75

"Національна безпека" змістовий модуль II. Теоретичні засади формування концепції національної безпеки держави.

Тема 1. Витоки проблеми формування національної безпеки.

Історія виникнення поняття “національна безпека”. Поняття системи “національна безпека”. Школи західних досліджень поняття “національна безпека”. Категорії національної безпеки: «політика в галузі національної безпеки», «національна стратегія», «національні інтереси», «національні світогляди», «національні традиції».

Історія людства з самого початку була нерозривно пов’язана з такими соціальними явищами, як війна та збройні конфлікти. Майже кожне покоління людей стало свідком або безпосереднім учасником кривавих подій, а це, в свою чергу, спонукало видатних мислителів минулого на пошуки причин війни та можливостей уникнення чи зменшення її негативних наслідків.

Уже в працях Платона («Держава»), Аристотеля («Політика») можна знайти спроби авторів викласти своє бачення проблеми безпеки, але більш-менш завершеного вигляду уявлення про безпеку та національну безпеку набули в працях мислителів епохи «Відродження», зокрема Н. Макіавеллі «Государь», «Рассуждения о первой декаде Тита Ливия», «О военном искусстве») та Т. Гоббса («Левіафан»). Саме ці твори заклали засади сучасної теорії держави і політичних наук в цілому, в них уперше були розглянуті питання стосунків між населенням, державою та урядом у контексті забезпечення виживання, добробуту та захисту від зовнішніх загроз.

Безпека, що визначилась як «засіб колективного захисту» у війні «усіх проти усіх», розглядалася при цьому як основа держави в цілому. «Люди, які живуть без іншої безпеки, крім такої, що забезпечується їхньою власною силою, – писав Томас Гоббс, – опиняються в ситуації, в якій нема місця промисловості ..., нема місця культурі на цій планеті ..., нема навігації ..., будівництва ..., знань ..., мистецтва, нема літератури, нема суспільства». Інакше кажучи, безпека, що гарантується державою, визначалася як засада виживання і розвитку людини «як істоти цивілізованої дією страху смерті». Згодом проблеми внутрішньої та зовнішньої безпеки держави були розвинуті у працях Монтеск’є, Бентама, Берка, Липинського, Донцова та ін.

У радянські часи політична наука в Україні, так само й політична наука в усіх колишніх республіках Радянського Союзу, розробляла теоретичні питання воєнної політики, спираючись на марксистську методологію.

У колишньому Радянському Союзі проблеми гарантування національної безпеки не порушувалися – здебільшого йшлося лише про обороноздатність держави, її військову силу. Відтак, складові проблеми розглядалися у вигляді економічного, соціально-політичного та власне військового потенціалів. Проте ця, на перший погляд, струнка концепція, виявилася недієздатною. Не підтвердилися на практиці її основні тези: про війну як крайню форму класових конфліктів, про історичну неминучість перемоги соціалізму, про боротьбу двох світових систем тощо.

Головним у гарантуванні безпеки країни було визначено силові структури та розвиток військово-промислового комплексу. Зрештою колишній СРСР перетворився на надмілітаризоване суспільство, що утримувало величезну армію й мусило витрачати колосальні кошти на розвиток військового виробництва. Проте спроби звести безпеку до захисту від зовнішньої загрози й абсолютизація її військової складової не змогли вберегти СРСР від розпаду, який став наслідком не зовнішньої агресії, а глибоких внутрішніх суперечностей.

Після розпаду Організації Варшавського договору та подальшої дезінтеграції СРСР реальні умови розбудови нових незалежних держав спонукали політиків і вчених до наукового та політичного осмислення суті змін, що відбуваються, й привели до практичних кроків, спрямованих на перегляд існуючих і пошук нових теорій безпеки, які б відповідали реаліям сьогодення та залишилися б ефективними у майбутньому.

За десять років незалежності Україна зробила значний крок у напрямі формування власного погляду на проблему національної безпеки. Була прийнята Конституція України, 16 січня 1997 р. Верховна Рада України ухвалила «Концепцію (Основи державної політики) національної безпеки України» та закон «Про Раду національної безпеки і оборони України» (5 березня 1998 р.).

Виступи Президента та прем’єр-міністра України, секретаря Ради національної безпеки і оборони України, міністра закордонних справ, міністра оборони, інших посадових осіб визначили конкретні політичні підходи держави до проблем національної безпеки. Перші кроки у цьому напрямі були зроблені українськими вченими у 1992 році. Тоді вийшла колективна стаття Директора Національного інституту стратегічних досліджень, доктора економічних наук Пирожкова С.І. і доктора юридичних наук Селіванова В.М. «Національна безпека України: сучасне розуміння» Вона була надрукована у Віснику АН України №9 за 1992 р. У той же час автором, спільно з О.Гончаренком та Е.Лісициним, у червні-серпні 1992 року в газеті «Народна армія», а потім у журналі «Військо України» були надруковані матеріали, в яких порушувалися концептуальні питання теорії національної безпеки. Теоретичні напрацювання дали змогу видати у 1993 р. в Інституті світової економіки і міжнародних відносин колективну монографію «Національна безпека України: історія і сучасність». У подальшому, протягом 1992-2001 рр., економічні, політичні, воєнні, екологічні, соціальні аспекти теорії національної безпеки розглядалися вченими інституту в серії наступних робіт і, по суті, започаткували цей напрям наукових досліджень в Україні.

Теоретичні питання національної безпеки грунтовно досліджувалися фахівцями Національного інституту стратегічних досліджень та Національного інституту українсько-російських відносин. За 1993-1999 рр. вчені цих наукових структурних підрозділів Ради національної безпеки і оборони України опублікували ряд статей, збірників та монографій з різних відзначити дві роботи, що мають принципове значення. У 1997 р. Інститут стратегічних досліджень видав наукову доповідь під загальною назвою «Національна безпека України, 1994-1996 рр.», а в 1999 р. вийшла спільна праця двох інститутів: «Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку».

У періодичних виданнях надруковано багато статей та доповідей стосовно проблем безпеки, але незважаючи на безмежну кількість публікацій на цю тему, теоретичні й методологічні напрацювання щодо питань національної безпеки значно відстають від публіцистичних матеріалів.

Розробка концептуальних положень теорії національної безпеки у загальному контексті національних інтересів та національних пріоритетів України є життєво важливою справою, без вирішення якої проведення обгрунтованої внутрішньої та зовнішньої політики принципово не можливе. Будь-які ініціативи держави постійно будуть обертатись навколо питань:

• Які національні інтереси має Україна у цей час і матиме в майбутньому?

• Які фактори можуть впливати на внутрішню та зовнішню складові безпеки?

• Звідки виходять загрози національній безпеці України (окремо її суверенітету й територіальній цілісності)?

• Чи є в країні механізми забезпечення національної безпеки та наскільки ефективно вони можуть попередити можливі загострення ситуації у сфері внутрішньої та зовнішньої безпеки?

• Чи відповідає внутрішня та зовнішня політика держави геополітичним реаліям та внутрішньому стану в Україні?

Відповідь на ці та багато інших питань якраз і має дати Концепція національної безпеки України.

Зважаючи на те, що західною політологією теоретичні питання національної безпеки були розроблені досить досконально, вони були покладені в підгрунтя теоретичних розробок українських фахівців.

Основоположні ідеї сучасного розуміння національної безпеки у своєму більш-менш чіткому концептуально-теоретичному оформленні були вперше сформульовані у так званому «Законі про національну безпеку», прийнятому в США у 1947 році. Проблематика «національної безпеки» у післявоєнний період та наступні десятиріччя перетворилася на самостійну академічну галузь у рамках «стратегічних досліджень» та загальної теорії міжнародних відносин. Поняття «національна безпека» стало невід’ємним атрибутом більшості воєнно-політичних концепцій, аналітичних та прогностичних розробок довгострокового, глобального характеру. Проте й досі немає чіткої, загальновизнаної дефініції поняття «національна безпека». Розбіжності між науковими школами та окремими дослідниками досить радикальні.

