банкрутство

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ,МОЛОДІ ТА СПОРТУ

ВДНЗ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. ВАДИМА ГЕТЬМАНА

Кафедра правового регулювання економіки

Реферат

На тему:

«Банкрутство»

Виконала:

студентка юридичного ф-ту,

4 курсу, групи 2

Москот О.Г.

Викладач : Ляськівська Л. А.

Київ

2012

ВСТУП

Період переходу економіки України до ринкових відносин супроводжується кризою неплатежів, господарською взаємною заборгованістю, накопиченням боргів. Одним з механізмів правового захисту від таких проблем є процедура банкрутства. З однієї сторони, банкрутство дозволяє „відсіювати" неефективні підприємства, а з другої - сприяє оздоровленню господарюючих суб'єктів, що опинилися в тимчасових фінансових складнощах. Банкрутство - це невід'ємний елемент ринкової економіки. Нормативно-правова база, що існувала до 2001 р. в Україні, яка регламентувала процес банкрутства, виявилася непрацездатною в сьогоденних економічних умовах та призвела до того, що великі підприємства отримали можливість, не лякаючись банкрутства, продовжувати поглиблювати кризу неплатежів. Але, не дивлячись на це, з кожним роком зростає кількість справ про неспроможність, розглянутих господарськими судами, що, без сумніву свідчить про те, що інститут банкрутства в Україні займає одне з провідних місць в розвитку нормальних економічних відносин серед учасників господарського обороту.

Недосконалість законодавства, що регламентує економічні відносини призвела до численних зловживань з боку господарюючих суб'єктів, які відчуваються на макрорівні економіки. Найбільш розповсюдженим правопорушенням в цій сфері є фіктивне банкрутство підприємств. Здійснюється воно, як правило, з метою зміни власника або ухиленню від боргових зобов'язань. Об'єктом дослідження є відносини, які виникають в сфері процедур банкрутства в Україні.Предмет дослідження - особливості формування і розвитку інституту банкрутства в Україні. Методологічну основу роботи складає діалектичний метод пізнання суспільних явищ і процесів.

Види та причини банкрутства

Поняття банкрутства характеризується різними його видами. У законодавчій і фінансовій практиці виділяють наступні види банкрутства підприємств: 1. Реальне банкрутство. Воно характеризує повну нездатність підприємства відновити в майбутньому періоді свою фінансову стійкість і платоспроможність у силу реальних втрат використовуваного капіталу. Катастрофічний рівень втрат капіталу не дозволяє такому підприємству здійснювати ефективну господарську діяльність у майбутньому періоді, унаслідок чого воно з'являється банкрутом юридично. 2. Технічне банкрутство. Цей термін характеризує стан неплатоспроможності підприємства, викликаний істотним простроченням його дебіторської заборгованості. При цьому розмір дебіторської заборгованості перевищує розмір кредиторської заборгованості підприємства, а сума його активів значно перевищує обсяг його фінансових зобов'язань. Технічне банкрутство при ефективному антикризовому управлінні підприємством, включаючи його санування, звичайно не призводить до юридичного його банкрутства. 3. Навмисне банкрутство. Воно характеризує навмисне створення (чи збільшення) керівником чи власником підприємства його неплатоспроможності; нанесення ними економічного збитку підприємству в особистих інтересах чи в інтересах інших осіб; свідомо некомпетентне фінансове управління. Виявлені факти навмисного банкрутства переслідуються в карному порядку. 4. Фіктивне банкрутство. Воно характеризує свідомо помилкове оголошення підприємством про свою неспроможність з метою введення в оману кредиторів для одержання від них відстрочки (розстрочки) виконання своїх кредитних зобов'язань чи знижки із суми кредитної заборгованості. Такі дії також переслідуються в карному порядку [23]. Передумови банкрутства різноманітні - це результат взаємодії численних факторів як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Їх можна класифікувати в такий спосіб.

