1. Зародження і розвиток політичної економії.

Політекономія-складова частина економічної теорії. Виникнення спеціальних досліджень відноситься до початку 17 ст. (зародження капіталізму та формування національних ринків). Виражала інтереси буржуазії. Тоді й виник термін політекономія. Він був вперше застосований французьким вченим- меркантилістом Антуаном де Монкретьєном в 1615 р. в "трактаті адресованому королю и королеві". Меркантилізм-перша школа політекономії. Походить віт італійського слова мерканте (купець). Багатство суспільства ототожнювали з золотом. Джерелом багатства-торгівлю. Меркантилісти сприяли розкладу феодалізму, первинному накопиченню капіталу. Класична Політекономія виникла у зв’язку з проникненням капіталу в сферу виробництва. Класична Політекономія була пануючою школою во 2 пол.18-поч.19 ст. Перші представники цієї школи - фізіократи (природа и влада). Родоначальник Франсуа Кенэ, який джерелом багатства вважав виробництво, але лише с/г. Головна їх заслуга - перша спроба провести аналіз суспільного відтворення. В середині та другій половині 19ст. в працях Сісмонді й Прудона розвивалась дрібнобуржуазна Політекономія. Вона відображала інтереси і погляди мілких товаровиробників; не змогла відкрити закони економічного розвитку й тому виявилась безплідною.

Сучасна економічна теорія характеризується більшою кількістю напрямків, шкіл, течій. Основні: 1) Неокласична; 2) кейнсіанська; 3) монетаризм; 4) інституціонально-соціологічна. Вони різняться трактуванням ролі ринку і держави, їх співвідношення і взаємодії в економічному розвитку.

2. Предмет політичної економії.

Політекономія - суспільна наука. Вивчає відносини між людьми в процесі їх виробничо-господарської діяльності. Економічні відносини - відносини 1) з приводу економічного поєднання робітників з засобами виробництва; 2) з приводу організації виробнмчого процесу; 3) з приводу присвоєння й використання результатів виробництва. 

Політекономія здійснює екскурси в інші науки. Зачіпає політичні, ідеологічні відносини, особливо економічну та соціальну політику, психологію, юриспурденцію в галузі господарського та цивільного права. Також стикається з науками, що вивчають техніку і технологію виробництва.

3. Економічна теорія і політична економія.

Між політичною економією, яка є ядром економічної теорії, і економікс можна виокремити основні відмінності:

1. Політична економія більше уваги приділяє з'ясуванню сутності економічних законів, а економікс щодо деяких найбільш фундаментальних понять економічної науки перебуває на рівні поверхових, зовнішніх взаємозалежностей. Так, у центрі логічної системи економікс — категорія ціни, яка зумовлена не витратами суспільно необхідної праці, а витратами виробництва і корисністю речі (що, у свою чергу, визначається оцінкою споживачем корисності товару або послуги, точніше, корисністю останнього екземпляра, який задовольняє найбільш значущу (вагому) потребу). У політичній економії центром логічної системи є категорія вартості, яка визначається насамперед витратами суспільно необхідної праці й лежить в основі ціни товару.

2. Політична економія досліджує причинно-наслідкові зв'язки між економічними явищами і процесами, а економікс лише констатує певні висновки й узагальнення, не прагнучи дослідити їх причини. Такий підхід значною мірою відповідає вимогам позитивної економічної теорії, яка лише констатує факти, але не оцінює їх, а отже, робить зайвими низку фундаментальних економічних категорій (наприклад, економічна ефективність, соціальна ефективність, економічна політика тощо) і непотрібним з'ясування причин економічної кризи, соціальної диференціації суспільства. Основою такого підходу є застаріла позитивістська філософія, яка відкидає категорію «причинність» та заміняє її поняттям «функціональна залежність». Вона вигідна інтересам економічно і політично пануючого класу.

3. Економікс, порівняно з політичною економією значно більше уваги приділяє з'ясуванню відносин між людиною та речами (зокрема, ресурсами). Водночас виробничі відносини між людьми завжди пов'язані з речами, з привласненням матеріальних благ та послуг. У таких двоїстих відносинах відображаються певні сторони діалектичної взаємодії продуктивних сил і виробничих відносин. Так, у процесі праці людина використовує верстати, машини, устаткування, сировину, отже, при цьому виявляється техніко-економічне відношення людини до речей. Економікс більшою мірою вивчає таке відношення, що випливає із самого визначення її предмета.

4. Економікс визначальною сферою суспільного відтворення називає обмін (що уметодології втілюється в міновій концепції), тоді як політична економія — сферу безпосереднього виробництва (а отже, дотримується принципу примату виробництва).

5. Економікс декларує індивідуалізм, приватну власність, відкидає колективні цінності, тоді як економічна теорія — оптимальне поєднання приватних і колективних інтересів, а отже, плюралізм типів і форм власності.

4. Закони, принципи, категорії політичної економії.

Виробничо-господарській діяльності властиві об’єктивні економічні закони. Економічні закони - внутрішні, істотні, стійкі причинно-наслідкові зв’язки і залежності економічних відносин людей. Об’єктивний характер економічних законів обумовлений такими обставинами: 1)виробництво життєвих благ здійснюється на основі і з використанням предметів, законів, сил природи існуючих незалежно від волі і свідомості людей; 2)матеріальною основою життєдіяльності людей є їх безперервний обмін речовин з природою; вони не можуть припинити споживання, як найважливіший компонент цього обміну, а тому не можуть на свій розсуд припинити виробництво, не можуть вільно маніпулювати обсягами і видами вироюництва.

Економічні категорії. Будь-яка галузь наукових знань здійснює типізацію, коасифікацію великої кількості досліджуваних явищ. Результатом цих узагальнень в економічній науці є економічні категорії. Економічна категорія – наукове зібрання понять, яке абстрактно характеризує сутність багатьох однородних, аналогічних економічних явищ. Інструмент наукового пізнання виробничо-господарських явищ і процесів; абстракція, що відображає в науковій свідомості дійсні економічні відносини. Економічні категорії істинні, оскільки існують ті відносини, відображенням яких є.

5. Методи економічних досліджень.

Великий арсенал методів наукових досліджень підрозділяється на дві групи: 1) емпіричні; 2) теоретичні. Емпіричні – полягають у зібранні фактів, врахуванні всіх змін, що відбуваються з ними, в їх групуванні, математико-статистичній обробці. Теоретичні методи є засобом проникнення в глибинну сутність досліджуваних явищ, розкриття законів їх функціонування та розвитку.  В політекономії теоретичні методи полягають головним чином в абстрактних висновках, у висуненні та перевірці гіпотез, гіпотетичному моделюванні економічних процесів. Широко використвується метод абстрагування: відсторонення від другорядних, неістотніх сторін досліджуваного явища з метою виділення першочергових глибинних якостей, що розкривають його сутність. 

