24. Опір польсько-шляхетському гнобленню на Правобережжі наприкінці хvіі – у хvііі ст.

Посилення польського гноблення викликало хвилю повстань. З 1700 по 1704 рр. точилася визвольна боротьба правобережного козацтва на чолі з фастівським полковником Семеном Палієм. Повстанці звільнили від шляхти Київщину, Черкащину, Поділля. Цей рух був придушений спільними польсько-російськими зусиллями. Петро І пожертвував інтересам населення Правобережжя, щоб зберегти союз із Польщею у війні проти Швеції. За його наказом участь у боротьбі з повстанцями взяли лівобережні полки І. Мазепи.

Гайдамацьций рух.

У наступні роки на Правобережжі поширився рух гайдамаків. Серед гайдамаків були переважно селяни втікачі, найбідніша частина населення, козацька сірома, наймити. Гайдамаки користувалися широкою підтримкою населення. У другій пол. ХVІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщина. У 1768 р. його очолив – запорозький козак, син селянина-кріпака із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь. Тяжкі форми польського гноблення обумовили жорстокість гайдамаків, криваві розправи з польським населенням.

Коліївщина була спрямована проти польського гноблення, на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої земельної власності.

Царський уряд, наляканий величезним розмахом повстання, допоміг Польщі у його придушенні.

Гайдамаччина надовго залишилася в народній пам’яті, відіграла велику роль в ослабленні феодально-кріпосницької системи, польського панування, у розвитку визвольної боротьби українського народу.

Рух опришків.

У західноукраїнських землях (Галичина, Закарпаття, Буковина) соціальний протест проявився в русі опришків. Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш – 1738 по 1745. Його порівнюють з Робін Гудом, бо грабуючи багатих, все награбоване добро роздавав бідним.

Після смерті О. Довбуша загони опришків очолювали Василь Баюрак, Мирон Штола. Рух опришків був придушений австрійським урядом лише у першій пол. ХІХ ст..

25. Національне відродження в Україні в першій половині хіх ст.

Наприкінці XVIII – початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя – від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII – початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Початок українського відродження пов’язують з виходом у світ першої частини „Енеїди” І.Котляревського(1798) – першого твору нової укр. літ-ри, написаного народною мовою.

Клопітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Ка-менського «Історія Малої Росії».

«Історія Русів» – твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. «Історія Русів» – це перша своєрідна політична історія України.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиша-Каменського «Історія Малої Росії», яка побачила світ 1822 р. в Москві Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів.

На початку XIX ст. з'явилася і перша ластівка українського мовознавства – друкована граматика української мови – «Грамматика малорусского наречия» (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 p. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем.

Творчість І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченку. Вже перша збірка його поезій «Кобзар» (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови.

У середині 40-х років XIX ст. склалися умови, що сприяли кристалізації національної політичної думки, організаційному згуртуванню передової інтелігенції, тобто переходу процесу українського національного відродження на якісно вищий етап.