Тема 1. Поняття та предмет римського цивільного права
Delictum privatum – цивільне правопорушення.
Глоси – публічні зачитування і тлумачення джерел, в першу чергу Корпуса Юстиніана. (почали практикуватися в навчальних закладах починаючи з ХІ ст.)
Глоси, глосарій – лат.glossarium – словник глос; з грецької – словник з перекладом і поясненням незрозумілих слів.
Дигести – лат. digesta – розподіляю, розміщую у порядку – зведення уривків з творів римських юристів, а також основна частина візантійської кодифікації права (вид. 533 р.), відома пізніше як Зведення цивільного права.
Едикт – лат. edictum – оголошую. Особливо важливий указ.
Мансипація – лат.mancipatio – передаю у власність, у римському праві – спосіб передачі права влвсності у присутності свідкові урчисте введення у володіння.
Партикуляризм феодального права тобто одночасна дія різних правових норм для різних груп населення: окремо – дворян, окремо – міщан і т.д. та місцевого законодавства в різних областях національної держави.
Преторій – своєрідний консультант імператора з питаннь юриспруденції.
Преторське право об'єднувало у собі юридичні новаціїї, привнесені у правову практику на основі едиків посадових осіб (не обов'язково тільки преторів, але також едилів, трибунів і т.д.). Право народів регулювало відносини римських громадян з іноземцями-перегрінами, а також між самими іноземцями (в разі, якщо вони не належали до одного племені і не користувалися своїм власним адаптованим правом). Розроблення і впровадження норм правва народів було компетенцією т.зв. перегрінського претора – римського магістрату, чия посада була введена 242 р.до н.е. Своєрідна сума ius civile, ius praetorium та ius genium в тому, що стосувалося майнових відносин та інших відносин приватних осіб, об'єднувалося терміном ius privatum – приватне право.
Принцепс – лат.princeps – перший, перший у списку сенаторів – особа, в руках якої зосереджувалася вся влада. За Принципату у Римській державі це був титул імператора.
Публічне право – це те, яке «ad statum rei Romana spectat» - звернене до статусу Римської держави, а приватне – «ad singulorum utilitatem» (D.1.1.1.2), тобто «має на увазі вигоди окремих осіб». (розмежування за Ульпіаном).
Рецепція – лат. receptio – прийняття. Запозичення однією державою більш розвинутого права іншої держави.
Сінграфи і хірографи – боргові розписки.
Цивільне право (ius civile) регулює правові відносини, що виникають з приводу створення, набуття, використання, передачі і відчудження різноманітного майна у відносинах між приватними особами. У Стародавньому Римі цей термін ius civile мав дещо інше значення, ніж сьогодні, коли він ототожнювався з приватним правом. Так називалася найдавнііша форма права, що регулювала відносини в середовищі римських громадян, т.зв. квіритів. Ius civile тим самим ніби протиставлялося преторському (ius praetorium) праву та т.зв. праву народів (ius gentium).
Тема 2. Джерела римського права
Право писане (ius scriptum) і прово неписане (ius non sctiptum). Неписане право – це норми, які складаються в самій практиці. Вони можуть отримати визнання і захист з боку держави, і тоді ці норми стають юридичними звичаями, держава навіть може надавати їм форму закону. Але держава може також поставитися до цих норм нейтрально чи навіть різко виступити проти них.
Норми звичаєвого прва позначаються в римському праві термінами mores maiorum (звичаї предків), usus (звичайна практика), а в імператорський період - consuetudо (власне – звичай). Вважається, що Закони ХІІ Таблиць (451-450 рр. до н.е.) саме і були найдавнішою кодифікацією звичаїв, можливо, з деякими запозиченнями з грецького права.
Колон – землероб.
Desuetudo – відміна і подолання відверто застарілих норм цивільного, квіридського права. Цю функції виконував звичай.
Leges – закони; в республіканський період проходили через народні збори (центуріатні чи трибутні коміції). З часом це джерело права вийшло на перше місце.
Для повної сили закону вимагалася взаємодія трьох органів римської держави. По-перше, - магістрата, який мав ius cum populi agendi – право скликати народні збори (консул, претор, диктатор); він виробляв письмовий проект закону (rotatio legis). По-друге, - народу, скликаного магістратом на куріатні коміції; саме тут закон або схвалювався в чистому виді, без змін і доповненнь, або учасники борів проголошували antiquo legem – стою на старому законі. По-третє, запропонований магістратом і схвалений куріатними коміціями закон вимагав ратифікації з боку сенату (auctoritas partum). Прийняті таким чином закони називалися leges rotage. У провінціях діяли leges datae – закони дані, які вводилися полководцями-завойовниками. Формулювання закону складалося з трьох частин: praescriptio (імена ініціаторів закону), rogatio (зміст старого закону) і sanctio (гарантії цого дотримання; це могла бути або однозначна заборона певних юридичних дій або невигідні наслідки з таких дій для їх учасників без оголошення самих дій недійсними). Народні збори перестали проводити закони наприкінці І ст. н.е. (останнім став аграрний закон (D.47.21.3.1).
Lex Poetelia (закон Петелія, 326 р. до н.е.), що відміняв боргове рабство і убивство неспроможного боржника; lex Aquilia (закон Аквілія, приблизно ІІІ ст. до н.е.) про відповідальність за знищення чи пошкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидіїв закон І ст. до н.е.) про обмеження відмови від заповітів, обтяжених фідеїкомісами, та ін.
