Федір Михайлович Достоєвський
У пошуках віри та стилю. Внутрішня (духовна) біографія Достоєвського – типова для інтелектуальної історії ХІХ-ХХ ст. Багато мислителів Заходу і Сходу, як і він, пройшли період захоплення атеїзмом і соціалізмом. Доторкнувшись до великої порожнечі «ніщо» і зіткнувшись зі смертю, вони поклали свої останні надії на Бога, проте так до кінця й не змогли відновити віру. «... У нещасті прояснюється істина, – писав Достоєвський у листі до Н.Д.Фонвізіної. – Я скажу Вам про себе, що я дитина доби, дитя зневіри та сумніву й досі та навіть (я знаю це) до гробу. Яких страшних страждань завдало мені та й завдає мені тепер це прагнення вірити, котре дужчає в душі моїй зі збільшенням у ній доказів супротивних. Та, одначе, Бог посилає мені часом миті, коли я цілком спокійний; і в ці миті я склав у собі символ віри, де все для мене ясно і свято. Цей символ дуже простий, ось він: вірити, що немає нічого прекраснішого, глибшого, симпатичнішого, розумнішого, мужнішого, довершенішого від Христа, і не тільки немає, а й з ревнивою любов’ю кажу собі, що й не може бути. Мало того, якби хтось мені довів, що Христос поза істиною, то мені краще хотілось б лишитися з Христом, ніж з істиною». Ці слова засвідчують, що віра Достоєвського є результатом трагічної боротьби із собою, формувалася у тяжких випробуваннях долі.
Народився Федір Михайлович Достоєвський 30 жовтня (11 листопада) 1821 р. у Москві в родині лікаря. Ще за раннього дитинства й юності хлопчик вирізнявся заглибленням в себе, схильністю до самоаналізу, зацікавленістю філософськими питаннями. Він важко сходився з людьми, проте тим, із ким сходився, віддавав своє серце. Іншою характерною рисою Достоєвського вже тоді була безмежна любов до життя.
Юнак одразу дорослішає, коли 27 лютого 1837 р. померла його мати, яка була його кумиром і підтримкою. Федір та його брат Михайло вступають до Головного Інженерного училища в Санкт-Петербурзі. Майбутня професія була для нього тягарем, а всі думки і мрії були пов’язані з літературою. У червні 1839 р. він одержує листа від брата, який повідомляє, що помер їхній батько. Федір важко пережив цю звістку: за свідченням дочки письменника Л. Ф. Достоєвської, саме тоді у нього був перший напад епілепсії – хвороби, яка проявилася 15 роками пізніше, на каторзі.
Перебуваючи в скрутному матеріальному становищі, у постійному страху за власне майбутнє і долю своїх близьких, Достоєвський робить перші самостійні кроки. Літературний успіх прийшов до нього доволі швидко, коли 1845 р. побачив світ перший роман Достоєвського «Бідні люди». Це дало йому змогу порвати з військовою кар’єрою, яку він вимушений був розпочати після закінчення училища, і стати професійним письменником. У творі Достоєвський розвиває художні відкриття Гоголя і створює реалістичні замальовки петербурзького побуту та галерею «маленьких людей», що виникли в російській літературі за 1830-40-х рр. Проте Достоєвський зумів вкласти в цей образ новий зміст: його Макар Дєвушкін, головний герой твору, відрізняється від своїх попередників яскравою індивідуальністю й здібністю до самоаналізу.
Ф. Достоєвський зближається з колом В. Г. Бєлінського й підпадає під вплив цього видатного критика, хоча їхня обопільна симпатія була нетривалою. Твори, написані Достоєвським після «Бідних людей», – повісті «Двійник» (1846), «Господиня» (1847) – не сподобалися Бєлінському, який вважав їх затягнутими і гостро критикував. Фінал першого етапу творчості письменника – низка оповідань та повістей, з-поміж яких найвидатнішими є «Білі ночі» (1848) і «Нєточка Незванова» (1849).
