-
Хрещення дитини
У с. Липовець Хустського району священник отець Георгій розповів: «Всіх у селі знаю, від старого до малого. Дитину до хреста повинні принести на 8 день. Ім'я дитині вибирав «ко хотів кіть (будь хто), ци діти єдно другому, ци тато, ци мама, ци дідо. Ім'я давали в залежності перед якими релігійними святами народилося дитя. Наприклад, якщо перед Новим роком – давали ім'я Василь. Дитя безбатченка називала мама. Обов’язковим ім'ям для першої дитини май скорось першим народжувався хлопчик, то клали йому ім'я діда, а дівчинці – бабусі, аби сь лем рід продовжувався».
В куми вибирали своїх товаришок, кого хто хотів, але із таких людей, яких шанувало село і люди. Будь кого не брали, бо вірили, що гріх від хрещених може перейти на дитя. Ближніх брали, тих з якими «не вадила (не сварилась – Є.Г.), бо вони мають сокотити дітей так, як і рідна мамка, бо то є заступниця рідної матері, друга мати в дитини, зато кличе кресна» [18]. Хрещену маму в селах звали і звуть «нанашка або маточка», а хрещеного тата - «нанашко або батечко».
Коли запрошували у куми, то ніхто не відмовлявся «гріх ся отказувати от куми, дитя до хреста треба принести, ко би не кликав. Кить були в єдних роках, то єдне другому казали ти, то і тоди і тепер так, коли старший за віком, то єдне другого на Ви називали».
На Закарпатті обряд кумівства має свої особливості: хрещена мама і тато всім дітям в сім'ї залишаються одні і ті ж «нанашко і нанашка всім дітям були єдні. Нанашку міняли у випадках, якщо вона була «груба», то за неї ішов її чоловік, а за того нанашка йшла його жона, так треба було робити, щоб при охрещені були чоловік і жінка, а не два чоловіки» [19].
Куми, йдучи в хату на хрестини несли хліб, крижму - біле полотно від 2-5 метрів, брали в церкві освячений хліб, який в’язали в кутик полотна в якому несли дитя до церкви. В церкві при обряді кум платив гроші. На Мукачівщині дитя в церкву несли кум з кумою по черзі, а на Хустщині дитя несла вармацька бабка, лише в церкві віддавала дитя хрещеним батькам.
Ідучи з храму із охрещеним дитям нанашко і нанашка нікуди не заходили, щоб дитя не було «поселужниця» - це таке, що роботи не робитиме, а бігатиме по селу. Заходячи з охрещеним дитям у хижу «їм перед порогом метали (кидали) вовняний чоловічий сірак чи гуню, кожух, щоби на голу землю не ставали» [20], куми кланялися тату і мамі промовляючи: «Від Вас брали народжене – Вам віддаємо хрещене». В селах Стеблівка, Сокирниця Хустського району розповідали, що коли куми верталися з дитям, то хатні двері були зачинені й мама за дверима звідувала (запитувала):
Спочатку клали дитя на стіл примовляючи: «Аби такоє було, як сей стіл, аби його так любили няньо, мама, люди, як стіл в хижі люблять». Потім брали дитятко на руки і тричі притуляли голівкою до хліба, який лежав на столі, примовляючи: «Аби такоє доброє було кить хліб, та чесноє».
Притуляли тричі до п'єца (печі), бо там завжди був живий огень, примовляючи: «Аби здоровоє було, як огень». Якщо це дівчинка, то приказували: «Аби так трималася хати, як мачка (кицька) в холод п’єцу». Або ще клали новеньке красне (гарне) платтячко, притуляли до нього і приказували, щоб так хижу тримала красно в порядку, як це красне платтячко. Хлопчика несли до товару (худоби), приказуючи, щоб знав ґаздувати (господарювати).
Коли ж приносили охрещене дитя в ту хижу, де до нього народжувалися мертві діти або в цій хижі помирали діти, то передавали матері до хижі дитя через оболок (вікно), щоб жило. А бувало, коли помирали діти, то міняли нанашку. На Хустщині у мами купували дитину чи сусідка у якої росли здорові діти, чи хтось із родини, при цьому платячи їй гроші. А мати беручи гроші передавала дитя в оболок, тому хто купував промовляючи: «Я тобі продаю, щоб росло дитя, як твої ростуть». Жінка, яка купила дитя несла його додому, клала на стіл і приказувала: «Рости, дитино, так, як мої діти, бо й ти моє, я тебе купила» [21]. А потім відносила це ж дитя мамі назад, заходячи у хату через двері, повертала жінка куповану дитину уже не через оболок.
Коли дитині виповнювалося 7 років, тоді ці гроші, за котрі продавали дитину відносили у церкву «дарували на церкву».
Хрестини тут називають словом «понуди». Запрошували на хрестини сусідів, кумів із жінками, вармацьку бабку. Якщо хрестини припадали в піст, то відповідно готували і пісну страву: з грибів, риби. Бувало і так, що «в піст не гостили, лем робили невеличке застілля без музики, а гостину робили після посту» [22].
Збираючись за столом на трапезі всі «вшитко (обов’язково) проказували молитви: «Отче наш», «Богородиці», «Вірую». Із розповідей дізнаємося, що «рожениця не бувала в цей час з гостями, вона – в другій кімнаті з дитям, або в цій же кімнаті, лише постіль була закрита «писаною» плахтою.
Щодо хрестин, то було і так «кіть дитя було слабе, то хрестили нараз. Кіть священника могло не бути, то хрестила люба жона. Вона тричі зливала водичку на голівку і нарікала (давала – Є.Г.) ім'я і вже при хрещенні у церкві священик не зливав воду над дитиною, він лем читав молитви і мирував» [26].