідіоз з одночасно наявним трихомоніазом, необхідно спершу виявити та вилікувати трихомоніаз, лікування якого внаслідок стійкості до препаратів також може бути тривалим. Діагностування трихомоніазу часто дуже утруднене на фоні мертвих клітин епітелію.

Профілактика

Використання при статевих контактах презервативів. Широке обстеження на хламідії: обов'язковому обстеженню підлягають жінки при перериванні вагітності і при пологах, а також пари, що звертаються з приводу безпліддя.