Teoriya_D_i_P

1.Поняття і види юриспруденції.

Юриспруденція, юридична наука, правознавство (лат. Jurisprudencia — праворозсудливість, лат. juris-prudentia — правознавство) — комплексна суспільна наука, система знань про об'єктивні закономірності (необхідності) і випадковості виникнення, розвитку і функціонування права і держави в їхній структурній єдності, їхнє місце і роль у суспільному житті. Історично як самостійна галузь суспільствознавства юриспруденція виникла в Стародавньому Римі: наприкінці IV — початку III ст. до н. е. з'явився термін «юриспруденція», а до початку I століття до н. е. відбулося її оформлення як системи володіння навичками професійно-юридичної майстерності. Наприкінці середніх віків юриспруденція розвивається вже в якості зведеної наукової дисципліни.

Юриспруденцію можна розглядати як науку і навчальну дисципліну. В тому чи іншому значенні в юриспруденції розрізняють такі основні види (групи) дисциплін:

1)теоретико-історичні (синтезуючі): теорія права і держави, історія права і держави - загальна і вітчизняна, історія вчень про право і державу, а також суміжні з ними дисципліни - філософія права, соціологія права, етнологія права, юридична герменевтика та ін.;

2)галузеві (базові): конституційне право, цивільне право, кримінальне право, адміністративне право, цивільно-процесуальне право, кримінально-процесуальне право та ін., які вивчають і пояснюють нормативний зміст галузей права;

3)міжгалузеві: повітряне право, аграрне право, транспортне право, митне право та ін., що тісно

пов'язані з галузевими, виникли на стику кількох галузей права, проте мають самостійний предмет вивчення;

4)прикладні: кримінологія, криміналістика, судова медицина, судова психіатрія, судова бухгалтерія, правова статистика, оперативно-розшукова діяльність та ін. Для вирішення правових питань ці дисципліни використовують положення і висновки суміжних юридичних дисциплін, а також гуманітарних (історії, політології, соціології та ін.) і природничих наук (фізики, хімії, біології, медицини та ін.);

5)організаційні: вивчають організацію та діяльність державних органів (державне будівництво), органів місцевого самоврядування (організація місцевого самоврядування), судових і правоохоронних органів (прокурорський нагляд, організація правосуддя, правоохоронні органи тощо).

6)зарубіжні порівняльного характеру: конституційне право зарубіжних країн (порівняльне конституціознавство), порівняльне правознавство (правові системи світу) та ін. Загальне порівняльне правознавство (юридична компаративістика) може бути віднесено до теоретико-історичних наук (першого блоку юридичних дисциплін) як їх відносно самостійна частина;

7)міжнародні: публічне міжнародне право, приватне міжнародне право, консульське і дипломатичне право, європейське право та ін. Теорія права і держави має певні відмінності від історії права і держави та історії вчень про право і державу (хоч вони і належать до однієї групи теоретикоісторичних дисциплін).

2. Держава і право як об’єкт і предмет юридичної науки

Об'єктами юридичної науки є держава і право — фактично два об'єкти. Проте юриспруденція, як і кожна наука, має один предмет вивчення.

Вихідним для визначення поняття юриспруденції є право, що включає у себе правове поняття держави. Держава і право пізнаються і досліджуються як складові моменти єдиного об'єкта юридичної науки. В основу їх вивчення покладено один принцип і критерій юридичності, що конкретизується в окремих сферах і напрямках юридичного пізнання держави і права. Ця конкретизація присутня в усіх

окремих визначеннях і характеристиках держави і права, у системі понять юридичної науки в цілому та окремих юридичних наук.

Предмет юридичної науки — об'єктивні властивості права і держави в їх поняттєво-юридичному розумінні та вираженні, загальні та окремі закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній багатоманітності.

Якщо предмет юридичної науки — це поняття права в усіх аспектах його теоретико-пізнавального прояву і вираження, то предмет кожної окремої юридичної науки — якийсь певний елемент юридичної дійсності.