Наприкінці 1840-х наступає вимушена перерва в літературній кар’єрі молодого письменника. Це було викликано його участю в революційному гуртку Буташевича-Петрашевського і захопленням соціалістичними ідеями Фур’є. Разом з іншими петрашевцями його було заарештовано й засуджено до розстрілу. Ф.Достоєвському пережив декілька жахливих хвилин чекання смерті. Він не мав жодного сумніву, що його буде страчено. Приречених вивели на Семенівський плац, повільно підвели до ешафоту, накинули на них білі балахони. Офіцер проголосив смертний вирок, і пролунала команда: «На приціл!» І тільки в останню мить з'ясувалося, що церемонія страти – заздалегідь продумане інсценування. Смертну кару Достоєвському замінили на чотири роки каторжних робіт в Омській фортеці з подальшим відбуванням довічної служби рядовим.
Цей трагічний епізод був глибоким потрясінням для Достоєвського й залишив слід у його душі на все життя. У той самий день він писав до брата Михайла: «... Адже був я сьогодні у смерті три чверті години, прожив з цією думкою, дійшов останньої миті й тепер ще живу!» Майже побувавши на тому світі, Достоєвський почав по-новому розуміти своє призначення: « Життя – дар, життя – щастя, кожна хвилина могла бути епохою щастя ... Брате! Присягаю тобі, що я не втрачу надії та збережу дух мій і серце чистим».
На каторзі Достоєвський пробув з 1850-го до 1854 р., після чого служив у піхотному полку в Семипалатинську. 1857 р. він знову стає офіцером і йому повертають дворянство, а також право писати і друкуватися. Достоєвський пише «Дядечків сон» і «Село Степанчиково та його жителі» (1859), дві «провінційні повісті» в комічному жанрі в традиціях Діккенса.
Перебування Ф.Достоєвського на каторзі та на засланні було періодом напруженої духовної роботи, серйозних роздумів на релігійно-філософські теми. У Тобольську він зустрівся з дружинами декабристів, і вони подарували йому Новий Завіт – єдину книгу, яку дозволялося читати в’язням. Вивчаючи Святе Письмо, письменник дійшов висновку про необхідність змінити своє життя і поставив Христа своїм моральним орієнтиром. З іншого боку, тісне спілкування на каторзі з представниками різних верств населення Росії стало для нього справжнім одкровенням: він відчув, що в народній стихії заховані невичерпні джерела віри, що подальший розвиток Росії повинен відбуватися через повернення дворянської культури до народного коріння.
Опинившись 1859 р. у Петербурзі, Ф. Достоєвський поклав ці погляди в основу своєї літературної й громадської діяльності. Він закликав освічені класи російського суспільства, виховані на західній культурі, знайти опертя в народній вірі. Він мріяв, що тільки синтез європейської освіченості й народної релігійност – єдиний можливий спосіб перетворення Росії на ідеальну державу, яка базується на братських, християнських началах. На початку 1860-х рр. він пише роман «Принижені й скривджені» (1861) і «Нотатки з Мертвого дому» (1860 – 1861) – остання книга підсумувала його каторжний досвід. Новаторська за змістом і формою, вона знову зробила Достоєвського одним із найвпливовіших письменників Росії.
1864 р. побачили світ «Нотатки з підпілля». Появі цієї повісті передували дві трагічні події: смерть першої дружини письменника, а невдовзі – його брата Михайла, якого Достоєвський високо цінував і щиро любив як однодумця і рідну душу. «Кинувся я, – писав він, – поховавши її до Петербурга, до брата, він один у лишався, через три місця помер і він ... і стало мені просто страшно. Все життя розломилося надвоє». Трагічні настрої, гострі сумніви в розумності універсуму знайшли відбиток у «Нотатках», які вражають своєю відчайдушною, похмурою іронією. У них Достоєвський остаточно знайшов свій неповторний стиль, а також героя, у чиєму характері легко вгадати психологічні риси персонажів його пізніших епічних творів. Оформлення ідейно-філософської платформи та основ поетики письменника створили передумови для того, щоб його творчість вступила в якісно іншу фазу, а світ побачив того Достоєвського, якого ми знаємо тепер – одного з найоригінальніших романістів ХІХ ст.
