І часто серце запалає болем, а щось гаряче аж за горло стисне...
А ще те, чисто особисте. Той, кого вона обожнювала, зрадив її, і замість того, щоб піти з нею, подався в інший бік. А той, кого вона тільки любила, але не кохала, пішов з нею на смерть, як справжній лицар. І насувається думка: Олена Теліга пішла на смерть свідомо, щоб слово не розминулося з ділом. Але може шляхетне серце її розбилося ще перед тим, як його досягли гестапівські кулі. Вічна слава тобі, дорога другине!” (81; 94-95).
Громадянська відвага Олени Теліга, її принципова моральна позиція, сміливе слово, позначене правдою історичною і правдою моральною, допомагає “відсувати далі смугу духовного лінивства і занепаду, смугу споживацького матеріалізму, хащі дрібного егоїзму –відсувати і запалювати свічі” (82). У 90-х роках українська журналістика, суспільство у цілому відкрили для себе героїчний образ поетеси, публіцистки, активного громадського діяча. Зішлемося на один типовий приклад – статтю “Партачі життя”, де вона протиставляє “партачам життя” (скажімо, Володимирові Винниченку з його помірковано-егоїстичною концепцією “чесності з собою”) – “майстрів життя”, людей високої віри і конструктивного духу, до яких передусім належав Тарас Шевченко.
Олена Теліга писала: “Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, “що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби”, в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням могли б підтримати якусь велику правду або, навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім одним словом так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність...
Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесності, щоб стати на боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і, так би сказати, усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою “незалежну” роботу” (83; 12).
Про те, що треба освоювати нові методи діяльності та мислення, виробляти здатність заново визначатися та змінюватися, давно застерігали речники народів – публіцисти, філософи, політологи та ін. Глибоко аналізуючи тенденції розвитку світу, вони збагнули очевидну істину: життя й моральний прогрес, що є сенсом історії, можливі лише в культурі, засобами культури і для культури. Про бездуховність цивілізації, потребу вивести мораль з-під тотального іга політики, позбутися економічного деспотизму багато писали Т. Карлейль, Р. Емерсон, Д. Мадзіні, Г. Честертон, А. Шептицький, Т. Масарик, О. Шпенглер, І. Франко та багато інших володарів дум “західної цивілізації”. Ці ідеї є стрижневою лінією журналу “Листи до Приятелів”, 176 чисел якого вийшли протягом 1953-1967 pp. під редакцією відомого українського есеїста, теоретика публіцистики і філософа М. Шлемкевича. Дивовижно точний діагноз розвитку світу у XX столітті дав 40 років тому інший український вчений й публіцист Євген Ляхович: “Здається, ми вже добігаємо останнього акту започаткованої кілька віків тому драми, в якій поставлено на першому місці тіло, а не духа; знання, а не мудрість; погляд, а не істину; аналізу, а не синтезу; форму, а не зміст. І нині бачимо наслідки: ми набули вигоди, а втратили почуття щастя; накопичили майно і почуваємось бідними; обвішались бомбами і трясемось з переляку; всупереч нашим досконалим інструментам – заблудили; всупереч величезному знанню – здурніли” (84; 36).
Це сталося тому, що ми схаотизували нашу здібність відчувати істину. Тимчасом сенс повнокровного життя треба віднаходити постійно. І передовсім заангажованою у ці пошуки має бути журналістика, стисло публіцистика як форма незгасної активності людського духу, як одна з найбільших світових потуг, споріднена з релігією, наукою, філософією, мистецтвом, політикою та іншими сферами знань.
Наостанку – про виступи на традиційних колоквіумах “Людина у сучасній науці”, що відбуваються у літній резиденції Івана Павла ІІ. Філософи, історики, соціологи, вони ж – і блискучі публіцисти різних країн, у процесі дискусій з’ясовують прикмети світу, в якому живемо, а також його драматичні очікування, прагнення і властивості. Оскільки розуміння сучасних речей неможливе без діалогу з традицією, вивчення історії не сприймається як “обов’язок пам’яті”, а для освітлення душі. Особливо слід відзначити виступи професора великої папської теологічної академії в Кракові Йозефа Тішнера. Йому належить розробка концепції “мислячої надії”.
