Українська література(хрестоматія)10_klas

йдучи сюди, виглядав він погідно і спокійно, а нараз така зміна...

Перелякано приступив до хлопця. ї

— Що тобі, хлопче? Болить тебе що?

Хлопець держав обома руками за живіт і, трясучися, мов у пропасниці, вибовтнув:

— Болить.

Лікар почав оглядати його занепокоєно. Всіх погляди звернулися на нього, а Івоніка закаменів на місці. Побілів, і його очі заблищали.

Нараз зігнувся лікар до ніг хлопця, позістаючи в тій позиції кілька секунд. На білих вовняних шароварах хлопцевих відкрив він кілька крапельок крові. Як лід зимна думка майнула йому блискавкою через голову. Він випростувався знов.

—Із чого се в тебе? — спитав, вказуючи на криваві плями.

—З... з... зайця... — відповів сей невиразно, трясучися, як передше, на цілім тілі.

—З зайця? — сказав лікар, обмінявшись блискавкою поглядом із суддею.

—Але пляма ще свіжа! Коли ти застрілив зайця? Тишина.

—Се ще здавна...

Суддя оглянув криваві плями.

Люди замовкли, і майже чутно було, як товкся здержуваний сильний віддих в’язнем у залізних грудях. Все звернулося очима до нещасного батька. Він сидівіз задеревілим поглядом, побілілим лицем на однім пні й неначе ожидав кулі з першого-ліпшого набою для своєї груді. Його набік похилена голова дрижала, а уста викривилися.

—Пляма не давня. Майже цілком свіжа.

—Вона... від качки... я різав її... і держав межи колінами... — зачулось знов гикання...

Тут же розбіглися запити й відповіді. Мав він рушницю?

Він ні, але його тато. Можна йти в бурдей і оглянути її. Він її вже ВІД кількох неділь не мав у руках. Де він був тоді, як його брат пішов до лісу? Очі хлопця почали неприязно виблискувати, а відтак колихатися над землею з одного місця в друге. Він не був дома. Він нічого не знає. Де був уночі?

Не був дома. Був... у одної дівчини. Хто та дівчина?

Втій хвилі прокинувся старий, неначе хотів відповісти за хлопця сказати одно рішуче, важне-преважне слово, одначе вже в слідуючій хвилі сперся, немов поборений якоюсь невидимою міццю, назад о дерево

іспустив тяжко голову на грудь.

—Рахіра. Донька старого Григорія, що мешкає он там... геть... під тим великим лісом. Його перва сестра... її тато — його вуйко...

270

—Старий то шибеник і злодій! — гукнув нараз твердо старий Петро...

Незамітно шепнув лікареві в ухо, щоби дім його переревідувати, а відтак віддалився сам від гурту. Не міг довше глядіти на старого чоловіка.

А де був батько тієї ночі?

...Старий піднявся й поклонився низько... з покори чи з просьби? Його звичайно добродушні очі гляділи тепер блудно, сказав беззвучним голосом:

—Я не був тоді дома; був у місті. Я нічого не знаю. Я здибав сина вже неживого, як його додому везли. Але мене гнало додому, і в грудях стояв сум у мене каменем. Однако ж я нічого не знаю.

Ніхто не знав нічого? Не бачив ніхто вночі хлопця? Погляд старого промайнув тривожно по обличчю присутніх.

«Чи скаже що хто-небудь? Як він був деінде тоді, не міг бути з братом

улісі».

Але його устане булив силі вимовитияке слово. Нехай усесамо зсебе

наступить. Як Бог захоче...

—Лиш як тепер що хто скаже, буде мусити у суді заприсягнути...

остерігав поважно суддя. Виступив один чоловік.

Вінмешкав далеко відсела. Доволі далеко івід ОнуфріяЛопатинемав ніякого сусіда, і мешкав також он тут межи сими лісами. Найближче було йому до сього лісу. Віншивсільським людям сердакий вовняні шаровари на зиму. Сава знає його добре; він у нього також замовив роботу. Тієї нещасної ночі з’явився в нього коло півночі Сава і просив, аби йому дали води напитися. Він виглядав з лиця дуже блідо. Був дуже вмучений...

Всіх погляди звернули нараз острими ножами на обличчя Сави. Що він скаже?

Нічого. Він просив лише напитися води й питав, коли його шаровари будуть готові — та зараз відійшов.

—І блідо виглядав?

—Дуже блідо. Віддихав тяжко, так, якби перебігав цілу дорогу. Тишина задуми.