Доба «великих романів». Письменництво завжди було Ф. М. Достоєвського священною справою, і тільки в романній формі він міг здійснити свій задум – вказати людству шлях духовного спасіння. Його твори – відображення роздумів над долею Росії та світу, спроба знайти альтернативу гострій релігійній кризі, як особистій, так і загальній. Він, як ніхто інший, зумів відчути ті процеси, які загрожували самим основам суспільного ладу, і застерігав від необмеженого свавілля людини, сліпого обожнення поступу, навали мас і наступу тоталітаризму. «Він вивчав людську особистість не в її емпіричному характері, – писав про нього Г.Флоровський, – не в грі видимих причин та наслідків, а саме ... в її хтонічних глибинах, де змикаються й розмикаються таємничі струми першобуття. Достоєвський вивчає людину в її проблематиці – інакше кажучи, в її свободі, якій дано право вирішувати, вибирати, відкидати й приймати, якій дано право навіть здаватися в полон або продаватися в рабство».
У період з 1866 по 1880 рік Достоєвський створив шість великих романів: «Злочин і Кара» (1866), «Гравець» (1866), «Ідіот» (1868 – 1869), «Біси» (1871), «Підліток» (1875), «Брати Карамазови» (1879 – 1880). У кожному з них розкрилися різні грані Достоєвського-мислителя і знавця людських душ, проте в усіх творах письменника легко простежуються одна наскрізна лінія: боротьба Світла і Темряви, Бога і диявола, Христа і Звіра.
У романі «Гравець» письменник показує, як неконтрольована пристрасть може захопити й поглинути людину. Дія твору відбувається за кордоном у місті Руллетенбург, в якому мешкає родина збіднілого російського генерала. Його пасербиця Поліна викликає шалену закоханість у Олексія Івановича, вчителя генеральських дітей. Аби врятувати честь Поліни, молодий чоловік іде до казино й виграє велику суму грошей, але разом з цим стає рабом рулетки. Цей факт Поліна сприймає як зраду коханню до неї, як особисту образу. Обидві пристрасті перетинаються й утворюють тяжку драматичну ситуацію, з якої для героїв немає виходу: Поліна не приймає грошей Олексія Івановича, а сам він розривається між жінкою та рулеткою. У фіналі твору гра остаточно перемагає і знищує особистість обдарованого Олексія Івановича.
Ще колоритніше розкриває владу рулетки над людиною образ бабусі Антоніди Василівни. Звички старої московської барині з широкою російською душею разом із осліпленням азартом становлять трагікомічне видовище. Складні особисті стосунки персонажів розгортаються на тлі життя буржуазного міста, яке існує з прибутків від ігорних домів. Логіку вчинків як відвідувачів казино, так і мешканців Руллетбурга визначає поклоніння Золотому теляті. Скрізь панують занепад моральних цінностей, вульгарні стимули й імпульси.
У творі знайшли поетичне втілення бурхливий і тяжкий роман Достоєвського з Апполінарією Сусловою, а також його захоплення рулеткою, за допомогою якої він хотів покращити своє матеріальне становище. На власному прикладі та на прикладі своїх персонажів письменник зазирнув до найтемніших кутків серця й жахнувся, побачивши там потвор.
У романі «Ідіот» Достоєвський поставив собі за мету створити образ «позитивної прекрасної людини» в умовах сучасної дійсності й показати той шлях, яким повинне йти людство, аби взяти гору над Злом, що загрожує затопити весь світ. Головним героєм твору є князь Мишкін («князь-Христос»), символ всепрощення і праведного ставлення до життя. В його образі, крім Христа, синтезувалися риси інших ідеальних героїв світової літератури: Дон Кіхота Сервантеса, містера Піквіка Діккенса, Жана Вальжана Гюго, Бідного рицаря Пушкіна. З князем Мишкіним їх об’єднує те, що вони ставлять моральне, ідеальне, вище за матеріальне та практичне. Герой Достоєвського носить у своїй душі вселюдське страждання і любов. Ідеали князя – утопічна мрія про «золотий вік», стан порозуміння, який повинен прийти на землю – найдорожча мрія самого письменника, яка неодноразово повторюється майже в усіх його книгах. Життєвий план князя Мишкіна в загальних рисах повторює долю Ісуса Христа: і той і інший невинні й саме тому спокутують гріхи людей своєю смертю, тільки Христос гине на хресті, а Мишкін – під тягарем шалених і ницих пристрастей, злочинів і зла, які оточують його.