3. Предмет теорії права та держави і його зміст

Теорія права і держави - фундаментальна юридична наука, що є системою наукових знань про визначальні загальні закономірності становлення, оформлення, функціонування права і держави (як юридичного явища) та про відправні типові юридичні поняття і категорії, через які розкриваються об'єктивні властивості праводержавних явищ і процесів.

Завдання вивчення теорії права і держави як юридичної дисципліни полягають в оволодінні її предметом, який становлять:

o загальні закономірності становлення, оформлення і функціонування праводержавних явищ і процесів;

o методологія та юридичний понятійно-категоріальний апарат;

o об'єктивні властивості праводержавних явищ, процесів, форм в Україні і їх порівняльні аспекти в інших країнах світу.

4.Основні завдання функції теорії права та держави

Завданнями теорії права і держави як юридичної дисципліни є такі'.

-розвинути абстрактне юридичне мислення майбутнього юриста завдяки засвоєнню загальновизначальних закономірностей становлення, формування і функціонування права і держави, які є предметом цієї науки;

-здобути узагальнені систематизовані знання про структурування і розвиток правових і державних явищ та процесів, методів їх пізнання;

-оволодіти понятійно-категоріальним апаратом і вміти вільно оперувати загальною юридичною термінологією, спиратися на неї у подальшому навчанні і практиці;

-сприймати право як універсальний регулятор суспільних відносин, за допомогою якого можна

розв'язувати конфлікти, досягати компромісів, реалізовувати права і свободи людини, притягувати до відповідальності у разі їх порушення;

-орієнтуватися в національному законодавстві, знати основні кодекси, закони і підзаконні акти, їх структури, суб'єктів їх видання;

-набути навичок правильно використовувати права, виконувати обов'язки, додержуватися заборон;

-розвивати уміння тлумачити приписи законів та інших нормативно-правових актів та застосовувати їх до конкретних ситуацій тощо.

-метафізичний - полягає у вивченні праводержавних явищ і процесів у статиці і "зсередини", в усуненні будь-якого впливу на них (Г. Кельзен);

-системний - передбачає пізнання права, держави, праводержавних явищ як складних, різнобічних систем, що складаються з взаємозв'язаних елементів, які утворюють їх незмінну структуру і забезпечують її цілісність. Наприклад, норма права зі своєю структурою (гіпотеза, санкція, диспозиція) є елементом структури системи права, а система права (галузь права, інститут права, норма права) - компонентом правової системи. Правова система, в свою чергу, має свою, більш складну структуру (законодавство, правовідносини, правозастосування, правосвідомість тощо);

-синергетичний - трактує розвиток складних соціальних систем (право, громадянське суспільство, правова система і т.п.) не як плавний перехід із одного упорядкованого стану до іншого, а як постійну зміну хаосу і порядку, у ході якої відбувається самоорганізація систем; разом із закономірними причинно-наслідковими зв'язками враховує випадкові зв'язки, що виникають у процесі самоорганізації різних систем, їх взаємодії з "навколишнім середовищем". Синергетичний підхід сприяє виявленню нелінійності процесів розвитку праводержавних явищ, пізнанню їх у ракурсі зіткнень організованих і самоорганізованих процесів, інтересів, поглядів;

-аксіологічний - спирається на ідеї, цінності і дає можливість з'ясувати якості та властивості праводержавних явищ і процесів, здатних задовольнити потреби окремої особи і певного суспільства, а також ідеї та спонукання у вигляді норми й ідеалу; створює такі ідеї і цінності, які можуть наказати перейти до дій. Цей підхід перебуває у зв'язку з ідейним конструюванням (моделюванням) права і держави. У силу неоднорідності і наявності трьох рівнів (філософський; психолого-антропологічний, оцінний), аксіологічний підхід є проміжним між філософським і науковим. Він не вимагає соціальноісторичного аналізу дійсності, звернений на пізнання проявів сутності права і держави, може застосовуватися до будь-якої праводержавної проблеми, особливо якщо вона має на меті розкрити ціннісну природу права й ідейно-ціннісні установки держави, а також здійснити багатофакторний аналіз правової реальності;

-інституціональний - передбачає пізнання правової реальності через інститути права і держави, їх структури, правила, процедури; є результативним при сполученні з аксіологічним підходом ("новий інституціоналізм"), який орієнтований на визначення права і держави через набір певних цінностей, на основі яких суб'єкти права приймають рішення і будують свою поведінку;