«Класичні» визначення його, як правило, зорієнтовані зовнішньоцентрично щодо держави. «Національна безпека, – за визначенням Е.Азера та Ч.Мура, – є фізичний захист держави від зовнішніх насильницьких загроз переважно військового характеру». У широкому плані, вважає П.Хат, «національна безпека є передумовою того, що зовнішні військові загрози й різноманітні форми ядерного шантажу проти країни та її союзників (поширене стримування) можуть бути мінімізовані». Досить частими є й прямі паралелі (при збереженні тієї ж самої екстравертності та державоцентричності) до розглянутого вище підходу Т.Гоббса. Так, Р.Джексон вважає, що національна безпека є раціональний страх, який виникає внаслідок існування в оточенні інших держав, що «озброєні та недостатньо цивілізовані й можуть стати причиною збитків, руйнувань і навіть загибелі даної країни, якщо їх сила буде застосована проти нас та перевершить наш захист».

Обмеженість «класичного підходу» до визначення національної безпеки очевидна і зумовлена чотирма головними причинами: вузьким, переважно військовим, тлумаченням розглянутого питання; надзвичайною його орієнтацією на державу як єдиного гаранта національної безпеки; ігноруванням внутрішніх компонентів національної безпеки; відсутністю розуміння відносності та суб’єктивного характеру самого поняття «національна безпека».

Аналіз основних підходів до операціоналізації категорії «національна безпека», тобто форми її вираження через інші знані категорії соціальних і політичних наук, свідчить, що найбільшого поширення останнім часом набули два підходи, дві школи західних дослідників. Одна з них (С.Браун, Б.Броді, У.Ліппман, М.Каплан, Г.Моргентау, С.Хоффманн та ін.) розглядає «національну безпеку» та її похідні категорії крізь призму «національних інтересів». Представники іншої точки зору (А.Волферс, К.Норр, Ф.Трегер, Д.Кауффман, А.Ахарія та ін.) пов’язують національну безпеку із системою базових цінностей суспільства.

Труднощі з розробкою теорії «національної безпеки» за допомогою концепції «національних інтересів» стимулювали останніми роками піднесення альтернативного підходу, пов’язаного із зверненням до систем цінностей, що визначають цілі, засоби і методи взаємодії держав на міжнародній арені. «Безпека – є цінність, – підкреслює А.Волферс, – поряд з іншими цінностями національної держави». Водночас безпека інструментальна стосовно інших базових цінностей, таких як «добробут» або «розвиток», оскільки вона є засобом збереження та підтримки цих цінностей. У зв’язку з цим національна безпека визначається як «частина» державної політики, що має на меті створення внутрішніх та міжнародних політичних умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей перед лицем існуючих або потенційних супротивників.

Ряд сучасних дослідників звертає увагу на складний характер поняття «національна безпека», що вбирає в себе як суб’єктивні, так і об’єктивні компоненти. «Безпека в об’єктивному плані, – підкреслюють аналітики військової академії у Вест-Пойнті, – відбиває відсутність загроз базовим цінностям суспільства, у суб’єктивному плані – відсутність страху, що ці цінності можуть бути зруйновані».

Визначальні стратегічні категорії, такі як «національна безпека», «політика в галузі національної безпеки», «національна стратегія» та ін., виводяться теоретиками розглянутої течії з найбільш загальних базових цінностей, насамперед територіальної цілісності та політичного суверенітету, а також із так званих екзистенціальних цінностей, таких як «виживання», «добробут», «рівноправність», «свобода», «розвиток», «справедливість» тощо.

Віддаючи данину досягненням західної політології у розробці питань національної безпеки, слід враховувати, що її концептуальні положення грунтуються на усталених процесах розвитку західного суспільства, ринковій економіці, індивідуалізмі, розвинутій демократії, існуючих політичних націях та переважно мононаціональних державах. Усе це знайшло відображення в теоретичних засадах західних концепцій національної безпеки і не завжди відповідає реаліям розвитку пострадянських країн, зокрема України.

Безпека існує як об’єктивне явище. На суб’єктивному рівні воно визначається у поняттях та наукових категоріях.

Першим серед категорій безпеки України є, безперечно, поняття «національна безпека». Визначення наукового поняття національної безпеки у теоретичному плані є принциповим, бо воно має окреслити сутність цього явища, а також виділити його найбільш важливі елементи.

У західному варіанті національна безпека визначається у термінах існуючих або потенційних загроз і безпосередньо пов’язується як з суб’єктивними за своєю природою оцінками характеру та масштабу цих загроз нині, так і з прогнозами та орієнтованим на перспективу аналізом тенденцій змін загрозливих факторів зовнішнього та внутрішнього порядку в майбутньому.

За радянських часів поняття «національна безпека» не знайшло свого місця навіть у найбільших словниках, виданих у СРСР. Його немає у Великому енциклопедичному словнику 1991 р., переробленому і доопрацьованому Великому енциклопедичному словнику 1998 р., філософському енциклопедичному словнику 1983 р., військовому словнику 1983 р. Друге видання Великої Радянської Енциклопедії 1950 р. дає визначення поняттю «міжнародна безпека», яке фактично зводилося до протидії зовнішнім загрозам. Але вже у третьому (1970 р.) виданні ВРЕ – це визначення зникає, а залишається лише «безпека дорожнього руху» та «безпека праці у промисловості». І тільки починаючи з 1997 р., Великий енциклопедичний словник та юридична енциклопедія, видані в РФ, дають визначення поняттю «безпека», повторюючи слово в слово положення Закону РФ «Про безпеку» 1993 р.

Дореволюціний словник Д. Брокгауза та І. Ефрона (1892 р.) визначає безпеку таким чином: «Безопасность личная и имущественная является главнейшим залогом человеческого развития. Отсутствие Б. личности и собственности равносильно отсутствию всякой связи между человеческими усилиями и достижением цели, для которых они делаются. Это значит: неизвестность того, пожнет ли сеющий, достанутся ли продукты производящему, будет ли человек завтра пользоваться тем, что сберегает сегодня; это значит, что труд и бережливость не ведут к приобретению, а ведет к нему насилие.

Когда нет гарантий для неприкосновенности личности и собственности, все имущество, честь, свобода и самая жизнь слабого находится во власти сильного. Сохранить то, что произвел, может лишь тот, кто имеет больше силы защищать свое имущество, чем имеют силу другие, предпочитающие хищничество труду и полезной деятельности … Необходимость в личной и имущественной безопасности вызывает к жизни государство, в этой необходимости государство находит главнейшее разъяснение своего существования, она же указывает государству основную его цель и назначение. Для достижения этой цели государство облекается принудительной властью, на основании которой оно проводит границу между дозволенным и недозволенным …».

У словниках російської мови С. Ожегова та В.Даля безпека визначається як відсутність загрози, надійність, збереженість.

Вельми цікавою є етимологія українського слова «безпека». З російським «без-опасность» – усе зрозуміло. Етимологічно воно означає відсутність «опасностей», тобто «небезпек». Українське ж «безпека» веде походження від дохристиянських вірувань українського народу, згідно з якими у кожній хаті, – десь у запічку, – жило два домовики, духи-охоронці цієї хати – Цур і Пек. З ними пов’язані такі українські слова, як «відцуратись», «спекатись» тощо. «Безпека» у даному випадку означала відсутність таких загроз, коли вимагалося б втручання одного з цих добрих домовиків – Пека. До речі, у польській мові, тісно спорідненій з українською, збереглося подібне слово «пех». Коли поляки кажуть «мати пеха», то мають на увазі певні неприємності, загрози (ця ідея належить професору Ожевану М.А., якою він щедро поділився з автором).