Роман «Біси» за своєю жанровою природою замислювався як памфлет, спрямований проти нігілістів. В основу сюжету покладено реальний епізод – вбивство студента Іванова, скоєне групою революціонерів-анархістів під проводом С.Г.Нечаєва. Проте з плином часу злободенний план твору поступово втратив свою гостроту, і на сьогодні він сприймається як ще один з ідейних романів російського письменника, в якому він намагається розв’зати всі найважливіші проблеми, зокрема, «вседозволеність» людини, її свавілля, яке постає у нього в різних варіантах. Це й «прохолодне» вимірювання меж людської ницості, яким займається Ставрогін, і політичний імморалізм Верховенського-молодшого та інших нігілістів, які визнають доцільними будь-які заходи заради досягнення мети, і теорія Кіріллова, який заперечує ідею існування Бога і тому вважає, що може сам вирішувати, чи має він право на самогубство. Руйнівним ідеям нігілістів Достоєвський протиставляє шлях Краси, яка повинна врятувати світ, тобто шлях Христа, якого зрозуміли не представники церкви, а безсловесна російська народна маса. Російський народ – «богоносний», стверджує письменник. Його покликання – вказати іншим націям істину і світло.
Усі етичні, естетичні, соціальні й релігійні проблеми, які цікавили Достоєвського протягом кількох десятиліть, представлені в єдиному цілому в завершальному «романному п’ятикнижжі» – «Братах Карамазових». Сюжетним каркасом твору є мотив батьковбивства Федора Павловича Карамазова та несправедливого обвинувачення в цьому злочині його старшого сина Дмитра. Стосунки між ними напружені й гострі, через те що вони ніяк не можуть поділити коханку Грушеньку. Жодна спроба примирити їх, як, наприклад, зустріч їх у скиту старця Зосіма, куди приходять і два інші брати Іван і Олексій, ні до чого доброго, окрім скандалів, не призводить. Протягом усього твору автор свідомо «тримає» читача в стані очікування, що саме старший син вб'є батька, проте врешті-решт несподівано з’ясовується, що справжнім убивцею є Смердяков, служник брата Івана.
Перипетії детективного сюжету становлять лише зовнішній бік твору, в межах якого розвивається внутрішня тема – спроби розв’язати найважливіші питання буття: Бог і сумніви щодо його існування, свобода людини та її «вседозволеність», індивідуалізм і соціалізм. Обидва плани роману переплітаються і проникають одне в одне, тому що Достоєвський розуміє, що морально-філософські проблеми не вирішуються виключно на теоретичного грунті.
«Брати Карамазови» – твір, побудований на антитезі ідей і характерів. В образі кожного з головних героїв Достоєвський доводить до кінця певні типові риси людської вдачі і варіанти світоглядних позицій, які перебувають у стані складної драматичної боротьби і взаємодії. Раціоналіст Іван протиставляється емоційному, «спонтанному» Дмитру. Той самий Іван проповідує «вседовзволеність», виражає трагічні сумніви щодо справедливості Бога, взагалі щодо його існування. «Опонентом» Івана у цій релігійній площині роману є старець Зосіма, християнський мудрець, взірець чистоти, любові й святості. Заздрість і мізантропія Смердякова контрастує з людяністю і відкритістю Олексія Карамазова, який завжди готовий прийти на допомогу іншим. Федір Павлович уособлює тваринний бік людської природи, «карамазовщину», силу, що перебуває за межами моральності, проте щось призупиняє дію цієї сили в його старшому сині в останню мить, коли той робить замах на життя батька. Отже, Достоєвський виражає на сторінках твору всі крайні висновки, зіштовхує тези й антитези. Він «озброює» учасників суперечок найсильнішими й найпереконливішими аргументами, навіть тих, які безсумнівно є його філософськими й моральними антиподами. Це створює певні труднощі для читача щодо визначення авторської позиції, проте дає змогу письменнику показати життя в усій його складності й суперечливості.