Шляхом методу абстракції формуються економічні закони та категорії. Кращим засобом перевірки висунутих гіпотез, сконструйованих моделей є експерименти, тобто відтворення відповідних процесів в лабораторних умовах. В політекономії лабораторні експерименти неможливі, а економічні експерименти досить обмежені. Але в якійсь мірі це компенсується широкими масштабами теоретичних дискусій вчених-економістів, які ведуться в печаті, на конференціях, симпозіумах, а також методом єдності логічного та історисного. При вивченні фактів, висуненні та перевірці гіпотез використовуються методи аналізу та синтезу, індукції та дедукції. 

Аналіз – розложення, розчленування досліджуваного об’єкту на складові частини. Синтез – вивчення предмету в єдності та взаємодії всіх його складових частин, його системної цілісності. Індукція – конструювання узагальнених висновків, теоретичних результатів, економічних законів на основі емпіричних спостережень великої кількості досліджуваних явищ. Дедукція – протилежний рух дослідницької думки від загальних наукових висновків до окремих явищ з метою: 1) наукової оцінки; 2) поглиблення, уточнення, повишення якості спільних наукових висновків, законів. 

6. Функції політичної економії.

Політекономія виконує насамперед пізнавальну функцію. Вона покликана вивчати і пояснювати процеси і явища економічного життя суспільства на основі наукового доказу.      Практична функція політичної економії полягає в тому, щоб допомагати людям зрозуміти наше суспільство: описати, пояснити і спрогнозувати економічний прогрес, наприклад, необхідність переходу до соціально орієнтованої економіки. Віддача від політекономічних досліджень найбільша тоді, коли економічні знання застосовуються в розробці політики, яка спрямована на побудову кращого суспільства. Ця відмінність між теорією науки та її застосуванням на практиці є центральною для сучасної політекономії.    Політична економія виконує також ідеологічну функцію. Багато питань політичної економії мають прямий вихід на ідеологічну сферу, зачіпають ідеологічну боротьбу різних суспільних сил, волю яких виражають відповідні партії. Ідеологічна функція полягає в обґрунтуванні для України вибору відповідної моделі змішаної економічної системи, яка повинна замінити соціалістичну систему радянського зразка.

   Ще одна функція політекономії — методологічна.Політична економія виступає як теоретичний фундамент цілого комплексу економічних наук — галузевих (економіка промисловості, сільського господарства, будівництва, транспорту та ін.) і функціональних (економіка праці, фінанси, грошовий обіг і кредит, економічна статистика). Крім того, низка економічних наук перебувають на стику різних галузей знання — економічна географія, теорія управління (менеджменту), історія народного господарства та ін., для яких політична економія теж є теоретичною основою.

7. Економічний зміст та організаційні форми виробництва. Структура виробництва.

Виробни́цтво — процес створення матеріальних і суспільних благ, необхідних для існування і розвитку. Створюючи певні блага люди вступають у зв'язки і взаємодію – виробничі відносини. Тому виробництво є завжди суспільним.

Процес виробництва за своєю структурою складається з 4-х фаз: власне виробництво; основне виробництво; виробнича інфраструктура; соціальна інфраструктура; розподіл; обмін; споживання.

Матеріальне виробництво є «основним джерелом одержання вихідних даних для відбору змісту професійного навчання, також тим об'єктом, за допомогою якого здійснюється перевірка відповідності змісту навчання вимогам сучасного виробництва»

Структура виробництва: Інфраструктура (Обслуговування): Виробнича інфраструктура (в Україні розвинута недостатньо — 12,5%) - підприємства транспорту

- зв'язку - торгівлі - фінансово-кредитна сфера - інформація - реклама - оптова і роздрібна торгівля…

Соціальна інфраструктура надає нематеріальні послуги, задовольняє духовні та соціальні потреби - охорона здоров'я - освіта

8. Технологічний спосіб виробництва.

Базується на техніко-економічному поєднанні речових і особистих факторів виробництва, комплексі техніко-технологічних відносин між речовими та особистісними елементами продуктивних сил та системи техніко-економічних відносин в цілому. Основними підсистемами технологічного способу виробництва є продуктивні сили та техніко-економічні відносини. Організаційно-економічні відносини проміжні між факторами виробництва (речовими та особистісними) і техніко-економічними відносинами, а також виробничими відносинами (відносинами економічної власності).

9. Фактори виробництва.

Фа́ктори виробни́цтва (англ. factorsofproduction) — ресурси, необхідні для виробництва товарів або 

послуг.

Класичними факторами виробництва єробоча сила (всі розумові та фізичні здібності людей), земля (природні багатства), капітал (наявні, вироблені засоби виробництва, а також фінансовий капітал).Четвертим фактором вважається підприємливість, яка об'єднує попередні три фактори.

У вченнях класиків по-різному ставилися акценти на окремі фактори виробництва. Наприклад, в працях фізіократівтаФрансуа Кенеяк засновника цієї школи земля (природа) була єдиним продуктивним фактором виробництва. Отже, землевласники були єдиним продуктивним класомсуспільства.Адам Смітвважав працю та її поділ основним продуктивним фактором виробництва, оскільки забезпечення товарами та послугами стало з часом краще, проте, якість землі та клімат особливо не змінилися. Такий підхід пояснює такожекономічний ріст. Теорію щодо оцінки вартості продукту на основі праці розвинули пізнішеДавид РікардотаКарл Маркс.Капіталізмвважає капітал найважливішим фактором виробництва.

10. Ефективність виробництва та продуктивність праці.

Ефекти́вність виробни́цтва — найважливіша якісна характеристика господарювання на всіх рівнях.

Під економічною ефективністю виробництва розуміється ступінь використання виробничого потенціалу, що виявляється співвідношенням результатів і витратсуспільного виробництва. Чим вище результат при тих самих витратах, тим швидше він зростає в розрахунку на одиницю витрат суспільно необхідної праці, та чим менше витрат на одиницю корисного ефекту, тим вище ефективність виробництва. Узагальнюючим критерієм економічної ефективності суспільного виробництва виступає рівеньпродуктивності суспільної праці.

Продукти́вність— це показник трудової діяльності працівників. Характеризує кількістьпродукції, виробленої за одиницючасу, або витрати часу навиробництвоодиниці продукції.

ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ – продуктивність виробничої діяльності людини, кількість продукції, яка виробляється за одиницю часу. У гірничій промисловості є чотири методи вимірювання продуктивності праці: натуральний, трудовий, вартісний та умовних одиниць.

11. Поняття суспільного продукту та його структура.

Суспільний продукт є результатом продуктивного функціонування всієї економіки суспільства, усіх його ланок і сторін. За системи товарного виробництва кожен продукт виступає як товар, що має певну натуральну і вартісну форму, а за взаємодії з ринком — ще й ринкову вартість.

Натуральна форма суспільного продукту дає можливість розглядати його структуру за матеріально-речовим характером. За видами матеріальних благ і послуг можна оцінити рівень суспільного поділу праці і диференціації суспільного продукту. Поділ праці веде до того, що кількість видів продукції розширюється. Сьогодні кількість видів продукції вимірюється десятками мільйонів і швидко зростає. Але за всієї різноманітності продукти як корисні блага діляться на дві великі групи: речі і послуги.

Особисті і виробничі послуги — невід’ємна частина суспільного продукту. У зв’язку з цим суспільне виробництво поділяється на дві великі сфери: сферу виробництва матеріальних благ, тобто сферу матеріального виробництва, і сферу послуг, тобто сферу нематеріального виробництва.

Проте першоосновою суспільного продукту є речові блага і продукти харчування, одяг, житло, верстати, комбайни тощо.

12. Визначення необхідного та додаткового продукту.

Необхідний продукт, частина суспільного продукту, виробленого працівниками матеріального виробництва, необхідна для нормального, з точки зору існуючих соціально-економічних умов, відтворення фізичних і духовних здібностей працівника і членів його сім'ї. Час, протягом якого виробляється Н. п., є необхідний робочий час, а праця, витрачена протягом цього часу, — необхідна праця . Розміри Н. п. визначаються як велічиной сукупного суспільного продукту, так і пропорцією, в якій останній ділиться на Н. п. і додатковий продукт. 

Додатковий продукт, частина суспільного продукту, що створюється безпосередніми виробниками у сфері матеріального виробництва понад необхідного продукту . Час, протягом якого виробляється П. п., називається додатковим робочим часом, а праця, витрачена протягом цього часу, — додатковою працею .

13. Економічні потреби суспільства: їх суть та класифікація.

Потреба — це природний потяг людини до визначених умов життя, відсутність яких викликає хибне відчуття і породжує прагнення змінити такий стан речей. Потреби — це спонукальні мотиви рушійних сил, що є об’єктивною основою «ідеальних спонукань» — інтересів, бажань, цілей і т. д.

Загальна класифікація потреб характеризує їх як: базові — повітря, їжа, вода; породжені розвитком цивілізації — наприклад, розваги; першочергові — їжа, одяг, житло; другорядні — дорогоцінні прикраси; матеріальні — засоби виробництва, товари широкого вжитку; нематеріальні — послуги освіти, мистецтва і культури; суспільні — громадський порядок, безпека, охорона навколишнього середовища; колективні — транспорт, відпочинок; фізіологічні — продукти харчування, забезпечення житлом; духовні — розвиток науки і просвітництва, культурний відпочинок; соціальні — умови праці, задоволеність працею, охорона здоров’я, обслуговування.

Потреби також поділяються на економічні і позаекономічні. У свою чергу, економічні потреби містять матеріальні потреби і потреби в цілеспрямованій трудовій діяльності.

За характером задоволення потреби поділяються на особисті, що задовольняються за рахунок предметів особистого споживання і послуг споживчого призначення, і колективні, які складають єдину систему суспільних потреб — сукупність різноманітних видів потреб, зв’язок між ними і механізм їх задоволення.

14. Виробничі можливості суспільства і потреби.

При виробництві продукції завжди постає проблема пов’язана з виробничими можливостями економіки, обмеженістю ресурсів та інше.

Соціальні витрати виробництва суспільних товарів та послуг включають витрати приватних осіб плюс зовнішні витрати, пов’язані з відверненням ресурсів від інших можливостей. У випадку з освітою це суми, що витрачають ті, хто навчаються (навіть якщо навчання безкоштовне, то мають місце витрати на підручники, екіпірування, втрачену зарплату), і альтернативна вартість ресурсів, які суспільство витрачає на освіту. Як правильно зазначають теоретики ринкової економіки, якщо б не було обмеженості ресурсів, то питання, що, як, і для кого виробляти, не становило б проблеми. В таких умовах можна виробляти будь-який товар у потрібній кількості.

Проте закон рідкості зумовлює певну поведінку людей в системі господарювання. Виникає проблема вибору застосування ресурсів. Оскільки використання деяких ресурсів має певні межі, застосування їх виключає можливість одночасного застосування для задоволення ряду потреб. Люди змушені обирати той самий спосіб застосування ресурсів, який вони вважають найбільш раціональним. Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.

У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб, наприклад, з наявної кількості металу виробляти танк або комбайн. Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу чергу. Отже, обмеженість ресурсів ставить дуже складну проблему: проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.

15. Економічні інтереси. Інтереси і потреби.

Економічний інтерес – це реальний, зумовлений відносинами власності та принципом економічної вигоди мотив і стимул соціальних дій щодо задоволення динамічних систем індивідуальних потреб. 

Економічні інтереси можна класифікувати нсамперед за суб’єктами реалізації їх як державні, групові та особисті. В структурі інтересів виділяють виробничі (пов’язані з організацією виробництва) і невиробничі ( пов’язані з задоволенням особистих потреб виробника та його потреб як члена суспільства).

Має місце складне переплетіння, взаємодія економічних інтересів. Значною мірою інтереси виступають як соціальні протилежності.

Взаємодію інтересів та їх функції можна простежити на прикладі їх прояву у сферах виробництва та обміну. У сфері виробництва підприємці та робітники є протилежними сторонами економічних стосунків, проте вони мають спільні інтереси щодо ринку, виступаючи як виробники та споживачі. Не задовольнивши інтереси споживача, виробник не може забезпечити і власні інтереси

Механізм та функції інтересів визначаються насамперед сутністю існуючої економічної системи. 

Економічний інтерес є породженням і соціальним проявом потреби. Інтерес виникає, коли задоволення потреби усвідомлюється як конкретна мета ( максимізація прибутку, привласнення товару, користування або володіння певним товаром). Отже, економічні інтереси – це усвідомлення потреби існування різних суб’єктів господарювання. Генезис інтересу полягає у відборі свідомістю найважливіших потреб для задоволення, реалізації їх.