Внутрішні фактори: 1. Дефіцит власного оборотного капіталу як наслідок неефективної виробничо-комерційної діяльності чи неефективної інвестиційної політики. 2. Низький рівень техніки, технології й організації виробництва. 3. Зниження ефективності використання виробничих ресурсів підприємства, його виробничої потужності і як наслідок - високий рівень собівартості, збитки, "проїдання" власного капіталу. 4. Створення наднормативних залишків незавершеного будівництва, незавершеного виробництва, виробничих запасів, готової продукції, у зв'язку з чим відбувається затоварення, сповільнюється оборотність капіталу й створюється його дефіцит. Це змушує підприємство „залазити” в борги, що може бути причиною його банкрутства. 5. Погана клієнтура підприємства, яка платить з запізненням чи не платить зовсім через банкрутство, що змушує підприємство самому залазити в борги. Так зароджується ланцюгове банкрутство.

1. Відсутність збуту через низький рівень організації маркетингової діяльності по вивченню ринків збуту продукції, формуванню портфеля замовлень, підвищенню якості і конкурентноздатності продукції, виробленню цінової політики.

2. Залучення позикових коштів в оборот підприємства на невигідних умовах, що веде до збільшення фінансових витрат, зниженню рентабельності господарської діяльності і спроможності до самофінансування.

3. Швидке і неконтрольоване розширення господарської діяльності, у результаті чого запаси, витрати і дебіторська заборгованість зростають швидше обсягу продажу. Звідси з'являється потреба в залученні короткострокових позикових коштів, що можуть перевищити чисті поточні активи (власний оборотний капітал). У результаті підприємство підпадає під контроль банків і інших кредиторів і може піддатися погрозі банкрутства.

До зовнішніх факторів відносяться наступні: 1. Економічні: кризовий стан економіки країни, загальний спад виробництва, інфляція, нестабільність фінансової системи, ріст цін на ресурси, зміну кон'юнктури ринку, неплатоспроможність і банкрутство партнерів. Однієї з причин неспроможності суб'єктів господарювання може бути неправильна фіскальна політика держави. Високий рівень оподатковування може стати не підсилу підприємству.

1. Політичні: політична нестабільність суспільства, зовнішньоекономічна політика держави, розриви економічних зв'язків, втрата ринків збуту, зміна умов експорту й імпорту, недосконалість законодавства у сфері господарського права, антимонопольної політики, підприємницької діяльності й інших проявів регулюючої функції держави.

2. Посилення міжнародної конкуренції в зв'язку з розвитком науково-технічного прогресу.

3. Демографічні: чисельність, склад народонаселення, рівень добробуту народу, культурний рівень суспільства, що визначають розмір і структуру потреб і платоспроможний попит населення на ті чи інші види товарів і послуг.

5. Неплатоспроможність пов'язана з недосконалим податковим законодавством (провина держави), коли підприємство, одержавши від покупця кошти, повинне сплачувати податки. Виходить парадокс — невигідно бути законослухняним суб'єктом. Якщо сплатиш усі податки, не одержавши гроші від покупця, то станеш банкрутом, і навпаки, не сплатиш податків — можна сподіватися на їхню відстрочку чи прощення, але банкрутом не будеш. Банкрутство є, як правило, наслідком спільної дії внутрішніх і зовнішніх факторів. У розвитих країнах з ринковою економікою, стійкою економічною і політичною системою руйнування суб'єктів господарювання на 1/3 зв'язано з зовнішніми факторами і на 2/3 - із внутрішніми. Таким чином, у законодавчій і фінансовій практиці існує декілька видів банкрутства підприємств. Банкрутство підприємств обумовлено різноманітними факторами як зовнішнього, так і внутрішнього характеру. Не дивлячись на статистику розвинутих країн, в нашій країні значна частина банкрутств пов'язана з зовнішніми факторами.

2. Суб’єкти та учасники в справі про банкрутство.

