курсовая План

Миколаївський державний гуманітарний університет

ім. Петра Могили

комплексу «Києво-Могилянська академія»

Кафедра політичних наук

Курсова робота

Тема: «Проблема прав особистості у ЗМІ»

Втконала:

студентка 331 групи

Мацканюк О.М.

Науковий керівник:

старший викладач

Колесніченко Н.М.

Миколаїв 2012

План:

Вступ…………………………………………………………………………….. 3

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження……………………………………....4

1. Поняття та категорії дослідження………………………………4

2. Законодавча база дослідження. …………………………. 9

Розділ 2. Права людини і громадянина в Україні: стан та проблеми, роль ЗМІ у їх захисті………………………………………………………………………. 14

2.1. Зміст прав і свобод людини в Україні……………………………. 14

2.2. Роль ЗМІ у захисті прав людини в Україні………………………. 19

Висновок………………………………………………………………………… 24

Список використаної літератури……………………………………………… 25

Вступ.

Ми живемо у нелегку, проте надзвичайно насичену історичними подіями добу переходу від несвободи, гніту, безправ’я до утвердження прав людини, поваги до гідності особистості, усвідомлення того, що людина сама відповідає за себе, за своє сьогодення і прийдешнє. На сьогоднішній день перед суспільством уже не стоїть колись гостра дилема - держава для людини чи людина для держави. Однозначно, головним завданням будь-якого адміністративно-політичного цивілізованого утворення є забезпечення гарантій життя, добробуту, охорони здоров’я громадян, здорового і придатного для життя довкілля. Держава зобов’язана забезпечити здоровим і працездатним громадянам можливості і умови плідно працювати, створити матеріальні та духовні багатства, а тим, хто потребує її допомоги, надати таку допомогу в повному обсязі. Права людини в сучасному світі - це не просто актуальна тема для дискусій, це проблема, вирішення якої стоїть у центрі практичної діяльності міжнародного співтовариства. Людство, що пройшло крізь бійню двох світових воєн, безлічі кривавих локальних конфліктів, пережило жорстокі диктатури, дійшло висновку, що не може бути миру і злагоди на Землі, не може бути організованого, цивілізованого життя без поваги до людини, її прав, свобод і потреб. Людина, громадянин, індивід – має бути найважливішою цінністю будь-якого суспільства. Лише за такою формулою можливе його подальше процвітання та безтурботне співіснування із навколишнім світом. На протязі багатьох століть власного існування, вирішити проблему захисту найголовніших прав особи, намагався й український народ. Та, на жаль, доля розпорядилася так, що українці повсякчас були змушені у жорстокій боротьбі відстоювати право на життя та свободу – основні людські постулати. А коли з’являлася хоч якась надія на створення власної державності, тоді у головних документах проголошувалася рівноправність усіх перед законом та забезпечувався соціальний захист громадян. Правда, здійснити все це на практиці, так як і здобути собі незалежність, український народ зміг тільки наприкінці ХХ ст. Тільки після розпаду останньої в світі колоніальної імперії, якою був СРСР, і під гнітом якої і перебувала майже 70 років Україна, ми отримали можливість розбудовувати власну правову державу. Але у своєму прагненні молода українська держава зіткнулася зі стіною елементарного страху її громадян перед отриманою свободою.Варто, все ж таки, зазначити, що у нинішньому світі, наскільки б не було великим бажання повністю забезпечити усі права і свободи індивіда - такі спроби залишаються мрією.Найцивілізованіша і найдемократичніша правова держава неспроможна ідеально дотримуватися усіх без винятку прав людини. Адже, як абсолютна моральність не поєднувана із самим життям, так і абсолютне дотримання прав особи в їх повному обсязі несумісні з існуванням самого людського суспільства.

Розділ 1. Теоретичні засади дослідження.

1. Поняття та категорії дослідження.

