35. Поняття конституційно-правового статусу особи в зарубіжних країнах. Основні підходи до правового регулювання конституційного статусу особи в зарубіжних країнах.

К-пр статус особи у широкому розумінні - це положення особи у суспільстві і державі.

У вузькому розумінні - це сукупність прав, свобод, обов'язків особи, закріплених Конституцією, гарантії їх захисту.

(Це не за Шаповалом, вибачте, на таке в мене терпіння не вистачило, проте за змістом це схоже на те, що в нього дуже розмито)

У літературі для позначення фактичного становища індивіда використовуються два поняття, які і етимологічно і по суті збігаються: "правове становище" і "правовий статус".

У самому загальному вигляді правовий статус людини і громадянина визначається як юридично закріплене становище індивіда в державі. При цьому важливо звернути увагу на те, що конституційний статус є єдиним і однаковим для усіх громадян держави, незалежних від конкретних обставин. Якщо і мають місце якісь обмеження загального правового статусу людини і громадянина, то вони мають бути передбачені в принципах і нормах Конституції.

До структури конституційного (конституційно-правового) статусу людини і громадянина відносять, в основному, такі компоненти:

1) громадянство; 2) основні права, свободи та обов’язки; 3) правові принципи; 4) гарантії правового статусу, з-поміж яких особливе значення має юридична відповідальність.

У конституційному праві зарубіжних країн склалися чотири різні підходи до проблеми правового статусу людини і громадянина.

Перша модель ліберальна (у своїй основі західна) робить акцент у конституційному законодавстві на тій групі прав, які насамперед стосуються автономії особи (людини). У даній моделі обмеження, які покладаються на людину (громадянина) при здійсненні нею своїх прав, пов’язані головним чином з питаннями забезпечення суспільної моралі, публічного порядку, запобігання насильства, припинення зловживання правами, не порушення прав 3-х осіб. Всі вони точно зафіксовані в законодавстві. Інколи в літературі таку модель характеризують як індивідуалістичну модель правового статусу людини. Вона сприйнята в розвинутих державах, в обмеженому вигляді ; в багатьох країнах, що розвиваються, запроваджуються з деякими особливостями в постсоціалістичних державах. Також у даній моделі розділяється поняття прав людини (належать кожному суб'єкта як члену громадянського суспільства) і прав громадянина (належать особі як члену політичного суспільства).

Другий підхід до проблеми правового статусу людини і громадянина пов’язаний з марксистсько-ленінською концепцією і тепер характерний для конституційного права В’єтнаму, Китаю, КНДР, Куби. В своїй основі це колективістський підхід і побудований на пріоритеті колективу (суспільства, класу, об’єднання і т.п.) стосовно особи, на обмеження прав особи "в інтересах суспільства". В конституціях соціалістичних держав головними (основними) вважаються соціально-економічні права (на працю, освіту, охорону здоров’я тощо. В Основному законі КНР, наприклад, політичні права у найбільш повному обсязі (у першу чергу виборчі) подаються тільки трудящим громадянам. При такому підході в конституціях, як правило, закріплюється великий перелік обов’язків громадян перед суспільством, деякі з яких мають моральний характер (наприклад, обов’язок дотриматися правил соціалістичного співжиття).

Третій підхід до правового статусу людини і громадянина характерний для мусульманських країн. І хоча в сучасних конс­титуціях він отримав не досить помітне словесне, але принципове за своєю суттю вираження. Зокрема, коли йде мова про здійснення принципу рівності, в конституціях робиться відпо­відне застереження про рівність за шаріатом. Це, звичайно, тягне за собою позбавлення жінок низки політичних і цивільних прав. Акцент у правовому регулюванні переноситься не на права, а на обов’язки перед Аллахом, перед громадою правомірних мусульман.

