2.3 Максим Тедейович Рильський
Максим Тадейович Рильський народився 1895 року. Його батько був сином багатого польського пана Розеслава Рильського і княжни Трубецької. Один із предків у 17 столітті був київським міським писарем.
Тадей Рильський, хоч мав будинок у Києві, постійно жив у селі Романівка, де одружився з простою селянською дівчиною, оставшись на все життя вірний ідеї «прекрасної авантюри своєї молодости».
Тадей навчив свою молоду дружину грамоти. Зате вона передала синові разом з молоком матері рідну мову, пісню, той особливий ліризм, що б'є з поезії Рильського чистим українським джерелом («З любов'ю до народної творчости я, здається, і вродився», — пише Максим Рильський у нарисі «Із спогадів». Твори, т. І, 1960, стор. 67).
Максим народився в Києві 19 березня 1895 року, але ріс у Романівці на Сквирщині. Тут він мав домашню школу українську, домашню загальну освіту й виховання під рукою батька, що передав синові аристократичну культурну спадщину, почуття власної незалежности і віри в себе, поєднане із скромністю. І хоч батько помер на восьмому році Максимового життя, він забезпечив синові і приватну гімназію в Києві з добрими вчителями, і знання чужих мов та культур, і життя в аристократичних родинах Миколи Лисенка та Олександра Русова.
Київ і Романівка — два бігуни життьової і творчої вісі Рильського. Київ — перехрестя культур, центр клясичної освіти, одне з тих міст імперії, яке відвідували світові театри і музики. Романівка — незрівнянні інтер'єри української природи, пісні, легенди старовини і барвисті цільні душі, гідні пера Гоголя і Шекспіра.
Так склалося, що Рильський ріс у домашній освіті, а потім самоосвіті і праці. Але до офіційної науки в школі не був ентузіяст: після приватної гімназії у Києві вступив на медичний факультет, потім на історико-філологічний, та ні того, ні другого не закінчив.
Молодий Рильський не знав гніту злиднів, і українське село правило йому за своєрідну Елладу.
Він цінив цей світ свідомо з дитинства і охрестив його назвою своєї першої, майже в дитячі роки написаної збірки поезій «На білих островах».
Вивчення лірики Рильського — це непочата цілина, справа майбутнього. Сьогодні навіть ще неможливо мати її всю на руках. Передсмертний десятитомник творів Рильського не включає майже половини поезій 20-х років, тобто — найкращої його лірики. А видання 20-х років сьогодні важко, а то й неможливо роздобути. До того ж на перешкоді до вивчення лірики Рильського стоять політичні і літературні пересуди й упередження. В Радянській Україні, на відміну від Радянської Росії, ще не дозволено реабілітувати чисто мистецькі, політично незалежні твори видатних поетів. Коли в Росії видають повного Блока (символіста), на Україні навіть повні Тичина, Бажан і Рильський неможливі. Другий пересуд — чисто літературний. Ярлик «неоклясики» був зловжитий політично дома, а літературно на еміграції. Неоклясиків і неоромантиків штучно протиставили, немов яких клясових ворогів. Догматизували їх. Тим часом відомо, що київські неоклясики і харківські вітаїсти були і літературними, і персональними друзями, що виявилось і в присвятах один одному творів. Стильово вони не виключали, а доповнювали один одного, еволюціонуючи собі назустріч. І саме Максим Рильський був тим неоклясиком, що йшов від неоклясики до нової синтези, нового стилю.
На прикладі вірша « І шум людський, і волемудрі книги», прослідковуємо схильність автора до вживання складних поетичних тропів, таких як метафори (вирвався, як раб із кайданів), епітети (шум людський, велемудрі книги, страшної криги та ін..).
«І шум людський, і велемудрі книги, І п’яних струн бентежно-милий спів, І славу, й злото — битія вериги — Я все забув, все занедбав, спалив. І з-під кохання ніжної кормиги Я вирвався, як раб із кайданів, — Та серце холодом страшної криги Я, друже мій, ще зовсім не покрив. Я лиш оддав з низьким поклоном Долі Всю суєту дитячих цих утіх За день один в широкім чистім полі! Я взяв собі у Неї замість їх Веселий сміх, безмежне щастя волі І ріг — мисливський переливний ріг!»
Автор намагається даними лексичними номінаціями донести до нас досконалість форми і ясність поетичної мови. Даними лексичними формами
М. Рильський пояснює усю важливість ситуації описаної у вірші, тобто раніше він був м’яким, він про усе забув, але потім він вирвався з-під цих кайданів, як раб. Автор вдало поєднує складні мовні номінації, які виражають абстрактні поняття та явища (веселий спів, безмежне щастя) із метафористичними формами складних понять, які були сконструйовані людиною ( велемудрі книги, мисливський переливний ріг).