Надія випливає з правди. Треба собі усвідомити, що рабство підрізало почуття відповідальності, чи, радше, глибоко переінакшило орієнтацію людей. Чуже насильство не дозволяє людині взяти відповідальність за буття собою. Ось чому надія є тією духовною потугою, що дозволяє позбутися розпачі. Розпач знищує глибше, ніж сумнів. Звідси випливає: щоб визволитися, людина мусить повірити у власну гідність. Сама правда є вже надією. Вибираючи буття у правді, людина вибирає вартість і у цьому виборі здобуває гідність. За таких умов “прочитання” власної історії стає виховною справою. Цей вибір і є початком визволення. Бо першим вибором упосліджених і знедолених є вибір історії, що її треба продовжити. Отже, тільки тоді почуття гідності не починається з нуля.
Оскільки найзнаменнішою ознакою державницької людини є ставлення до національної спільноти, народ стає Вітчизною. У такому випадку ставлення до Вітчизни виражає одне слово – Служба. Вітчизна є великим колективним обов’язком, це – спільнота обов’язків, яка формує дух. Герменевтика мислення постійно шукає надії. Хто не служить, той грішить, хто зраджує Вітчизну – зраджує Бога. Цю думку можна доповнити таким чином: збереження національної ідентичності є кровним обов’язком кожного народу, саме так зберігається людство як гармонійна, багатобарвна цілість. Адже уніфікація усього і вся, планетарне зодноріднення на базі “гомо економікус” і примітивної мас-культури, заклики до “асиміляції та інтеграції” неминуче ведуть до деградації людської суті й природи, яка втілює Божі закони.
Це збагнув наприкінці свого життя фундатор сенсаційної преси Джозеф Пулітцер: “Ніщо не врятує журналістику від підлабузницько-корисливої заангажованості бізнесом, якщо цього не зроблять найвищі ідеали, прискіплива стривоженість, болісне відчуття справедливості, докладне знання проблеми, з якою стикаєшся, та чесне прийняття моральної відповідальності” (підкреслення наше. – Й.Л.) (85; 83), Уся система стосунків між людьми й народами, так старанно вивершена протягом століть соціальними і політичними інженерами, неминуче розвалювалася від одного правдивого слова. Іти за істиною – означає бути вільним. А в надзвичайних обставинах немає нічого рятівнішого для змученого розуму, нічого більш зміцнюючого для самоповаги, аніж відстоювання і служіння істині. Адже в цьому полягає людська гідність. Істина є могутнішою, ніж уся машинерія світу. Хіба падіння комунізму не засвідчує це надто виразно? Підкоряючись істині, жодна людина не буде принижена, навпаки, – це єдиний шлях, що веде до свободи.
Журналістика зосередженої задуми вимагає сильної особистості: з людською і національною гідністю, ясним християнським поглядом на світ, благочестивим способом мислення, виробленим імунітетом проти олжі, страху, корупції. Як говорив Б. Паскаль: “Вся наша гідність полягає в думці... Будемо старатися гарно думати: ось початок моральності” (86; 19).
За такою журналістикою – майбутнє.
БІБЛІОГРАФІЯ:
1. Новий тлумачний словник української мови: У 4-х т. – К.. Аконіт, 1999. – Т.3. – С. 654-655.
2. Горгій // Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1995.
3. Івана, 18, 37-38.
4. Листи до Приятелів. – 1955. – Ч. 10,
5. Hermeneutyczne pojecie рогпапіа, pmwdy і doswiadczenia // Andrzej Bronk. Zrozumiec swiat wspolczesny. Lublin, 1998.
6. Майор Федеріко. Прогрес – для кого? // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1998. – Лист. – С.8.
7. Святий Августин. Сповідь. – К.: Основи, 1996.
8. Там само.
9. Ісаї, 26, 9.
10. Івана, 17, 17.
11. Івана, 8, 32.
12. Римлян, 12, 11.
