- •Поняття організаційної структури управління виробництвом та фактори, що її визначають
- •Основні класи та принципи формування організаційних структур управління виробництвом
- •Типи бюрократичних і адаптивних структур управління виробництвом, їх особливості, переваги та недоліки. Розвиток організаційних структур управління виробництвом
- •Переваги та недоліки лінійних організаційних структур управління
- •Функціональний тип організаційної структури управління виробництвом
- •Переваги та недоліки функціональних організаційних структур управління
- •Рада директорів
- •Переваги та недоліки регіональних організаційних структур управління
- •Перевага та недоліки продуктових організаційних структур управління
- •Науково-виробничим комплексом
- •Переваги та недоліки матричних організаційних структур управління
- •Переваги та недоліки конгломератних організаційних структур управління
Нагадаємо ще раз, що, за визначенням, менеджмент – це уміння організувати роботу інших людей. Фахівець з менеджменту Л. Аллен писав: "...Найважливішою здатністю, якою повинен володіти керівник, є здатність одержання результатів через інших... . Як тільки задачі перевищують сили однієї людини, секрет його поводження криється в умінні множення своїх сил за допомогою роботи інших людей... якою мірою він уміло передає владу, у такій мірі він уміло керує".
Поняття організаційної структури управління виробництвом та фактори, що її визначають
Будь-яка організація складається з елементів (відділів служб, груп, окремих виконавців), їхніх ролей і відношень, визначених ієрархією (рівнями управління по вертикалі), поліархією (горизон-тальною координацією діяльності працівників одного ієрархічного рівня або положення), писаними і неписаними правилами (кодексами) поведінки.
Структура – це внутрішня будівля будь-якої системи, склад, взаємозв’язок і взаємодія її складових елементів, що забезпечує зберігання основних властивостей і організованість цієї системи.
Організаційна структура підприємства – це сукупність і взаємозв’язок усіх служб і підрозділів, що здійснюють свою діяльність на підставі поділу і кооперації праці. Вона служить основою структури управління.
Структура управління підприємства – це склад співпідпо-рядкованості та взаємозв’язку всіх структур і окремих працівників управління, що діють на підставі поділу і кооперації управлінської праці. У ній містяться розділи, служби та працівники апарату управління, зв’язки і відношення між ними.
Організаційна структура управління визначається як склад, взаємозв’язки та супідрядність організаційних одиниць (підрозділів) апарату управління, які виконують різні функції управління організацією (підприємством).
Згідно з цим визначенням, основними елементами організаційної структури управління є:
склад та структура функцій управління;
кількість працівників для реалізації кожної управлінської функції;
професійно-кваліфікаційний склад працівників апарату управління;
склад самостійних структурних підрозділів;
кількість рівнів управління та розподіл працівників між ними;
інформаційні зв’язки.
Структура управління є організаційною базою системи управління, ефективним механізмом саморегулювання і координації діяльності працівників. Вона організаційно закріплює управлінські функції за працівниками, служить мережею каналів по яких рухаються потоки інформації.
Чим раціональніша і доцільніша структура управління, тим ефективніше функціонує вся система управління.
Своє конкретне вираження структура управління знаходить у схемі структури, штатному розписі, положеннях про підрозділи, у посадових інструкціях керівників і спеціалістів.
Фактори формування структури управління поділяються на зовнішні й внутрішні.
Зовнішні фактори: розвиток міжгосподарських зв’язків, система виробничо-технічного обслуговування підприємств; форми торгового, медичного й культурно-побутового обслуговування населення, система державного управління підприємствами та ін.
Внутрішні фактори: природні умови, спеціалізація і концентрація виробництва, розмір підприємства, кількість і розміри населених пунктів, розміщення їх на території, наявність і стан доріг та засобів зв’язку, рівень механізації виробничих процесів, забезпеченості кадрами і рівень їхньої кваліфікації тощо.
Сформована система керування повинна забезпечувати раціональне використання землі, техніки, трудових та інших ресурсів. Структуру управління по горизонталі складають ланки, по вертикалі – ступені управління.
Ланки управління – це організаційно відособлені структурні підрозділи (відділи служб, групи, сектори), що виконують одну або декілька функцій управління.
Ступені управління – це сукупність ланок управління, що знаходяться на одному рівні і відображають послідовність підпорядкування знизу до верху.
Сукупність ланок управління (структурних підрозділів), об’єднаних за ознакою подібності виконуваних функцій, утворює службу управління (економічну, консалтингову...).
Вертикальні управлінські відносини – це відносини субординації між вищими і нижчими ланками системи управління (вертикальні зв’язки до низу) або функціональні відносини між спеціалістами вищого і нижчого рівнів управління, а також між функціональними ланками управління і керівниками середньої ланки.
Горизонтальні зв’язки розглядаються як службові (професійні) відносини між ланками (працівниками) одного рівня господарської ієрархії.
У цій ситуації кожен структурний підрозділ або працівник підтримує зв’язки з іншими підрозділами, але розпорядження отримує менше зверху.
Організаційна структура повинна відповідати певним вимогам:
1. Адаптивність (здатність організаційної структури пристосовуватися до змін, що відбуваються у зовнішньому середовищі);
2. Гнучкість, динамізм (здатність чітко реагувати на зміну попиту, вдосконалення технології виробництва, появу інновацій);
3. Адекватність (постійна відповідність організаційної структури параметрам керованої системи);
4. Спеціалізація (функціональна замкнутість структурних підрозділів, обмеження та конкретизація сфери діяльності кожної керуючої ланки);
5. Оптимальність (налагодження раціональних зв’язків між рівнями та ланками управління);
6. Оперативність (недопущення безповоротних змін у керованій системі за час прийняття рішення);
7. Надійність (гарантованість достовірності передачі інфор-мації);
8. Економічність (відповідність витрат на утримання органів управління можливостям організації);
9. Простота (легкість для персоналу, розуміння та пристосування до цієї форми управління, участь у реалізації мети організації).