(междустрочечный интервал)

1. (обзоци) Світова практика демократичного державотворення переконує в тому, що право на свободу думки і слова, на вільне виявлення своїх поглядів і пере-конань є одним з наріжних каменів розбудови демократичної, правової дер-жави і громадянського суспільства. Без свободи слова немає демократії.У резолюції 59 (1) Генеральної Асамблеї ООН зазначено, що “свобода інформа-ції є основним правом людини і критерієм усіх інших своб-од.”Конституція України (ст.34) гарантує кожному право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на вільне збирання, зберігання, використання і поширення інформації. Це важливе конституційне положення повністю відповідає з ст.19 Загальної декларації прав людини та ст.10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини.Питання юридич-ної регламентації ЗМІ в Україні на сьогодні є надзвичайно актуальним. Це пояснюється насамперед відсутністю впродовж багатьох десятиліть правової бази щодо діяльності вітчизняної преси. [1;c.287]Як складова авторитарного режиму, журналісти за часів колишнього СРСР у своїй діяльності спирались на партійні постанови та вказівки, а не правові документи, як це прийнято в усіх цивілізованих країнах світу. Лише з проголошенням демократії та гласності після 1986 p., з прийняттям у 1990 р. у колишньому СРСР Закону "Про пресу та інші засоби масової інформації" поступово почали розв'язуватися норма-тивні проблеми функціонування журналістики.Важливого значення вони набули в Україні після прийняття Декларації про державний суверенітет України, Акта проголошення її незалежності. Правова регламентація в нашій державі, яка почалася з 1990 p., надала правову основу для подальшої діяльності ЗМІ України. Важливі положення щодо цього були закріплені в Основному законі нашої держави — Конституції України, прийнятій па V сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. Так, у ст. 15 цього документа зазначається, що суспільне життя в нашій державі ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена. [2: c.187-189]Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.Відповідно до свободи масової інформації ці конституцій-ні норми означають насамперед безпосередню дію в Україні ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини. Для правомірного втручання держави у сферу свободи вираження думок, по-перше, повинна бути законодавча база. По-друге, основою для втручання можуть бути лише ті підстави, які перераховані в п. 2 ст. 10. Зокрема, йдеться про обмеження свободи вираження думок, що може бути предметом таких формальностей, умов, обмежень або покарання, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності чи громадського порядку з метою запобігання заворушенням або злочинам, для захисту здоров'я і моралі, репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіде-нтційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.По-третє, — і це найголовніше — втручання повинне бути відповідним до пот-реб саме демократичного, а не авторитарного чи тоталітарного суспіль-ствва.Розвиває ці положення ст. 10 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини, у якій наголошено, що кожна людини має право па свободу виявлення поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання держа-ви і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіо-, теле- або кінопідприємств. [3: c.124]

