14. Про химерний будинок та його творця

Навесні 1901 року Владислав Городецький розповів приятелям-архітекторам Олександрові Кобелєву й Володимирові Леонтовичу, що придбав земельну ділянку на престижній Банковій вулиці, щоправда, на крутоярі, і збирається звести там багатоповерховий житловий будинок.

• Ви – божевільний, мій друже, – посміхнувся Кобелєв, – Там будувати не можна. Лише божевільному може спасти на може спасти на думку така ідея!

Городецький спалахнув: рівно за два роки, день у день, він святкував новосілля.

Друзі уклали парі, у свідки взяли Леонтовича.

Городецький перший у Києві вирішив звести будинок на бетонних набивних палях, які нещодавно винайшов місцевий інженер Антон Страус. Тож крутояр Городецького не злякав, навпаки, бо він любив подражнити публіку чимось оригінальним. Один із перших у Києві купив автівку й гасав вулицями, лякаючи коней, запряжених у фаетони. А то придбав мавпу й прогулювався Хрещатиком з нею на плечі.

Купивши ділянку в борг, Городецький сам створив проект, а гроші на будівництво взяв у Товаристві взаємного кредиту. За один будівельний сезон у землю було забито п’ятдесят бетонних паль під фундамент, зведено стіни й прокладено дах. Ще півтора року тривало оздоблення, потім фасад «вдягся» в цементне ліплення. І точно того дня, обумовлено на парі, Городецький запросив друзів і колег на оглядини нових апартаментів. Серед них і Кобелєва, з яким бився об заклад, та свідка суперечки Леонтовича.

• Будинок, можливо, дикуватий, – сказав господар. – Проте не знайдеться в Києві людини, яка б минула його, не звернувши уваги.

Кобелєв при всіх зняв капелюха й уклонився Городецькому. Мало того, що будинок зведено на косогорі: якщо дивитися з Банкової, він має три поверхи, а якщо з боку театру – шість. Не менше вражав цементний зоопарк з африканських тварин на фасаді. Його виконав італієць Еліо Саля. «Живність» для Києва нетипова. «З кутків даху спускають свої вуса-щупальці потворні дельфіни, їхні хвости, переплітаючись, виокремлюються на тлі в руках; уздовж карнизів розмістилися величезні жаби; стовбурами колон, обабіч парадного входу, вилазять бадьорі ящірки; в орнамент капітелей уплетені морди носорогів, а лиштви вікон зображають слонячі голови», – писав про зовнішнє оздоб­лення «Будинку з химерами» мистецтвознавець Сергій Гіляров.

Києвом поповзли чутки, ніби архітектор звів дивний буди­нок на спомин про дочку, яка втопилася в африканському озері Чад. Стверджували також, що полювати в Африку їздив сам Городецький і будинок із носорогами, крокодилами й іншими екзотами спорудив на згадку про подорож. Насправді ж дочка Городецького Гелена не топилася в озері — вона пережила бать­ка. У будинку оселився сам зодчий із родиною. Інші помешкан­ня мали здавати в оренду, а на африканське сафарі Городецький поїхав 1911-го, за вісім років після зведення будинку.

403 слова За С. Цаликом

14. Шевченкіана Івана Марчука

Тарас Шевченко – національний поет українського народу, тому кожний українець має свого Шевченка. Але – о диво! – чим більше занурюєшся у світ його поезій, записи щоденника та подробиці життя, тим більше починаєш розуміти невичерпність цього феномену нашої історії та культури. Шевченко давно вже існує у двох паралельних вимірах: як реальна історична особа і як згусток українського духу, матеріалізоване втілення націо­нального пророка та духовного воїна, поставленого небесними силами на варті наших душ.

Іван Марчук – наш сучасник, народний художник України, знакова постать для національної і світової культури в її позача­совому вимірі.

Багато паралелей можемо спостерегти між життями Шев­ченка й Марчука: обидва вийшли з глибин українського села: обидва без протекції, завдяки лише вродженому талантові й ти­танічній праці, досягли найвищих мистецьких вершин; обидва, попри популярність і славу, усе життя були самітниками.

Його Шевченкіана – це сорок два твори (із ста задуманих), це Шевченків «Кобзар» з його, Марчуковими, малюнками.

Художник ішов не шляхом буквального ілюстрування рядків поета – він намагався передати напруження слова шевченків­ського «Кобзаря», палітру емоцій, духовних поривань, філософ­ських роздумів.

Дмитро Павличко, сам блискучий майстер поетичної мета­фори, відзначає своєрідність трактування «Кобзаря», тонко від­чуваючи непомітні навіть для багатьох мистецтвознавців плас­тичні деталі: «Марчук явив нам свого Шевченка, не подібного на Шевченка Сластіона чи Касіяна, але саме тим і цікавого. Бу­ла ще, мабуть, у художника мета показати, що “Кобзар”– це вже не книжка, а плоть землі нашої. Тріщини, які пробігають через долоні, одяг, бандури, чола Шевченкових персонажів, нагаду­ють тріщини у висохлому від суховію чорноземі. Відчувається спекотна суша землі, але і її родючість, непохитність і незнищеність... Він змушує нас іншими очима прочитати Шевченка, по-новому осмислити і в собі зміцнити його філософський дух».

У центрі циклу образ Шевченка – сім портретів поета.

Ось один із них, де Шевченка зображено молодим, зосереджено-задумливим (це період «трьох літ» – переломний у житті Тараса). У ньому — історичне прозріння й нова для Шев­ченка тема людської самотності у світі, пересиченому брехнею, заздрістю, підлістю та дволикістю.

Настрої, що охопили поета, надзвичайно складно передати пензлем, але Іванові Марчуку це вдалося. На його картині Тарас у зажурі прихилився до дерева, гілля якого химерно розрослось і так густо заповнило простір, що в ньому заплутались і люди, і птахи, і саме небесне світило. Пітьма оповила світ, і лите палахкі свічі рослин, що, беручи цілющу енергію життя з глибин рідної землі, розливають навколо себе трепетне сяйво надії на немину­чий прихід справжнього дня – теплого й сонячного.

Узагалі ж, мовлячи про Шевченкіану Івана Марчука, може­мо стверджувати, що ні до неї, ні після неї не було такого глибо­кого й пластичного, акцентовано-психологічного трактування Шевченкових образів.

Ці твори художника зберігаються у фондах Шевченківського національного заповідника на колишній Чернечій – Тарасо­вій – горі.

418 слів За С. Бушаком