-герменевтичний - ґрунтується на вченні про способи тлумачення правових текстів, первинний смисл яких є неясним через їх давність або багатозначність; полягає в інтерпретації глибинної семантики (змістового боку мови, окремих слів), тобто символізму на рівні тексту; контекстом інтерпретації правової норми й конкретної ситуації вважає "бажане право)), з його допомогою відбувається входження в герменевтичне коло, коли для розуміння цілого необхідно зрозуміти його окремі частини, але для розуміння окремих частин уже потрібно мати уявлення про зміст цілого (знати попередні нормативні акти та юридичні ситуації). Розуміння (з'ясування смислу) правових норм визначається глибиною особистих переживань, що виникають у кожній конкретній ситуації правозастосування, має творчий характер;

-антропологічний - забезпечує пізнання праводержавних явищ і процесів у їх людиноцентристському вимірі; ґрунтується на виявленні біосоціальної цілісності як людини, так і соціуму; встановлює органічний зв'язок між соціальними і природними вимірами функціонування права і держави як елементів середовища існування людини; виходить з того, що біологічна незахищеність людини породжує потребу в соціальних формах спільної діяльності, в тому числі в праві, основу якого становлять ритуали, звичаєве право, що трансформується в позитивне право. Застосовується в тих дослідженнях проблем теорії права і держави, в яких змістовна сторона (права людини, походження і природа явищ, процесів, форм, що пізнаються) переважає над формальною стороною (догматикою);

-феноменологічний - ґрунтується на розумінні творчо пізнавального процесу, зорієнтованого на ідею права (правові ейдоси) як основного механізму супроводження правової реальності; акцентує увагу на принципі суб'єктивності, прагне описати фундаментальні феномени свідомості і самосвідомості;

показати, як вони за посередництвом соціальних відносин конструюються в загальні норми (правила), в межах яких людина реалізує належну їй свободу; уявляє право (як і будь-яке явище) таким, що дається через свідомість, яка занурена у безліч життєвих зв'язків і своїми зусиллями (незалежно від законодавця і судді) утворює певні форми; законодавець і суддя лише "розпізнають" уже готові, сформовані правові моделі, виявляють типові життєві ситуації, яким людина надає значущості; привносить у теорію права і держави світоглядний (установчий) та ідеологічний (ідейний) компонент. Опорою феноменологического підходу служить неюридичне праворозуміння, а ключовою сферою його застосування - проблеми правосвідомості і те, що розцінюється як результат усвідомлення, як підсумок здатності до збагнення і переживання культурної вірогідності права;

- комунікативний - ґрунтується на розумінні права і держави (її органів) як засобів взаємодії (комунікації) осіб, що виражається через певні поняття й існує в системі форм права і держави; суб'єктів сприйняття й інтерпретації права та державної влади; легітимації права відповідно до ціннісних стандартів; взаємодії суб'єктів правовідносин з їх правами (уповноважена сторона) і обов'язками (зобов'язана сторона).

7. Загальнонаукові методи пізнання державно-правових явищ

Центральним елементом і основним поняттям методології загальної теорії права і держави, як і будьякої науки, є метод. Терміни "методологія" і "метод" у теорії права і держави співвідносяться як загальне і часткове, де метод є системою розумових і практичних операцій (процедур), що спрямовані на вирішення конкретних пізнавальних завдань з урахуванням визначеної пізнавальної мети.

Призначення методу - отримати за його допомогою нову інформацію про навколишню реальність, заглибитися в сутність явищ і процесів, розкрити закони і закономірності розвитку, формування і функціонування об'єктів, які досліджуються. Від якості методу, правильності його обрання і застосування залежить істинність отриманого знання.

Загальнонаукові методи :

формально-логічний - використовується для формування нових понять, їх класифікації, типологізації досліджуваних явищ, тобто поділу на окремі типи, підтипи; усунення неточностей і суперечностей тощо. Цей метод передбачає застосування логічних законів і правил (їх називають ще мето-дами- прийомами або логічними прийомами): сходження від абстрактного до конкретного, абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін. Він забезпечує логічну стрункість і несуперечність викладу правових норм; наявність необхідних внутрішніх елементів при формулюванні понять, а також виведення з них логічних наслідків.