Вражає коло тем, заторкнутих Достоєвським у романі: держава, церква, родина, конфлікт поколінь, матеріальний занепад російських сіл, школа, загальна криза цінностей. Панорама російської дійсності вирізняється широтою, масштабністю, точністю спостережень. Окреме місце в творі займає зображення дітей. Це ще одна наскрізна тема письменника, яка в «Братах Карамазових» сягає кульмінації. Для Достоєвського ставлення до слабких і незахищених соціальних груп (а саме такими є діти) є критерієм розвиненості суспільства, перевіркою його на моральність. Діти для письменника – узагальнюючий символ людського страждання. Недарма Іван Карамазов посилається саме на приклади несправедливої образи дітей як на один із найбільш дійових аргументів проти справедливості Бога. Він відмовляється визнавати будь-який рай, будь-яке щасливе суспільство, якщо в його основі сльоза невинної дитини: «Скажи мені відверто, – звертається він до брата Олексія, – я кличу тебе – відповідай: уяви, що це ти сам зводиш будівлю долі людської, щоб у фіналі ощасливити людей, дати їм нарешті мир і спокій, але для цього потрібно і неминуче слід було б замучити всього лише одне крихітне створіння, ось ту саму дитину, яка била себе кулачком в груди, і на невідплачених слізках її зводити будівлю, чи погодився б ти бути архітектором за цих умов, скажи, та не бреши!»
Критика Достоєвського сучасної цивілізації нищівна. Він висловлює сумнів щодо можливості побудувати щасливе суспільство взагалі, бо, як довів досвід ХХ ст., усі спроби створити рай на землі були пов’зані з загибеллю невинних людей. Відповідь на запитання, поставлене письменником, і досі не знайдено.
Не менше значення для формування принципів гуманістичної філософії ХХ ст. має поема «Великий інквізитор», автором якої є той самий Іван Карамазов. Він створив притчу, яка описує другий прихід Христа на землю у ХVI ст. Ісус з’являється в іспанському місті Севілья на другий день після того, як на очах короля, придворних і натовпу було спалено майже сотню єретиків. Великий інквізитор, організатор аутодафе, заарештовує і вдруге страчує Христа. Більша частина «поеми» – монолог великого інквізитора про несумісність понять свободи і щастя, що й слугує обгрунтуванням провини Христа. На думку великого інквізитора слова і дії Ісуса принесли людям лише одні страждання і стали перешкодою на їхньому шляху до щастя, тому що позбавили їх спокою. Христос закликає людей бути вільними, тобто брати на себе відповідальність за власне виховання на шляху до морального вдосконалення. Він вчить їх шукати істину, тобто йти до Бога, бути християнами, проте не повторювати готові рецепти, а бути духовно незалежними. Він пропонує їм правильно скористатися своєю свободною волею, аби прийняти Бога свідомо, як почуттям, так і розумом.
Проте саме цей шлях, як доводить великий інквізитор, є запереченням щастя, бо це шлях невизначеності, непевності, тривоги. На ньому чимало пасток і спокус. Щастя можливе лише тоді, коли з людини знято тягар свободи вибору, знято відповідальність за її рішення. Саме таку систему загального щастя й побудував великий інквізитор та його прибічники на землі. Вони дали людям хліб і спокій, а за це взяли на себе обов’зок приймати за них рішення. Вони – правителі, яким усе дозволено: брехати, грішити, ошукувати інших – заради щастя та спокою більшості. Новий прихід Христа загрожує тому стану речей, який встановив великий інквізитор, тим, що виводить людей з тваринного спокою і щастя, які вони купили ціною рабства, і тому Христа знову треба стратити.
Отже, Достоєвський ставить людей перед вибором: або свобода (вільний і відповідальний пошук істини, духовності, себе), або щастя (тихе безтурботне існування, коли тягар прийняття рішення перекладається на когось іншого). На жаль, історія останнього століття доводить, що вони обирають щастя. Саме в цьому слід шукати причини того, що тоталітарний режим і спосіб мислення відіграють таку роль у сучасній цивілізації. Поема «Великий інквізитор» – пророчий текст, трагічний сценарій, який розігрували, розігрують і, з упевненістю можна сказати, будуть розігрувати люди, якщо не навчаться мислити критично й не опанують важке мистецтво бути духовно незалежними.
