ізл

1. Місце С.Еліота в «поетичній революції» першої половини 20 ст. Сторінки життєпису поета.

ЕЛІОТ, Томас Стернз (Eliot, Thomas Stearns - 26.09.1888, Сент-Луїс, штат Міссурі — 04.01.1965, Лондон) — англо-американський поет, лауреат Нобелівської премії 1948 р. Еліот народився у заможній і респектабельній сім'ї, його дитинство та юність минули в США. Майбутнього письменника виховували у пуританському дусі, відтак він здобув досвід суворої самодисципліни і стриманості.Був сьомою та наймолодшою дитиною в Сент-Луїсі, штат Міссурі, в родині Генрі і Шарлотти Еліотів. Генрі був бізнесменом, а Шарлотта — поетесою. .

Еліот закінчив школу в Сент-Луїсі, у 1906 р. вступив у Гарвардський університет. Захоплення романтичною поезією Дж. Н. Г. Байрона, П. Б. Шеллі, яких він наслідував у своїх юнацьких поетичних опусах, змінилося інтересом до середньовічної літератури. Знайомство з «Божественною комедією» Данте стало однією з найважливіших подій у житті Еліота (1910). У Гарварді Еліот відвідував лекції літературознавця І. Беббіта, котрий справив на нього великий вплив. Беббіт розвивав ідеї школи «нового гуманізму», заперечував сучасну цивілізацію у будь-яких її формах та виявах (демократія, індустріалізм, романтизм); саме він посіяв у душі Еліота зерно сумніву в цінності романтичної традиції, протиставивши їй класицизм. У студентські роки Еліот, слухаючи курс І. Беббіта про французьку літературну критику, звернувся до книги А. Саймонса «Символізм у літературі», що відкрила перед ним поетичний світ А. Рембо, П. Вердена і Жуля Лафорга, вірші котрого, як згодом зізнавався Еліот, справили на нього особливо сильне враження.

У період 1910-1912 pp. були створені і в 1915 р. опубліковані відомі вірші Еліота «Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока»), «Портрет дами», «Прелюди», «Рапсодія вітряної ночі»). У 1914 p. Еліот залишив США. Протягом деякого часу він відвідував лекції у Німеччині, потім у Сорбонні (Франція). У 1915 p. E. прибув у Англію і вступив у Мертон-коледж в Оксфорді, а згодом оселився у Лондоні. Відтак назавжди залишився у Британії. Викладав, виступав як літературний критик і рецензент, брав участь у виданні часопису «Егоїст», а з 1922 по 1939 р. видавав журнал «Крайтеріон».  Еліот сприяв літературному становленню молодих поетичних талантів; надавав консультації деяким видавництвам. У 1915 р. він одружився з Вів'єн Хейвуд, але цей шлюб виявився невдалим: його дружина страждала від істерії. До того ж, поет був гомосексуалістом та відмовлявся ділити ліжко зі своєю дружиною. Вівьєн відмовилася перетинати Атлантичний океан, та Томас Еліот був вимушений залишитися в Лондоні.. З 1930 р. подружжя розпалося Його перша книга віршів — «Пруфрок та інші спостереження» була опублікована в 1917 році Герріетом Уівером, та відразу зробила Еліота головним поетом авангарду. Стан здоров'я не дозволив поетові вступити до Військово-морських сил США. Його творче дозрівання супроводжувалося хвилюваннями, пов'язаними з родиною. Його батько помер в 1919 році, і ця смерть викликала відчуття провини в поета. В 1919 році вийшла друга книга Еліота під назвою «ARA VOS PREC» (в США вона була опублікованою під назвою «Вірші»). ЇЇ власноруч друкували Вірджиніа та Леонард Вульф. В 1921 році після візиту його матері та сестри в поета трапився нервовий зрив, і він поїхав разом з дружиною на лікування до Лозанни (Швейцарія), де закінчив «Пустельну землю». В 1933 році, в період свого перебування в Гарварді, Еліот розстався з Вівьєн, але не розлучився з нею в зв'язку зі своїми англіканськими переконаннями. Протягом тридцятих років він захищався від істеричних намагань Вівьєн примиритися. В 1938 році вона потрапила до лікарні для душевнохворих Носамберленд Хаус, де у 1947 році і померла. Еліот жодного разу там її не відвідав, навіть незважаючи на те, що вони не були офіційно розлучені. В 1939 році, з початком Другої Світової Війни, видання «Крайтеріен» зупинилося, а Еліот в почав служити уповноваженим по цивільній обороні. Багато часу він проводив в Гілфорді, де написав ще три вірші, які лягли до основи твору «Спалений Нортон». В 1948 році він був нагороджений Нобелевською Премією з літератури та орденом «за заслуги». В 1957 році одружився зі своєю секретаркою Есме Валері Флетчер (вона була молодшою за Еліота на 38 років). В 1964 році поета було нагороджено Президентською Медаллю Свободи. 4 січня 1965 року Томас Еліот помер від емфіземи, та його прах був відвезений до Церкви Св. Майкла в Іст Кокер.