—Чи сперечалися, може, обидва брати перед нещастям? — Се питання відносилось до батька.

—Ні. Михайло був добрий, і ніколи не розпочинав спору.

—Але ще передше... ще давніше...

—Давніше часом. Небіжчик научав його й докоряв йому за любов до Рахіри, бо вона ж йому сестра. Але те все відбувалося в добрім. Він мав усе добрі гадки з братом. Він хотів з нього зробити чесного і доброго ґазду. Він не був його ворогом. За що ж мав би йому брат таке виробити?

Не сказав: убивати.

271

Всі дальші питання, ставлені молодому, оставалися без відповіді. Він закутався в мовчання... успокоївся і хіба що десь-колись буркнув: «Не знаю». З інших присутніх не зголошувався більше ніхто до зізнань.

Комісія звернулася відтак до бурдея.

За Савою ступав жандар. Він був у підозрінні.

В бурдею зробили ревізію. Перешукувано за рушницею й іншими речами, що могли би роз’яснити убивство, відколи на брата стало підозріння.

Тут поступлено майже по-варварськи.

Знайдено рушницю; вона була навіть набита, одначе кабзля в ній була цілком заржавіла. Очевидно, не вживано рушниці вже віддавна.

Всі вулії, що небіжчик поуставляв тут сам на зиму, позатулювавши їх тепло, повиволікувано тепер надвір і перетрушено безпощадно.

Сава сам робив те все енергійною рукою і з рішучим видом. Надіялося на яку закривавлену одіж... на яке-небудь оружжя... може, й на яке письмо, — він же не жив тепер тут постійно й міг коли-небудь і яке письмо одержати, — але нічого подібного не найдено. Лиш якесь зілля. Межи речами небіжчика й коло його постелі найшлося воно засохле. Лежало порозкидуване кружевом коло постелі.

Івоніка змішався, як його спитали про значення зілля. Він же побачив його вперше в бурдею. Не міг нічого пояснити панам. Але в незамітній хвилині спинився його погляд докірливо на обличчі молодого сина, і його уста викривила гірка усмішка.

Йому пригадалося замилування Сави до всяких чарівничих зіль і те, як він обкидував ними не раз давніше брата.

На питання, чи Сава не знає чого про зілля, відповів сей коротко й мрачно, що не знає нічого.

Перешукаликождийкутикімайжедогориногамиперевернуливсе. По упливі одної години остався бурдей у найсумнішім виді. Цілковито опущений, на запустілих, чужих полях. Одна Сойка лишилася тут і лежала тихо. Простягнувшися в цілій своїй довжині й Уклавши голову на вперед витягнені лапи, лежала тихо, неповорушно. Вона плакала. Інстинктивно відчувала в мертвецькій тишині, що Налягла нараз на бурдей, щось лихого. Піднімаючи від часу до часу морду вгору — вітрила щось нюхом у повітрі і вила. Смутні, гризучі дико розлучні звуки затривоженої її душі неслися довкола неї далеко в широку тишину і, не зачуті ніким, тут же завмирали. В селі перешукали ще хату Григорія й переслухали його з родиною. Вони були в зв’язі з молодим хлопцем, і ворогували проти родителів убитого.

272

Але вони нічого не знали. Стояли при тім одноголосно, що нічого не знали, і Саву ніколи ні до чого не намовляли. Знали лише, що Сава тої ночі ночував у них і що рано пішов від них.

Рахіра сама брехала в найогидніший спосіб. Казала, що він уже звечораприйшовдо неї і нерушавсяаждо раназподу. Рано пішовпросто від них до ворожки — і прийшов відти зі словами, що його брата замордовано.

І ворожку переслухувано. Вона оповідала:

—Він прийшов рано-ранесенько... майже в потемки до неї й поклав перед неї жменю землі. «Скажіть мені з карт, до кого оця земля належатиме?» сказав він до неї. А вона йому вичитала з карт: «На половині тобі, а на половині другому, але коло твого серця накипіла кров аж начорно». Натакесплюнуввінупередсебе, бамайженанеї сплюнув, і, не вислухавши її до кінця, забрався.

Дома розпитували ще матір, але з неї не можна було майже нічого видобути. З перелякано-блудними очима слідила за рухами присутніх і- держалася ненастанно в поблизькості молодого сина. Ледве що він на крок віддалився — вона вже майже кричала: «Саво, де ти?»

Як довідалася, що Саву підозрівають за убивство брата, заголосила не своїм голосом. Відтак кинулася до нарікань.