Свій підхід до правового статусу людини і громадянина склався в деяких країнах Тропічної Африки, Океанії, частково в окремих державах Азії та Латинської Америки. Сутність його полягає в тому, що людина розглядається як невід’ємна "клітина" племені. Її права реалізуються тут колективно і в колективі. Навіть особисті питання (наприклад, питання шлюбу) вирішуються за участю вождів племені. І хоча у конституціях містяться ті ж переліки прав і свобод, які традиційні для світової спільноти, все ж відгомони звичаєвого права можна виявити в законодавстві. Так, в основних законах Ботсвани і Соломонових Островів у парламентах є палати вождів; у Конституції Бразилії говориться про права індіанських племен та інших аборигенів; у Західному Самоа голова сім’ї (айгі) голосує на виборах за всіх своїх домочадців.

36. Елементи конституційно-правового статусу особи в зарубіжних країнах

До структури конституційного (конституційно-правового) статусу людини і громадянина відносять, в основному, такі компоненти:

1) громадянство; 2) основні права, свободи та обов’язки; 3) правові принципи; 4) гарантії правового статусу, з-поміж яких особливе значення має юридична відповідальність.

Конституційно-правове регулювання статусу особи в сучасних державах здійснюються за 3 принципами

​Конституційно-правове регулювання статусу особи в сучасних державах здійснюється відповідно до 3х основних принципів:

1. Принцип свободи.

2. Принцип рівності.

3. Принцип взаємозв’язку прав та обов’язків особи.

Принцип рівності. Даний принцип включає 4 принципи:

• Рівність перед законом.

• Рівність перед судом.

• Рівність конституційних прав і свобод людини.

• Рівність конституційних обов’язків.

В юридичній літературі виділяють 2 аспекти рівності:

1. Формальна

2. Фактична

Гарантії реалізації принципу рівності:

1. забезпечення в судовому порядку

! право на безоплатну правову допомогу

2. діяльність суду присяжних (участь народу у здійсненні правосуддя) – реалізація права на суд рівних

Принцип свободи. Цей принцип в ліберальних концепціях обмежується з 3х підстав:

1. Свобода однієї особи не повинна призводити до порушення прав третіх осіб.

2. Свобода обмежується категорією юридичного моралізму. Дії, які визнаються в суспільстві аморальними, не можуть вчинятися внаслідок порушення моральних засад суспільства.

3. Свобода обмежується випадками юридичного патерналізму. На законодавчому рівні відбувається заборона певних дій, які держава забороняє внаслідок того, що здійснення відповідних дій шкодить самій особі.

​Принцип свободи має 2 аспекти:

1) Позитивний – обумовлений тим, що для реалізації принципу свободи в низці випадків держава повинна здійснити певні активні дії.

2) Негативний – передбачає відсутність втручання зі сторони третіх осіб.

Принцип взаємозв’язку прав і обов’язків

У деяких державах вважається, що такого принципу не існує, тому що права даються людині від народження і це обов’язок держави їх забезпечувати. Проте в деяких країнах реально має місце і пов'язаний, як правило, з політичними правами.

Наприклад, в Ізраїлі – право на отримання освіти після закінчення військової служби.

Способи закріплення прав, свобод і обов’язків

​В конституційному праві зарубіжних країн виділяють 2 способи закріплення конституційних прав:

1. Позитивний – передбачає  наявність формулювань на кшталт «особа має право».

2. Негативний – передбачає обмеження можливості втручання в реалізацію конституційних прав зі сторони третіх осіб (формулювання на зразок «забороняється обмеження»).

​Історично позитивний спосіб закріплення конституційних прав і свобод характерний для країн континентального права, а негативний – для англо-американської правової системи. Втім в сучасних умовах при закріплення конституційних прав і свобод в конституціях європейських держав, здійснюється поєднання позитивного та негативного способів закріплення конституційних прав і свобод.

  Наукова класифікація прав і свобод особи є необхідним засобом їх всебічного дослідження. Вона дозволяє не лише розкрити суть і зміст цих важливих компонентів правового статусу особи, але й сфери їх реалізації.

  У сучасній теорії права роздвоєння прав і свобод особи на права людини і права громадянина пояснюється головним чином на основі розмежування сфер функціонування громадянського суспільства і держави. В громадянському суспільстві на основі прав людини створюються умови для самовизначення, самореалізації особи, забезпечення її автономії. Права громадянина охоплюють сферу відносин індивіда з державою, вони кваліфікують особу як члена державно-

 Досить розповсюдженим є поділ прав і свобод особи на основні (фундаментальні) та інші. Під основними правами і свободами розуміють конституційні права і свободи, а також ті, що закріплені у міжнародно-правових документах з прав людини і містять загальновизнані універсальні стандарти.