Економічні інтереси не тотожні потребам, їхньому задоволенню. По-перше, економічні інтереси знаходять своє вираження у поставлених цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб. Потреби і засоби задоволення їх відбивають причину і форму прояву економічних інтересів. По-друге, економічний інтерес завжди виражає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. Наприклад, не може, окрім специфічних випадків, бути інтересом суб’єкта зниження рівня задоволення потреб.

Потреби-інтереси не тільки відображають існуючі відносини, а й самі є першою “цеглиною” в структурі соціально-економічних відносин. 

16. Економічна система: її сутність та структурні елементи.

Система– органічно ціле утворення, що складається з ряду створюючих його частин, закономірно та прочно пов’язаних між собою причинно-наслідковими зв’язками та залежностями. 

Економічна система– зв’язуюча ланка між природною та суспільною системами. При цьому вона різними своїми сторонами входить до складу і природи і суспільства. Всфері економіки функціонують ресурси, науково-технічні, організаційні досягнення, що формуються суспільною системою. Суспільна система формує потреби, якісні та кількісні характеристики продуктів.

Під економічною системою розуміється реальна національна економіка, тобто економіка окремої країни з її внутрішньогалузевою стуктурою, фірмами, підприємствами, сімейними гсподарствами. 

Основні складові частини економічної системи: 1)виробничі сили суспільства, представлені особистими, речовими, соціальними факторами;  2)техніко-економічні відносини; 3)соціально-економічні відносини; 4)господарчий механізм.

Виробничі сили та техніко-економічні відносини утворюють технологічний спосіб виробництва. А технологічний спосіб виробництва разом з соціально-економічними відносинами утворює соціальний або суспільний спосіб виробництва. 

Господарчий механізм-сукупність техніко-економічних, соціально-економічних відносин, юридичних відносин в галузі господарства та громадянського права та економічної політики. 

16. Типи і еволюція економічних систем.

Економічна (господарська) система — це особливим чином упорядкована, скоординована система зв'язку між суб'єктами національної економіки. Виділяють такі основні типи економічних систем: традиційна (натуральне господарство); ринкова; адміністративно-командна (АКС); змішана (ринкова економіка змішаного типу); перехідна. Ринкова економіка – різноманітність форм власності при домінуванні приватної, панування товарно-грошових відносин, свобода підприємництва, конкурентний механізм гсподарювання, матуріальне стимулювання, вільне ціноутворення, регулююча економічна роль держави, особиста свобода, домінування індивідуального інтересу тощо. Адміністративно-командна система заснована на пануванні державної власності, одержавленні народного господарства, відсутності конкуренції, директивному плануванні, неринкових господарських зв’язках, зрівняльному характері розподілу, ігноруванні законів товарно-грошового обігу тощо. Змішана економічна система – різноманітність форм власності та господорювання, якісні зрушення у відносинах приватної власності, конкурентний механізм, значна економічна роль держави, прогнозування соціально-економічних процесів. Перехідна економічна система характерна для країн, які звільнились від недоліків адміністративно-командної системи. В таких умовах трансформаційні проецси відбуваються суперечливо, бурхливо, з гострими соціально- економічними потрясіннями, кризовими явищами. 

16. Сучасні тенденції в розвитку економічних систем.

Тенденції еволюції сучасної економічної системи значною мірою зумовлені закономірностями розвитку кожного з основних елементів цієї системи: продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин економічної власності та господарського механізму.

Тенденції розвитку системи продуктивних сил здебільшого детерміновані особливостями сучасного етапу розгортання НТР, зокрема інформаційної революції. Розвиток техніко-економічних відносин характеризуватиметься поглибленням процесу усуспільнення виробництва та праці, передусім на інтернаціональній основі. Розвиток цих відносин здійснюватиметься переважно внаслідок поглиблення процесу інтернаціоналізації одиничного поділу праці, що разом з іншими формами суспільного поділу праці, а також розвитком спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва та ін. посилюватиме роль безпосередньо суспільної форми виробництва, позаринкових зв'язків.

Еволюція технологічного способу виробництва характеризуватиметься зростанням автоматизації виробничих процесів, розвитком так званих безлюдних підприємств, все більшого застосування принципово нових немеханічних форм матерії — фізичної, хімічної, біологічної. Все помітнішу роль відіграватиме освоєння космічного простору.

У структурі господарського механізму визначальним залишиться державне регулювання, програмування та прогнозування економіки. Роль цього елемента може зрости внаслідок загострення екологічної кризи. Залежно від ступеня її поглиблення дедалі актуальнішим буде питання про створення єдиного планетарного уряду, глобального (у масштабі всієї Землі) макроекономічного регулювання процесів відтворення.

Серед рушійних сил соціально-економічного прогресу все вагомішу роль відіграватимуть суперечності між досягнутим рівнем виробництва і зрослими соціальними та духовними потребами за одночасного послаблення ролі економічних потреб.

Отже, сучасна економічна система все більше наповнюватиметься елементами соціалістичного змісту, посиленням ролі і місця в ній осіб найманої праці.

16. Формаційний і цивілізаційний підходи до типізації економічних систем.

Формаційний підхід був розроблений К. Марксом і його послідовниками. Суть його полягає в тому, що продуктивні сили суспільства у сукупності з виробничими відносинами становлять певний спосіб виробництва, а спосіб виробництва у поєднанні з політичною надбудовою суспільства — соціально-економічну формацію. Основоположним економічним ядром кожного способу виробництва, а відповідно і формації, є панівна форма власності, оскільки саме вона визначає спосіб поєднання працівника із засобами виробництва.

Формаційний підхід передбачає, що розвиток людського суспільства відбувається як послідовна зміна одного способу виробництва іншим:

— первіснообщинний;

— рабовласницький;

— феодальний;

— капіталістичний;

— комуністичний.

Цивілізація — історично конкретний стан суспільства, який характеризується досягнутим рівнем продуктивних сил, особливою формою виробництва і відповідною духовною культурою.

В основу цивілізаційного підходу покладено такі принципи:

1) багатовимірності аналізу економічних систем;

2) природної еволюційної поступовості історичного процесу;

3) відмови від класових, конфронтаційних оцінок змісту і цілей системи;

4) пізнання системи в єдності її економічних і соціокультурних елементів;

5) посилення ролі людського фактора у суспільному розвитку, визнання світової історії як єдиного планетарного цілого

Епоха цивілізації, у свою чергу, класифікується поетапно у горизонтальному і вертикальному аспектах (рис. Горизонтальний аспект характеризує співіснування і взаємодію неоднорідних за своїм змістом локальних цивілізацій окремих країн і народів, що розвивалися в історично визначені періоди часу.