Хто се казав, хто? Сава мав би се зробити? Се ж була найчорніша брехня, що повзла по землі. Хто здурів на таку вигадку? Аби рідний брат забивбрата? Вінжевнеїодна-одніськадитина, інайбилишпосмівхтона нього руку покласти (тут оглянулася вона страшними, майже звірячими очима). Най би посмів хто забрати його від неї. Ще й його від неї видирати? Не доста, що одного погнала проклята якась рука в землю, що одним буде земля сититися, ще й другого хотять видирати від неї та пхати криміналам у пащу? «Саво!.. Де ти? — крикнула майже по-королівськи,

—Іди, стань тут коло мами, та не відступай від неї!» Жандарям грозила просто п’ястуком, а суддям метала погляди, що палали ненавистю.

Але вона знала (нарікала), від кого се все походило. Се від тої чорної розпусниці, що кидалася вчора тут на вмерлого, мов яструб, — се від неї походила ся лож. Але вона ще одержить від неї свою партику, то її не мине. її одніську дитину в кримінал пхати?

Тут вона розсміялася так страшно, що людям мороз пішов по тілі-

—Анна нічого не казала суддям, бо вона лежить хора, — вступився Петро твердо за дівчиною. Він же не міг ніколи стерпіти, як обиджували невинно безталанну ту дівчину.

—То най і не підійметься ніколи з постелі; коли нею там кинуло, — почулася божевільна відповідь.

273

Як суддя спитав у неї по раз другий, чи Сава вечоро і вночі був дома,

— брехала, що не опускав хати ні одним ступнем. Впрочім, вона «нічого не знала». Нічого... хоч най її й зараз на місці уб’ють. Заголосила не своїми голосами.

Сава заховався за нею, мов мала дитина, зачувши, що має бути замкнений на час розсліду убійства. Побілів, мов полотно, і скрикнув жалісно:

— Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві? Наостанку заховався в малих темних сінцях хати й визирав звідти через мале низеньке віконце надвір.

Надворі під хатою секціонували тіло його брата.

Були при тім лиш старий Петро й батько. Батько блага словами-мольбами, що серце розривали, щоб його дитину ні «шматовано», щоб так і впустили його в землю, яким уже є, — але надармо. Наостанку підчинився волі суддів, випросивши у них дозволу «своєю рукою тримати тіло дитини».

Гей, що за силабулаон тут, що їїрозрізували тепер! Що заплечі, що за голова! Вже багато-багато людей мав старенький лікар під своєю рукою, алещеніколинебачив стільки сили й здоров’я! Мовдуб— було сетіло, а голова — мов залізо...

Секція виказала, що хлопець міг бути врятований, коли б був хто зараз із початку прийшов із поміччю; він був засильний, його молоде і здорове тіло засильне у відпорі, щоби піддатися відразу убійчому набоєві, але, стративши притомність і не одержавши в час помочі, загинув з причини втрати крові. Вбито його перед опівніччю. Ранок зі своєю поміччю наспів для нього запізно.

Сильні плечі... ведмежі ті плечі, що залюбки, граючися, брали на себе найбільший тягар, — не змогли опертися тягареві смерті.

ПоразпершийвідсмертісинавибухнувІвоніказдавленимхлипанням; його жінка товкла внутрі хати, мов божевільна, головою до стіни.

Такого діждалися вони зі своєї дорогої дитини!

Лікар і судді звернули увагу на голову й не добачили одного.

Не бачили й не завважили, як при обертанні тіла випала одна куля з плечей і як її при помочі одніського свідка, Петра, схопив блискавкою батько. Впившися в неї лакомими очима, розібрав він її. Вона була сповита в полотняну шматину й обмотана домовою пряжею.

Він побілів, мов смерть... і, колибаючися, віддалився набік.

274

За малу хвилю ступив до сіней, де під вікном сидів скулений Сава і приглядався обдукції. Тут ухопив він його залізними руками за плечі і, поставивши його одним рухом, мов перо, вперед себе... замахнувся страшно одною рукою. Два рази протялося щось воздухом... два рази впала одна тяжка, караюча рука на обличчя молодого хлопця — відтак настала попередня гробова тишина, і старий чоловік, не промовивши ні словечка, вернув назад до тіла свого сина.

Лікар і судді не дізналися про се все ніколи.

Саву взяли між себе жандарми.

Підозріння проти нього змоглося, і він мусив іти до суду, мав сидіти в арешті, доки не переведено до кінця проти нього слідства.