 За часом виникнення права і свободи особи поділяються на права і свободи першого, другого і третього поколінь.

права і свободи найчастіше поділяються: 1) на громадянські; 2) політичні права і свободи; 3) соціально-економічні права і свободи; 4) на культурні і духовні права і свободи.

  1) Громадянські права і свободи є природними, невідчужуваними і такими, що не можуть бути обмежені в жодному разі. Особа — носій цих прав і свобод, виступає як член громадянського суспільства. До них належать можливості, необхідні для фізичного існування людини, для задоволення її біологічних та матеріальних потреб та можливості збереження, прояву, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальності людини.

  До громадянських прав і свобод належать: право на життя, право на повагу гідності, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на невтручання в особисте та сімейне життя.

  2) Політичні права і свободи являють собою можливість брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність державних органів, громадських об’єднань політичного спрямування.

  До політичних прав і свобод належать свобода пересування, вільний вибір місця проживання; право на участь в управлінні державними справами та участь у референдумах; право на вільні вибори до органів державної влади та місцевого самоврядування і право бути обраним до цих органів; право на звертання до органів державної влади і місцевого самоврядування; право на свободу об’єднання; право на мирні збори, мітинги і демонстрації; право направляти письмові звертання або особисто звертатись до органів державної влади та ін.

  3) Соціально-економічні права і свободи — це можливість реалізувати свої здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ, а також у разі потреби отримувати соціальну допомогу від держави.

До економічних належать право приватної власності, право на володіння, користування і розпорядження майном як одноосібно, так і спільно з іншими особами, право на підприємницьку діяльність, право обирати вид діяльності або професію та ін. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя і соціальну захищеність. До них належать право на соціальне забезпечення, на достатній рівень життя, на охорону здоров’я та ін. Через те, що обидві групи прав і свобод стосуються підтримання і нормативного закріплення соціально-економічних умов життя індивіда та прямо залежать від стану економіки і ресурсів, їх слід об’єднати в одну спільну групу — соціально-економічні права і свободи.

  4) Культурні і духовні права і свободи — це можливості доступу до духовних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участь у подальшому їх розвитку. До цих прав належить право на освіту, яке охоплює практично всі основні її форми; право на свободу творчої і інтелектуальної діяльності та право на її результати; право на свободу думки і слова, право на інформацію, а також право на свободу світогляду і віросповідання.

Обов’язки як елемент правового статусу особи

Юридичний обов'язок — гарантована законом міра суспільне необхідної (корисної) і державно доцільної поведінки особи, об'єктивно обумовлена потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних груп, націй, людства. Можна сказати, що юридичний обов'язок — це перепона на шляху сваволі, хаосу, всього того, що заважає нормальному розвитку суспільства.

Обов'язок — парна категорія з правом, тому що обов'язок служить засобом забезпечення прав. Права людини і громадянина, якими б великими вони не були, усе ж не є безмежними, абсолютними, оскільки їхнє використання не повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це застереження міститься в Загальній декларації прав людини (п. 2 ст. 29): «При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна піддаватися лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги до прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві».

Класифікація обов'язків:

1. особисті (громадянські) ​

2. політичні ​

3. економічні ​

4. соціальні ​

5. культурні ​

6. екологічні

 Особисті обов'язки можна поділити на фізичні (наприклад, утримувати неповнолітніх дітей) і духовні (наприклад, шанувати честь, гідність, національні почуття людини).

Економічні обов'язки - обов'язок віддавати частину свого прибутку у вигляді податку на суспільні потреби та ін.

Політичні обов'язки — додержуватися конституції і законів, захищати батьківщину та ін.

Соціальні обов'язки — обов'язок працювати та ін.

Культурні обов'язки - дбайливо ставитися до пам'ятників історії культури людства та ін.