13. Wenz. – 1998, nr. 9. – S. 22-23.
14. Особистий архів автора: Радіо “Свобода”. – 1997. – 5 жовт. (з виступу Івана Павла II у Бразилії).
15. Рубеж веков. Бросок в неведомое. На анкету “НН” отвечает Юрий Щербак // Столичние новости. – 1999. – 11-18 мая.
16. “Правда і свобода або існують разом, або разом гинуть” (витяги із книг Івана Павла її “Дар і Таємниця”, “Переступити поріг надії”. Енцикліки “Віра і розум” та кількох його висловлювань // День.
– 1999. – 21 трав.
17. Івана, 14, 7.
18. Онацький Євген. Українська мала енциклопедія. – Буенос- Айрес, 1959. – Т.6.
19. Чижевський Дмитро. Нариси з історичної філософії на Україні. – Нью-Йорк, 1991.
20. Франка Іван. Повне зібр. творів: У 50 т. – К., 1976. – T.I.
21. Шлемкевич М. Українська синтеза чи українська громадянська війна. 2-е видання. – 1949.
22. Листи до Приятелів. – 1954. – Ч. 12.
23. Шлемкевич М. Новочасна потуга // Верхи життя і творчости. – Нью-Йорк; Торонто, 1958.
24. Плутарх. Вибрані життєписи. Перікл і Максім Фабій // Всесвіт. – 1991. – Ч. 9.
25. Istota, wielkosc і odpowiedzialnosc sztuki і publicystyki // Jan Pawel II. Wiara і kultwa. Redakcja Wydawnictw KUL. – Rzym–Lublin. – 1988.
26. Сверстюк Євген. Кожний день – це нове народження. – На землі, благословенній Апостолом // Греко-католицький церковний. календар. – 1992.
27. Лакутюр Жан. Кодекс журналіста // Кур’єр ЮНЕСКО. –1990. – Ч.11.
28. Вернадский В. Й. “Я верю в силу свободной мисли” // Новий мир. – 1989. – Ч.12.
29. Литературная газета. – 1991. – 10 апр.
30. Мень А. История религии. – М,: Изд-во Советско-Британского совместного предприятия “Слово”, – 1991. – T.I.
31. Бердяев Николай. Смисл истории. – М.: Мисль, 1990.
32. Юферова Ядвига. “Реквием улетающей стаи” // Известия. – 1999. – 3 июля.
33. Торо Генри. Уолдо, или жизнь в лесу. – М.: Худ. лит., 1986.
34. Свобода (Нью-Йорк). – 1976. – 15 лист. Тоді ж таки статтю переклала німецькою мовою А. Горбач (надруковано в газетах і журналах ФРН). Передрукував відкритого листа часопис Всеукраїнського товариства репресованих “Зона”. – 1992. – Ч.2.
35. Кримський Сергій. Універсали українського менталітету // Кур’єр ЮНЕСКО. – 1992. – Ч. 9-10.
36. Особистий архів автора: запис виступу М. Новака по радіо “Свобода” (російська редакція) 5 травня 1994 року.
37. Універсум. – 1995. – Ч.1-2.
38. Шлях перемоги. – 1999. – 12 трав.
39. День. – 1999. – 7 трав.
40. Колесников Андрей. Югославский кубик-рубик // Известия.
– 1999. – 17 апр.
41. Привид комунізму бродить по Євросоюзу – вважають колишні радянські дисиденти // День. – 1999. – 7 лип.
42. The Mew York Times, – 1995, 26 January.
43. Zanussi Krzysztof. Prawda сгу towar? // Dziennikarski etos. Z wybranych zagadnien deontologij dziennicarskiej. – Lux Mundi. – 1996. – Olsztyn.
44. Nieweglomki Wieslaw. Dziennikarz-nosiciel integralnej wizji czlowieka і swiata // Dziennikarski etos. – Olsztyn, Lux mundi, 1996.
45. Ятів Теодозій. “Проповідувати правду, будити людське в людині” // Українське слово. – 1992. – 25 лист.
46. Животко Аркадій. Історія української преси. – Мюнхен, 1989 – 1990.
47. Сверстюк Євген. Свобода слова і культура думки // На святі надій. – К.: Наша віра, 1999.