Автори монографії «Військова безпека України і вплив на неї геополітичних факторів» вважають, що «національна безпека у загальному визначенні характеризує стан політичних інститутів, що забезпечують їхню ефективну діяльність по підтриманню оптимальних умов існування і розвитку особистості і суспільства». У цьому визначенні національна безпека розглядається виключно на рівні політичних інституцій. Тобто, кризовий стан політичних інститутів, за таким визначенням, може провокувати загрози в усіх складових безпеки – в економіці, екологічній, демографічній ситуаціях тощо. Безумовно, цей стан впливає на можливості суб’єктів безпеки реагувати на виклики і загрози, але безпека є ширшим явищем і науковою категорією, ніж стан політичних інститутів, що вивчають проблеми безпеки. У своїх перших роботах 1992 р., автор разом з О.Гончаренком та Е.Лісициним дали визначення національній безпеці як: «ступінь захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави», аргументуючи свою позицію тим, що визначення національної безпеки через категорію «стан» не відповідає реаліям, тому що, як правило, для кожної конкретної держави треба визначити верхній і нижній рівні захищеності, а постійні зміни того чи іншого чинника безпеки завжди впливають на рівень безпеки в цілому, робить цю категорію рухомою та мінливою. Тому застосування категорії «ступінь» більш відповідає суті поняття «національна безпека». До того ж існує суттєва відмінність між об’єктивним станом національної безпеки та її суб’єктивним тлумаченням тими чи іншими колами правлячих еліт, тими чи іншими соціальними та національними угрупованнями, що позначається на рівні національної безпеки. Такий підхід теж не дає повної відповіді на визначення сутності безпеки, але підкреслює динамічний характер самого явища, та необхідність його врахування на понятійному рівні.

Безпека – це не повна відсутність загроз, що існували, існують і існуватимуть протягом всієї історії людства. Безпека характеризує певну стабільність, можливість людей, суспільства, держави, світового співтовариства внаслідок своїх дій виявляти, попереджати, послаблювати, ліквідовувати виклики і загрози, що здатні негативно впливати або унеможливлювати взагалі їх життя та розвиток.

Один з найпоширеніших підходів трактує безпеку як стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від внутрішніх і зовнішніх загроз... (таке визначення дає Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України, розд.1, та Закон РФ «О безопасности» в редакції Указу Президента РФ від 24.12.1993 р., де зазначено: «Безопасность – состояние защищенности жизненно важных интересов личности, общества и государства от внутренних и внешних угроз»).

Підсумовуючи різні точки зору, можна зробити деякі узагальнення: безпека у широкому розумінні розглядається більшістю авторів як:

• стан особи, суспільства і держави, при якому існує певний захист від різнорідних загроз;

• як вирішальна умова життєдіяльності особи, суспільства і держави;

• як постійна реакція на реальні загрози;

• як здатність певного об’єкта зберегти свої суттєві риси та головні параметри в умовах цілеспрямованої, руйнівної дії на нього;

• як система взаємопов’язаних складових, що будується на принципах стійкості, саморегуляції, цілісності.

Зважаючи на багатобарвність, дослідження проблем безпеки, можна здійснювати:

• на рівні об’єктивного явища, яке існує у конкретний історичний період і характеризує стан складної соціальної системи із специфічним характером зв’язків між її елементами (середовище безпеки);

• на рівні суб’єктивного сприйняття факторів, умов та перспектив розвитку подій, які негативно впливають на існування людини, соціуму і держави у вигляді викликів, загроз, національних інтересів;

• як специфічний прояв викликів і загроз на національному та міжнародному рівні у певний проміжок часу;

• як реакцію суб’єктів безпеки на потенційні та реальні загрози у вигляді інституційних рішень на національному та міжнародному рівнях тощо.

Слід підкреслити, що загроза як реальна ознака небезпеки виступає базовою конструкцією, яка поєднує між собою інші компоненти. Загроза та протидія загрозам у цьому випадку є суттю безпеки.

Література:[]

ТЕМА 2. Фактори впливу на стан національної безпеки держави.

Існіючі та потенційні загнози національній безпеці. Фактори національної безпеки. Виклики національної безпеки. Об‘єкти національної безпеки. Суб‘єкти національної безпеки. Підхід розвинених країн Європи до проблем безпеки. Підхід країн Азії та Латинської Америки до проблем безпеки. Підходи різних груп країн до проблем безпеки. “Держави зі зброєю”.

Національна безпека визначається у термінах існуючих або потенційних загроз і безпосередньо пов’язується як з нинішніми оцінками характеру цих загроз, так із прогнозами та перспективним аналізом тенденцій змін у майбутньому загрозливих факторів внутрішнього та зовнішнього порядку.

Однак слід зважити на те, що на понятійному рівні «виклики»–«загрози» і «фактори», які впливають на безпеку, мають суттєві відмінності. Так, наприклад, та чи інша політична або військова еліта, залежно від ситуації та своїх вузькогрупових інтересів, здатна видати поодинокі приклади як загальнонаціональні загрози і, навпаки, приховати катастрофічний стан країни, ігноруючи реальні факти й тенденції. Слід також враховувати, що суб’єктивне сприйняття певної не існуючої в дійсності ситуації як реальної викликає реальні наслідки. Наприклад, сприйняття однією країною іншої держави як агресора може спровокувати збільшення військового бюджету і передислокацію військ сприймаючої країни до кордонів з уявним агресором, а також згортання економічних зв’язків та політичних контактів між цими двома суб’єктами міжнародних відносин. У відповідь сприймаюча країна отримає аналогічні дії з боку уявного агресора. Загальним же результатом неправильної оцінки ситуації буде значне зростання напруження у відносинах між ними. Тобто «загрози» завжди несуть у собі суб’єктивну оцінку подій, яка виходить з політичних уподобань і вимог «політичної доцільності» певних угруповань, що приймають відповідальні політичні рішення.

Об’єктивність оцінки реального внутрішнього стану та зовнішніх пріоритетів країни буде значно більшою, якщо використовувати категорію «фактор».

Суть даної категорії полягає в тому, що фактор:

• завжди є причиною, рушійною силою будь-якого процесу чи явища;

• не існує поза умов і завжди є частиною умов, формою їх прояву;

• це вже реалізовані причини, тобто такі причини, що вже існують у реальних явищах і процесах з наявністю всіх необхідних для цього умов;

• визначається з урахуванням терміну його існування і може бути постійно діючим, довготерміновим, середньотерміновим або тимчасовим.

• завжди потребує якісної та кількісної конкретизації та існує у певних якісних та кількісних параметрах.

Таким чином, за допомогою факторів, що не мають вигляду узагальнюючої суб’єктивної оцінки, як у випадку із загрозами, значно легше досліджувати реальний ступінь національної безпеки, вести моніторинг змін і пріоритетів серед різних складових безпеки.

Розробка факторів, що впливають на безпеку, є постійним завданням політичних, економічних, соціальних, військових та інших наук, які мають формулювати перелік факторів і обгрунтовувати параметри, поза межами яких соціальна система втрачає можливості саморегуляції та сталого розвитку. Цей перелік з самого початку не може бути постійним, оскільки розвиток людства (а також окремих держав) весь час стикається з новими викликами і загрозами.

Так, наприклад, заява про загрозу ісламського фундаменталізму для безпеки держави не має під собою ніякого підгрунтя доти, доки ми не визначили соціальну групу, що сповідує ідеї ісламського фундаменталізму, чисельність, а також способи і методи (законні чи незаконні) діяльності даної групи з метою поширення свого впливу, перелік і наявність необхідних умов (у тому числі коштів і засобів) для реалізації цих планів. Не знаючи цього, можна з такою ж вірогідністю вести розмову про загрозу ортодоксального православ’я чи католицизму.