Вертикальний аспект відбиває розвиток цивілізації у широкому розумінні цього слова: історичну еволюцію суспільства, його поступальний рух від одного ступеня зрілості до іншого — вищого. Йому притаманна логіка всесвітнього суспільно-історичного прогресу людства.

Сучасні дослідження розвитку суспільства визначають сім цивілізацій:

1. Неолітична — 7—4 тисячоліття до н. е.

2. Східнорабовласницька — 3—1 тисячоліття до н. е.

3. Антична — VII ст. до н. е. — VI ст. н. е.

4. Ранньофеодальна — VII—XIII ст.

5. Передіндустріальна — XIV—XVIII ст.

6. Індустріальна — 60-ті роки XVII ст. — 50-ті роки XX ст.

7. Постіндустріальна — починаючи з 60-х років XX ст.

У доіндустріальному суспільстві переважають сільське господарство і ручна праця.

В індустріальному суспільстві провідну роль відігравало велике механізоване промислове виробництво.

У постіндустріальному суспільстві домінують принципово нові види техніки і технологій, посилюється творчий характер праці, набувають дедалі більшої ваги потреби творчої самореалізації особистості, на перший план висуваються сфера послуг, наука, освіта, інформатика, духовні блага тощо.

16. Власність як економічна категорія. Структура власності, її типи, види і форми.

Власність – належність речей, матеріальних і духовних цінностей певним особам, юридичне парво на таку незалежність і економічні відносини між людьми з приводу належності, розподілу і перерозподілу об’єктів власності. Економічна власність має кількісну і якісну сторони. Кількісна означає певну сукупність матеріальних благ, різноманітних об’єктів власності. Якісна виражає систему виробничих відносин між людьми з приводу привласнення об’ктів в усіх сферах суспільного відтворення

Соціальний аспект власності розкриває процес утворення і розвитку класів, соц.. груп і взаємодію між ними залежно від відношення до засобів виробництва, способів отримання певної частки сусп. багатства.

Політичний аспект власності характеризує наявність впливу на політику держави залежно від привласнення засобів виробництва, інших об’єктів власності

Психологічний аспект власності відображає наявність почуття господаря у прац. або його відсутність, ставлення до власності як до своєї або чужої

Національний аспект власності характеризує наявність або відсутність різноманітних об’єктів власностіу руках нації, народу.

Типи власності:

Приватна характеризується тим, що засоби виробництва, вироблений продукт належить приватним особам. За видом – трудова\нетрудова. Існує в таких формах: приватнокапіталістична, індивідуальна, сімейна, дрібнотоварна, інтелектуальна

Суспільна – притаманне спільне привласнення засобів виробництва і виробленого продукту, її можна розглядати у 2 видах: власність народу, власність окремих колективів. Існує в таких формах: державна(усього народу, комунальна, муніципальна); колективна(акціонерна, кооперативна, власність товариств).

16. Власність на засоби виробництва.

Власність на засоби виробництва – привласнення різними суб'єктами власності (індивідом, державою та ін.) засобів виробництва в усіх сферах суспільного відтворення (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). У безпосередньому виробництві власність на засоби виробництва за капіталізму здійснюється в процесі праці й виражається в таких категоріях, як вартість, постійний капітал, основний капітал, технологічне підкорення праці капіталом, органічна будова капіталу та ін., у сфері обміну – через механізм цін на засоби та предмети праці у сфері оптової та роздрібної торгівлі. Тому основними категоріями, в яких виражається цей процес, є оптова ціна підприємства, оптова ціна промисловості, роздрібна ціна, податок на додану вартість тощо.

У сфері розподілу власність на засоби виробництва здійснюється через надання податкових пільг, кредитів, лізинг тощо. У сфері споживання (в даному разі виробничого) процес привласнення засобів виробництва виражається в таких категоріях, як робочий час, фонд амортизації, фізичне та моральне зношування тощо. Тому власність на засоби виробництва щодо системного підходу є не окремим виробничим відношенням (навіть якщо його називати основним), а певною підсистемою таких відношень. Основним виробничим відношенням є лише власність на засоби виробництва у сфері безпосереднього виробництва. Особливістю власності на засоби виробництва є й те, що продукт праці у формі засобів виробництва, будучи проданим на ринку, з рядового товару перетворюється на фактор виробництва й перестає бути товаром в загальному значенні. Він сам уже бере участь у виготовленні товарів. Через це власність на засоби виробництва перетворюється на власність як фактор виробництва, є економічною основою їх відтворення, причому в такій формі, як цього вимагає досягнутий рівень розвитку науки й техніки. А тому форма власності на засоби виробництва визначається передусім рівнем розвитку і формою функціонування продуктивних сил суспільства. Так, за умови існування таких засобів виробництва, які призначені для індивідуального використання й забезпечення існування людини (сім'ї), утворюється індивідуальна приватна власність на засоби виробництва, бо в рух їх приводить окремий виробник-індивід, а приватна – бо привласнення цих засобів виробництва здійснює безпосередньо окремий виробник, який їх створив або обміняв на свої продукти праці. Отже, така приватна власність за своєю суттю є власністю трудовою індивідуальна і приватна власність у цьому разі збігаються і часто вживаються як синоніми. А єдність засобів виробництва і робочої сили перетворює її на власність виробничої одиниці. 

16. Об’єкти власності. Права власності.

Пра́во вла́сності (в об'єктивному розумінні) – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і у своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

Право власності охоплює правові норми, які закріплюють і охороняють стан приналежності матеріальних благ конкретним особам. Власність характеризується наявністю такої влади особи над річчю, яка визнана суспільством і регламентована соціальними норми. Оскільки влада над річчю неможлива без того, щоб інші особи, невласники речі, ставилися до неї як до чужої, власність означає відношення між людьми з приводу речей. Всі інші особи, невласники, зобов’язані утримуватися від будь-яких зазіхань на чужу річ і на волю власника мати цю річ. Таким чином, власність це суспільні відносини, які характеризуються двома основними ознаками: вони виникають з приводу речей, мають вольовий зміст.

Власність в економічному розумінні – це економічне панування суб’єкта над об’єктом, що належить йому, використання суб’єктом цих об’єктів своєю владою й у власних інтересах.

Об’єктами права власності може бути будь-яке майно, що становить певну цінність. Чинною Конституцією України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.Розрізняють власність народу України, приватну власність, колективну власність, державну та комунальну власність.

16. Товарне виробництво та його форми організації.

Това́рне виробни́цтво — виробництво, в якому продуктипраціпризначаються не для власногоспоживання, а для обміну черезринокшляхомкупівлі-продажу.

Товарне виробництво — така система організаційно-економічних відносин, за якої корисні продукти створюються для їхнього продажуна ринку. Система товарного виробництва має три найважливіші специфічні ознаки:відкрите господарство; розподіл праці; непрямі зв'язки.

Ці ознаки визначають відповіді на основні проблеми будь-якої економічної системи: що створювати, як застосовувати для цього фактори виробництва і для кого призначаються вироблені продукти.

Розрізняють просте йрозвинуте або капіталістичне товарне виробництво (рис. 1.10). Просте товарне виробництво базується на особистій праці власника засобів виробництва. Воно дрібне за своїми розмірами. У формі товару тут виступають лише речові фактори виробництва та готовий продукт. Прагнення простого товаровиробника виробляти більше продукції для продажу на ринку прискорювало процес розшарування виробників, що призводило до збагачення одних і зубожіння інших. І ніякі сили не могли зупинити цей закономірний процес.

Сучасне товарне виробництво характеризується:

1) поглибленням суспільного поділу праці, розвитком колективного виробництва і колективних форм власності;

2) розширенням форм економічних зв'язків (контракти, замовлення, кооперація праці);

3) державним регулюванням виробництва. Держава регулює грошову систему, фінанси і кредитні відносини;

4) посиленням взаємозалежності товаровиробників;

5) значним розширенням державного виробництва товарів і послуг.

16. Товар та його властивості.

Товар - це продукт праці, це річ, яка задовольняє будь-які потреби людини та призначена для обміну, продажу на ринку. 

У товарного продукта 2 начала: 1) природнє \ з речовин природи\; 2) суспільне у зв’язку з призначеністю товару для обміну. 

Відповідно товар володіє двома властивостями: 1) споживчя вартість; 2) вартість. Споживча вартість—це корисність речі, її здатність задовольнити будь-які людсбкі потреби. Не є товаром дані природою і не створені людською працею; створені людською працею для споживання іншими людьми, але що поступає в їх розпорядження прямо чи безпосередньо без обміну або через обмін, коли вони покинули сферу обміну та знаходяться в сфері споживання. Якістю товару є суспільно-споживча вартість – це також споживча вартість, яка: 1-має корисність,-створена не для влсного споживання,а для обміну на ринку, 2-вона створена в кількості та структурі суспільної потреби; 3-це споживча вартість не лише окремих речей,а всієї маси речей даного роду, призначена для продажу в зіставлення з потребою їх в суспільстві. Мінова вартість товару—це кількісне співідношення, пропорція в якій даний товар обмінений на інший товар. Кожний товар має декілька мінових вартостей. Абстрагування від природніх якостей товарів показує, что спільним для всіх товарів і основою є те, що всі товари-продукти, згустки кристали людської праці. Втілена в товарах суспільна праця образує вартість тавару.

16. Функціонування товарного виробництва та його закони.

Функціонування товарного господарства органічно пов’язане з приватною власністю на ресурси, а також з використанням системи ринків і цін для координації економічної діяльності й управління нею. В такій господарській системі поведінка кожного її учасника мотивується його особистими, егоїстичними інтересами: кожна економічна одиниця намагається максимізувати свій дохід на основі індивідуального прийняття рішення. Ринок функціонує як механізм, завдяки якому індивідуальні рішення і потреби стають гласними і координуються. За товарної форми господарювання існує безліч самостійно діючих покупців і продавців кожного продукту і ресурсу. Як наслідок, економічна влада широко розосереджена. Велику роль у функціонуванні товарного господарства відіграють такі закони виробництва, обміну, як: закон вартості; закони попиту і пропонування; закони грошового обігу. закон конкуренції

16. Суть грошей. Функції грошей. Грошовий обіг та його закони.

Гроші – особливий товар, який виконує роль загального еквівалента, виступає посередником в обміні товарів і послуг. Найбільш повно суть грошей виявляється утих функціях, які вони виконують.

Традиційно визначають 5 функцій, виконуваних грошима:

міра вартості;

засіб обігу;

засіб нагромадження та утворення скарбів;

засіб платежу;

світові гроші.

Гроші за своєю сутністю — це загальний еквівалент.

Грошовий обіг — неперервний рух грошей у сфері обігу, їх функціонування як засобу обігу і платежу. Грошовий обіг здійснюється вготівковій та безготівковій формах.

Готівкові гроші – це банкноти, білети державної скарбниці. Та монети

Безготівкові гроші – це засоби на рахунках у банках, різноманітні депозити у банках, депозитні сертифікати, державні цінні папери. Закон грошового обігу полягає у дотриманні в обігу необхідної кількості грошей, це закон кількості грошей в обігу. Кількість грошей, яка перебуває в обігу, не може бути необмеженою, оскільки для реалізації товарів, що надійшли в сферу обігу, слід чітко визначити кількість грошей. Чим більша сума цін товарів, тим більше грошей необхідно для їхньої реалізації. Тут існує пряма залежність. Другим важливим елементом є швидкість обігу грошей, оскільки гроші весь час повертаються в обіг. І чим швидше кожна грошова одиниця здійснює свій оборот, тим менше потрібно грошей. Тут існує зворотна залежність. На кількість грошей, які потрібні для сфери обігу, значно впливає функція грошей як засіб платежу

У міру розвитку ринку, розширення і поглиблення грошових відносин ускладнювалися вимоги з боку ринку до грошей. У відповідь на це гроші змінювали свою форму.

16. Грошові реформи. Гроші, ціна та інфляція.

Інфляція— це порушення грошового обігу, що виявляється у переповненні грішми сфери обігу. Це явище знаходить свій вияв у знецінюванні грошей. Ціна — фундаментальна економічна категорія, яка означає кількість грошей, за яку продавець згоден продати, а покупець готовий купити одиницю товару. Ціна певної кількості товару складає його вартість, тому правомірно говорити про ціну як грошову вартість одиниці товару. рошові реформи, що проводились в різні часи в багатьох країнах, значно відрізнялися за своїми цілями, глибиною реформування діючих грошових систем, методами стабілізації валют, підготовчими заходами тощо. Їх можна класифікувати наступним чином:

1 створення нової грошової системи. Ці реформи проводилися при переході, від біметалізму до золотого монометалізму, від останнього до системи паперово-грошового обігу чи кредитного обігу в умовах створення нових держав, як це мало місце в період падіння колоніальних імперій чи після виходу окремих республік зі складу колишнього СРСР.

2 часткова зміна грошової системи, коли реформуються окремі її елементи: назва і величина грошової одиниці, види грошових знаків, порядок їх емісії і характер забезпечення тощо.

3 проведення спеціальних стабілізаційних заходів з метою отримання інфляції чи подолання її наслідків.

Грошова реформа — це проведення деномінації грошей, вилучення з обігу знецінених паперових грошей, випуск нових грошових одиниць, зміна їх золотого вмісту з метою зміцнення грошової системи.

Мета грошової реформи — це надання національній валюті характеру справді єдиного законного платіжного засобу та суттєвого підвищення її купівельної спроможності й конвертованості.

Грошові реформи необхідні у випадках:

зміни державних устроїв;

глибоких економічних криз фінансової системи;

економічних потрясінь, коли гроші перестають виконувати свої функції;

поглиблення дефіциту бюджету та інфляційних процесів;

падіння ролі грошей, розрахунків, кредиту.

Класифікація грошових реформ

За глибиною проведення:

повні (структурні) ─ створення нової країни, зміна виду грошо¬вої системи тощо;

реформи часткового типу.

За характером обміну старих грошей на нові:

формальні — грошова одиниця країни змінює тільки вигляд та захист;

конфіскаційні («шокові») — існують обмеження на кількість обмінюваних коштів, на форми грошей, які можуть підлягати обміну (наприклад, обмінюється тільки готівка, а банківські вклади — ні).

консервативні — нова грошова одиниця, розширюючи сферу свого функціонального застосування, витискає старі гроші поступово. У результаті протягом певного часу, коли в обігу знаходяться дві грошові одиниці — стара й нова, відбувається відповідна сегментація сфери грошового обігу.

За строками проведення:

одномоментні грошові реформи — проводяться за один раз, обмінювання грошової одиниці здійснюється за 10-15 днів;

паралельні — обмін триває кілька років, валюту вилучають з обігу поступово.

Методи проведення грошових реформ

У процесі грошових реформ можуть застосовуватись такі методи: дефляція, деномінація, нуліфікація, девальвація, ревальвація.

Дефляція — процес призупинення або стримування темпів зростання грошової маси в обігу. За своїм змістом і наслідками дефляція є складовою частиною антиінфляційної програми.

Деномінація — укрупнення грошової одиниці країни без зміни її найменування, що проводиться з метою полегшення грошового обігу і надання більшої повноцінності грошам. При цьому змінюється масштаб цін, кількість грошей в обігу скорочується, а величина грошової одиниці збільшується.

Нуліфікація — оголошення державою знецінених грошових знаків недійсними.

Девальвація — знецінення національної грошової одиниці порівняно з іноземною валютою чи міжнародними валютно-розрахунковими одиницями. Проявляється вона у підвищенні валютних курсів іноземних валют щодо національної валюти.

Ревальвація — підвищення курсу вартості національної валюти щодо іноземних чи міжнародних валют.

16. Виникнення і розвиток грошових відносин.

Гроші в першому уявленні являють собою товар особливого роду, здатний обмінюватись на всі інші товари, а отже гроші – це загальний товарний еквівалент. Основною формою отримання грошей є виручка від продажу товарів, а беруться вони для здійснення покупок. Тому гроші є посередником в обміні товарів. Спочатку, коли продукти праці лише починали отримувати товарну форму, коло товарів було досить обмежене і товари обмінювались безпосередньо Т-Т. потім такий обмін став майже неможливим через збільшення кількості товарів. В таких умовах безпосередній обмін товарів трансформується в опосередкований обмін Т-Тек.-Т. при цьому роль товарного еквівалента могли виконувати лише такі товари, які користувались найбільшим попитом. В різні часи і в різних місцях товарним еквівалентом виступало зерно, скот, шкіри, сіль, залізо, серебро, золото. Это уже были локальные , региональные или временные деньги. Гроші за їх глибинною сутністю – це відокремлений від товару образ його вартості. Гроші як вартість – це засіб та міра здійснення торгових відносин між товаровиробниками. З виникненням грошей обмін почав здійснюватись за схемою Т-Г-Т. таким чином і виникають грошові відносини, з розвитком яких виникають такі грошові знаки, як паперові та монетні еквіваленти. 

16. Інституціональні основи ринкової економіки. Визначення ринку. Функції ринку.

Ринкова економіка за своїм соціально-економічним змістом є капіталістичною економікою; вона базується на капіталістичному способі виробництва. Капіталістична економічна формація охоплює такі інститути і принципи:

1 приватну власність;

2 клас капіталістів, власників засобів виробництва;

3 клас найманих працівників — робітників, інженерів і техніків, менеджерів, науковців;

4 клас найманих працівників — робітників, інженерів і техніків, менеджерів, науковців;

5 особистий інтерес як головний мотив вибору;

6 конкуренцію;

7 опору на систему цін або ринкову систему;

8 обмежену роль держави.

Ринок – це сукупність відносин актів купівлі-продажу товарів і послуг; спосіб взаємодії виробників і споживачів, заснований на децентралізованому, безособовому механізмі цінових сигналів. Він є механізмом розподілу товарів і послуг між членами суспільства шляхом добровільного обміну.

Функції ринку

Регулююча: ринок, як регулятор виробництва, через механізм ринкових законів встановлює необхідні пропорції відтворення; завдяки цінам ринок стимулює впровадження досягнень науки та техніки у виробництво — це сприяє розширенню асортименту товарів та послуг;

Стимулююча — ринок спонукає виробників товарів до зниження витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів;

Розподільча — доходи споживачів і виробників у ринковій економіці диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства за доходами.

Алокаційна — ринок забезпечує виробництво оптимальної кількості товарів і послуг за допомогою найефективнішої комбінації ресурсів.

Інтеграційна — ринок об'єднує суб'єктів економічної системи в одне, сприяючи формуванню єдиного економічного простору як у межах окремої держави, так і в межах світової економіки.

Інформаційна: саме ринок дає об'єктивну інформацію про те, які товари мають попит; кожна фірма може регулювати власне виробництво.

Посередницька — ринок виступає посередником між виробником і споживачем.

Сануюча (оздоровча): ринок очищує суспільне виробництво від економічно слабких та не життєздатних господарських одиниць.

16. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.

Попит – це кількість товарів, яку споживачі спроможні купити за певними цінами протягом певного періоду часу. Закон попиту: при зниженні ціни на одиницю продукції у споживачів виникає бажання купити її в більшій кількості і навпаки – підвищення ціни викликає скорочення попиту. Нецінові фактори попиту: рівень доходів у суспільстві: розміри ринку;: мода, сезонність;: наявність товарів-субститутів замінників;: інфляційні очікування.