За часи СРСР банкрутства не існувало. Якщо підприємство погано працювало, то держава його або реорганізовувала (приєднувала до прибуткового підприємства), або надавала фінансову допомогу (особливий режим кредитування, фонди міністерств), або списувала борги (наприклад колгоспам). До 1992 р. в Україні процедура банкрутства не застосовувалася. У законодавчому полі України фактично був відсутній юридичний механізм вирішення проблем неплатоспроможності господарюючих суб'єктів. Першим законодавчим актом, що встановив спеціальну процедуру розгляду справ фінансово неспроможних підприємств в Україні, був Закон України від 14 травня 1992 року "Про банкрутство". Закон порівняно простий, він складався з преамбули, трьох розділів і двадцяти двох статей. Суть його викладалася в преамбулі і зводилася до визначення умов і порядку визнання юридичних осіб банкрутами з метою задоволення претензій кредиторів, іншими словами, — до ліквідації підприємств. Практично він не вирішував питань фінансового оздоровлення підприємств, не містив пільг для боржників. Він був про кредиторський. Іншими словами, його задача зводилася до спонуки боржника будь-якими шляхами, мабуть на шкоду виробництву, розрахуватися з кредиторами. Це був перший інститут банкрутства . Незважаючи на те, що Закон "Про банкрутство" встановив процедуру ухвалення рішення про санацію, однак фактично, на практиці її не було. Мали місце лише одиничні випадки затвердження господарським судом санації. За своєю суттю це не була санація, а свого роду поручительство чи прощення боргів в обмін на майно чи права боржника. Така тверда схема без гарантій її реалізації тільки лише відштовхувала потенційних санаторів. Більш того. для великих підприємств вона була взагалі невірогідною. Тому для боржників залишалося два шляхи: просити суд "потягнути" справу, щоб поступово розрахуватися з кредиторами (поточні борги міг не платити), чи бути визнаним банкрутом. Однак, будучи визнаними банкрутами, підприємства. Спокійно продовжували свою діяльність. Закон "Про банкрутство" не діяв і не міг застосовуватися для промислових підприємств. По своїй суті він був розрахований на дрібний бізнес. В Законі містилося дуже багато прогалин, що ускладнювало його застосування господарським судом. На основі накопиченого досвіду і відсутності повноцінного Закону про банкрутство Вищим господарським судом України 18.11.1997 року було дано повномасштабне роз'яснення "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про банкрутство". Роз'яснення зробило першу спробу розмежувати норми позовного виробництва і процедури банкрутства, регламентувало порядок ініціювання справ про банкрутство, установило вимоги до заяви кредиторів, боржника, визначило порядок проведення попереднього засідання і розгляду заяв кредиторів після оголошення вгазеті, регламентувало процедуру санації і роботу ліквідаційної комісії, а також визначило підстави припинення провадження в справі про банкрутство і залишення заяви кредитора, боржника без розгляду. Незважаючи на те, що роз'яснення не давало відповіді на багато питань, воно, проте, все рівно мало великий позитивний ефект. Насамперед, роз'яснення заповнило інтерпретаційними нормами прогалини в Законі "Про банкрутство", полегшило роботу господарським судам і учасникам процедури банкрутства. Однак найважливіше, те що багато інтерпретаційних норм роз'яснення ВАСУ згодом було включено в новий Закон. Однак роз'яснення інтерпретувало неефективний Закон і, отже, не змогло і не могло б його поліпшити. Для цього потрібний був новий, сучасний Закон, який би містив кращі досягнення іноземних і національної правових систем [20]. Таким став Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" від 30.06.1999 р. (нова редакція Закону "Про банкрутство") (надалі — Закон). У порівнянні з колишньою редакцією Закону, було змінено підстави для порушення справи про банкрутство; установлено процесуальні терміни розгляду справи; установлено нові судові процедури; уведено нову судову фігуру — арбітражний керуючий і ін. Звичайно, у Законі залишились деякі редакційні неточності і протиріччя, але в цілому він відповідає вимогам сучасної економіки. З 01.01.2004 року вступив в дію Господарський Кодекс України. Глава 23 цього Кодексу регламентує порядок визнання