В деяких теоретичних роботах, політичних документах, висловах політиків використовується категорія «виклик» як синонім поняття «загроза».

У роботах відомого англійського мислителя А.Дж.Тойнбі досить часто використовується поняття «виклик». У роботі «Осягнення історії» Тойнбі розглядає логіку розвитку цивілізацій через призму «виклику – відповіді», він схильний бачити у смерті універсальної держави – спокуту певного гріха старої цивілізаційної еліти, яка колись не зуміла дати відповідь на той, чи інший виклик, що виникав перед нею.

Саме поняття «виклик» можна ідентифікувати як проблему, (сукупність однорідних, близьких проблем), що отримала з певних причин на якомусь відрізку часу сильне звучання і загострено сприймається політичною елітою, має важливе, пріоритетне значення для національної безпеки і національних інтересів держави. Ця проблема висувається «часом» або геополітичними опонентами і потребує точної оцінки і, при необхідності, безумовної, адекватної відповіді. Виклик умовно можна визначити як проблеми, які постійно виникають упродовж певного історично періоду розвитку перед соціальним об’єктом, не мають чіткого механізму розв’язання і не потребують негайного втручання.

Будь-які виклики, як правило, мають своїх конкретних носіїв, свій просторовий вектор (наприклад, технологічний виклик – це виклик з боку розвинутих держав іншим країнам світу). Підкреслимо, що не будь-яка проблема є викликом, виклики конкретні у часі і просторі, вони існують для конкретної країни, у конкретній фазі її розвитку, більш того, виклики набувають політичного значення в міру їхнього сприйняття таких.

У даній роботі ( нас цікавлять у першу чергу виклики, що мають військово-політичне звучання і вираження), розглядається визначене коло проблем, що представляють, на нашу думку, на нинішньому етапі пріоритетний інтерес саме як виклики національної безпеки України – проблеми воєнної та зовнішньої політики, військового будівництва, геополітики, військової економіки, технологічної безпеки, військово-технічного співробітництва, стосунки у рамках СНД, проблеми реалізації національних інтересів України на конкретному геополітичному азимуті (наприклад у Чорноморсько-Каспійському регіоні). Хоча, зрозуміло, набір викликів цим аж ніяк не обмежується. Дедалі більше в Україні заявляють про себе виклики екологічні, демографічні, серед головних проблем – криміналізація суспільства, корупція, тероризм, відбувається морально-духовна деградація суспільства тощо.

«Виклики» можна поділити на абсолютні й відносні, зовнішні та внутрішні. Багато викликів нав’язуються сьогодні Україні, використовуючи її минуле, історичні факти (наприклад, це стосується військової та військово-політичної сфери).

Таким чином, «виклик» – у більшості, якщо не в усіх випадках, – категорія перемінна і залежить багато в чому від нашої спроможності (і бажання!) «підняти рукавичку», розглядати ту або іншу проблему як виклик, відповідати на неї, бути на неї спровокованим.

І в багатьох випадках такий підхід завершується переорієнтацією зусиль держави на розв’язання другорядних проблем, що не мають відношення до загальних пріоритетів у забезпеченні національної безпеки, в той час, коли більш значні завдання залишаються поза увагою.

З одного боку, виклики без відповідної відповіді на них заважають входженню України у світове співтовариство, з другого боку – саме завдяки успіхам у цьому напрямі – багато викликів перестають бути ними. Принаймні, що дійсно дуже важливо – ці виклики не переростуть у реальні загрози безпеки країни.

Для реагування на виклики (після того, як вони ідентифіковані) вимагаються дії, спрямовані як за межі кордонів держави, так і у внутрішню сферу. «Зовнішні» дії припускають встановлення і використання у своїх інтересах партнерських стосунків, забезпечення стримування, тобто сполучення «позитивної» і «опонентної» взаємодії в тій або іншій пропорціях.

Ще раз підкреслимо, що багато сьогоднішніх викликів для України є такими саме тому, що потрапляють на сприятливий грунт нинішнього українського стану справ.

Отже, на практиці аналіз викликів та загроз показує, що це завжди суб’єктивний процес сприйняття певною особою чи соціальною групою тих чи інших факторів через призму власних інтересів і фахового рівня.

Водночас, об’єктивне визначення загроз передбачає чітке усвідомлення параметрів, поза межами яких певне явище втрачає можливості саморегуляції та потребує зовнішнього втручання для збереження стабільності соціальної системи, а також певних умов, що перетворюють ті самі фактори або на реальну, або на потенційну загрозу.

Загрози та виклики мають мінливий характер і не можуть визначатись як такі, що діють постійно або мають узагальнюючий вигляд. Фактори відрізняються від загроз ще й тим, що можуть свідчити як про зміцнення, так і про послаблення національної безпеки.

Дослідження факторів і загроз національної безпеки України було розпочато українськими вченими у 1991-1992 рр. у серії статей і монографічному виданні. У подальшому це питання розроблялось у роботах фахівців Національного інституту стратегічних досліджень і набуло офіційного статусу з прийняттям Концепції (Основ державної політики) національної безпеки України. Особливо слід наголосити на значенні ідеї взаємозв’язку внутрішніх і зовнішніх загроз з пріоритетними національними інтересами – так званого дендриту загроз.

Як в Україні, так і в Росії з’явилися роботи, в яких автори розглядають критичні показники безпеки держави у різних сферах (економічній, політичній, соціальній, демографічній, екологічній, військовій). Проте подальша детальна розробка комплексу параметрів стабільності соціальної системи є прерогативою наукових дисциплін у сфері національної безпеки.

Одним з головних завдань наукового дослідження проблем безпеки має стати визначення об’єкта та суб’єкта безпеки з урахуванням їх взаємозв’язків, специфіки середовища безпеки на певному історичному етапі та історичних змін, що відбуваються з ними. Без такого визначення поняття «безпека» перетворюється на абстракцію.

Суб’єкт і об’єкт безпеки – обов’язкові елементи відносин у сфері забезпечення безпеки, тому вони мають розглядатися в єдності, взаємозв’язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має властиві йому ознаки.

Вищезазначені документи України та РФ однаково визначають головні об’єкти національної безпеки: громадянина – його права і свободи; суспільства – його духовні та матеріальні цінності; держави – її конституційний лад, суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість кордонів. Тобто, пострадянські варіанти поняття «національна безпека» орієнтуються на західні стандарти, де захист громадянина, його прав і свобод, матеріальних та духовних цінностей суспільства, інтересів окремих етнічних та соціальних груп належать до першочергових завдань безпеки. Такий підхід набув сили у другій половині ХХ ст. в розвинутих країнах світу, і має під собою підстави у вигляді дієвого механізму реалізації пріоритетного захисту прав особи. Чого не можна сказати про країни, які щойно вийшли з тоталітарного суспільства і тільки роблять перші кроки у напрямі розбудови демократичного суспільства. Саме тому в багатьох випадках, пострадянський менталітет виділяє державу серед інших об’єктів, що потребують захисту, приховано виводячи «на другий план» захист матеріальних і духовних цінностей суспільства, прав і свобод громадянина.

Крім того, в реальній практиці безпека навіть на національному рівні не обмежується вищезазначеними об’єктами. Захист навколишнього середовища, родини, партії, громадського об’єднання, окремої галузі виробництва (безпека атомної енергетики), безпека підприємництва – теж належить певною мірою до об’єктів безпеки і потребують захисту. Обмеження категорії «національна безпека» кордонами держави не дає змоги вийти на рівень глобальних та регіональних проблем, які також впливають на стан усіх складових національної безпеки. Так, наприклад, глобальне потепління клімату, бурі, тайфуни, землетруси, розширення зони пустелі, нестача продовольства, «демографічний вибух», етнічні конфлікти тощо суттєво впливають на життєдіяльність людини, соціуму або держави і потребують захисту ноосфери, біосфери, екології, міжнародних об’єднань, міжнародної інфраструктури.

