Семінарське заняття №6 Тема: Філософія історії як галузь соціально-гуманітарного знання.

1. Проблемне поле та витоки сучасної філософії історії.

Слово «iсторiя» вперше зустрiчаємо у працях iонiйських фiлософiв зi значенням «процес (акт, спосiб) пiзнання». Спочатку з’явилося не саме слово «iсторiя», а спорiдненi з ним — ¨ιστωρ («iстор», «iсторик»), яким називали людину, що збирає, аналiзує, оцiнює й переказує певнi вiдомостi (iнформацiю), та ´ιστoρεω´ (форма дiєслова, що означає «бачити», «збирати вiдомостi», «розповiдати про побачене», «переказувати»). Широкого застосування термiн набуває в Давнiй Грецiї. Наприклад, у Фалеса «iсторiя» — це «дослiдження»; у Платона — «пiзнання» (наприклад, «пiзнання природи»); в Аристотеля — «пiзнання» або «дослiдження» як процес (наприклад, «дослiдження душi»); Демосфен використовує слово «iсторiя» у значеннi «розумiння». Вiдштовхуючись вiд етимологiї слова, iсторiєю можна вважати будьяку науку, ширше — аналiтичну дiяльнiсть, спрямовану на дослiдження певного предмета, процесу, реальностi, що змiнюються в часi, крiзь призму їх становлення й розвитку. У такому значеннi щодо iсторичних подiй термiн «iсторiя» у V ст. до н. е. вперше використав Геродот, називаючи розповiдi учасникiв греко-перських вiйн «iсторiями». Фiлософiя iсторiї є роздiлом фiлософського знання, який вивчає й концептуально осмислює питання сенсу, спрямованостi, форм i чинникiв розгортання iсторичного процесу (субстантивна фiлософiя iсторiї), здiйснює фiлософський теоретичний аналiз процесу iсторичного пiзнання, дослiджує межi й умови об’єктивностi та iстинностi iсторичного знання, особливостi його побудови й функцiонування (епiстемологiя iсторiї). Хронологiчно субстантивна фiлософiя iсторiї виникає першою, зокрема ще в Давнiй Грецiї та Давньому Китаї (розмiрковування щодо iсторичної сутностi свiту Гесiода, Полiбiя, Аристотеля, Сима Цяня). Справжнiй розквiт концепцiй субстантивної фiлософiї iсторiї вiдбувається в перiод Нового часу. Переломною в цьому планi можна вважати працю Джамбаттiста Вiко «Засади Нової науки про спiльну природу нацiй» (1725 р.), у якiй сформульовано принципово новий погляд на iсторiю та можливiсть її осмислення, а саме: «не можна пiддавати жодному сумнiву те, що перший Свiт Суспiльностi був, безсумнiвно, створений людьми. Тому вiдповiдне пiдгрунтя варто шукати (оскiльки його треба знайти) у модифiкацiях нашого власного людського розуму. Кожен, хто замислиться над цим, буде вражений тим, що всi Фiлософи абсолютно серйозно вивчали Науку про Свiт Природи, створений i пiзнаваний Богом, але зневажали роздумами про Свiт Нацiй, тобто про Свiт Громадськостi, створений людьми та зрозумiлий для людей». Упродовж XVI–XIX ст. у європейськiй фiлософськiй традицiї створено низку фiлософських концепцiй iсторичного процесу як прогресистського (Ш. Л. Монтеск’є, Ф. М. Вольтер, А. Р. Тюрго, Ж. А. Кондорсе, I. Г. Гердер, Г. Гегель, К. Маркс), так i регресистського (М. Монтень, Ж.-Ж. Руссо) спрямування. Окрiм того, оприявленi й концепцiї iсторичного коловороту (Н. Макiавеллi, Т. Кампанелла), якi згодом знайшли своє продовження в культурно-цивiлiзацiйних типологiях iсторичного процесу (М. Я. Данилевський, О.