банкрутом суб'єкта господарської діяльності. Але в практичній діяльності слід користуватися спеціальним Законом, тому що в Господарському кодексі України представлено загальні положення про банкрутство, які не дозволяють повною мірою застосовувати тільки Кодекс. В самому Кодексі постійно йдеться посилання на спеціальний Закон. Особливість інституту банкрутства полягає в тому, що в ньому переплітаються матеріальні і процесуальні норми. Це призводить до того, що не можна реально відокремити одну норму від іншої. Іншими словами, тут має місце "сплав" норм матеріального і процесуального права [20]. Якщо, відповідно до колишньої редакції Закону, по неурегульованим відносинам широко застосовувався на бланкетному принципі господарський процесуальний кодекс (надалі ГПК), то нова редакція помітно звузила сферу такого застосування. Однак залишилася частина правовідносин, що підпадає під дії ГПК, не стикується з ним, що цілком природно. Не можна правові відносини, що виникли з нових економічних відносин, регулювати законодавством, заснованим на іншій, протилежній економічній і правовій системі. Своєрідність Закону полягає в тому, що він має пріоритет перед іншими законами і, зокрема, Цивільним Кодексом України, Господарським Кодексом України, господарським і цивільним процесуальним кодексами. На відміну від зазначених законів, де закріплено принцип рівності сторін та в процесі розглядаються приватні інтереси відповідача-боржника і позивача-кредитора, як окремих осіб, Закон має інші принципи. Тут загальний інтерес переважає над приватним. Інститут банкрутства покликаний спрацьовувати тоді, коли норми інших інститутів цивільного права не можуть забезпечити вирішення сформованої проблеми — неплатоспроможності боржника. Вони неспроможні, тому що розраховані на приватний інтерес. Коли вступає в дію інститут банкрутства, інші інститути цивільного права припиняють свою дію стосовно боржника. Інститут банкрутства має свої специфічні принципи: конфлікт інтересів; підпорядкування приватного інтересу більшості, тобто пріоритет загального інтересу над приватним; заміна неефективного власника на ефективного; задоволення грошових вимог кредиторів тільки в рамках процедури банкрутства та ін. У відношенні процедур банкрутства осторонь не повинна залишатися і держава. У Законі особливо підкреслюється участь у процедурах банкрутства держави в особі спеціального державного органа, зокрема, у процедурі банкрутства державних підприємств. Функція державного регулювання здійснюється також через ліцензування діяльності арбітражних керуючих — діючої процесуальної фігури. В інституті банкрутства відбито пріоритет державних інтересів. Держава виключила з процедури банкрутства казенні підприємства й установило особливий порядок реалізації майна державних підприємств у процедурі санації і ліквідації. В процедурі банкрутства немає ні позивачів, ні відповідачів. Учасниками процесу в справі про банкрутство є: боржник, кредитори, арбітражний керуючий, власник майна (орган, уповноважений керувати майном) боржника, державний орган з питань банкрутства та інші. Українське законодавство про банкрутство містить один критерій банкрутства: нездатність боржника у повній мірі задовольнити вимоги кредитора по грошовим зобов'язанням, у тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов'язання щодо оплати податків та зборів (обов'язкових платежів). Згідно з абзацом 5 статті 1 Закону України "Про поновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", суб'єктом банкрутства (банкрутом) визнається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Суб'єктами банкрутства не можуть бути відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо) [2]. Як витікає з визначення, поняття суб'єкта банкрутства законодавець дає також і через поняття боржника. Згідно з вказаним Законом, боржник - суб'єкт підприємницької діяльності, спроможний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами, у тому числі зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати. Суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути : 1) громадяни України, інших держав, не обмежені законом в правоздатності або дієздатності; 2) юридичні особи всіх форм власності, встановлених Законом України “Про власність". Крім того, щоб бути віднесеним