Тобто, залежно від засад класифікації об’єкти безпеки можуть визначатись:

• за територіально-просторовою ознакою – глобальні, регіональні, субрегіональні, трансрегіональні, державні (національні), суспільні (групові), індивідуальні;

• за сферами забезпечення необхідних умов життєдіяльності: політична, економічна, екологічна, соціальна, воєнна, демографічна, технологічна, продовольча, інформаційна;

• за формою виразу – матеріальні й духовні цінності, національні інтереси.

Субординація між оновними об’єктами безпеки протягом століть змінювалася. Незаперечний пріоритет держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності, політичного устрою, невтручання у внутрішні справи наприкінці ХХ ст. трансформувався у першочерговий захист прав людини.

У широкому розумінні суб’єктом безпеки може виступати окрема людина, певні соціуми, держава, об’єднання держав, а також створювані ними установи, організації, практична діяльність яких спрямована на виявлення, попередження, послаблення, локалізацію, ліквідацію викликів і загроз. Але можливості різних суб’єктів впливати на стан безпеки – суттєво відрізняються.

Історія свідчить про те, що з початку цивілізованого розвитку суспільства до середини ХХ ст. держава відігравала головну роль у забезпеченні безпеки і, в першу чергу, вона захищала своє населення від зовнішньої агресії. Енциклопедичний словник Д.А.Брокгауза і І.А.Ефрона наступним чином трактує цю тезу: «...Необхідність в особистій та майновій безпеці викликає до життя державу, в цій необхідності держава знаходить головне пояснення свого існування, вона ж вказує державі основну його ціль та призначення».

Однак та сама історія демонструє безліч варіантів державного устрою та специфічних характеристик, що визначають особливості виконання державою своїх функцій, зокрема впливають на зміст та основні напрями забезпечення безпеки.

Сучасні держави базуються на трьох монопольних прерогативах.

По-перше, держава вимагає собі монопольного права на здійснення контролю над механізмом насильства. Як ми вже підкреслювали, її легітимність залежить від здатності зберігати мир у суспільстві та захищати свої володіння від військової загрози ззовні.

По-друге, держава претендує на право монопольного контролю над оподаткуванням. Спочатку держава використовувала це право для фінансування державного бюрократичного апарату та регулярної армії. Останнім часом розвинуті країни наголошують на тому, що право на збирання податків держава використовує для перерозподілу частки національного доходу для підтримки системи охорони здоров’я, освіти та забезпечення високого рівня життя громадян.

По-третє, держава претендує на право визначати пріоритети щодо політичної лояльності своїх громадян, яке держава використовувала як гарантію вірності населення на випадок війни.

Загроза війни також була однією з причин того, що держави майже до кінця ХХ ст. одноосібно вирішували питання розподілу права на проживання, громадянство та трактували свої міжнародні зобов’язання з позиції націоналізму.

У сучасних умовах монополія держави на контроль за механізмами насильства не зменшується, хоча вона дедалі більше потребує підтримки порядку та доповнення своїх зусиль з боку міжнародних військових структур. Тобто значно зростає відповідальність держави перед міжнародною спільнотою за те, як вона використовує свої силові відомства та збройні сили. Однак, слід зауважити, що на понятійному рівні ми маємо суттєві відмінності у трактуваннях змісту національної безпеки між західними і пострадянськими концепціями. У міжнародно-правових та державних документах поняття «безпека» досить часто використовується у поєднанні зі словами «національна». (Наприклад: «Стратегія національної безпеки США: Розширення та поглиблення участі у міжнародних справах» (липень 1994 р.), «Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України», 16 січня 1997 р.).

Як правило, західні трактування не розрізняють поняття національної і державної безпеки й використовують їх як однопорядкові. Для розвинутих країн світу такий підхід відповідає, бо він спирається на реально існуючі держави-нації. Для більшості країн світу національні проблеми накладають свій відбиток на всі складові безпеки і тому потребують особливої уваги.

Ідея національної держави, або держави-нації виникла у другій половині ХVII ст. як відповідна реакція на формування нових європейських міжнародних відносин, а також через неспроможність існуючих державних утворень інтегрувати населення у межах своїх кордонів. Франція за часів кардинала Рішельє запропонувала новий підхід до міжнародних стосунків, що грунтувався на визнанні головними суб’єктами таких стосунків держави – нації, які на міжнародній арені захищають свої національні інтереси. Абсолютистські монархії в Англії та Франції того часу створили основу сучасної держави, вони ліквідували багато політичних, економічних та соціальних відмінностей у системі законів, торгівлі, грошах; мова була стандартизована наскільки це було можливим. Та навіть ці зусилля були обмеженими. До Французької революції 1789 р. – відзначав Алексіс де Токвіль – однорідне населення Франції поділялось на непропорційні частини, невеликих самостійних общин, кожна з яких пильно стежила за виконанням своїх особистих інтересів і не брала участі в житті суспільства у цілому. Тільки 50% населення розмовляло французькою мовою. Місцеві діалекти були мовою простих людей за межами головних міст.

Майже така ж ситуація була характерна наприкінці ХІХ ст. для Італії. (За 100 років – вона суттєво не змінилася. Дослідники зазначають збереження суттєвих відмінностей між різними частинами країни та окремими районами. Навіть на рівні суспільної свідомості – італійці почувають себе італійцями, а не римлянами чи сіцілійцями. Все це свідчить про те, що процеси національної консолідації мають свою специфіку та різні швидкості у різних країнах світу.

Головний лейтмотив ідеї держави-нації у цей час зводився до того, що «нація» – люди, які поєднані єдиними зв’язками, культурою, походженням і територією, мають активно залучатися до самоврядування у тій же державі. Європа дала приклад перетворення держави на державу-націю. Саме тому практично в усіх європейських мовах нація розглядається у державно-політичному контексті як сукупність громадян однієї держави. Первісне ж значення цього слова у латинській транскрипції «natio» означало «рід», «плем’я», «народ», тобто мало переважно етнічне забарвлення. Аналогічне значення мав цей термін і в період середньовіччя, хоча і застосовувався іноді для визначення окремих соціальних груп (купці, знать, студентські корпорації).

Етатистське значення слова «нація» є переважним саме там і тоді, де і коли кордони розташування етнічних спільнот та політичних утворень збігаються. Процеси формування націй у Європі та Латинській Америці збіглися у часі з формуванням державно-політичних структур сучасного типу. Тут, мабуть, слід шукати розгадку, як правило, мононаціонального характеру цих країн.

Водночас реальна картина розвитку людства свідчить про те, що переважна більшість країн світу належить до поліетнічних за складом населення (із 185 держав – членів ООН та 236 країн та територій світу менш ніж 20 – етнічно однорідні у тому смислі, що етнічні меншини тут становлять близько 5% населення).

Збіг етнічних (національних ) та державних кордонів є характерною рисою розвитку країн Європи. Це пояснюється тим, що процес формування значних етносів – націй у цьому регіоні історично співпав із становленням національних держав і відбувався у рамках цих держав.

Тобто вести дослідження проблем безпеки, спираючись на теорію держави-нації і вкладаючи однаковий зміст у категорію «національна безпека» для країн, які вже утворили національну державу (тобто мають інтегроване населення, державні структури, що відстоюють інтереси нації, чітко визначені національні інтереси), і країн, що стоять на шляху національної консолідації або складаються з багатьох націй чи етнічних утворень, принципово неможливо, бо для цієї категорії держав проблеми формування політичної нації та державотворення належать до пріоритетних завдань національної безпеки.