2. Україна посідає одне з провідних місць у СНД за кількістю законів, присвя-чених діяльності мас-медіа і спрямованих на розширення гласності та поі-нформованості суспільства. За визнанням міжнародних експертів, українське законодавство в галузі інформації дає можливість реалізувати право людини на свободу думки і слова, хоча, звичайно, потребує певних коректив, змін і доповнень. Права людини — це невідчужувані права, які кожна особа отримує з народження і має лише тому, що вона є людиною. Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах.В кожному демократичному суспільстві права людини є універсальними, невід'ємними і основними, та охоплюють громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права, а також права спільнот, тобто дітей, жінок, національних меншин, народів тощо. Права людини і права громадянина — близькі поняття, в ідеалі повинні збігатися, оскільки здійснення прав людини визначається головним чином забезпеченістю з боку держави. [4.]Громадянство — основний канал, через який відбувається здійснення прав люди-ни.Суб’єктами інформаційних відносин (громадянами, юридичними особами, державою) створено розгалужену мережу інформації. Аналіз стану преси, радіомовлення і телебачення свідчить про те, що негативні тенденції в інформаційній сфері України не лише не подолані, а й набули загрозливого характеру для майбутнього нашої країни. Функціонування засобів масової інформації України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування економіки та політичної системи нашої держави в цілому визначається не лише національним законодавством, галузевими підзаконними актами і документами, а й міжнародними правовими нормами. [5:c.122-124] За часів тоталітарної держави українська громадськість була недостатньо обізнана із загальновизнаними міжнародними документами та актами з прав людини, демократичних свобод, дій держави щодо їх забезпечення та захисту. Нові інформаційні технології з їх комунікацією без кордонів розширюють межі свободи слова. "Транснаціоналізація великих медіа — компаній ускладнює проблеми деяких режимів, які намагаються приховати від свого населення "протилежні погляди", змішуючи різні культурні, політичні та журналістські моделі. Хоча в багатьох країнах новим медіа і вдалося відіграти роль опонента офіційної лінії, процес глобалізації не завжди приводив до утвердження універсальних цінностей (права людини, свободи слова, терпимість), на що так сподівалися їх найпалкіші прихильники. В деяких випадках це "медіа — втручання" викликало навіть різку реакцію з боку авторитарних або захищаючих свою ідентичність країн". Свобода преси є не антиподом, а однією з найважливіших гарантій інформа-ційної безпеки, оскільки: по-перше, вона забезпечує доступ громадян до повної, всебічної та достовірної інформації; по-друге, захищає громадську та індивідуальну свідомість від впливу пропаганди та інших форм маніпулю-вання; по-третє, стимулює накопичення, оновлення і передачу інформації всередині соціальної системи. У цьому сенсі інформаційна безпека повинна розглядатися як сполучна ланка між політикою забезпечення національної безпеки та політикою розвитку інформаційної інфраструктури вільного сус-пільства.[6:c.270]На сучасному етапі розвитку демократичних відносин спостеріга-ється величезна кількість визначень свободи преси, що накопичилися за оста-нні три століття, проте елемент самостійності, незалежності преси прогля-дається майже в будь-якій концепції, з яких би позицій вона не викладалась. Відповідно до ліберальної доктрини, що спирається на філософію природно-го права, преса насамперед не повинна перебувати в залежності від держави. Так, Дж. Мільтон писав: "Дайте мені свободу знати, свободу виражати свої думки, а найголовніше — свободу судити за своєю совістю... І нехай всі вітри розносять безперешкодно всілякі вчення по землі: якщо істина вийшла на