Жандарі били його з своєї сторони, силуючи його тим до зізнання, одначе він мовчав. Лиш раз, — коли, вдарений кольбою, мов переломлений упав до землі,— крикнув, як передше, жалісно:

— Михайле, Михайле! Чому не лежу я замість тебе на лаві? Його поволокли до міста.

XXII

Пишне поховання відбулося, а поминки робили в тому ж лісі, де загинув хлопець.

Аннанародилаблизнят, двоххлопчиків. Докіяпотрималаїївсебедовесни, потімАнна мусила піти на роботу. За намовою Докії вирішила піти до батьків Михайла, може б, вони прийняли до себе хоч одного онука, але Марійка вигнала жінку із соромом і клятьбою.

На Різдво, коли Марійка була сама в хатині, підійшов якийсь чоловік під вікно й сказав, що бачив, як брати йшли разом до лісу, а говорить він це тому тільки тепер, бо не хоче мати каменя на душі.

Через брак доказів Саву відпустили, і він знову пішов до Рахіри, кажучи, що не потребує батьківської землі, піде з жінкою на заробітки до Молдови. Анна носилася з божевільною думкою вбити Саву, і той однієї її боявся, став навітьдо церкви ходити. Вона кидалася на нього, як тигриця, де б не зустріла. Та померли близнята Анни, і вона майже збожеволіла, бродилаполямибезтямна, заходиладохат, непізнаючи нікого. Зайшлайдо Івоніки. Тойтяжкокартавдружину, щонеприйнялаонуків. АджежвонабулаМихайловою, і не просто так люди з розуму від жалю сходять. Після того Анну відвезли до шпиталю, і село внесло за неї кошти. Пройшло шість років. Івоніка й Марійка працювали на землі як і раніше, і все йшло за Михайлову душу — годували обідами бідних. Саву відділили, дали половинухати в селі, аземлеюненаділили— хай сам заробляє її. Марійкасама прийшла

275

до думки, що Сава — братовбивця, й почала його ненавидіти та клясти, а Рахіру лаяла й била, де зустрічала. Петро, Докіїн брат, став лісником і одружився з Анною. Живуть уже п’ять років. У хаті рівновага й лад, невтомна праця й твердий ясний розум - Петро аж помолодшав. Народився у них хлопчик. Надумали його віддати до школи, щоб не прив’язувався до землі, бо не кожного вона щастям наділяє. Івоніка потайки від Марійки записав на хлопця найкращий лан Михайла.

Для Анни з Петром їхня дитина — найбільша втіха, виповнення їхніх надій та мрій.

276

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

(1871-1936)

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. у селі Русові поблизу старовинного містечка Снятина на Станіславщині (нині — Івано-Франківська область) у родині заможних селян.

Василь навчався в Снятинській школі, після закінчення якої вступив до польської гімназії в Коломиї (українські були заборонені). У гімназії зі Стефаником навчалися майбутні письменники Лесь Мартович та Марко Черемшина, які стали Василеві

справжніми друзями. Це дружнє коло митців пізніше назвали «Покутською трійцею». З 1892 р. Стефаник навчався на медичному факультеті Яґеллонського університету (м. Краків).

Роки навчання в Кракові (1892-1900) були часом становлення Стефаника як письменника. Його новели з’являються в чернівецькій газеті «Праця», у львівському журналі «Літературно-науковий вісник»; одна за одною виходять, збірки новел «Синя книжечка» (1899), «Камінний хрест» (1900),. «Дорога» (1901).

З1901 по1915 р. Стефаникненаписавжодноготвору. Дослідникидосі дискутують щодо причин такої тривалої творчої паузи. Тут далося взнаки тяжке нервове виснаження. Та головною причиною, вочевидь, було розчарування в людях, які захоплювалися його творами, але не дослухалися до його закликів ставати добрішими, милостивішими, духовнішими. З 1915 р. з-під пера письменника з’являються новели «Діточа пригода», «Марія», «Сини», які розповідають про криваве лихоліття й порушують гострі проблеми національної долі українців.

1926 р. громадськість Львова вшанувала 30-річчя літературної діяльності Стефаника, а 1931 року в Харкові (тогочасній столиці УРСР) було відзначено 60-річчя з дня його народження.

Останні роки письменник тяжко хворів. Його земний шлях урвався 7 грудня 1936 р. Поховали Василя Стефаника на старому цвинтарі в рідному селі Русові.