Сучасні держави-нації відрізняються від інших держав у першу чергу тим, що в межах своїх кордонів вони функціонують на засадах демократії та ринкової економіки. Разом з тим усі сфери життєдіяльності суспільства, що є етнічно поділеним чи стоїть на шляху розбудови національної держави, накладають відбиток етнічних проблем на всі складові безпеки як у зовнішньополітичному, так і у внутрішньополітичному вимірах. Етнічні конфлікти, прояви сепаратизму, складність існування демократичних урядів у етнічно поділеному суспільстві, проблеми національної консолідації – це неповний перелік проблем національної безпеки для більшості країн світу.

Досить умовно можна виділити споріднені групи країн, що мають більш-менш однакові умови розвитку і приблизно однакові підходи до проблем безпеки.

Перша група – розвинуті країни Європи, в яких завершився процес формування нації, вони досить тривалий час існують у світовому геополітичному просторі як суверенні одиниці, а розвинута демократія та ринкова економіка дає змогу державі реально представляти інтереси нації, особи, соціального чи політичного угруповання. Як правило, ці країни відбулися як держави-нації, а проблеми їхньої безпеки зосереджені на запобіганні зовнішнім загрозам та новим викликам на кшталт екологічних небезпек, поширенню тероризму, неконтрольованої міграції, організованої злочинності, наркобізнесу тощо. Держава-нація як універсальна форма політичної організації суспільства набула глобального поширення лише після Першої світової війни, коли західні цивілізаційні структури підійшли до апогею своєї могутності та впливу. До цього часу феномен держава-нація залишався локалізованим лише на Європейському континенті.

Роль держави-нації як суб’єкта міжнародних відносин і головної дієвої особи в системі забезпечення безпеки ще кілька десятиріч тому не викликала ніяких заперечень. Проте глобальні трансформації, в першу чергу пов’язані з формуванням міжнародних ринків, інтернаціоналізацією економіки, значно скорочують автономні можливості держав ефективно впливати на економічні процеси. Американський економіст У.Смайзер зазначав, що фінансовий світ більше не розмежовує зовнішню та внутрішню економічну політики. Обидві вони проникають одна в одну і формують одна одну в міру того, як глобальні ринки переносять наслідки внутрішньої політики будь-якої країни також на економіку інших країн.

Так само підвищується вплив наслідків внутрішньополітичних рішень на зовнішню політику. Найновіші інформаційні технології вступають у суперечність із загальноприйнятими нормами, звичаями і практикою прийняття політичних рішень та політичним управлінням. Складність процесу прийняття рішень позбавляє уряд можливості швидкої та адекватної реакції на проблеми, що виникають перед суспільством. Більше того, є безліч прикладів, де державний бюрократичний апарат демонструє безмежну безпорадність, особливо у кризових та надзвичайних обставинах, що потребують швидкої та дієвої реакції. Підвищується залежність урядів конкретних країн від рішень, що приймаються за межами національних кордонів іншими суб’єктами міжнародних відносин, у якості яких виступають регіональні та всесвітні міждержавні й неурядові організації та інститути, транснаціональні корпорації. Держави розвивають співробітництво для запобігання організованій злочинності, тероризму, загрозам екологічних катастроф.

Труднощі, з якими постійно стикаються уряди окремих країн, підсилюються тиском глобальних проблем, серед яких охорона навколишнього середовища, загроза ядерної катастрофи та проблема виснаження невідновлюваних ресурсів. Усе це призвело до появи політологічного напряму, що пов’язує подальший прогрес людства з постійним скороченням ролі держави-нації у питаннях внутрішньої та зовнішньої політики.

Дедалі більшого розмаху набуває тенденція щодо обмеження використання державою сили рамками національної самооборони або участю у колективних системах безпеки.

Ця тенденція грунтується на таких світових процесах:

• вперше за всю історію розвитку людства війна не є головним лейтмотивом державного будівництва;

• у багатьох сучасних державах є чітка тенденція, коли контроль над силовими структурами перебирають на себе цивільні, а не військові;

• впродовж останнього століття відсоток населення, яке перебувало на військовій службі в державі, постійно скорочувався. Значно зменшилася кількість війн між великими державами, і ці війни меншою мірою, ніж раніше пов’язані із захопленням територій, хоча стали більш смертоносними за своїми наслідками;

• ядерна зброя виконує роль «стримуючого фактора» для агресора;

• деякі дослідники наголошують на змінах у суспільній свідомості, згідно з якими війна розглядається як така сама форма примусу, що і рабство;

• інша група дослідників робить акцент на розвиток торгової держави, що включена до механізму світової торгівлі та інвестицій. Така держава надає перевагу економічному виграшу, який можна отримати при відсутності (а у багатьох випадках – тільки при відсутності) обтяжливих територіальних захоплень.

Таким чином, фактор сили в сучасному світі та можливості національних держав використовувати збройну силу для вирішення конфліктних ситуацій набувають нового змісту.

Якщо держава втрачає один з найважливіших лейтмотивів свого існування – використання сили для захисту населення та територіальної цілісності країни – скорочуються можливості її впливу на єдність суспільства в цілому.

Донедавна загибель за Вітчизну була чи не найголовнішою рушійною силою, що об’єднувала національні спільноти. Зараз цей фактор у розвинутих країнах Заходу втрачає свою силу. Соціологічні опитування населення, проведені в середині 90-х років ХХ ст., дають таку картину: лише 70% населення США і Британії, 66% – Росії; 50% – Португалії та Іспанії; 34% – Німеччини та Італії готові воювати за свою країну.

Таким чином, держава ще залишає за собою контроль за інструментами насильства, але один із провідних факторів, завдяки якому підтримувалась певна можливість суверенних спільнот, значно послаблюється. Особливо яскраво ця тенденція проявляється на Заході. У спільній праці Я.Тінберга та Д.Фішера відверто заявлено, що у сучасному світі «забезпечення безпеки неможливо довірити рішенням суверенних національних держав».

Тенденції до зниження ролі держав-націй існують, але попри все держава до цього часу все ще залишається головним суб’єктом системи забезпечення безпеки.

Друга група – це країни, де процеси формування націй не завершилися, але існують реальні можливості досягти національної консолідації. Держава у цих країнах виконує роль головного націоутворюючого фактора. Національні цілі у цьому випадку зорієнтовані на перспективу, а національна безпека по суті є передусім безпекою держави та її структурних компонентів. Тільки у тому чи іншому конкретному випадку і різною мірою безпека у цих країнах спрямована на захист інших складових соціальної системи.

Безпека цієї групи країн, як свідчить історична практика, головним чином зосереджена на внутрішніх проблемах – подолання політичної нестабільності, економічної кризи, запобігання сепаратизму та кривавим конфліктам на етнічному, політичному чи релігійному грунті, збереження території та кордонів, запобігання екологічній та демографічній кризам. Зовнішні загрози для цих країн існують, але в загальному контексті безпеки вони мають другорядне місце.

Третя група – це багатоетнічні країни Азії, Африки та Латинської Америки, де сама держава та її структури скопійовані з колишніх країн-метрополій, немає історичних традицій існування демократичного суспільства, а складна етносоціальна структура створює величезні труднощі для демократично налаштованого уряду. За образним висловом Бертрана Баді та П’єра Бірнбаума, держави Африки та Азії є «чистим продуктом імпорту» [16], вони часто перетворюються на корумповані, неефективні, делігитимізовані внаслідок своєї неспроможності . У цьому випадку є підстави говорити про «злам держави» і вбачати в ній головну загрозу для планети: «Сьогодні, – стверджує Філін Дельмас, – головне питання безпеки це не амбіції влади, а руйнування держави».

У ряді випадків можна констатувати фактичну ліквідацію держави, чи довготривалу втрату державного контролю за часткою території країни.