У наступному вірші «Біжать отари, коні ржуть, реве...», М. Рильський використовує уже інший тип лексичної номінації.
Наприклад:
«Біжать отари, коні ржуть, реве Тяжкий бугай на буйнім пасовищі, — І чорні птиці промайнули віщі, І чорна тінь поймає все живе. Як весело співуча буря рве І розкидає злякане огнище, Як дощ січе, як п'яний вітер свище, Яким потоком далечінь пливе! ..»
Автор використовує тип автономної лексичної номінації, яка означає конкретний предмет. Він використовує загальновживані слова. Напрклад, отари, коні, бугай, птиці – це є лексичні номінації автономного типу, які відбуваються на базу одного дійства: 1) отари - Великий гурт овець, кіз; 2) кінь - велика свійська однокопита тварина, яку використовують для перевезення людей і вантажів.
Вибір слів, які мають значення цього типу, залежить від вибору семантично ключових для них слів, в сполученні з якими перші реалізують закріплене за ними значення. Автор поєднує автономні лексичні номінації із іншими номінаціями, які у свою чергу виступають у вигляді дієслів або прикметників. Так коні ржуть, отари біжать, бугай тяжкий і т.д.
Отже, Максим Рильський збагатив свою творчість лексичними автономними номінаціями, які у поєднанні із номінаціями неавтономними, відмінною ознакою яких при творенні, є використання комбінаторної техніки, тобто поєднування, для увиразнення та збільшення емоційного впливу на читача.
ВИСНОВКИ
Отже, упродовж трьох останніх десятиріч одиниці індивідуально –авторської номінації становили об’єкт спеціальних наукових студій багатьох українських мовознавців. Значною мірою активізувалися неологічні дослідження словотворчої практики багатьох поетів 20–30–х років, чий доробок протягом тривалого часу був штучно вилучений із літературного процесу, що унеможливлювало повне й об’єктивне вивчення художньої мови минулого століття. У зв’язку з цим ґрунтовного вивчення та осмислення все ще потребує словотворчість київських неокласиків – М. Рильського, М. Зерова, Ю. Клена, М. Драй–Хмари, П. Филиповича.
В умовах поширення ідей деструкції мистецтва, заперечення літературного досвіду минулих поколінь, ідеологічного впливу на літературу неокласики стали на захист високої культури слова, яку вбачали в гармонійному поєднанні змісту і форми вираження, відстоювали «абсолютхудожньої правди» перед кон’юнктурщиною, закликали молодих поетів учитися на кращих зразках світової і національної літератури.
Поети-нелокласики намагались донести до нас сутності багатьох полнять за допомогою лексичних номінацій, які були дослідженні у даній курсовій роботі.
Неокласики для позначення тих тенденцій у поезії на межі 19 — 20 століть брали за основу «класичну норму», яка передбачала досконалість форми і ясність поетичної мови, пошук шляхів до гармонії духу, зосередженість на вічних, непроминущих засадах буття, настанову на успадкування культурної та літературної традицій, орієнтацію на найкращі взірці мистецтва, створені у попередні епохи. Поети, що належали до неокласичної тенденції, широко використовували античні сюжети та образи.
За допомогою сталих відкоректованих людиною лексичних номінацій автори поширювали серед народу високохудожні мовні образи і словесні варіації, які допомагали більше заглибитись у сутність творів написаних у дусі неокласицизму.
Микола Зеров, Максим рильськи використовували у своїй творчості такі поетичні тропи як метафори (килимі ряснім, шум людський). Вони збагатили свою творчість лексичними автономними номінаціями, які у поєднанні із номінаціями неавтономними, відмінною ознакою яких при творенні, є використання комбінаторної техніки, тобто поєднування, для увиразнення та збільшення емоційного впливу на читача.
Проаналізувавши твори Михайла Драй-Хмари, можна дійти до висновку, що він у своїх творах вживає лексику більш революційну. Лексичні номінації, які називають певні поняття чи явища (священні орифлями ( прапори) та революційної весни, тужать злото митрі, сонні оси) допомагають нам відчути настрої поета, його прагнення донести до нас емоційні налаштування людей тієї епохи.
Поети-неокласики ХХ століття збагатили нашу мову автономними лексичними номінаціями та неавтономними у поєднанні з іншими типами номінацій словами нового га трунку. Вивчаючи творчість цих поетів ми спостерігаємо тенденцію до вживання революційної лірики, дещо абстрактних понять, що є притаманним поетам - неокласикам.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