1.Елокуція (лат. elokutio — вираз, стиль) розділ античної риторики, що охоплював матеріал про упорядкування і висловлення думки, підпорядкування слів думці і потребам комунікації. основні завдання теорії елокуції: типологія стилів, засади вибору мовних засобів відповідно до мети, творення тропів та фігур. Творцями елокуції як частини риторики були давньогрецькі ритори Ісократ і Арістотель. У сучасній науці питаннями, що традиційно належали елокуції, займається лінгвістична стилістика, як науку про стилістичну систему мови, про стиль, стилі і мовну поетику та риторика як науку про ефек­тивну мовну комунікацію і теорію фігур та види красномовства

ЕЛОКУЦІЯ (лат. висловлюсь, викладаю) безпосередній зміст викладуст викладу матеріалу, виступ перед аудиторією.

Основні принципи елокуції - це підбір доцільних мовних засобів, граматична правильність, ясність думки, довершеність висловлювання.

Добір мовних засобів відбувається відповідно стилю виступу, сфери використання, особливостей теми та аудиторії слухачів.

(Дипломатичний Законодавчий Офіційно-діловий Конфесійний Науковий Публіцистичний Епістолярний)

Граматична правильність це дотримання морфологічних та синтаксичних норм.

Морфологічні норми визначають правильність утворення і вживання форм слова.

Синтаксичні норми регулюють утворення словосполучень і пропозицій

Вимога граматичної правильності, якій підлягає мова виступу, — слушна. Але тут слід ураховувати, що з промовою виступають найчастіше без заучування напам'ять. Оратора часто не залишає відчуття непевності, доки він не буде твердо знати, що мова його граматично правильна. Інакше замість того, щоб зосередитись на змісті промови, доведеться зосереджуватися на словах.

Головним плюсом будь-якого тексту, будь-якої промови, будь-якої теорії є ясність думки і довершеність висловлення. Ясність дає можливість з користю використовувати навіть помилкові висловлювання, за принципом від протилежного, наприклад. Якщо в теорії є суперечності, то ясність допомагає їх відразу побачити, і усунути, не відкидаючи всю теорію.

Таким чином, ясність думки і ясність мови роблять текст більш цінним і зручним у використанні.

Ясність думки проявляється у двох видах, обидва повинні бути присутніми в хорошому тексті. Перше – ясність для самого автора того, що він хоче повідомити. Якщо ж сам автор не розуміє своєї ж думки – його ніколи не зрозуміє і слухач чи читач, в кращому випадку складе своє на цьому матеріалі. Для перевірки ясності думки автору було б непогано перечитати свій же текст відсторонено, ніби його писав інша людина. Спробуйте перечитати те що написали ви ж рік тому – зрозумієте про що йшла мова, уловите хід думки?Часто неясність думок веде до плутаною та туманності всієї теорії.

Друге - має бути присутня ясність мови Ясність понять прояснює думка для самого автора і служить сходинкою до розуміння сказаного читачем / слухачем.

Те, що автор розуміє що хоче сказати, не означає, що зрозуміє і читач чи слухач, навіть якщо він здібніші автора. Коли ви говорите про прості предмети або про речі широко вживані, намагайтесь користуватися термінами, які найбільше для цього підходять. Часто ( в захваті від власної поважності) оратор не слідкує за конкретністю своєї мови. Що означає, наприклад, вислів: «Утікачі дуже швидко неслися автобаном, і вітер свистів у них у вухах»? Майже нічого. А от вислів:«Вони мчали автобаном зі швидкістю 160 кілометрів на годину» мало кого залишить байдужим. І про вітер, який свистів у вуха не треба згадувати. Краще, щоб у вашому виступі землетрус був не просто «сильний», а силою у6,5 бала...

Ясність мови далеко не завжди пов’язана з лаконічністю, часто лаконічність веде до неясності. До туманності веде використання занадто громіздких фраз, специфічної термінології, гра смислів, використання звичних слів у незвичних значеннях. Туманність хороша тільки для того автора, якому нема чого сказати, або який не вміє сказати. Решті про ясність варто подбати. Чим більше звичних, повсякденних слів – тим краще. Там, де вводяться за потребою поняття, вони повинні бути визначені. Краще зайвий раз пояснити, що промовчати і тим змусити читача гадати про сенс фрази або фрагмента. Ясний текст краще засвоюється і справляє сильніше враження. Коли ясність і всередині, і ззовні – ми можемо збагачуватися за допомогою такого тексту, навіть якщо його ідеї помилкові.

2. Мовлення вчителя реалізується у двох різновидах — у монолозі (монологічне мовлення) і в діалозі (діалогічне мовлення). Форми цього мовлення різноманітні. Найпоширенішими є розповідь, шкільна лекція, коментар, пояснення (правил, законів, термінів тощо), розгорнуті оцінні судження (мотивація оцінки знань, поведінки, позаурочної діяльності школярів). Діалогічне мовлення вчителя широко представлене в різного роду бесідах з учнями, що будуються у вигляді запитань і відповідей.