діалектичний - вивчає праводержавні явища в динаміці, мінливості (єдність і боротьба протилежностей; суперечливість; заперечення заперечення; перехід кількісних змін у якісні). Оскільки теорія права і держави осмислює явища, факти, стани, процеси, а діалектичний метод заснований на категоріальному (непредметному) мисленні й орієнтований на вивчення властивостей, то використання діалектичного методу здійснюється при пізнанні права і держави як властивостей, а не як інститутів, організацій, сукупності норм, функцій, дій і т.п. В сфері використання діалектичного методу не повинна знаходитися юридична догма. Найбільш активно діалектичний метод застосовується в дослідженні понять теорії права і держави онтологічного ряду (а не формальноюридичного значення), які з погляду їх змісту є сукупністю внутрішніх протилежностей, що виявляються у міру розвитку цього змісту. Цим діалектичний метод відрізняється від формальнологічного методу, у рамках якого здійснюється пізнання понять як внутрішньо погодженої сукупності ознак;

історичний - пізнання праводержавних подій, фактів, ідей (теорій), що мають часову і просторову визначеність, у контексті їх виникнення, формування і розвитку, виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей і суперечностей, єдності суб'єктивних і об'єктивних моментів. Завданням цього методу є установити значення досліджуваного об'єкта для періоду функціонування, перспектив розвитку, зв'язок із сучасністю. Серед трьох компонентів, що виділяють в історичному методі

(нормативна історія, теорія історії або історіологія, філософія історії або історіософія) тільки остання використовується в теорії права і держави для пізнання конструкцій історичного процесу. Історіософія сприяє осмисленню суб'єктом варіативності і наступності конкретних історичних форм права і держави, теоретичній систематизації загальних закономірностей їх зародження, становлення і подальшої еволюції. Історичний метод співіснує з усіма іншими методами.

Системно-структурний – основні правила і принципи елементарно-структурної внутрішньої методології системного підходу (одна його сторона), які дають змогу здійснити комплексне пізнання великих і складних об’єктів (систем) у цілісності, єдності різноманітних явищ , що набувають нових якостей, яких немає у разі існування їх у роз’єднаному стані. Системний аналіз полягає у вивченні всього розмаїття зв’язків правових і державних явищ один з одним і із зовнішнім середовищем; установленні того , що життя системи визначається процесом зміни і стабілізації ,збереженням традицій і збагаченням новаціями, а тривале порушення балансу цих процесів обертається руйнацією системи.

структурно-функціональний – полягає у виокремленні в деяких системах права і держави їх структурних частин за призначенням, роллю , взаємозв’язком , конкретною дією.

8.Спеціально-наукові методи пізнання державно-правових явищ

Спеціально-наукові методи:

формально-юридичний (догматичний, юридико-технічний) - традиційно вживаний у теорії права і держави для вивчення "догми" права, його внутрішньої й зовнішньої форми, поза зв'язком з економічними, політичними та іншими соціальними явищами. Аналіз джерел права, формальної визначеності права, порядку систематизації нормативного матеріалу, правил юридичної техніки є проявом цього методу. Завдяки пов'язаності із правилами логіки й мови зазначений метод допомагає сформулювати визначення юридичних понять, зробити їхній опис, класифікацію й систематизацію, створити струнку понятійну систему. Уже давні римляни вважали, що юридична форма є істотною формою (forma legalis - forma esseentialis). Цей метод слугує інтелектуальною основою юридичної практики;