Фідеїкоміс – лат. fideicommissum – fides - довір'я, comitto – скріплюю – доручення спадкодавця спадкоємцю здійснити будь-яку дію на користь третьої особи, зокрема передати їй спадщину.
Сенат – своєрідна державна рада Риму (за часів Ромула – 100 членів, після скинення царів – 300, за Цезаря – 900, за Августа – 600). Постанови Сенату – senatusconsultum – стали дерелом римського права ще за царів Республіки. Зберігалися у храмі Цирери (богиня землеробства), потім Сатурна. В епоху принципату – основне джерело права.
Конституції – загальна назва імператорських розпорядженнь. Були чотирьох типів:
едикти – найбільш загальні розпорядження, звернені до усього населення;
рескрипти – розпорядження по окремих справах (відповіді на клопотання підданих імператора);
мандати – інструкції дла імператорських чиновників;
декрети – рішення імператора зі спірних питаннь, що надійшли на його розгляд (як до останньої і найвищої судової інстанції).
Право provocation – право апеляції до народних зборів у часи Республіки та приватного звернення до імператора в часи Імперії. Цим правом користувалися лише громадяни Риму (повноправні).
Суплікація – приватне звернення до імператора, від suplicatio – ставати на коліна.
Термін «едикт» походить від слова dico – говорити, і первісно означав усне розпорядження магістра (посадової особи) з того чи іншогопитання. Особливо важливе значення мали едикти преторів (міського і прегрінського) та курульних едилів (регулювали цивільну юрисдикцію з торгівельних справ), а у провінціях – ще й провінційні квесторів (у їх віданні знаходилися фінансові справи провінцій). За висловом Цицерона, едикт був lex annua – законом на рік.
Посада претора була введена в 367 р. до н.е. (Leges Liciniae Sextiae), головне завдання преторів визначалося як здійснення правосуддя. З 242 р. до н.е. поруч з претором для провадення справ між римськими громадянами (Praetor urbanis) обиравсяя претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями (Praetor peregrinus) або ж між самими чужоземцями.
«Преторське право, - писав Папиніан, - є те, що введене преторами на допомогу цивільному або для його доповнення чи виправлення в ім'я суспільної користі» (D.1.1.7).
Edictum tralaticium – едикти, які отримували підтримку римського суспільства та підтверджувались в ході превірки на практиці, переходили в едикти наступників цього магістра (повністю чи частково).
Nudum ius – голе право, право на позов у справі захисту свого порушеного права без його підтримки претором.
Мансипація – лат. mancipatio – передаю у власність (у римському праві – спосіб предачі права власності в присутності свідків).
Віндикація – лат. vindicato – захищаю, вимагаю (у цивільному праві позов власника про вилучення його майна з чужого незаконного володіння).
Ius honorarium (від слова honores – почесні посади) – нова система норм, що склалася поряд з ius civile у результаті правотворчої діяльності преторів, курульних едилів, правителві провінцій. Його ще називають право магістратське.
Palmarum – винагорода адвокатові; від слова пальма – гілка цієї рослини служила у змаганнях винагородою за першість. За Нерона захисникам у суді була встановлена тверда і постійна оплата, що проводилася тільки за рахунок клієнта, держава на себе оплату юридичних консультацій неімущих не брала.
Фасти (dies fasti – дні судових рішеннь) – нібито виключно сприятливі дні для прийняття справедливих рішеннь.
Юристи за часів Сервія Сульпіція Руфа (консул в 51 р. до н.е.) здійснювили свою діяльність у трьох формах:
respondere – відповідей на конкретні питання, як слід чинити в тих чи інших спірних ситуаціях;
cavere – консультацій з питаннь укладення договорів та угод, складення ділових документів тощо;
agere – керівництво процесуальними діями сторін при розгляді судових спорів (пряме представництво на суді найманих адвокатів у цей період ще не допускалося).
Ius respondenti – право юристів надавати консультації, які б мали обов'язкову силу, дане право надавалося імператорами. Авторитет такої консультації підтримувався авторитетом імператорської влади – консультація надавалася ex auctoritate principis – за дорученням імператора (D.1.2.2.48-50; Гай. 1.7).
Кодекс Грегоріана (ким був Грегоріан, - невідомо; 295 р.) – Codex Gregorianus, в якому були зібрані імператорські конституціїї, починаючи з Адріана (імператор в 117-138 рр. н.е.) і закінчуючи Діоклетіаном. Оригінальної системи укладач не розробив і з 19 книг, що з них складається цей кодекс, в 13 дотримувався преторського едикту останньої редакції. Конституції наведені у хронологічному порядку з вказівкою адресатів та часу видання. Праця Грегоріана мала офіційну силу і визнання аж до її відміни Кодексом Юстиніана.
Кодекс Гермогеніана – Codex Hermogenianus (цей автор також є по суті анонімним, оскільки про нього нічого, крім імені, невідомо). Дана збірка складалася з 120 конституцій, розділених за змістом на 69 титулів.
Кодекс Феодосія – Codex Theodosianus, укладений імператором Східної Римської імперії Феодосієм ІІ (з 402 – август, - по 450). У 429-438 рр. Феодосій ІІ підготував звід імператорських законів, починаючи з 313 р. н.е. Компіляція розпадається на 16 книг, розділених за предметними титулами. Цей кодекс діяв в обох частинах Римської імперії.
У новій редакції Codex Iustinianus був прийнятий в 534 р. Ця кодифікація складається з 12 книг, кожна поділена на титули з власним заголовком. Книга 1 містить конституції з церковного права, з 2 по 8 – цивільного права, 9 – карного права, 10-12 – положення щодо державного управління.