Ще більш чисельними є випадки перманентного співіснування слабкої центральної державної влади й опозиційного збройного формування, настільки стабільно контролюючого частку території країни, що воно в змозі створити там квазідержавні органи адміністративного управління. Як приклад, можна навести Камбоджу, Бірму, Північний Ірак, Судан. До цієї ж групи слід віднести Пакистан, уряд якого втратив ефективний контроль у населеній пуштунами зоні племен на Північному Заході країни.

Під яким би прапором не розвивався конфлікт у цій групі країн – під національним, або релігійним – війни тут ведуться у державах, що зазнали краху. Економіка цих країн та інститути державної влади, які повинні стояти на сторожі законності, порядку та прав людини – занепадають.

Проведені останнім часом дослідження показали, що кожне із військових опозиційних угруповань намагається максимально використати ресурси контрольованої ним території, для нарощування своєї військової могутності.

Як ресурси виступають:

• природні багатства, експлуатація яких не вимагає фінансових вкладень та складної технічної інфраструктури. Найчастіше це цінні породи деревини, дорогоцінні та напівдорогоцінні камені, нафта з нафтопроводів, що проходять через контрольовану військовими угрупованнями територію, каучук та ін.;

• контроль за важливими транспортними артеріями чи об’єктами транспортної інфраструктури: проходи у горах, морські термінали, аеропорти;

• найбільшими джерелами ресурсів є виробництво, транспортування та продаж наркотичних речовин. Наркобізнес – це така сфера діяльності, де поєднуються та інтегруються інтереси збройних формувань, політичної та суто кримінальної еліти, що призводить або до появи альянсів між ними (як це мало місце у Колумбії), або до мімікрії армій наркобаронів під національні (армія Кхун Са у Бірмі) чи соціальні рухи (рух Тупак Амару в Перу). За оцінками аналітиків ФПС Росії, на території тільки Північного Афганістану розташовані промислові потужності, здатні виробляти героїн на суму в 20 млрд дол. США.

Стабільна довготривала втрата контролю за часткою території країни була характерна для геополітичного простору колишнього Радянського Союзу, на території колишніх республік якого з’явився ряд невизнаних державних утворень. До їх складу слід віднести: Придністровську Молдавську Республіку (ПМР), Республіку Абхазія, Республіку Нагірний Карабах, Республіку Ічкерія, Південну Осетію. У кожному з цих квазідержавних утворень створені владні органи, збройні сили, у деяких випадках були спроби створити власні фінансові системи. Особливе значення має та обставина, що всі без винятку невизнані світовим співтовариством держави були втягнуті у конфлікти різного ступеня напруженості та тривалості. Незважаючи на те, що ці конфлікти зараз переведені у латентну фазу, вірогідність їх нового спалаху лишається досить високою.

Фактична ліквідація державності.

За певних умов замість держав, що перебувають у стані колапсу, виникають значні за розмірами «вакуумні» та «сірі» зони, де відсутня не просто центральна державна влада, а нерідко і будь-яка влада взагалі. На таких територіях чиниться перманентна боротьба «польових командирів», регіональних військово-політичних лідерів та кримінальних угруповань. Слід підкреслити, що у багатьох випадках на територіях, що вийшли з-під контролю, не створено альтернативних протодержавних структур.

Нині маємо як мінімум три випадки фактичного припинення існування держави – Ліберія, Сомалі та Афганістан. До цього можна віднести химеру Боснії, що ледь отримавши незалежність, пережила шок внутрішнього збройного конфлікту, результатом чого стало припинення її існування. Останнім часом цей список поповнився Албанією (з новою специфікою).

Центральний уряд у кожній з цих країн був де-факто ліквідований. Самопроголошені уряди контролюють тільки частку території країни, іноді ділиться навіть і столиця. Територія поділена на зони контролю конкуруючих військово-політичних формувань, кількість яких у кожному випадку перевищує два, що дає підстави говорити не просто про класичну громадянську війну, а про конфлікт за моделлю «війна всіх проти всіх». Слід відзначити, що існує принципова можливість розвитку ситуації за описаним сценарієм у цілому ряді держав Африки та Близького Сходу.

Головною передумовою колапсу центральної державної влади в кожній з них є відсутність національної самосвідомості та будь-якої глибокої традиції державного будівництва.

Самоідентифікаційні погляди населення загрозливих зон лежать чи то в галузі інтернаціональної (племінної, сімейної, кланової), чи то супернаціональної (конфесійної, расової) суб’єктності.

Проблеми безпеки для цієї групи сконцентровані переважно на внутрішніх аспектах, але деякі, відносно невеликі, економічно слабко розвинуті та периферійні країни за певних умов самі можуть перетворитися на загрозу не тільки для окремого регіону, але й світу в цілому. Щорічник СІПРІ за 1999 р. наступним чином визначає цю проблему: «Найбільш серйозний виклик міжнародній системі безпеки на глобальному та регіональному рівнях – це неміцність та розпад держав, що не спроможні впоратися з розвитком подій на своїй території…», і далі:» Занепад сили та ефективності державних інститутів частіше спостерігається у бідних країнах, які роздираються громадянськими війнами та відцентровими тенденціями».

Особливу групу країн складають так звані «держави зі зброєю».

Чарльз Краутхаммер – відомий американський журналіст у своїй промові у Вашингтоні (федеральний округ Колумбія) 18 вересня 1990 р. в пам’ять Генрі М.Джексона ось як визначив це нове явище світового розвитку: «Держава зі зброєю» є незвичайним міжнародним явищем з такими характерними рисами:

• це не національна держава. Ірак, наприклад, є державою сучасного типу з невизначеними кордонами, правлячі кола якого заявляють, що Ірак є нацією. (Вони розглядають Ірак та Сирію як регіони, частину великої арабської нації, для чого і зберігається цей термін);

• у «державах зі зброєю» державний апарат добре розвинутий і домінує у громадянському суспільстві. Фактором, що дає змогу «державам зі зброєю» підтримувати таку структуру, є нафта. У нормальних умовах державам потрібен будь-який соціальний контакт з громадянським суспільством, оскільки в кінцевому підсумку держава має покладатися на суспільство, що підтримує його податками. Нафтові держави перебувають в аномальному становищі: їм не потрібен соціальний контакт, оскільки національне багатство виходить з нафти, а нафта повністю контролюється державою. Нафтові держави є розподільчими державами. Уряд розподіляє товари, а не навпаки. Тому держава є не тільки джерело влади, але й добробуту. Це дає можливість здійснювати колосальний соціальний контроль за усіма суспільно-політичними процесами з боку могутнього, часто репресивного апарату.

Сучасні «держави зі зброєю» мають велику образу на Захід і на встановлений ним світовий порядок, який він підтримує. Тому вони ведуть підривну діяльність проти міжнародного статус-кво, який вони розглядають як залишки колоніалізму. Ці почуття підштовхують їх до погоні за високотехнологічними військовими розробками, що вони їх розглядають як єдину можливість перескочити історію і, набувши міцного становища, кинути виклик заведеному Заходом порядку.

Таким чином, широке розповсюдження після закінчення «холодної війни» зброї масового ураження може призвести до значного збільшення кількості «держав зі зброєю».

Наприкінці 2000 р. понад два десятки країн, що розвиваються, матимуть балістичні ракети, 15 з них будуть мати ядерну зброю чи наблизяться до її створення. Тридцять країн матимуть хімічну зброю, а десять – зможуть розмістити біологічну зброю, – таку думку у 1990 р. висловлював колишній міністр оборони США Д.Чейні і його прогноз щонайменше наполовину справдився. Активні заходиконтролю за розповсюдженням зброї масового ураження з боку міжнародного співтовариства, запровадження режимів контролю над ракетними технологіями, міжнародні конвенції про заборону біологічної зброї (1972 р.) та хімічної зброї (1993 р.), Договір про нерозповсюдження ядерної зброї (1970 р.) перешкоджають розповсюдженню зброї масового ураження, але не гарантують безпеки від уже існуючих та нових «держав зі зброєю».