Шпенглер, А. Тойнбi). У XX ст. популярнiсть субстантивних концепцiй фiлософiї iсторiї поступово знижується. Їх пiддають жорсткiй критицi, особливо за всезагальнiсть i масштабнiсть iсторико-фiлософських побудов, низький ступiнь доказовостi й екстраполяцiю своїх iнтерпретативних структур у майбутнє, що перетворює їх на справжнi «пророцтва». Наприклад, Карл Поппер, критикуючи фiлософськi конструкцiї iсторiї такого типу, уводить спецiальний термiн для їх позначення — «iсторицизм», вважає iсторицистську методологiю вiдповiдальною за незадовiльний стан методологiї дослiдження соцiально-гуманiтарних наук. Iсторицизмом називається такий пiдхiд до соцiально-гуманiтарних наук, вiдповiдно до якого принциповою метою цих наук виступає формулювання iсторичного передбачення, що стає можливим завдяки вiдкриттю «ритмiв», «моделей», «законiв» або «тенденцiй», нiбито покладених в основу розвитку iсторiї». Аналiзуючи iсторицистськi концепцiї фiлософiї iсторiї (вiд Платона до Г. Гегеля, К. Маркса) у вiдомiй працi «Вiдкрите суспiльство та його вороги» (1945 р.), Поппер навiть припускає, що такi концепцiї стали одним iз важливих чинникiв формування тоталiтарних полiтичних режимiв у XX ст., а їхнi творцi — Платон, Г. Гегель i К. Маркс — виступають «iдейними батьками» тоталiтаризму. На сьогоднi до субстантивної фiлософiї iсторiї вiдносять фiлософськi концепцiї спрямованостi й моделей розгортання iсторичного процесу, диференцiйованi як: прогресистськi (Августин, А. Р.Ж. Тюрго, Ж. А. Кондорсе, О. Конт, Г. Гегель, К. Маркс, Д. Белл), регресистськi (Гесiод, М. Монтень, Ж.-Ж. Руссо, А. Камю) та циклiчно-стадiйнi (Полiбiй, Сима-Цянь, Дж. Вiко, К. Ясперс, П. Сорокiн).

Предметом субстантивної фiлософiї iсторiї є створення загальної теорiї всесвiтньо-iсторичного процесу, що передбачає розгляд низки питань. По-перше, виявлення головних причин i факторiв iсторiї загалом. Розпiзнання таких структурних моментiв дає змогу репрезентувати iсторiю як особливу сферу, надiлену своєю буттєвою специфiкою, а також продемонструвати її структурованiсть та упорядкованiсть. Розв’язання зазначеного питання пов’язане здебiльшого iз твердженням про домiнування в iсторiї певних законiв або закономiрностей. Осмислення таких загальних законiв iсторiї або законiв окремих iсторичних етапiв чи стадiй, фундаментальних факторiв (природнi, бiологiчнi), що зумовлюють соцiогенез i соцiально-культурну динамiку, витлумачують як опанування суттєвого — визначального змiсту iсторiї. По-друге, спроби здiйснити хронологiчний i процесуальний подiл iсторичного життя. Подiл iсторiї на епохи, стадiї й iншi вiдносно закритi у змiстовному планi сегменти дає змогу показати її як упорядкований процес, кожен вiдрiзок часу якого здебiльшого зумовлений попереднiм i, своєю чергою, вiдiграє визначальну роль у тому, яким буде наступний, тобто майбутнє загалом. По-третє, виявлення певної загальної форми чи «фiгури» iсторiї, представлення її перебiгу у виглядi якоїсь графiчної форми. Надання iсторiї форми лiнiї, кола, спiралi спрямоване на розв’язання проблеми спiввiдношення мiж її загальним змiстом та конкретними й рiзноманiтними iсторичними явищами, а також мiж минулим, теперiшнiм i майбутнiм. Пiдсумовуючи, можна стверджувати, що субстантивна фiлософiя iсторiї прагне до з’ясування природи та загального смислу iсторiї як такої. Фiлософiя iсторiї епiстемологiчного спрямування (епiстемологiя iсторiї) починає формуватися у другiй пол. XIX ст., а з другої половини XX ст. стає прiоритетним напрямом дослiджень у сучаснiй фiлософiї iсторiї. Стимулом для розробки методологiчних питань iсторичної науки стала полемiка щодо мiсця iсторiї (гуманiтарних наук загалом) у системi наук, завдань i прийомiв iсторичного дослiдження. Предмет наукового iнтересу епiстемологiї iсторiї складає не сам iсторичний процес, а способи й методи його опрацювання та дослiдження. В епiстемологiї iсторiї iсторичний процес витлумачують як певну сукупнiсть iсторичних фактiв, а iсторичний факт — як певну конструкцiю iсторика або, як наголошує Гайден Вайт, «подiю, яку описано», тобто iсторичну подiю, що описав iсторик у своєму наративi (iсторичнiй оповiдi).