Екологічні обов'язки — берегти природу; компенсувати збитки, заподіяні забрудненням та іншим негативним впливом на навколишнє природне середовище.

 Зрозуміло, що до обов'язків громадян демократичних держав входить додержання законів, повага до прав і свобод інших осіб, сплата податків, підкорення міліцейським (поліцейським) розпорядженням тощо.

У деяких країнах до числа найважливіших обов'язків громадян належить участь у голосуванні на виборах в органи державної влади і військова повинність. У конституціях окремих держав йдеться й про обов'язок працювати (Японія, Італія, Гватемала, Еквадор та ін.), виховувати дітей (Італія, Росія), піклуватися про своє здоров'я і своєчасно вдаватися до лікувальної допомоги (Уругвай).

​Під гарантіями прав і свобод розуміють систему норм, принципів, умов і вимог, які забезпечують у своїй сукупності реалізацію конституційних прав і свобод особи.

​До таких гарантій належать:

1. Соціальні гарантії – певні традиції, які існують в межах конкретної правової системи. Наприклад в Німеччині історично сформувалася і діє до сьогоднішнього дня традиція неухильного додержання закону. Для США властивою є традиція захисту свободи, для Великої Британії – традиція додержання історично сформованих звичаїв.

2. Економічні гарантії – стан розвитку економіки, а також система відносин власності.

3. Політичні гарантії – гарантії, пов’язані з рівнем розвитку інститутів громадянського суспільства та забезпеченням плюралізму.

​В доктрині конституційного права всі юридичні гарантії поділяються на 2 види:

1. Нормативні:

В свою чергу нормативні гарантії поділяються на:

• Матеріальні

• Принцип презумпції невинуватості. В різних країнах цей принцип має різну форму. Наприклад в Італії особа вважається невинуватою до тих пір, доки щодо нею не буде прийнято остаточне рішення щодо її засудження.  В США презумпція невинуватості тлумачиться по-іншому: особа є невинуватою до тих пір, доки протилежне не буде встановлене в судовому порядку.

• Принцип розмірності або принцип обмеженого втручання держави при реалізації прав і свобод людини і громадянина (заборона надмірних обмежень). Ст. 55 Конституції РФ

• Принцип збереження сутнісного змісту основних прав і свобод ст. 19 Основного закону ФРН

• Принцип правової безпеки людини

• Норми, які зобов’язують державу в особі її органів інформувати про її діяльність.

• Норми, які зобов’язують органи публічної влади надавати інформацію особі про неї, яка наявна у відповідних органів публічної влади – закон Великої Британії 1971 р. «Про інформацію», який передбачає, що на вимогу особи будь-яка публічна інформація, яка наявна в органах публічної влади про цю особу, повинна бути їй надана.

• Норми, які врегульовують питання обмеження конституційних прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану.

• Процесуальні

• Правила Habeas corpus:

1. Право затриманої особи з’ясувати причини її затримання, а також право вимагати перевірки протягом 24 годин таких підстав судом.

2. Право вважатися невинуватої, доки вину не буде встановлено судом.

3. Заборона на отримання доказів шляхом фізичного чи психічного примусу.

4. Право на звичайний суд, що передбачає неможливість створення надзвичайних судів.

5. Будь-яка затримана особа має право вимагати, щоб вона повстала перед судом, у разі відсутності доказів, які підтверджують обґрунтованість затримання особа підлягає звільненню.

• Правило mandamus

• Інститут Ампаро

• Правило Міранди:

2. Інституційні

1) Інститут омбудсмана

2) Європейський суд з прав людини

Громадянство — поняття властиве для держави із республіканською формою правління. Кореспондуюче йому поняття у державі з монархічною формою - підданство, проте у ряді монархій (наприклад, в Іспанії, Бельгії, Нідерландах) замість терміну підданство вживається в конституційному законодавстві термін громадянство.

Найбільш поширеним у науці конституційного права за­рубіжних країн є визначення громадянства як сталого політико-правового зв’язку між людиною і державою, що виражається у сутності їх взаємних прав, обов’язків і відповідальності. Поруч із терміном громадянство також використовують термін національність, наприклад у Франції вони використовуються як синоніми, а для країн Британської співдружності - вони є синонімам, але особи, які володіють національністю мають менше прав, ніж громадяни. В деяких іспаномовних країнах ці поняття розмежувають: "національність" застосовується щодо повнолітніх осіб, а "громадянство" щодо неповнолітніх (особа змінює свій статус).

37. Зміст та конституційне закріплення принципу рівності в зарубіжних країнах.

 Даний принцип включає 4 принципи:

• Рівність перед законом.

• Рівність перед судом

• Рівність конституційних прав і свобод людини.

• Рівність конституційних обов’язків.

В юридичній літературі виділяють 2 аспекти рівності:

1. Формальна

2. Фактична

​На рівні конституційно-правового закріплення передбачається формальна рівність, що передбачає наявність рівних стартових можливостей. Всі переваги, які здобуває особа з часом, є виключно результатом її розуму, вмінь, навичок, позитивного або негативного збігу обставин.

​Складовою частиною принципу рівності є заборона дискримінації. До недавнього часу дискримінація була передбачена в ПАР та ПД Родезії (Зімбабве), де існував режим апартеїду.

​На сьогоднішній день в більшості держав принцип формальної (юридичної рівності) безпосередньо передбачений в текстах конституцій.

​Люстрація – це передбачене на конституційному або законодавчому рівні  обмеження особи в здійсненні права на перебування на державній службі, яке існує внаслідок здійснення такою особою репресивних функцій за часів існування авторитарних та тоталітарних режимів (конституція Італії).

​Крім формальної рівності існує поняття фактичної рівності, яке передбачає, що при врегулювання правового статусу особи необхідно враховувати особливості цієї особи, які унеможливлюють наявність рівних стартових можливостей. Фактична рівність забезпечується двома правовими засобами – диференціація правового регулювання і т.зв. позитивна дискримінація.

​Диференціація правового регулювання означає здійснення державою правових засобів (прийняття правових норм), які передбачають врахування особливостей певної соціальної групи осіб.

​Позитивна дискримінація передбачає надання певних переваг соціальній або етнічній групі внаслідок того, що в минулому, в історії відповідна соціальна або етнічна група зазнавала утисків, що унеможливлює наявність рівних стартових можливостей. Для забезпечення рівних стартових можливостей відповідній групі і надаються на законодавчому рівні додаткові гарантії та додатковий захист їхніх прав.

Що ж до встановлення законом нерівних прав громадян, то така практика не відповідає загальнолюдським цінностям, тобто міжнародним стандартам, і зветься дискримінацією — відмінностями у правах. Потрібно знати форми дискримінації, встановлені законом. У низці країн Арабського Сходу позбавлені політичних прав жінки, а в Туреччині — солдати й унтер-офіцери; в Австралії, Новій Зеландії, Канаді, Колумбії, США — існують резервації — території, відведені для поселення корінного населення країни, встановлення державної релігії (Великобританія), обов’язкової ідеології (Куба) тощо. В США і країнах Західної Європи розповсюджена дискримінація іноземних робітників, іммігрантів.

Гарантії реалізації принципу рівності:

1. забезпечення в судовому порядку

! право на безоплатну правову допомогу

2. діяльність суду присяжних (участь народу у здійсненні правосуддя) – реалізація права на суд рівних

приклади закріплення: ст. 19 Конституції Російської федерації: всі рівні перед законом і судом; чоловік та жінка мають рівні права і свободи та рівні можливості для їх реалізації.

Ст. 3 Конституції Італійської республіки: громадяни мають однакові соціальну гідність і рівні перед законом незалежно від раси, мови, віросповідання, політичних переконань, особистого і суспільного стану.

ст. 3 Основного закону ФРН : всі люди рівні перед законом. Чоловік та жінка рівноправні.

Ст. 14 Конституції Іспанії: всі іспанці рівні перед законом і не може бути будь-якої дискримінації з мотивів походження, раси, віросповідання та інших підстав.

У Конституції Франції не має окремої статті про рівність, проте у преамбулі йдеться про те, що французька держава спирається на інститути, засновані на принципах рівності, свободи та братерства.