- •Лекція 1. Філософія як світоглядне мислення
- •2. Філософські, світоглядні питання і світогляд
- •3. Особливості філософії як явища культури і розумової діяльності людини
- •4. Міфологія як первісна форма світогляду. Виникнення філософії
- •5.2. Релігійність як віра в Бога (або богів)
- •5.3. Релігійний світогляд як віра в потойбічне життя і “роздвоєння світу”
- •6. До питання про основні історичні типи світогляду
- •Дохристиянський:
- •7. Філософія і наука
- •8. Основні розділи філософії
- •1.1. Відхід від міфологічного способу розуміння світу
- •1.2. Формування і розвиток уявлень про матерію
- •1.3. Космологічні вчення Фалеса і Анаксімандра
- •1.4. Проблема змін
- •Апорія “Ахіллес і черепаха”.
- •Апорія “Дихотомія”
- •3. Сократ: проблема самопізнання, моральний пошук і знання про незнання
- •4. Платон: вчення про світ ідей та ідеальну державу
- •Критика теорії Платона про світ ідей
- •1) Проблема “досконалого бруду”
- •2) Проблема множення ідей до нескінченності
- •5. Філософія як пошук істини і філософія як знання
- •6. Арістотель: філософія “золотої середини”
- •7. Елліністична філософія
- •5. Розвиток науки і медицини в античній Греції
- •Лекція 4. Християнська релігія та філософське осмислення ідеї Бога (Абсолюта) від Середньовіччя до початку хіх ст.
- •2. Відродження (Ренесанс)
- •3. Реформація
- •4. Осмислення ідеї Бога (Абсолюта) в класичній філософії Нового часу
- •2.2. Аргумент годинника і походження живих організмів
- •2.3. Неймовірність виникнення нашого світу і “лотерейна помилка”
- •3. Моральна критика ідеї Бога як Всемогутнього і Всеблагого Творця: проблема існування зла
- •3) Страждання не є злом. Злом є лише несправедливість. Ніщо не є злом, крім того, що робить людину гіршою, що завдає шкоди її душі.
- •Заперечення:
- •Заперечення 1:
- •1) Людина як “мислячий очерет”
- •4) Аргумент-парі
- •5. Філософська антропологія і концепція релігійного відчуження Людвіга Фейєрбаха
- •Контраргумент. Існування Бога не вирішує проблеми. Віра в те, що Бог може за власною волею (довільно) визначати, що є добром, а що злом, – це той же самий моральний релятивізм.
- •2. Зв’язок між моральністю і релігією в філософії Іммануїла Канта
- •3. Релігійна екзистенційна філософія Сьорена к’єркегора
- •4. Фрідріх Ніцше: “смерть Бога” та “переоцінка всіх цінностей”
- •5. Проблема смерті та безсмертя в філософії та релігії
- •I з очей ще вiки пломенiтимуть в них
- •Лекція 7. Посткласичний (сучасний) період розвитку західної філософії. Релігійно-філософські традиції Індії та Китаю
- •2. Релігійно-філософська традиція Китаю
- •3. Релігійно-філософська традиція Індії
- •4. Песимістична філософія волі а.Шопенгауера як наслідування індійської релігійно-філософської традиції
- •5. Порівняння духовних традицій Сходу й Заходу
- •Література для самостійного опрацювання студентами
- •Література, використана при підготовці курсу лекцій
- •Сенека:
1) Людина як “мислячий очерет”
Наукове мислення, всупереч спротиву і репресіям Церкви, зруйнувало стару систему космологічних уявлень, згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля – місце життя людей. В новій картині Всесвіту Земля – лише одна з планет, що, разом з іншими планетами, обертається навколо однієї з нескінченної кількості зірок у нескінченному Всесвіті. Така картина підкреслює мізерність людини у Всесвіті і утворює вражаючий контраст з картиною творення Всесвіту Богом, що змальована в Біблії, де людина є вінцем творіння (Бог спочатку створює небо і Землю, потім розділяє сушу й води, потім – створює всі види рослин і тварин, і – нарешті, в останній день творення – людину. Людина вже не відчуває світ як власну домівку, він стає для неї чужим:
“Мене жахає вічна мовчанка цих безмежних просторів.”
А проте залишається дещо – що вивищує людину над цим безмежним світом і повертає людині її гідність:
“Людина – усього лише очерет, найслабше з творінь природи, але вона – очерет мислячий. Щоб її знищити, зовсім не потрібно усього Всесвіту: достатньо подуву вітру, краплини води. Але хай навіть її знищить Всесвіт, людина усе одно є вищою за нього, до усвідомлює, що розлучається з життям і що слабша за Всесвіт, а він нічого не усвідомлює.”66
2) Заклик усвідомити й прийняти непевність:
“Якби потрібно було б працювати тільки для того, в чому ми впевнені, то нічого не потрібно було б робити для релігії, тому що вона не є впевненість...
Ми палаємо бажанням знайти твердий ґрунт і непорушне підґрунтя, щоб на них спорудити вежу, яка здійметься у безконечність, але основа наша руйнується, і земля розверзнеться до самих надр своїх. Перестанемо ж шукати впевненість і міцність...
Я схвалюю тільки тих, хто зі стогоном шукає істину...”
3) Доводи серця
“Серце має власні доводи, про які розум не знає…
Серце, а не розум, відчуває Бога…
Ми знаємо істину не лише розумом, а й серцем, і саме в цей спосіб ми знаємо перші принципи, і розум, що до цього непричетний, даремно намагається їх заперечувати...
Розум має довіряти цім інтуїціям серця...
Для розуму марно й абсурдно вимагати від серця доказів його перших принципів...
Розум даремно кричить, він не може оцінити речі... ”
В цих міркуваннях Паскаля можемо побачити слушне заперечення претензій розуму на всемогутність і певність. Також є слушним намагання відновити цінність емоційного життя і світовідношення – “серця”: людина не є і не може бути чистим інтелектом (≈комп’ютером); її духовність має інший, позаінтелектуальний вимір, що надає сенсу і повноти людському буттю.
Чимало інтерпретаторів знаходять в думках Паскаля більше: ірраціоналістичний бунт проти розуму. Справді, деякі висловлювання дають для цього підстави. Наприклад, рекомендація людині, яка хоче, але не може увірувати в Бога, – слідувати за людьми які “знають дорогу”, “в тому, з чого вони почали”:
“Вони почали з того, що чинили так, ніби вірили, - кропили себе святою водою, ходили до меси і т.д. Зрозуміло, це допоможе вам увірувати і зробить вас глупшим.”
Ця зв’язка “увірувати”-“поглупшати”, а також те, що Паскаль часто ставить за взірець “простодушних людей, які вірують, не розмірковуючи про це”, і деякі інші висловлювання Паскаля, надають правдоподібності тлумаченню його позиції як ірраціоналізму, відкидання доводів розуму. А проте, позиція Паскаля більш складна: на його думку, розум інколи має “підкорятися”, але лише тоді, коли сам визнає це за потрібне:
“Розум ніколи б не скорився, якби не розсудив, що бувають обставини, коли йому слід скоритися. Отже, справедливо, щоб він корився, коли вважатиме потрібним...
Якщо нехтувати доводами розуму, наша релігія буде безглуздою і сміховинною...”
Отже, розум залишається у Паскаля верховним суддею; він може “підкоритися”, тобто повірити релігійному авторитету, лише якщо знайде для цього вагомі раціональні підстави.