У мовленні вчителя важливим є використання таких основних мовних засобів як:

- наявність усього багатства найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої (назви осіб, рече, дій, явищ, ознак);

- використання емоційно-експресивної лексики (синонімів, антонімів, анонімів, фразеологізмів);

- запровадження авторських новаторів (слів, значень, виразів, формування індивідуального стилю митця);

- уведення до творів, зі стилістичною метою, історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних елементів., навіть жаргонізмів;

- поширене вживання дієслівних форм: родових (у минулому часі й умовному способі): Якби ми знали, то б вас не питали (Н. тв.); особових (у теперішньому й майбутньому часі дійсного способу): Все на вітрах дзвенітиме, як дзбан (Л.Костенко); у наказовому способі: В квітах всі вулиці кричать: нехай, нехай живе свобода! (П. Тичина);

- широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв’язків, особливості інтонування та ритмомелодики;

- повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпс, періоди, риторичні питання, звертання, багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

ПРЯМІ ТАКТИКИ МОВНОГО ВПЛИВУ можна визначити як тактики відкритого типу. Важливим показником цієї тактики є її незмінюваність. Прямі значення мовних одиниць не підлягають варіюванню.

Зважте ще й на те, що існує велика кількість «вагомих» слів, які завдяки певним асоціаціям викликають приємні чи неприємні відчуття Привабливість прямого («доброякісного») повідомлення визначається ступенем довіри, який виявляє той, хто слухає, до того, хто говорить. Прямі мовні тактики не вступають у конфлікт з критерієм щирості, хоча рівень їх ефективності завжди підлягає сумніву. Співрозмовнику мало коли подобається, якщо його відверто до чогось примушують.

НЕПРЯМІ ТАКТИКИ МОВНОГО ВПЛИВУ. Загальний принцип побудови непрямої тактики мовного впливу базується на тому, що фактично будь-яка непряма тактика пропонує слухачеві певну загадку — більшої чи меншої складності. Якщо слухач (читач) розгадає цю шараду, то отримає певну уяву не тільки про зміст повідомлення, а ще й про мотиви того, чому повідомлення побудоване саме так, непрямо. Непряма тактика мовного впливу містить у собі інтригу, вона оволодіває особистісними характеристиками слухача, особистісними характеристиками слухача, включає його у повідомлення.

Однак досить часто, застосовуючи таку тактику, сучасний носій мови відчуває занепокоєння, побоюється бути неправильно зрозумілим, лякається ініціативи слухача. А тому поспішає відразу розкрити карти, щоб не виникло непорозуміння.

Очевидна особливість непрямих тактик мовного впливу в тому, що вони забезпечують слухачеві свободу дій як свободу ініціативи та фантазії. Адже «розгадати» — означає проаналізувати, перебрати в своїй свідомості декілька неприйнятних варіантів розгадки, зрозуміти, чому вони неприйнятні, а, можливо, врешті-решт і дійти «правильної відповіді».

3. Троп — це слово або фраза у переносному значенні, образний вислів,переміщення у семантиці слова від прямого до переносного значення. Тропами є, наприклад, метафора, катахреза, синестезія, метонімія, синекдоха, антономазія, еналлага, гіпербола, літота, епітет, оксюморон, алегорія, антитеза, емфаза, каламбур, тавтологія, плеоназм, евфемізм, паралепсіс та інші.

Троп – це зворот мовлення, в якому слово або вислів вжиті в переносному значенні. З їх допомогою творяться образи, увиразнюється мовлення, бліді абстрактні поняття з допомогою порівнянь, метафор та інших тропів стають наочними, яскравими, зримими і тоді гарно запам'ятовуються. Чим нижчий рівень образного мислення у слухачів, тим наочнішою має бути промова.

Порівняння – це зіставлення двох (і більше) явищ (предметів, дій), щоб пояснити одне з них за допомогою іншого (інших).

1. «Сонце низько стоїть на заході між білими й сизими хмарками, червоне, як жар, мов розпечене в жару залізо, без проміння, тільки ніби в сяєві од жару» (І. Нечуй-Левицький). 2. «Підприємства нашої економіки, як зів'яле листя, лежать на землі» (З виступу Ф. Рузвельта).

Епітет – слово, що образно означає предмет або дію, підкреслює характерну властивість певного явища чи поняття. Стилістична функція епітетів полягає в тому, що вони дають змогу показати предмет зображення з несподіваного боку, індивідуалізують якусь ознаку, викликають певне ставлення до зображуваного:

Метафора – слово або словосполучення, що вживається в переносному значенні на основі подібності в певному відношенні двох предметів чи явищ:

2. «Панове! Ми працювали швидко. Ми, так би мовити, саджаємо Німеччину в сідло. Вона може скакати» (Бісмарк).