Місце Еліота в «поетичній революції»

Еліотвиступав також і в ролі літературного критика, аналізуючи важливі теоретико-методологічні проблеми, серед яких його особливо цікавили проблема традиції, питання про співвідношення творчої індивідуальності й традиції. Еліот теоретично обґрунтовував формалізм у літературній критиці. Одним з головних принципів Еліота була відмова від розгляду художнього твору в контексті особистості письменника, його біографії. На думку Еліота, твір існує незалежно від автора, він автономний і виступає самостійною вартістю. Це данність, замкнута у самій собі. Концепція Еліота стала наріжним каменем теорії англо-американської «нової критики», послідовники якої відмовляються від соціально-історичної інтерпретації твору, наполягаючи на його іманентній сутності. Головні літературно-критичні збірки Еліота: «Священний ліс» («The Sacred Wood», 1920), «Користь поезії і користь критики» («The Use of Poetry and the Use of Criticism», 1933), «Про поезію і поетів» («On Poetry and Poets», 1957). Еліот розрізняв декілька типів критики — професійну, академічну і критику як різновид мистецтва. Себе він уважав критиком-поетом. Еліот набагато глибший від «неокритиків» та формалістів, його міркування, позначені інтелектуальною проникливістю, й досі не втрачають своєї актуальності, а цінність багатьох думок та спостережень Еліота ще треба належно усвідомити.

Написав Еліот порівняно небагато: томик віршів, приблизно чотири сотні статей, рецензій та есе, п'ять п'єс, декілька філософських праць. Він був вибагливим до себе майстром і вважав, що поезія існує лише для обраних, тобто для еліти. Але такі риси його поезії, як емоційність, філософічність, тривога за долю людства, туга за справжньою людяністю» висока майстерність сприяли тому, що Еліот не став вузько елітарним поетом, а зажив світової слави. Вірші Еліота цікаві й для сучасних читачів, незважаючи на їх ускладненість і рафінованість.

Суспільні й естетичні погляди Еліота зазнали еволюції. Початок його філософської, поетичної, літературно-критичної діяльності збігається з початком першої світової війни. Це позначилося на світогляді поета, надало його творам катастрофічного характеру. В його поезіях — страх, що людство загине, відчай через безглуздість буття, яке Еліот сприймав украй трагічно, гостро, песимістично. Тому починає поет з бунту проти бездушного світу, який спустошує людину. Еліот розширює можливості поезії, звертаючись до соціальних і філософських проблем. 

2. Усвідомлення поезії як мистецтва пророчого і месіанського. Аналіз літературно-критичних робіт.

Еліот почав писати ліричні твори в 14 років, та, нікому їх не показавши, знищив. Лише в Гарварді, виборюючи право редагувати студентський часопис, писав і оприлюднив написане). В Англії відбувалися його поетичний дебют. Поет потрапив до літературних салонів, познайомився з учасниками експериментальної поетичної школи імажизму - Олдісом Хакслі, Річардом Олдінгтоном, Бертраном Расселом. Імажисти створили абстрактний культ прекрасного образу, звернувшись до суто книжкових зразків (найчастіше - до давньогрецької поезії та міфології). Втім протягом перших "англійських" років виявилися ті основні екзистенційні конфлікти, які, накладалися на "бездомність" письменника, визначали його буття і, відповідно, тематичне коло поезії. Еліотівське відчуття "бездомності"стимулювало його пошуки нової точки опори у мистецькій сфері. Внаслідок цього він досить швидко залишив укорінений у Лондоні гурток "імажистів". Еліот створив власну «теорію традиції»- певного епіцентру його літературно-критичних роздумів. Традиція "бездомного" Еліота стала універсальною, позбавленою будь-яких національних, просторово-касових та інших фіксацій. "її (тобто традицію) - писав він в есе "Традиція та індивідуальний талант", - не можна отримати у спадок, і у разі якщо ви її потребуєте, надбати її можна тільки внаслідок серйозних зусиль". Традиція, за Еліотом, - це певний континуум, що містив у собі всі наявні літературні тексти. Поява кожного значного витвору не тільки неодмінно змінювала сучасний йому культурний ландшафт, а й спричинило своєрідне перегортання пластів літературної традиції. "Минуле, - писав Еліот, - так само видозмінилося під вагою теперішнього, а теперішнє зазнало впливу минулого".Англія уявилася Еліоту країною, де, на відміну від Америки, існували духовні цінності, політичні традиції. Саме традиціоналізм англійського життя привабив поета. Традиції в його уяві пов´язувалися з колом обраних людей, які присвятили себе служінню культурі,- з елітою. Ідея культури, її захист стали домінантою філософських роздумів Еліота і його поетичної творчості. Він пише поезію для інтелектуальної еліти. Головним компонентом культури поет вважав релігію. У 1927 році прийняв католицьку віру і в цьому ж році - британське підданство, 1928 р. проголосив своє кредо: рояліст у політиці, класицист у літературі, католик у релігії. У 30-х роках Еліот звернвуся до поетичної драми. Він використав її як трибуну для проповіді своїх поглядів. Його п´єси "Скеля" (1934), "Вбивство у соборі" (1935), "Возз´єднання родини" (1939) пройняті ідеями християнської моралі, релігійно-містичними настроями. У період між двома світовими війнами письменник здобув славу видатного поета і був нагороджений у 1948 році Нобелівською премією, яку іронічно назвав "квитком на власний похорон".

Найуспішнішою була його поетична діяльність, яка начебто затиснена між жорнами банківської рутини та неврозів дружини. Друкуватися ж почав за схваленням Е. Паунда. Так в 1915 р. в часопису "Poetry" з´явився твір "Пісня кохання Дж. Альфреда Пруфрока", яким в 1917 р. відкрилася перша еліотівська збірка "Пруфрок та інші спостереження".

Потім вийшли друком дві наступні збірки - "Вірші" (1919) та "Аrа Vos Ргес" ("Я вас прошу", 1920). Успіх мала остання. Отож разом із масштабною літературно-критичною продукцією поезія виявилося тим засобом, який приніс Еліоту славу та підніс на п´єдестал законодавця літературних смаків.

Суспільні й естетичні погляди митця зазнали еволюції. Початок його філософської, поетичної, літературно-критичної діяльності співпав із початком Першої світової війни. Це позначилося на світогляді автора, надало його творам катастрофічного характеру. В його поезіях відчутний мотив страху, що людство загине, відчай через безглуздість буття, яке він сприйняв украй трагічно, гостро, песимістично. Тому і розпочав поет з бунту проти бездушного світу, що спустошив людину. Еліот розширив можливості поезії, звернувшись до соціальних і філософських проблем. Кульмінацією таких настроїв став шедевр молодого поета "Пісня кохання Альфреда Пруфрока". Крім того, рання еліотівська поезія відзначалася автобіографічним звучанням. Створив концепцію поета-бога, котрий, мав об´єднати розпорошені факти світобуття у певні "нові єдності". Поет, - сказав Еліот, - покликаний "дати нам відчути розумний лад у житті, встановивши цей лад для нього". Отже, духовність і культура - це ті основні категорії, які визначили всю діяльність Еліота:

Культурологія Еліота, що становила собою окрему, ретельно розроблену царину його творчості, стала не лише поясненням, а й безпосереднім продовженням його поезії. її нерозлучним поняттям була традиція.  Широкому діапазону явищ, які він назвав "традицією" в теорії, відповідав безперервний потік "час-культура-історія", що пронизав його творчість, надавши будь-якій події сенс позачасовий і водночас "усечасовий". Уся людська історія та культура існували тут ніби одразу, в одному синкретичному цілому. І така історія неподільна.

Поверховому та випадковому Еліот протиставив вічне і всеохоплююче - культуру. "Під культурою я розумів передусім те, що антропологи називали способом життя певного народу, що мешкав в одному місці. Культура виявилася у нього в мистецтві, системі суспільних відносин, звичках і звичаях, в релігії. Традиція ж, за Еліотом, це спосіб поєднання культури з суспільною історією. В його очах поет - це медіум, через якого протікав потужний струм мови-історії-культури, а поетична свідомість стала "сприймаючим пристроєм", що вловила і організувала цей потік.