до суб'єктів підприємницької діяльності, такі особи повинні безпосередньо, самостійно, систематично, на власний ризик здійснювати діяльність з виробництва продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку. Вказані особи також повинні бути зареєстровані як суб'єкти підприємницької діяльності. Крім того, положення Закону не застосовуються (тобто, вони не є суб'єктами банкрутства) до юридичних осіб — казенних підприємств або що є об'єктами права комунальної власності, якщо стосовно них виключно на пленарному засіданні відповідної ради органів місцевого самоврядування прийнято рішення щодо цього. Крім суб'єктів підприємницької діяльності, відповідно частини 4 статті 5 Закону, суб'єктами банкрутства можуть бути юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду. Закон встановлює певні обмеження в можливості застосування процедур банкрутства. Оскільки Закон не містить ніяких вказівок відносно його застосування до громадських організацій, політичних партій, профспілок, релігійних організацій і оскільки такі організації, згідно з законами України, не є суб'єктами підприємницької діяльності, то вони не можуть бути суб'єктами банкрутства. Згідно зі статтею 1 Закону, учасниками справи про банкрутство є сторони, арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника. Основними дійовими особами процедури банкрутства є сторони (кредитори і боржник) та арбітражний керуючий. Інші учасники справи про банкрутство залучаються епізодично, в випадках, вказаних у Законі. Головними процесуальними фігурами справи про банкрутство є кредитори, тому що від їх ініціативи, участі залежить доля боржника та всієї справи. Кредитором, в розумінні ст. 1 Закону, є юридична або фізична особа, яка має у встановленому порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов'язань до боржника, щодо виплати заборгованості із заробітної плати працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов'язкових платежів). Конкурсні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство та вимоги яких не забезпечені заставою майна боржника. До конкурсних кредиторів відносяться також кредитори, вимоги яких до боржника виникли внаслідок правонаступництва за умови виникнення таких вимог до порушення провадження у справі про банкрутство. Поточні кредитори - кредитори за вимогами до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство. Закон не встановив будь-яких обмежень за суб'єктами, що мають статус кредитора. Ними можуть бути будь-які українські, іноземні фізичні та юридичні особи[19]. Аналізуючи Закон, можна класифікувати кредиторів та поділити їх на шість груп: а) ініціюючі; б) вимушені; в) забезпечені; г) поточної заборгованості; ґ) привілейовані (пріоритетні); д) реєстрові. Той що ініціює — це кредитор (кредитори), за ініціативою якого порушена справа про банкрутство. Правом на подання заяви про порушення справи про банкрутство володіють особи, в яких є безспірні вимоги до боржника на суму не менш 300 мінімальних розмірів заробітної плати та незадоволені протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку (ст. 6 п. З Закону). Після порушення справи про банкрутство інші кредитори, що мають право ініціювати процедури банкрутства, вже не можуть реалізовувати його. Справа про банкрутство порушується тільки одноразово. Якщо ініціюючі кредитори не володіють необхідною сумою вимог, то вони можуть об'єднати свої вимоги до боржника та звернутися до суду з загальною заявою. Не можуть бути ініціюючими кредиторами: особи, перед якими боржник несе відповідальність за завдання шкоди життю та здоров'ю; з виплати авторської винагороди; засновники (учасники) боржника — юридичної особи з зобов'язань, що постають з такої участі, а також чиї вимоги забезпечені заставою. Вимушені — це кредитори, які звертаються до суду після публікації в офіційному печатному органі об'яви про порушення справи про банкрутство або визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Після публікації в процедурі розпорядження майном об'яви про порушення справи про банкротство до суду звертаються кредитори, заборгованість яких виникла до порушення справи про банкрутство незалежно від забезпеченості їх вимог. Якщо публікація стосується визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури, то до суду