Епiстемологiя iсторiї як окремий напрям дослiджень з’являється в серединi XIX ст. i пов’язана з iменами двох нiмецьких iсторикiв i теоретикiв iсторiї — Леопольдом фон Ранке й Iоганом Дройзеном. Ранке є iсториком, який глибоко осмислює сутнiсть i методи своєї працi. Вiн уперше формулює й обгрунтовує принцип iсторизму, вiдповiдно до якого кожне явище, подiю чи процес варто розглядати, ураховуючи iсторичний контекст їх появи та розвитку; розробляє метод критики джерел; уводить у практику академiчної роботи iсторичнi семiнари. Учень Ранке, Дройзен, є, по сутi, першим фiлософом iсторiї в сучасному значеннi слова. У вiдомiй працi «Енциклопедiя i методологiя iсторiї» або в її скороченому варiантi — «Iсторика» (1858 р.) Дройзен наголошує, що iсторiя є самостiйною наукою, становить окремий вид знання, отже, iсторики мають самостiйно окреслювати свiй предмет i методи дослiдження, розробляти власний поняттєвий апарат; звертає увагу на опосередкованiсть iсторичної дiйсностi iсторичними джерелами, оскiльки iсторiя вивчає не минуле саме по собi, а його «слiди та рештки» в сьогоденнi; потрактовує iсторiю як своєрiдний «обрiй бачення» свiту; говорить про перспективiзм в iсторiї й iсторичну iстину як твердження з певним ступенем достовiрностi; визначає особливий метод «iсторичний наук» як розумiння через дослiдження. Хронологiчно та за проблематикою фiлософiю iсторичного пiзнання подiляють на критичну фiлософiю iсторiї й аналiтичну фiлософiю iсторiї. Критична фiлософiя iсторiї зосереджує свою увагу на розв’язаннi передусiм таких проблем: питання iснування iсторiї як певної незалежної форми знання (Чи є наука єдиною? Чи наявнi рiзнi види знання?); питання критики й iнтерпретацiї iсторичного знання (У чому полягає iсторична iнтерпретацiя i де проходять межi iсторичної критики?); уперше порушують питання про iсторичну свiдомiсть; пiдкреслюють неунiверсальнiсть способу та форми осмислення iсторiї (вiдмiнностi мiж «сходом» i «заходом», «пiвнiччю» й «пiвднем»). У критичнiй фiлософiї iсторiї вирiзняють переважно двi головнi течiї — герменевтику (В. Дiльтей, Ф.Шлейермахер, Г.-Г. Гадамер, П. Рiкер) i неокантiанство Баденської школи (Г. Рiккерт, В. Вiндельбанд). З-помiж спiльних питань виокремлюють потрактування специфiки гуманiтарних наук, що полягає у складностi об’єкта пiзнання — людини з її унiкальним i неповторним внутрiшнiм свiтом. Вiдповiдно, iсторiя є окремим рiзновидом знання, тому iсторики мають самостiйно сформувати своє концептуально-методологiчне пiдгрунття. До речi, Дiльтей називає їх «науками про дух», а Рiккерт — «iсторичними науками про культуру». Основна вiдмiннiсть мiж герменевтиками й неокантiанцями стосується питання методу пiзнання iсторичних наук: герменевтики звертають увагу насамперед на особливостi безпосереднього предмета вивчення iсторика — iсторичного тексту i, вiдштовхуючись вiд