боротьбу, було б несправедливо шляхом цензури та заборон ставити перешкоди її силі". Крім громадської думки, немає іншого судді, який би міг "провести демаркаційну лінію, що відокремлює помилку від істини". У концепції Дж. -С. Мілля не лише держава, а й громадська думка не повинні мати влади над пресою: "недостатньо лише одного захисту проти тиранії влад: необхідний захист проти тиранії панівних думок". [7:c.87] У програмній заяві, з якою виступили акціонери приватної міської газети "Pare Region Echo" в Александра (штат Міннесота, США), зазначалося, що "необхідно визнати, що справді чудова газета повинна бути чимось більш значущим ніж персональна або загальна совість тих, хто її редагує, у тому сенсі, що її слова належать комусь більш мудрому, розсудливому, справедливому, чесному, щирому, на відміну від тих морально скалічених людей, завданням яких є написання тих слів... Справді чудова газета повинна залишатися вільною від сильців будь-яких особливих групових інтересів". Радянська доктрина розглядала питання щодо свободи преси виключно з "класових позицій". Так, Конституція СРСР 1977 р. демагогічно гарантувала свободу преси поряд зі свободою слова, зборів, мітингів, вуличних демонстрацій — "відповідно до інтересів народу і з мстою зміцнення і розвитку соціалістичного ладу" (ст. 50). Оскільки призначення цієї декларації обмежувалося потребами пропагандистського ритуалу, її юридичний зміст не визначався. Зовсім не конкретизувалися й конституційні гарантії свободи преси, серед яких називалися "широке розповсюдження інформації і можливість використання преси, телебачення і радіо". Зрозуміло, викладені таким чином гарантії жодного правового змісту не мали. Проте в кримінальному законодавстві завжди містилися норми, які за бажанням можна було застосувати як "захисні заходи" проти використання задекларованої "свободи" в якихось інших інтересах та цілях, ніж це було дозволено.Основним законом.Відповідальність преси, по-перше, є її функцією, що пов'язано з принципом, який "полягає в заохоченні й підтримці формування "громадськості", яка є найбільш суттєвим аспектом громадської сфери". Якщо засіб масової інформації не є незалежним, підвладний державі або приватному інтересу, то про жодну відповідальність цього ЗМІ не може бути й мови, оскільки йому не забезпечена свобода самовизначення — необхідна умова будь-якої відповідальності. [8:c.142]Залежні, підвладні ЗМІ не створюють простору для становлення та виявлення громадської думки, вони є лише інструментом її фальсифікації, а отже, підриву конституційного ладу, який передбачає необхідність правити відповідно до громадської думки, яка склалася в суспільстві, а не навпаки. Причому, чим вищий ступінь залежності засобу масової інформації, тим серйозніша потреба суспільства у прозорості механізмів цієї залежності й тим значнішою повинна бути відповідальність тих, хто ззовні маніпулює редакційною політикою. По-друге, категорія відповідальності преси є достатньо складною системою відносин між ЗМІ та суспільством, аудиторією та професійною спільнотою. [9.]У цій площині необхідно розрізняти відповідальність засобу масової інформації:а) перед суспільством — вона реалізується в межах наявних законів, які покликані захищати інтереси особистості, громадського суспільства і держави в інформаційній сфері; б) перед своєю аудиторією — тут відбувається трансформація громадян від "громадськості" до "аудиторії", яка є не пасивним споживачем продукції ЗМІ, а учасником формування редакційної політики за допомогою ринкових механізмів попиту та пропонування інформації, думок і реклами; в) перед професійною спілкою — щодо дотримання загальних правил поведінки та професійної етики. Відповідно до розглянутих вище чинників свободи преси можна зазначити, що свобода засобів масової інформації є основним принципом правового регулювання організації та діяльності ЗМІ.[10:c.663]