Не тільки ядерна зброя, але й доступність до звичайної у певних випадках може сприяти зростанню нестабільності або навіть краху держав. За даними Генерального секретаря ООН, 90% загиблих від стрілецької зброї та поранених становлять цивільні особи.

Отже, існує можливість перетворення певної групи держав із головного суб’єкта забезпечення безпеки на головний суб’єкт міжнародної нестабільності.

Особливою серед сучасних держав є – США. Вони не відповідаютьтрадиційно-європейському розумінню держави-нації, тому що більш ніж 200 років існування цієї країни не призвели до переплавки різних рас, національних груп на єдину націю, але попри все – засади демократії, свободи, лібералізму, ринкова економіка та американська ідея дають змогу сприймати американську державу як виразника практично усіх верств населення країни. Проблеми безпеки США тісно пов’язані з тією роллю єдиної наддержави, яку вона почала відігравати після розпаду ОВД та СРСР у Європейських та міжнародних справах. Як довго США зможуть виконувати роль лідера в системі забезпечення міжнародної безпеки і наскільки привабливою буде ця роль для американців у майбутньому – покаже історія.

Нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі, демонструють суттєві відмінності у рівнях свого політичного розвитку і, з певним припущенням, їх також можна об’єднати у різні групи за ознаками спроможності здійснювати державне управління на демократичних засадах .

Перша група держав :

Певних успіхів на шляху побудови демократичних держав досягли лише країни Балтії, щоправда, зі значними застереженнями, Вірменія, що увійшли у політичну стадію модернізації, яка, за загальноприйнятою класифікацією, базується на режимі хиткої демократії, хоча і при цьому режимі:

• при проведенні виборів трапляються зловживання та фальсифікації результатів;

• дії політичних партій, армії, служби безпеки та міліції створюють можливості для обмеження прав і свобод громадян;

• не виключається можливість військового або іншого перевороту, застосування сили (чи терористичних актів) проти органів влади або її окремих представників з метою досягнення політичних цілей.

У країнах Балтії завжди була особливо сильною орієнтація населення на європейські цінності, тому перехід до демократії виявився, порівняно з іншими пострадянськими державами, найменш тривалим. Через це, незважаючи на досить складний процес адаптації до ринкових умов і не прості стосунки між титульними націями та російськомовним населенням, усі основні принципи демократичного устрою дотримувалися: політична боротьба розгорталася між партіями, що мали стійкі, чітко визначені програми, а не між угрупованнями, що хаотично складаються на політичному подіумі, і харизматичними особистостями, а тим паче не між різними «гілками влади», як у більшості країн СНД. Це дало змогу, наприклад, у Литві при дуже кардинальній зміні політичного курсу – після приходу до влади соціал-демократів на чолі з В.Бразаускасом – зберегти наступність усіх демократичних настанов та інститутів суспільства.

У Вірменії на процес становлення посткомуністичної демократії позитивний вплив зробила закордонна вірменська діаспора (головним чином, європейська і північноамериканська). Існуючі ще з минулого століття традиційні для вірменського суспільства партії соціалістичної («Дашнакцутюн») і ліберально-демократичної орієнтації зберегли в діаспорі свої фінансові й ідеологічні центри. У 80-і роки ці партії відновили свої структури у Вірменії, склавши разом із новоутвореним на базі Карабаського руху Вірменським загальнонаціональним рухом (ВЗР) кістяк посткомуністичного політичного спектра Вірменії. «Відновлені» партії, перебуваючи в опозиції до правлячого ВЗР, вели дуже жорстку боротьбу проти курсу президента Л.Тер-Петросяна. Однак боротьба ця в цілому не виходила за рамки звичайної для демократичних суспільств внутрішньопарламентскої конфронтації. В інших же пострадянських державах рівень демократичності значно нижчий.

Друга група держав:

В Узбекистані й Туркменістані особливо яскраво виявилися всі ознаки тоталітарних режимів, при яких:

• громадяни мають лише ті права, якими їх наділяє влада;

• конституція, якщо вона існує, може в будь-який час піддаватися змінам за наказом влади;

• вибори, якщо вони відбуваються, мають показовий характер;

• застосовуються грубо-силові методи керування.

Всевладдя харизматичних лідерів, особливо явне в Туркменістані, перетворило формально існуючі інститути демократії (парламент, партії, місцеві органи самоврядування, суди) на декоративні придатки режиму особистої влади. Як і в попередні роки, ці режими спиралися на придушення опозиції (в Узбекистані) або недопущення формування такої (у Туркменістані). Однак у минулому році до репресій додалося посилення традиціоналістських (ісламських, етнічних, кланових) форм консолідації суспільства. У Туркменістані це виявилося, наприклад, у присвоєнні Президенту Ніязову титулу «батька всіх туркмен», а в Узбекистані – у поширенні культу середньовічного вождя Тамерлана.

Проте час показав, що подібні режими не в змозі забезпечити гідного рівня життя своїх громадян. Загострення економічної кризи в Узбекистані й економічні проблеми в Туркменістані змусили ці держави відкинути деякі декларовані ними принципи.

Третя група держав:

В умовах громадянських війн в Азербайджані, Грузії, Таджикистані і Молдові, а також соціальної напруженості в Білорусі, Киргизії та Казахстані, сформувались обмежено авторитарні режими, при яких:

• влада спирається на примус, хоча іноді схильна йти на компроміс із суспільством;

• за винятком питань політики, людина значною мірою залишається незалежною від влади; існує свобода преси, але вона обмежена у випадку критичних виступів проти режиму;

• діють виборні представницькі органи, але з обмеженими повноваженнями, що залежать від виконавчої влади.

У більшості цих держав як парламенти діють або діяли донедавна Верховні Ради. Політичні фракції в них складалися вже під час роботи парламентів або навколо окремих особистостей, або за професійною ознакою (що особливо характерно для Молдови), або за регіонально-клановою й етнічною (Киргизія, Казахстан). У деяких республіках – у Казахстані та Молдові – парламенти були вимушені до саморозпуску. В інших – парламенти перетворилися на замкнуті політичні корпорації, на «квазіпартії», що вступили в політичне протиборство з «партією виконавчої влади», очолюваної президентом.

Четверта група держав :

Інший тип політичного режиму існує в Росії та Україні – тут склався відповідний ідеологічній фазі модернізації перехідний режим часткової демократії, при якому:

• діють виборні представницькі органи, незалежні від виконавчої влади, але з обмеженими повноваженнями;

• влади у своїй діяльності рівною мірою орієнтовані як на примус, так і на компроміс із суспільством;

• має місце досить жорстке протиборство між різним гілками влади;

• на рівні суспільної свідомості та у політичній сфері триває неприхована боротьба двох головних політичних курсів – першого, спрямованого на розвиток демократичного, соціально орієнтованого суспільства з ринковою економікою та другого, що бореться за повернення до соціалістичного минулого.

Як і в інших країнах, що здійснюють модернізацію, тут уже передбачається деякий ступінь соціального й економічного розвитку, а політичне насильство генерується, як правило, не найбіднішими і пригнобленими масами, апорівняно благополучними і відносно забезпеченими стратами, бажання яких взяти участь у політичній системі призводить до насильства і політичної нестабільності.

Причини насильства і нестабільності треба шукати в розриві між уповільненим розвитком політичних інститутів і прискорених процесів змін, що фактично відбуваються в економіці та соціальному житті цих країн. Попри всі національні, цивілізаційні та історичні особливості у загальносвітовому контексті держава на цей час залишається головним суб’єктом забезпечення безпеки, але цей механізм на національному, регіональному та глобальному рівнях має суттєві відмінності.