цього, розробляють вiдповiдний метод дослiдження (предмет визначає метод); неокантiанцi, навпаки, грунтуються положеннi про визначальну роль саме методу дослiдження iсторичних наук — iдеографiчного або iсторичного методу, що зумовлює специфiку їхнього предмета дослiдження на противагу генералiзуючому методу у природничих науках (метод визначає предмет). Представники аналiтичної фiлософiї iсторiї займаються переважно логiко-методологiчним дослiдженням iсторичної науки, уважаючи, що завдання фiлософiї полягає не у формуваннi правил iсторичного методу, а в аналiзi дослiдницької процедури й пояснювальних прийомiв iсторика, зокрема особливостi логiки iсторичного пiзнання. Появу аналiтичної фiлософiї iсторiї зазвичай пов’язують iз працею Морiса Мандельбаума «Проблема iсторичного знання» (1938 р.). Нинi виокремлюють такi етапи розбудови аналiтичної фiлософiї iсторiї: перiод становлення або ранньої аналiтичної фiлософiї iсторiї, зосереджений на проблемi iсторичного пояснення й перенесеннi загальнонаукових методiв на iсторичне пiзнання (М. Мандельбаум, К. Гемпель, В. Геллi, В. Дрей); наративний етап розвитку аналiтичної фiлософiї iсторiї, у межах якого осмислюють сутнiсть i будову iсторичного наративу (оповiдi), iстиннiсть iсторичних тверджень, роль цiннiсно-нормативних (наративних) суджень, iсторичний факт i його зв’язок з iсторичним наративом та iсторичною дiйснiстю (А. Данто, Г. Вайт, Л. Мiнк, Л. Голдстейн Ф. Анкерсмiт); сучасний етап розвитку аналiтичної фiлософiї iсторiї, який вирiзняється плюралiстичнiстю пiдходiв в осмисленнi iсторичного пiзнання, спробою збагатити сучасну фiлософiю iсторiї поєднанням рiзних iдей i методiв: традицiйних аналiтичних i герменевтичних методiв, iдей сучасної фiлософiї науки та методологiї iсторiї (П. Рот, А. Такер, Дж. Горман, Дж.-М. Куукканен). Водночас, варто згадати окремий напрям дослiдження iсторичної пам’ятi (Memory Studies), що набув популярностi з кiн. 80-х — поч. 90-х рокiв ХХ ст. У наш час вiн має потужну дослiдницьку традицiю i представлений iменами П. Нора, А. Ассман, А. Маргалiтом та iн. Останнiм часом активно розбудовують напрям «нової гуманiтаристики», у межах якої запропоновано досить цiкаву iдею багатовидової неантропоцентричної парадигми iсторiї, де iсторiю розглядають не як iсторiю лише людей, а як iсторiю речей, iсторiю взаємодiї людей i речей, людей i роботiв (штучного iнтелекту), тобто людина перестає бути центром i основним предметом iсторичних дослiджень. Найбiльш яскраво цей пiдхiд представлено у працi «Iсторiя та сучасна гуманiтаристика», що належить польсько-американський дослiдницi Євi Доманськiй. Отже, сучасна фiлософiя iсторiї являє собою мiждисциплiнарний напрям дослiджень, сформований на перетинi двох фундаментальних галузей знання — фiлософiї й iсторiї, тому є невiд’ємною складовою частиною як iсторичного, так i фiлософського знання.