звертаються кредитори, вимоги яких виникли в процедурі розпорядження майном і (або) санації незалежно від настання строку виконання зобов'язань. Якщо вимушені кредитори не звернулися в встановлений Законом строк до господарського суду, то вони втрачають право на сплату боргу в рамках процедури банкрутства (пункт 2 ст. 14 Закону). Забезпечені — кредитори, чиї вимоги повністю або частково забезпечені заставою. В даному випадку треба розуміти під заставою ту, що виникла в силу договору або Закону (ст. 1 Закону "Про заставу"). Не можуть вважатися забезпеченими кредитори, чиї вимоги забезпечені в силу інших нормативних актів (адміністративна застава). Забезпечені кредитори не мають права ініціювати справу про банкрутство, однак зобов'язані надати свої вимоги до суду (під вірогідністю їх втрати) після публікації в газеті, тобто одночасно є і вимушеними кредиторами. В той самий час забезпечені кредитори мають право на задоволення своїх вимог при ліквідації боржника в першу чергу та мають право вето (дають письмову згоду) на укладання мирової угоди. Пріоритетні (привілейовані) — кредитори, чиї вимоги не потребують визнання господарським судом та підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства. Такі кредитори можуть звертатися до суду про визнання їх кредиторами і в цьому разі вони користуються правами реєстрових кредиторів, тобто кредиторів, чиї вимоги включено до реєстру. Якщо пріоритетні (привілейовані) кредитори не звертаються до суду про визнання їх такими, то в цьому разі їх вимоги, на відміну від інших кредиторів, не можуть вважатися погашеними. Іншими словами, задоволення вимог привілейованих кредиторів здійснюється незалежно від визнання їх господарським судом. З іншого боку, на вимоги привілейованих (пріоритетних) кредиторів не розповсюджується дія мораторію, і такі вимоги підлягають задоволенню протягом всієї процедури банкрутства. Привілейованими кредиторами є громадяни з відшкодування шкоди життю та здоров'ю. Вимоги пріоритетних (привілейованих) кредиторів погашаються в другу чергу. Реєстрові — кредитори, чиї вимоги включені до реєстру та визнані (затверджені) господарським судом. Тільки кредитори, чиї вимоги включено до реєстру та визнані господарським судом, мають право участі в процедурі банкрутства безпосередньо або опосередковано, через збори (комітет) кредиторів. Вимоги таких кредиторів складають основу процедури банкрутства. Всі кредитори переслідують різні інтереси. Одні кредитори бажають отримати задоволення їх вимог негайно (по заробітній платі), другі - вимушені були (з вірогідністю втрати вимог) прийняти участь в справі, треті - є контрагентами боржника і зацікавлені в збереженні виробництва. Таким чином, між кредиторами об'єктивно діють протиріччя в формі конфлікту інтересів. На відміну від позовного провадження, в якому задовольняються всі заявлені вимоги та дотримуються всі інтереси сторони, в процедурах банкрутства діє принцип більшості. Інтереси всіх кредиторів представляє спеціальний колегіальний орган — збори (комітет) кредиторів, де кредитори (члени комітету кредиторів) володіють кількістю голосів, пропорційно сумі їх вимог, що включені до реєстру, кратній тисячі гривень. До компетенції загальних зборів кредиторів віднесено такі питання: вибори комітету кредиторів; визначення кількісного складу комітету кредиторів; визначення його повноважень; дострокове припинення повноважень комітету кредиторів або його окремих членів. Основним органом, що представляє інтереси всіх кредиторів в справі про банкрутство, є комітет кредиторів. Комітет кредиторів обирається на загальних зборах в кількості не більш семи осіб, за списком, відкритим голосуванням, більшістю голосів кредиторів, присутніх на зборах кредиторів. До компетенції комітету кредиторів Закон, відносить: підготовку мирової угоди; внесення пропозицій господарському суду про подовження або скорочення строку процедур розпорядження майном або санації боржника; звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури; припинення повноважень арбітражного керуючого та призначенні нового; наданні згоди на укладання арбітражним керуючим значних угод або угод боржника, в яких є зацікавленість. Рішення зборів (комітету кредиторів) вважається прийнятим більшістю голосів кредиторів, якщо за нього