***

Стефаник — це митець з Божої ласки. Він досконало володіє формою і має подиву гідний смак у доборі своїх творчих засобів. Він уміє найпростішими засобами справити якнайбільше враження.

Іван Франко

277

***

Його новели — як найкращі народні пісні, у яких немає риторики ані сентиментальносте, а тільки наочне, голе, просте, непідфарбоване життя, дуже часто сумна дійсність, але оздоблена золотом найправдивішої поезії.

Іван Франко

КАМІННИЙ ХРЕСТ

І

Відколи Івана Дідуха запам’ятали в селі ґаздою, відтоді він мав усе лиш одного коня і малий візок із дубовим дишлем. Коня запрягав у підруку1, сам себе в борозну; на коня мав ремінну шлею і нашильник, а на себе Іван накладав малу мотузяну шлею. Нашильника не потребував, бо лівою рукою спирав, може, ліпше, як нашильником.

То як тягнули снопи з поля або гній у поле, то однако і на коні, і на Івані жили виступали, однако їм обом під гору посторонки моцувалися2, як струнви, і однако з гори волочилися по землі. Догори ліз кінь як по леду3, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі.

Не раз ранком, іще перед сходом сонця, їхав Іван у поле пільною доріжкою. Шлеї не мав на собі, лише йшов із правого боку і тримав дишельяк бипідпахою. Ікінь, іІван держалисякрепко4, бо обавідпочали через ніч. То як їм траплялося сходити з горба, то бігли. Бігли вдолину і лишали за собою сліди коліс, копит і широчезних п’ят Іванових. Придорожнє зілля і бадилля гойдалося, вихолітувалося5 на всі боки за возом і скидало росу на ті сліди. Але часом серед найбільшого розгону на самій середині гори Іван починав налягати на ногу і спирав коня. Сідав коло дороги, брав ногу в руки і слинив, аби найти те місце, де бодяк6 забився.

1У підруку – поруч, разом із собою.

2Моцувалися – тут: натягалися.

3По леду – по льоду.

4Крепко - міцно

5Вихолітувалося - хиталося

6Бодяк – будяк, глід.

278

—Та цу1 ногу сапов шкребчи, не ти її слинов промивай, — говорив Іван іспересердя.

—Діду Іване, а батюгов2 того борозного, най біжить, коли овес

поїдає...

Це хтось так брав на сміх Івана, що видів його патороч3 зі свого поля. Але Іван здавна привик до таких сміхованців і спокійно тягнув бодяк дальше. Як не міг бодяка витягнути, то кулаком його вгонив далі в ногу і, встаючи, казав:

—Не біси4 , вігниєш та й сам віпадеш, а я не маю чєсу з тобою панькатися...

Аще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходивсхилений, якбидвазалізнікракистягалитулубдоніг. Тойоговітер підвіяв.

Як прийшов із войська додому, то не застав ні тата, ані мами, лише хатчину завалену. А всього маєтку лишив йому тато букату горба щонайвищого і щонайгіршого над усе сільське поле. Натім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. Ніхто не орав його не сіяв і межі ніякої на кім не було. Лиш один Іван узявся свою пайку копати і сіяти. Оба з конем довозили гною під горб, а сам уже Іван носив його мішком наверх. Часом на долішні ниви спадав із горба його голосний крик:

—Е-ех, мой, як тобов грену, та й по нитці розлетишси, який же-с тєжкий!

Але, відай, ніколи не гримнув, бо шкодував міха, і поволі його спускав із плечей на землю. А раз вечором оповідав жінці і дітям таку пригоду:

—Сонце пражить, але не пражить5, аж вогнем сипле, а я колінкую з гноєм наверх, аж шкіра з колін обскакує. Піт із-за кожного волоска просік, та й так ми солоно в роті, аж гірко, ледви я добивси на гору. А на

горі такий вітрець дунув на мене, але такий легонький, що аж! А підіть же, як мене за мінуту в попереці зачєло6 ножами шпикати - гадав-сми, що минуси!

Від цієї пригоди Іван ходив усе зібганий у поясі, а люди прозвали його

Переломаний.

Але хоч той горб його переломив, то політки7 давав добрі. Іван бив палі, бив кілля, виносив на нього тверді кицки1 трави і обкладав свою

1Цу – цю.

2Батюгов – батогом.

3Патороч – клопіт, морока.

4Не біси – тут: нічого.

5Пражить – тут: пригріває, припікає.

6Зачєло – почало.

7Політок – урожай.

279