«Давньослов'янська культура»

Східнослов'янські племена— група слов'янських племен, розташована на території сучасної України, Білорусі та малої частини Росії, предками яких були волиняни, вони проживали на території між Карпатами, Прип'яттю та Середнім Подніпров'ям. Віддавна живучи племенами, слов’янські племена час від часу об’єднувались у значно більші спілки – племінні об’єднання, або союзи племен. Проіснувавши трохи, такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювалися нові. Назви східнослов’янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис «Повість минулих літ». Так, на території України, за літописом, мешкали сім племінних об’єднань:поляни, деревляни, волиняни, хорвати, уличі, тиверці та сіверяни. Поляни мешкали в Середньому Подніпров’ї «в лісах на горах понад річкою Дніпром». Згодом вони розселилися й на лівий берег. На захід від полян жили деревляни. Їхні землі лежали між річками Случчю і Дніпром, Прип’яттю і Тетеревом. Іще далі на захід, аж до Західного Бугу й Горині, лежали землі дулібів (бужан, волинян).На північний схід від полян, на лівих притоках Дніпра мешкали сіверяни. Південну межу східнослов’янських земель уздовж Дністра обіймали племена уличів і тиверців. У Прикарпатті жили хорвати.

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли волхви, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе безпомічними проти кінноти та стріл на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру. Візантія була їхнім головним торговельним партнером. Тим паче, що володіння візантійських імператорів за тих часів сягали північного узбережжя Чорного моря й Криму. Позаяк Чорне море було кінцевим пунктом великого торговельного шляху «з варяг у греки», східнослов’янські племена, які на той час контролювали його середню частину, прагнули поширити свій вплив і на море. Власне, тому відносини з Візантією часто загострювалися до стану війни. Такими вони лишалися тривалий час і після утворення Київської держави. Той-таки торговельний шлях пов’язував східнослов’янські племена із численними північними народами – предками сучасних данців, шведів, норвежців. Ще в переддержавні часи слов’янських правителів стали називати князями. Влада князів була спадковою, тобто передавалася від батька до сина. Слов’янські князі мали віддане оточення – воїнів-дружинників. Ними ставали вихідці із шанованих, близьких до князя, родин. Основним заняттям дружинників була служба в князівському війську, за що вони отримували щедру винагороду. Отож, на відміну від давніших часів, коли воїнами за потреби ставали всі дорослі чоловіки племені – землероби й ремісники, дружинники були професійними вояками. Князі та їхні дружинники мешкали у великих племінних центрах – городищах, які поступово перетворювалися на міста. Одним із найдавніших східнослов’янських племінних об’єднань були дуліби. Їхній союз склався у 7 ст. Археологічні розкопки свідчать, що він об’єднував дулібів, полян, деревлян, хорватів, уличів і тиверців. Племінним центром дулібського союзу було, ймовірно, Зимненське городище, нещодавно знайдене археологами неподалік Володимира на Волині. Згуртувавшись навколо мешканців Західної Волині та Верхнього Подністров’я, східнослов’янські племена – предки українців намагалися встояти перед руйнівними нападами кочівників. Літописець розповідає про дулібів, зокрема, у зв’язку з походами на слов’янські землі аварів. В іншомовних джерелах є згадки про загадкову країну Валіняну, в якій сучасні історики вбачають племінний союз дулібів-волинян.