Метонімія – слово або вираз, що вживається в переносному значенні на основі зовнішнього або внутрішнього зв'язку між двома предметами чи явищами:

1. «Заводські труби ожили й задиміли».

«Білий дім настроєний рішуче стосовно Багдаду».

Гіпербола – перебільшення розміру, сили, значення певного явища, щоб надати зображуваному виняткової виразності:

1. «Там було справжнє пекло!»

2. «Не було протягом ряду років жодного злочину, якого не вчинив ти; не було мерзенності, здійсненної без твоєї участі; ти один безкарно і безперешкодно позбавляв життя багатьох громадян, утискав і грабував наших спільників...» (Цицерон).

Парадокс – це позірна суперечність, свідомо загострене формулювання, наприклад:

«Найбільший той, хто найменший» (Євангеліє).

«Тихше їдеш – далі будеш» (Нар. творчість).

Перифраз – називання предмета або явища не прямо, а в формі опису їх істотних і характерних рис та ознак, внаслідок чого посилюється яскравість, картинність зображення, виявляється емоційне ставлення до описуваного:

«Не будь тою людиною, що догори щетиною».

«Країна, де сходить сонце, в багатьох галузях економіки володіє передовими технологіями».

Перифраз не слід змішувати з парафразою – скороченим переказом літературного твору або ж викладом його у зміненій формі (переказ прози віршами).

Персоніфікація – вид метафори: надання предметам, явищам природи та поняттям властивостей людини:

«Бідна маленька Бельгія говорить: «Мені не потрібно ніяких французьких корпусів, я покладаюся на обіцянку кайзера...» Сербія говорить Австрії: «Якщо завинили якісь мої чиновники, я їх звільню»... Потім прийшов час Росії. У неї в Сербії свої інтереси. Німеччина, знаючи це, повернулася до Росії і сказала: «Я наполягаю на тому, щоб ти стояла склавши руки, доки Австрія знищує твого молодшого брата». Яку відповідь міг дати росіянин? Він сказав: «Руки геть від мого маленького друга, а то рознесу твою прогнилу імперію на шматки!» І він це робить» (З виступу Ллойд-Джорджа в 1914 році).

Іронія – прихована насмішка, коли про когось чи про щось говориться начебто в позитивному тоні, а мається на увазі протилежне: «Це дуже розумна й освічена жінка, інакше її, звичайно, на таку високу посаду нізащо б не призначили... Від довгого напруження розумових сил і широти охоплення складних предметів у неї з'явилася короткозорість, внаслідок чого подруг свого босоногого дитинства вона майже не впізнає» (О. Довженко).

Алегорія – втілення абстрактного поняття в конкретному образі: підступність – змія, хитрість – лисиця, впертість – осел тощо. Це загальномовні алегорії, які використовуються в художньому й публіцистичному стилях:

^ Як може Кувейт не мати проблем? Коли слон навалюється на мурашку, то цілком зрозуміло, що в мурашки виникають деякі проблеми. Така підступна мораль загарбництва щодо нашої країни.

Повтор – стилістична фігура, яка передбачає нагромадження однакових мовних елементів (звуків, складів, слів, словосполучень) в одному висловлюванні:

В мого роду – сто доріг,

Сто століть у мого роду.

(І.Драч)

Антитеза – стилістична фігура, в якій зіставляються антонімічні слова й створюють яскравий образ, картину:

^ В мужика землянка вогка,

в пана хата на помості.

(Л.Українка)

Еліпсис – стилістична фігура, побудована на пропуску слова чи словосполучення. Вживається для відтворення експресивного мовлення:

^ Вийшла з хати лісничиха – до очей долоні.

(А.Малишко)

Угорі над нами – неба! неба!

(П.Тичина)

Замовчування – обірване речення, що передає схвильоване, поривчасте мовлення. Автор свідомо не закінчує думки, даючи можливість читачеві самому домислити, здогадатися:

Риторичне питання – це стилістична фігура в формі запитання, яке не потребує відповіді. Риторичні питання визначаються великим зарядом експресії й широко використовуються в художньому й публіцистичному стилях:

^ Хто вам сказав, що я слабка,

що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

чи пісня й думка кволі?

(Л.Українка)

Градація – така стилістична фігура, коли має місце нанизування слів чи виразів із зростаючим чи спадаючим значенням. Градації часто бувають у художньому й публіцистичному стилях:

^ Самовіддані руки

Будували, робили, творили

Свій високий і просторий

Сонцем пронизаний

Дім.

(М.Рильський)

4. Стилістичні фігури (грец. schema, лат. Figura - обрис, зовнішній вигляд; мовний зворот), система історично сформованих способів синтаксичної організації мовлення, що застосовуються переважно в межах фрази і реалізують експресивні (головним чином емоційно-імперативні) якості висловлювання. Вони використовуються в мовленні як нехудожньої (у побутово-побутовому та газетно-публіцистичних стилях), так і художньої (особливо в поезії).