проголосували присутні на зборах (комітеті) кредиторів (ст. 16 п.9 Закону). Іншими словами, рішення приймається біль­шістю голосів від кількості голосів, присутніх на зборах (комітеті) кредиторів. Наступною основною процесуальною фігурою банкрутства є боржник (банкрут). Боржник — це суб'єкт підприємницької діяльності, нездатний виконати свої грошові зобов'язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання строку їх сплати. Банкрут — це боржник, нездатність якого виконати свої грошові зобов'язання встановлена господарським судом. Боржником - суб'єкт підприємницької діяльності стає після порушення справи про банкрутство, до визнання його банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Після визнання банкрутом боржник вже називається банкрутом. Боржником (банкрутом) можуть бути суб'єкти підприємницької діяльності — юридичні або фізичні особи, зареєстровані в установленому законодавством порядку. Виключення складають казенні підприємства, конкретні підприємства комунальної власності, про заборону яких прийнято рішення органу місцевого самоврядування. В той самий час до боржників прирівняно інші некомерційні організації: споживче товариство, благодійний або інший фонд (ст. 5 п.4 Закону). Що стосується громадських та релігійних організацій, установ, то вони не підпадають під дію Закону. Для деяких боржників - юридичних осіб Закон встановлює спеціальну особливість розгляду справ. Це містоутворюючі, особливо небезпечні, страхові, професійні учасники ринку паперів, сільськогосподарські підприємства крестьянські (фермерські) господарства, підприємства паливно-енергетичного комплексу, банківські установи Поряд з юридичними особами суб'єктом банкрутства є фізична особа – суб’єкт підприємницької діяльності, нездатний задовольнити вимоги кредиторів. Якщо фізична особа не зареєстрована в якості приватного підприємця та має заборгованість перед кредиторами, то вона не може бути суб’єктом банкрутства. Важливою центральною фігурою процедури банкрутства є арбітражний керуючий. Через таку фігуру відбувається реалізація зв'язків, відносин між боржником, кредиторами та господарським судом. Від дій арбітражного керуючого залежить в подальшому доля боржника. Попередній Закон про банкрутство не знав такої процесуальної фігури. Ліквідація боржника здійснювалась ліквідаційною комісією, де її члени виконували свої функції на громадських підставах, що і призводило до низької віддачі, неефективності застосування норм Закону. Всі ці обставини врахував законодавець при підготовці нової редакції Закону. Арбітражний керуючий — це фізична особа, яка призначається господарським судом для здійснення (провадження) процедур банкрутства. Така особа виступає в трьох якостях: розпорядник майна, керуючий санацією та ліквідатор Закон встановлює особливі вимоги до кандидатури арбітражного керуючого. Перш за все, це повинна бути фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, який володіє спеціальними знаннями, має відповідну ліцензію і не є зацікавленою особою по відношенню до боржника та кредиторів. Стаття 1 Закону визначає перелік таких осіб як у відношенні боржника, так і кредиторів. При призначенні розпорядника майном встановлено додаткові обмеження. Розпорядником майна не може бути особа, яка раніше здійснювала керування боржником — юридичною особою, має судимість за корисні злочини. Господарський суд вправі відхилити кандидатуру розпорядника майном або керуючого санацією, запропоновану комітетом кредиторів, якщо вона не відповідає вимогам статей 1, 13, 17 Закону. В процедурі банкрутства арбітражний керуючий має великі права та обов'язки: скликання зборів (комітету) кредиторів; аналіз фінансового стану боржника; здійснення заходів з охорони майна боржника; ведення реєстру вимог кредиторів і ін. Поряд з цим, арбітражний керуючий, як приватний підприємець, має право на отримання винагороди. З редакції Закону від 03.2002 року була виключена стаття 27 Закону згідно з якою винагорода арбітражного керуючого встановлювалася в розмірі не менш двох мінімальних розмірів заробітних плат і не більш середньомісячної заробітної плати керівника боржника. Законодавець врегулював це питання окремою статтею, у якій дано опис арбітражного керуючого, як учасника процедури банкрутства (ст. 31 Закону).