48. Федик Ольга. Дар Божий // Слово. – 1993. – Ч. 8-9.
49. Literarny tyzdenik. – 1989, 8 pros.
50. Шеченко Тарас. Твори. У 3-х т. Поезії. – К., 1961. – Т.1.
51. Емерсон Ральф. Природа // Генри Торо. Уолдо, или жизнь в лесу. – М.: Худ. лит., 1986,
52. Орбан Віктор. Успіх – це. не коридор, а сходи, або Слово як дія // День. – 1999. – 6 лип.
53. Giovanni Sartori. Mniej informacij, wiencej dezinformacij // TV. Wizja. Wydanie specjalne. – Warszawa, 1998.
54. Час збирати каміння // Жінка. – 1992. – Ч. 10.
55. Вісті з України. – 1993, Ч. 36.
56. “Двойник” Влада Листьева носит широкие подтяжки и не боится у гроз // Комсомольская правда. – 1995. – 22 марта.
57. Вересень Микола. Правда – це така універсальна гидота... // День. – 1997. – 26 верес.
58. Бузина Олесь. Вурдалак Тарас Шевченко // Киевские Ведомости. – 1999. – 12, 19, 26 июня.
59. Сверстюк Євген. Шевченко під оптичним прицілом // Час-Тіте. – 1997. – 6-12 березня.
60. Бовин А. Поговорим по существу. – Москва, 1986.
61. Бовин А. Опит самокритики // США: экономика, политика, идеология. – 1989. – Ч. 7.
62. Cronkite Walter. A reporter’s Life. – New York, 1996.
63. Петровская Ирина. Человек, которому верили все // Известия. – 1999. – 19 июня.
64. Паламарчук Галина. Залучити до активу совість // Літературна Україна. – 1987. – 26 лют.
65. Арико Санто. Да ступиш леда. Един поглед в дьлбочина верху техниката за интервюиране на Ориана Фалачи // Сьвременне журналистика. – 1988. – Ч.1.
66. Васинский Александр. Умереть по-людски // Известия. –1990. – 7 сент.
67. Алексиевич Светлана. Люди слишком просто убивают друг друга... // Столица. – 1991. – Ч. 22.
68. Алексиевич Светлана. Чернобильская молитва. Мне кажется, я записиваю будущее... // Литературная газета. – 1996. – 24 апр.
69. Алексиевич Светлана. Сколько человека в человеке? // Зеркало недели. – 1998. – 24 января.
70. Ми с вами одного безумия люди. Светлана Алексиевич –Зльке Либс // Литературная газета. – 1995. – 22 февр.
71. Алексиевич Светлана. Приватизация правди // Литературная газета. – 1994. – 20 июля.
72. Астольф де Кюстін. Правда про Росію. – Ліга визволення України. – Торонто–Нью-Йорк, 1958.
73. Мильтонь Джон. Ареопагитика. Речь о свободе печати, обращенная к английскому парламенту (1644). – Казань, 1905.
74. Можаев Борис. Ориентир – только правда // Литературная газета. – 1988. – 2 марта.
75. Алексиевич Светлана. Лриватизация правди // Літературная газета. – 1994. – 20 июля.
76. Радио “Свобода” (“Факти й мнения”). – 1995. – 1 февр.
77. Островерха Михайло. Nihil novi. Міркування на мистецькі теми. – Штутгарт, 1946.
78. Сверстюк Євген. Кожний день – це нове народження. На землі благословенній Апостолом // Греко-католицький церковний календар, – Крехів: Вид-во отців Василіан, 1992.
79. Сучасність. – 1990. – Ч.10.
80. Там само. – С.93.
81. Там само. – С. 94-95.
82. Сверстюк Євген. Про громадянську одвагу // Голос України. – 1993. – 7 берез.
83. Теліга Олена. Партачі життя // Голос України. – 1992. – 7 бврез.
84. Ляхович Євген. Форма і зміст українських визвольних змагань.
85. Pulitzer Joseph. The college of journalism. – North American Review. – 1904, May.
86. Паскаль. Думки про релігію. – Львів: Місіонер,1995.