соціологічний взаємодіє з загальним культурологічним підходом) - полягає в дослідженні права і держави не на рівні абстрактних категорій, а на базі реальних соціальних фактів, сформованих у суспільстві правил і передбачає використання таких засобів, як аналіз статистичних даних і різноманітних правових документів, соціально-правовий експеримент, опитування населення, анкетування, інтерв'ювання з правових питань та ін. Його цінність полягає в тому, що він дає можливість спиратися на широке розуміння права, включаючи і неюридичне; пояснювати правові властивості громадянського суспільства, виходячи з природи самого суспільства. Якщо умовно розділити можливу реалізацію соціологічного методу на три рівні (загально-соціологічний - вивчення характерних ознак усього суспільства на певному етапі його історії; середньо-соціологічний - вивчення окремих сфер предметної діяльності; конкретно-соціологічний - використання методів і засобів емпіричного, статистичного, кількісного аналізу), то в теорії держави і права знаходить широке застосування перший - загально-соціологічний рівень. Що стосується середньо- і конкретносоціологічного аналізу, то їх результати можуть бути використані як емпіричні ілюстрації певних теоретичних положень - про авторитет влади, якість діяльності законодавчих, виконавчих і судових органів влади, стан законності і правопорядку в суспільстві й ін.

герменевтично-правовий (взаємодіє із філософським герменевтичним підходом) - допомагає досягти ясності в прочитанні текстів правових документів і роз'ясненні внутрішнього змісту, уживанні термінів і узгодженні сфер їх використання, тлумаченні вчинків учасників правовідносин. Будь-яке читання тексту (закону та інших правових документів) зумовлене потребою у відповіді на запитання "з якою метою" він був написаний. Застосування герменевтично-правового методу спрямоване на подолання дистанції між читачем (тлумачем) і правовим текстом, прагнення поста вити його на один культурно-правовий рівень із автором тексту, перебороти значеннєву роз'єднаність між ними і в такий спосіб включити зміст цього тексту в розуміння тлумача для того, щоб його реалізувати;

Соціальні норми первісного суспільства виникли спочатку у вигляді міфів, ритуалів і обрядів, пізніше - моральних настанов і звичаїв. За допомогою ритуалів і обрядів упорядковувалася зовнішня форма поведінки, завдяки міфам забезпечувався внутрішній зміст: створені божества для поклоніння (духи, боги, герої, предки) наділялися ідеалізованими вчинками, що слугували зразками для поведінки. Нездатність пізнати багато явищ природи формувала віру в існування божественних, надприродних явищ; виконувалися релігійні культи жерцями, шаманами та ін.; складалися релігійні норми, на основі яких пізніше стали регулюватися відносини між людьми. Моральні настанови про добро і зло первісного суспільства були примітивними: обмежувалися "добром" лише щодо своїх одноплемінників, вимога незаподіяння "зла" ближньому не поширювалася на представників інших племен.

Найбільш стабільним нормативним соціальним регулятором первісного суспільства були нормизвичаї - соціальні норми, що регулюють стійкі суспільні відносини, які ввійшли у звичку і стали правилами поведінки внаслідок багаторазового повторення протягом тривалого часу.

Соціальні норми, за допомогою яких здійснювалося впорядкування життя первісного суспільства, характеризуються у літературі як "мононорми" через такі їх ознаки:

1)ці норми не розщеплені за регулятивними особливостями, оскільки в них перепліталися, чітко не проступаючи, міфи, норми моралі, релігійні норми, правові засади ("не убий", "не вкради"). Вони були одночасно і правовими, і релігійними, і моральними нормами);

2)ці норми не давали переваг одному членові роду перед іншим, закріплювали "первісну рівність", жорстко регламентуючи їх діяльність в умовах протистояння суворим силам природи, оборони від ворожих племен. Основним принципом соціального регулювання був принцип таліону (рівним за рівне - око за око, зуб за зуб);

3)у цих норм переважало "табу" - обов'язкова і незаперечна заборона (переважно релігійна), недодержання якої у первісному суспільстві вважалося надприродним явищем і суворо каралося (заборона під страхом найтяжчих покарань кровно-родинних шлюбів - інцест; заборона убивати своїх рідних). Порушення табу спричиняло вигнання винного з роду (остракізм), що було рівноцінним смерті. Щодо дозволів (прав) і позитивних зобов'язань (обов'язків), то вони не були розділені: права членів роду були зворотним боком обов'язків, оскільки первісний індивід не мав окремого усвідомленого особистого інтересу, який би відрізнявся від інтересу роду.