Духовним заповітом Достоєвського, який помер 28 січня 1881 р., стала промова про Пушкіна, останній твір письменника. У ній він виразив одну з найдорожчих своїх думок – про «вселюдськість, всепримиреність» російської душі, а також про велику історичну місію Росії, яка полягає в об’єднанні у Христі всіх народів Європи.
Уроки російського романіста. Ф. М. Достоєвський є одним з найбільш популярних російських романістів у світі. Головна причина цього – у сміливості й гостроті постановки найважливіших етико-філософських проблем. Письменник художньо осмислив головні екзитенціальні чинники буття сучасної людини: її конфлікт із Богом і тягар свободи, яка вона приречена нести, втрату сенсу життя й розірваність свідомості. Багато мислителів і філософів, чиї твори визначили духовну атмосферу ХХ ст., знаходилися під його прямим або опосередкованим впливом. Як на одного зі своїх учителів, вказував на нього Фр. Ніцше. Основні філософські теми його творів підхопили й розвинули В. Соловйов, М. Бердяєв, Л. Шестов, М. де Унамуно, А. Камю, Ж. П. Сартр. Поряд із данським філософом С. К’єркегором, його називають одним із попередників екзистенціалізму, впливової філософської течії ХХ ст.
Крім філософського значення, романи Достоєвського є оригінальним явищем з точки зору поетики і знаменують появу нового типу художньої свідомості. «Я не раз – і не завжди з успіхом – переконував Бароху (відомий іспанський романіст ХХ ст. – О.П.), що Достоєвський насамперед великий революціонер у царині техніки роману, найбільший новатор романної форми», – писав Х.Ортега-і-Гассет, відомий теоретик сучасного мистецтва. Попри зовнішні розбіжності (детективний сюжет, «авантюрний елемент»), романи Достоєвського, на думку іспанського критика, мають чимало спільного з романами М. Пруста, якого вважають класиком модерністського роману ХХ ст.. За словами Ортеги, зосередженість Достоєвського на тематичній новизні та зовнішніх подіях – лише видимість. Письменника більше цікавлять атмосфера, проникнення в деталі. У Достоєвського відбувається згущення дії в часі й просторі, а сама дія сприймається як щось спресоване. «Щільність досягається не нанизуванням подій одна на одну, а розтягуванням кожної окремої пригоди за рахунок докладного опису найдрібніших його компонентів» (Х. Ортега-і-Гассет).
Інша новаторська риса поетики романів Достоєвського була помічена і досліджена російським літературознавцем М. М. Бахтіним, який називав їх поліфонічними. Під «поліфонією» («багатоголоссям») слід розуміти такий підхід письменника до зображення персонажів, за умов якого кожен із них є втіленням окремої, самостійної ідеї. Увесь роман тоді утворює нескінченний, принципово незавершений діалог рівноправних голосів, які однаково переконливо аргументують свою позицію. Авторський голос – лише один з багатьох. У читача залишається право з ним не погоджуватися.
І, нарешті, романи Достоєвського вирізняються глибоким і комплексним проникненням всередину психічних процесів, які відбуваються в найпотаємніших шарах людської свідомості. Достоєвський художньо досліджує життя «я» в усіх його проявах, у нескінченному розмаїтті почуттів, емоцій, пристрастей, на всіх рівнях: від інстинктів до ситуації інтелектуального й духовного вибору.
Досвід Достоєвського-романіста був безцінним для прозаїків російського «срібного віку», для класиків модернізму (А. Жід, О. Хакслі, Дж. Джойс, В. Вулф), для інших відомих романістів ХХ ст. (А. Камю, Ж. П. Сартр, Т. і Г.Манн, Г. Бьолль, Р. Елісон та багато інших). «Достоєвський не тільки вплинув на мене, – писав У.Фолкнер, – але читання його творів є для мене величезною насолодою, і я перечитую його щороку. За своєю майстерністю, розумінням людей, за своєю здібністю до співчуття, він був одним із тих письменників, з якими кожен митець хоче зрівнятися, якщо тільки може».