Пропозиція – це кількість товарів, яку фірми згодні продати за певним рівнем цін протягом певного періоду часу. Закон пропозиції: із зростанням ціни на товар фірми згодні продати його в більшій кількості і навпаки – із зниженням ціни кількість товаріу, яку пропонують для продажу зменшується. Закон пропозиції: виробники бажають продати більшу кількість продукції по більш високим цінам, ніж по низьким. Нецінові фактори пропозиції: зміна цін на сировину ресурси кількість продавців на певному ринку зміна рівня технології виробництва державне вручання податки, дотації ціни на інші товари Стан ринкової рівноваги визначається шляхом співставлення попиту і пропозиції. Ринкова рівновага – цетакий стан ринку, коли попит на товар дорівнює його пропозиції, тобто, продавці і покупці товару дійшли до компромісного рішення щодо ціни товарузгодні з нею. Рівноважна ціна – ціна, при якій попит і пропозиція співпадають. Це єдина стійка ціна на даному ринку, хоча вона може змінюватися під впливом ріноманітних нецінових чинників.

16. Конкуренція та її суть. Функції та форми конкуренції.

Конкуренція – це економічне суперництво між відокремленими товаровиробниками, щодо задоволення інтересів пов’язаних з продажем продукції одним і тим же споживачам. Ф-ії конкуренції:

мотивації,

регулююча,

стимулююча,

контролююча.

Види конкуренції:

1 Досконала;

2 Недосконала: монополія, олігополія.

За формами конкуренції економічна теорія виділяє чотири моделі ринку:

1 чиста конкуренція;

2 монополістична конкуренція;

3 олігополія

4 чиста монополія.

16. Принципи класифікації ринків.

 Сучасний ринок є складним, полісистемним утворенням. Пізнати ринок неможливо без глибокого аналізу його структури, тобто елементів, з яких він складається і які взаємодіють між собою. Ринок розмежовують на різні елементи (сектори або сегменти) за такими критеріями: економічне призначення об’єктів ринкових відносин; ступінь зрілості ринкових відносин; відповідність окремих ринків чинному законодавству; територіально-адміністративна ознака. У цій темі ми розглядаємо класифікацію ринків, головним чином, за економічним призначенням об’єктів ринкових відносин.    За цим критерієм складовими елементами ринку є: 1) ринок предметів споживання; 2) ринок виробничих ресурсів — землі, робочої сили і засобів виробництва; 3) ринок капіталів (капітальних благ); 4) ринок фінансово-кредитних ресурсів; 5) фондовий ринок; 6) ринок науково-технічних розробок та інформації. У даній темі перші три названі сегменти є визначальними, вони становлять матеріальну базу ринкових відносин.

16. Поняття та основні риси інфраструктури ринку.

Початково поняття "інфраструктура” означало певну сукупність об’єктів і споруд, які забезпечували функціонування збройних сил. Пізніше, це поняття почали уживати для характеристики галузей, які зaбeзпeчyють розвиток матеріального виробництва. Поняття „інфраструктура” походить від латинських слів „інфра” – нижче, „структура” – будова.

У „Сучасному економічному словнику” інфраструктура розглядається як „сукупність галузей, підприємств і організацій, що входять до цих галузей, видів їх діяльності, покликаних забезпечувати, створювати умови для нормального функціонування виробництва й обігу товарів, а також життєдіяльності людей”. 

Інфраструктура розвивається у певних суспільних формах. Такими формами, передусім, є окремі (державна, приватна і колективна) та змішані типи власності, що утворюються внаслідок поєднання двох або більше типів власності. Якщо йдеться про інфраструктуру за умов капіталістичного способу виробництва, то суспільною формою діяльності людей у базових галузях, що формують економічну інфраструктуру, є, передусім, відносини економічної власності між власниками об'єктів інфраструктури. Капіталістичну інфраструктуру можна визначити як сукупність базових галузей (або матеріальну основу економічної системи) та сукупність економічних відносин (передусім, відносин економічної власності), що виникають і розвиваються у процесі діяльності людей щодо використання об’єктів інфраструктури та привласнення умов і результатів такої діяльності, а також державного регулювання цих галузей. 

Функціями інфраструктури є:  Постачання різних видів ресурсів (матеріальних, трудових, фінансових, інформаційних) між функціонуючими підприємствами та організаціями, виробниками і споживачами.

Купівля-продаж різноманітних товарів.

Забезпечення інформацією учасників ринку.

Підвищення ефективності роботи суб’єктів ринкових відносин внаслідок їх спеціалізації.

Організаційно-правове оформ­лення регульованих ринкових відносин.

Відображення економічної кон’юнктури загалом, найважливіших видів ринку зокрема.

Сприяння процесу державного регулювання економіки та контролю над ринковими процесами.

16. Позичковий капітал. Банки їх роль та функції.

Позичковий капітал — грошовий капітал, який надається в позику та приносить власнику дохід у вигляді процентів від позики.Джерела утворення: грошові капітали;капітали рантьє (грошові капіталісти);грошові заощадження і прибутки різних класів капіталістичного суспільства.

Ба́нк — кредитно-фінансова установа, яка здійснює грошові розрахунки, акумулює грошові кошти та інші цінності, надає кредити та здійснює послуги за фінансовими операціями.

Основними функціями банків є:

-перетворення тимчасово вільних фінансових коштів в капітал;

-посередництво в кредиті;

-посередництво в платежах

-створення кредитних засобів обігу.

16. Суть кредиту та його форми. Банківський прибуток.

Кредит — це суспільні відносини, що виникають між економічними суб 'єктами у зв 'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах зворотності, платності та добровільності. Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.

Прибуток  банку це різниця між валовими доходами  банку  тавитратами.  Основу доходів сучасних комерційних банків  становлятькредитні  операції,  які повинні 

розглядатися  в  першу  чергу  якджерело  отримання  банком  коштів. Не  менш  важливою  статтею  єпроценти  за  користування кредитами. Як  фінансові  

посередники,банки  здійснюють  перерозподіл  коштів  між  тими,  у  кого  вонививільнилися, і тими, хто їх тимчасово потребує.

Другим  моментом отримання банками доходів від операцій  ізіноземною  валютою в умовах інфляції є постійний попит на  неї  фізичних і юридичних осіб з 

метою збереження власних заощаджень  відобезцінювання. Доходи надходять як у вигляді комісійних, так  і  уформі  курсової  різниці. 

 Дохід  банку  від  кредитних  операцій  складається  із   сумотриманих  процентів за усіма формами наданих кредитів. При  цьомуосновним  фактором,  який  

впливає  на  суму отриманих  кредитнихпроцентів і відповідно доходів, є позичковий процент, зафіксованийs кожному кредитному договорі.