Адже зазвичай людина усвідомлює інтереси, а не права.

Тлумачами норм-звичаїв (пізніше диференційованих на заборони, дозволи, позитивні зобов'язання) виступали наймудріші члени роду, старійшини, вожді (у процесі примирення сторін, вирішення конфліктів). Цих неписаних правил поведінки дотримувалися добровільно, їх виконання забезпечувалося здебільшого силою суспільної думки, авторитетом старійшин, воєначальників, дорослих членів роду. За потреби до їх порушників застосовувався примус, що виходив від роду чи племені (страта, вигнання з роду і племені, позбавлення вогню, води та ін.). Як особливі процесуальні форми розгляду спорів використовувалися різні двобої; способом "доказування" був різного роду "суд божий" (ордалія) - випробування вогнем, розжареним залізом, водою, отрутою тощо. Особиста образа нерідко відшкодовувалася застосуванням кровної помсти скривдженого до кривдника, його рідних або членів роду. Реакція роду на порушення його звичаїв (а не кровна помста) стала прообразом юридичної відповідальності, яка вже розвинулася в державі.

Перехід від норм-звичаїв до системи правових норм, що спиралися на звичай, тобто до розряду "звичаєвого права" (його синонімом є "архаїчне право"), відбувався завдяки охороні з боку старійшин, воїнів, жерців, що виділилися із членів роду (племені) як своєрідні органи управління.

10. Поняття, суть та види соціальних норм .Соціальні норми - система правил поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в певному суспільстві у зв'язку з виявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу. Це не просто

правила, оскільки правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, наприклад, як математика, граматика, техніка й інші (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру. Це не стихійний (природний) регулятор, а свідомий, вольовий, нормативний.

Ознаки соціальних норм:

1)правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки вольового характеру що історично склалися або цілеспрямовано встановлені;

2)правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата;

3)загальнообов'язкові правила поведінки - мають наказовий характер;

4)забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Види соціальних норм за сферами дії: економічні (регулюють суспільні відносини у сфері економіки, тобто пов'язані із взаємодією форм власності, з виробництвом, поділом і споживанням матеріальних благ); політичні (регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю у боротьбі за державну владу та У її здійсненні, із відносинами держави з іншими елементами політичної системи); релігійні (регулюють відносини у сфері релігії і між різними релігіями, специфічні культові дії, ґрунтуються на вірі в існування Бога); екологічні (регулюють відносини у сфері охорони довкілля); естетичні (регулюють відносини, що складаються в сфері прекрасного - моді, мистецтві) та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

o норми моралі (правила поведінки, які регулюють відносини з позицій добра і зла);

o норми-звичаї (правила поведінки, що стихійно склалися і повторювалися з покоління в покоління);

o норми права (правила поведінки, що сформувалися в суспільстві і офіційно визнані та забезпечені державою);

o корпоративні норми (правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських - некомерційних і комерційних) між їх членами.

Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими).

11. Форми і види права у додержавному суспільстві

12. Поняття , ознаки та значення категорії «праворзуміння»

Праворозуміння - це інтелектуальний процес осмислення права, певне його бачення, виражене в конкретних концепціях про його сутність,форми та функціонування. Це сукупність (або система) уявлень (або знань) про те, що є таке право за своєю суттю та змістом, яка мета його існування, яка його соціальна сутність, соціальна цінність та соціальне призначення для суспільства, у яких формах існує та реалізується право, носієм яких є певний носій праворозуміння (суб'єкт праворозуміння).

Поняття праворозуміння,види та його основні підходи:

Питання праворозуміння належать до основних у теорії держави і права. У світі існує безліч наукових ідей і поглядів з приводу того, що є право, в чому його суть. Будь-яка методологія (а їх безліч у теорії держави і права) пов'язана з конкретним праворозумінням (баченням права). По суті, праворозуміння (правоуявлення, право-погляд) є вторинним, похідним від усього правового, що реально діє; воно залежить від особливостей правосвідомості, інтелекту його носія. Тому праворозуміння не можна зводити лише до визначення поняття "право".

Значення праворозуміння

Значення праворозуміння в тому, що воно: