23.Україна в протистоянні Заходу і Сходу.

Передвісниками Ренесансу були Данте (на зламі XIII — XIV ст.), Петрарка і Бокаччо (XIV ст.), але датують Ренесанс, виходячи з європейських реалій, пізніше: ранній (1420 — 1500 рр.), золотий (1500 — 1540 рр.) та пізній (межі точно не встановлюють). Оскільки Ренесанс, Rinascimento, — це в перекладі означає «відродження», то виникає спокуса знайти ознаки відроджень у різних народів у різних розуміннях слова все далі на схід, аж до Китаю та Японії. Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження вважається гуманізм. Протиставлення людськості-людяності (humanitas) не божественному, а дикому і неосвіченому було новим явищем у самосвідомості епохи. Марсіліо Фічіно підкреслює, що людяність — не земного, а небесного походження, і це випливає з єдності ідеї людини як родової ідеї. Платоністська філософія «людини як родової ідеї» поєднує людську і божественну природу, що й породжує переворот у розумінні тварного і божественного.Гуманісти визнають людський світ брудним, неморальним, жорстоким і рахуються саме з такою гріховною природою людини.Для італійської політичної культури, для римської церковної ідеології таке цинічне уявлення про природу церкви не було великою єрессю. Римська церква була церквою-державою, а держава була справою гріховною і, в разі потреби, брудною. Церква належить граду земному. Що церковна політика, як і будьяка політика, річ брудна, прекрасно знали самі папи і кардинали і між собою могли говорити про все відверто, сміючись із наївних. Італійські міста-держави ніколи не погоджувались на те, щоб Ватикан взяв на себе місію об’єднання Італії, бо він був одним з них. Як латина залишалась зразковою мовою.Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов’язаними з християнською ідеологією і християнським містеріальним культом. Але відбувається радикальна зміна позицій щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивіда з трансцендентним, надіндивідуальним, безконечним світом.У традиційній християнській художньо-теологічній системі світ людини протистоїть небесному світові як його духовній (необразній) сутності, а обом їм протистоїть світ буття Бога, як світ надраціональний і надобразний. Ці канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину як образ БожийЖести, постави, композиції фігур в ренесансному мистецтві умисні, піднесені і театральні, що змушує вбачати в образах людського світу особливий смисл. У цьому особливому смислі і міститься вся сакральність світу. Мистецтво не створює, хоча б натяком, священну онтологію, не натякає символічними засобами на світ неземних об’єктів, острів літургійного часу — воно /124/ прагне показати те особливе світло, яке робить тварне буття частиною Божественного цілого.Не можна сказати, що католицька церква була ініціатором культурного прогресу чи хоча б сліпо йшла за подіями. Наука і культура виривалися з-під контролю церкви, як і мода. Скільки палких проповідей було присвячено безсоромності тогочасних манер одягатися, і все ж молоді модники носили затісні штани з гульфиками і навіть, кокетуючи, трохи розстібали їх, як пізніше стали розстібати комір сорочки! Критичне ставлення до вад католицької церкви не породжує в країнах середземноморської культури прагнень до релігійного оновлення. Натомість на північ від Альп, у германських землях історії з продажем індульгенцій, моральною нечистоплотністю кліриків, прагненнями церкви стати вище за державу викликають страшенне роздратування і стають причиною глибоких розколів у суспільстві та його дестабілізації.Протестанти визнавали лише Святе Письмо — Біблію, при цьому насамперед Старий Заповіт, і служба у них зводилася до співу псалмів та читання і коментування біблійного тексту. Протестантизм заперечує за церквою роль посередника між особистістю і Богом, наполягаючи на безпосередньому звертанні віруючого до Бога. Відсутність церковної організації як посередника між віруючими і Богом свідчить про плебейськи-демократичну фундаменталістську орієнтацію протестантизму.Перемога протестантизму була небезпечною з точки зору перспектив культури тим, що ламала вже усталені межі між вірою і наукою, вірою і мистецтвом, вірою і мораллю, і це могло призвести до втручання невігласів із мирян у справи, в яких вони були некомпетентні. Так, власне, і сталося на перших порах. Прикладом протестантського фундаменталізму є факт спалення Кальвіном видатного вченого Сервета на повільному вогні. Але прогресивним виявилося втручання світської моралі в релігійні справи — воно закріпило в західноєвропейському суспільстві дух буржуазної працьовитості й економності.Туркменські кочовики, які завоювали Анатолію під прапором ісламу, з нечуваною легкістю розгромили і рештки Візантії, і арабо-єгипетську імперію мамлюків.Північна Русь мала справу переважно з Золотоординською державою, організація якої значною /133/ мірою наслідувала далекосхідну, китайську деспотичну владну культуру. В Золотій Орді існували чіткі порядки, яких не знала тодішня Європа: регулярно проводилися переписи населення, злагоджено працювала пошта і транспортна ямська служба, справно діяла канцелярія. Ординські власті підтримували православну церкву. З упокореними народами Золотоординська держава спілкувалась як з васалами, зокрема через систему баскаків, що стягували податі відповідно до даних переписів. Навколо державного центру — міста Сарай — поширювалась кипчакомовна культура, ісламська після того, як за хана Узбека в XV ст. Золота Орда прийняла іслам. Волзькі татари — це ісламізовані етноси, що змінили фінські діалекти на кипчакські, зберігши традиційну аграрну культуру.Можна сказати, що до XVI ст. землеробська Україна-Русь більше постраждала від набігів татар, ніж свого часу — від монгольських завойовників.Татарські загони вирушали на українську землю переважно взимку, коли їх коні, що не знали підков, могли легко ступати по глибокому снігу. Загін, досить чисельний (інколи в десятки тисяч вершників), проходив вглиб української території, розгортався фронтом назад, влаштовував табір — «кошЦе повтррювалося, доки не виникала загроза військового опору або доки ще залишалася здобич.Кочовики-воїни були неначе доповненням до соціальної структури Кримського суспільства. Сталося так, що саме цей войовничий степовий компонент татарського народу був посередником між українською та татарською культурами. І хоча тимчасові військові союзи, «приведення» татар на українські землі в ході міжусобних конфліктів продовжували традиції Київської Русі, породжували вони не стільки нетривке військове побратимство, скільки зради і розбої.