Висновок : (висновок подивитись) Права людини одна з основних цінностей сучасної світової цивілізації - поняття складне і багатогранне. Йому важко дати одне єдине визначення та однозначне тлумачення, бо ця категорія не тільки юридична, а й філософська, політична, моральна. Права людини з'являються у людини в момент народження не тільки як невід'ємні умови існування, яких вимагає природа людини для його виживання, і суттєві можливості розвитку, але і як засіб і мета життя, незалежно від того, усвідомлюються або немає. Загрозу і небезпека прав людини в даний час в світі несуть: війни, насильство, голод, злидні, несправедливий розподіл багатства (у світі і в кожній країні) агресивний націоналізм, нетерпимість, расизм, релігійний фанатизм і фундаменталізм, антисемітизм. Скільки б не існувало людство, перед майбутніми поколіннями завдання захисту прав людини, безсумнівно різні за змістом і розмахом, будуть стояти завжди. 

1.2. Законодавча база дослідження.

В якості обзору законодавчої бази тут наведений перелік законодавчих актів України:Насамперед Конституція Украни, її 2 розділ, який стосується прав та свобод громадян України;Закони України: Закони України “Про інформа-цію” (1992 р.), “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (1992 р.), “Про інформаційні агентства” (1995 р.), “Про телебачення і радіо-мовлення” (1993 р.), “Про внесення змін і доповнень до положень законодав-чих актів України, що стосуються захисту честі і гідності та ділової репутації громадян і організацій” (1993 р.), “Про власність” (1992 р.), “Про рекламу” (1997 р.), “Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації” (1998 р.), “Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів” (1998 р.) та ін. створюють широке правове поле, визнача-ють механізми реалізації конституційного права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, на інформацію. Основні права і свободи людини і громадянина закріплені в Конституції України. [11:c.540]Конституція України фіксує такі громадські, політичні, економічні, соціальні, культурні права і свободи людини і громадянина: право на життя (ст. 27); недоторканність особи (ст. 29), її житла (ст. 30), таємниця листування, телефонно-телеграфні переговори (ст. 31); право на повагу гідності людини (ст. 28); свободу віросповідання і світогляду (ст. 35); на вільне пересування, вибір місця проживання і заняття (ст. 33);права на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації, на участь в управлінні державними справами (ст. 36-38); на збори, мітинги, походи, демонстрації (ст. 39); на звернення до органів державної влади та самовряду-вання (ст. 40); право кожного на свободу думки і слова, вільний вираз поглядів та переконань (ст. 34); право власності та право громадян України користуватися об'єктами права державної та комунальної власності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність (ст. 42); право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43); право тих, хто працює, на страйк (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право громадян України на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень (ст. 48); право на освіту, право громадян України безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах та право громадян України, які належать до національних меншин, [12.]на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).Проголошені права людини і громадянина, навіть закріплені у відповідних актах держави й її органів, не можуть бути реалізовані без реальних гарантій їх здійснення. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53, інших статей Конституції України, а також інших нормативно-правових актів, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади.Особливе місце в цій системі посідає Президент України гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України). Виступаючи гарантом прав і свобод людини і грома­дянина.[13.] Президент реалізує свою конституційну функцію шляхом здійснення свого права законодавчої ініціативи;  видає укази, які передбачають захист прав і свобод лю­дини і громадянина, окремих категорій населення; при­ймає в разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану; ого­лошує в разі необхідності окремі місцевості України зо­нами надзвичайної екологічної ситуації тощо. Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади України має безпосередній вплив на визначення обсягу прав та свобод людини. Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України). Водночас, вона не лише приймає закони та інші акти, але й контролює їхнє виконання. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Верховна Рада призначає на посаду та звільняє Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України). Головними функціями Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є розгляд звернень, заяв і скарг громадян України, іноземців, осіб без громадянства та їхніх представників з приводу порушення їхніх прав і свобод, а також вжиття заходів щодо усунення таких порушень. Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини надходять у письмовому вигляді та за телефоном. Веде він і особистий прийом громадян (іноземців, осіб без громадянства та їхніх представників).[14:c.318]Уповноважений Верховної Ради України з прав людини не має повноважень приймати обов'язкові для виконавчої влади рішення стосовно поновлення порушених прав і відшкодування збитків, але його рекомендації щодо вжиття заходів з метою захисту прав і свобод людини, як правило, враховуються виконавчою владою. Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України). Як вищий орган у системі органів виконавчої влади Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів,забезпечує проведення державної правової політики; вживає заходів щодо захисту прав і свобод, гідності, життя і здоров’я людини та громадянина від протиправних посягань, охорони власності та громадського порядку, забезпечення пожежної безпеки, боротьби зі злочинністю, протидії корупції; здійснює заходи щодо забезпечення виконання судових рішень органами виконавчої влади та їх керівниками; створює умови для вільного розвитку і функціонування системи юридичних послуг та правової допомоги населенню тощо. [15:c.140-142]Традиційно велику роль щодо захисту прав людини відіграє прокура-тура. Вона належить до тих державних інституцій, для яких захист прав людини є визначальним завданням. Прокуратура здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через представництво інтересів громадянина у суді у випадках, визначених законом. Підставою для такого представництва є неспроможність громадянина через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження. Також до функцій прокуратури України, що безпосередньо пов’язані із захистом прав людини і громадянина належать: нагляд за  додержанням  законів  органами,  які  проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах (ст. 121 Конституції України). Судова система України покликана захищати та поновлювати права і свободи людини і громадянина (ст. 55 Конституції України).Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55 Конституції України). Судовий захист є найвищою гарантією забезпечення політичних, соціальних, економічних та особистих прав і свобод громадян. Шляхом розгляду судових справ у повній відповідності з Конституцією та законами України суди зобов'язані забезпечити рівність громадян перед законом і судом. З А К О Н У К Р А Ї Н И. Про інформацію Цей Закон регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації. Розділ I. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ [16.]

Стаття 1. Визначення термінів

захист інформації - сукупність правових, адміністративних, організаційних, технічних та інших заходів, що забезпечують збереження, цілісність інформації та належний порядок доступу до неї;

Стаття 3. Державна інформаційна політика

забезпечення рівних можливостей щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації;

Стаття 5. Право на інформацію 1. Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.