4. Зв’язок слов’янської філології з іншими науками та дисциплінами

Слов’янська філологія перебуває в тісних зв’язках з іншими науками: філософією — наукою про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і мислення; логікою, що вивчає закони і форми мислення; психологією — наукою про закономірності, розвиток і форми психічної діяльності істот; історією, що досліджує закономірний розвиток народів, суспільних утворень і подій; археологією — наукою, яка вивчає давній побут і культуру людства на підставі добутих під час розкопок речових пам’яток; етнографією — наукою про культуру й побут народів світу, їхній етногенез, розселення та культурно-побутові взаємозв’язки; демографією, що вивчає склад і рух населення, закономірності його розвитку; соціологією — наукою про суспільство і різні форми історичної зумовленості суспільного буття; антропологією, що вивчає антропологічну природу людини, її раси та ін. Через дотичні до мовного тексту аспекти філологія пов’язана також із семіотикою, анатомією, логопедією, фізикою, географією, інформатикою та іншими природничими дисциплінами.

5. Генеалогічна класифікація слов’янських мов

Генеалогічна класифікація мов– вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв'язків між ними (на основі спільного походження від якоїсь прамови).

Цей принцип базується на існуванні регулярних системних фонетичних, граматичних і лексичних відповідностей, що закономірно повторюються у споріднених мовах. Споріднені мови виникли шляхом диференціації діалектів однієї первісної мови, яку називають прамовою або мовою-основою (наприклад, сучасні слов'янські мови походять від колишньої спільнослов'янської, або праслов'янської, мови). Диференціація мов є наслідком різних соціальних причин, у тому числі міграції племен, завоювань, змін державних кордонів, етнічного змішування і т. ін. Споріднені мови об'єднують у підгрупи, групи (гілки), сім'ї, або родини, а також в одиниці вищої ієрархії - надродини (гіперсім'ї).

Генеалогічна класифікація мов існує у вигляді єдиної схеми для кожної окремої родини й інколи схематично зображується у вигляді генеалогічного дерева, але реальні відношення між мовами однієї родини складніші, ніж їх подає схема.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає:

1)у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм;

2)у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку;

3)у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

За генеалогічною класифікацією мови світу поділяють на сім'ї (максимальні об'єднання споріднених мов), сім'ї - на групи (гілки), групи -- на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв'язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім'єю. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім'ямиє індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, фінно-угорська, самодійська, тюркська, монгольська, тунгусо-маньчжурська, китайсько-тибетська, тайська, аустронезійська, аустроазіатська.

Найпоширенішою сім'єю споріднених мов є індоєвропейська сім'я, представлена на всіх населених континентах Землі, число носіїв перевищує 2,5 млрд. Термін індоєвропейські мови (англ. Indo-European languages) був уперше запроваджений англійським дослідником Томасом Юнгом в 1813 році. У німецькомовній літературі частіше використовується термін індогерманські мови (нім. indogermanische Sprachen).

Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

За ознаками ближчої спорідненості індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих індоєвропейських мов становлять індійські мови— 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол., також групи іранських, балтійських, романських, германських, кельтських мов і слов’янська група мов,яка поділяється на 3 підгрупи(понад 290 млн. носіїв): східну(українська, російська, білоруська, західну (польська, чеська, словацька, верхньолужицька, нижньолужицька) і південну (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська); до західної підгрупи належала також полабська мова, яка зникла на початку XVIII ст.

Перші спроби генеалогічної класифікації слов'янських мов належать чеському філологові Йосефу Добровському(1753 – 1829). Його вважають патріархом слов'янської фі­лології, який заклав основи систематичного порівняль­ного дослідження мов. Учений поділяв усі слов'янські мови і діалекти на дві підгрупи:

1) західнослов'янські: польська із сілезьким діалектом; чеська (богемська) з мо­равським, сілезьким і словацьким говорами;

2) південносхідні: російська; іллірійська за говорами – болгарським, російсько-сербським, боснійським, славонським, далмат­ським, рагузьким; хорватська з віндським говором.

Така класифікація відображає поділ і протиставлення слов'янсь­ких діалектів на західно- та східнослов'янські й засвідчує тісніші етнокультурні зв'язки (у т. ч. і церковнослов'янські) між південними і східними слов'янами, ніж між південни­ми й західними чи західними й східними. Недосконалість цієї класифікації пов'язана з неадекватним уявленням тогочасних філологів про справжню картину слов'янського мовного світу, низьким рівнем типологічних досліджень і відсутністю порівняльно-історичного методу. Запропоновану Й. Добровським класифікацію слов'янських мов підтримали згодом і деякі представники порівняльно-історичного мовознавства: А. Шлейхер, О. Шахматов, Б. Цонєв та ін. Водночас результати компаративістики спричинилися до формування в XX ст. класифікації, яка визначає три підгрупи слов'янських мов : західну, східну і південну (південна сформувалася на основі тієї частини діа­лектів, що відкололися від східнослов'янської групи). За цією класифікацією до західнослов'янської під­групи належать: польська мова із залишками кашубської; чеська; словацька; лужицька у двох своїх варіантах – верхньо- і нижньолужицькому, які все частіше розгляда­ють як окремі мови; мертва полабська мова і поморсько-словінський діалект. Східнослов'янська підгрупаоб'єднує три мови: російську, українську й білоруську. Специфічним різновидом західноукраїнських діалектів у сербському мовному середовищі є русинська мова-діа­лект югославських руснаків. Південнослов'янську підгрупустановлять болгарська, македонська, сер­бська, хорватська, словенська мови, а також мертва старо­слов'янська.

Тричленна класифікація хоч і є загальноприйнятою, проте не позбавлена дискусійних моментів, зумовлених складними процесами зовнішніх впливів і дивергенції та конвергенції слов'янських мов. У середині XXст. було зроблено спроби деталізувати цю класифікацію (чеський славіст Ф. Конечний і радянський мовознавець Л. Якубинський). Якубинський запропону­вав поділ слов'янських мов на такі підгрупи:

1. східно­слов'янські мови;

2. польська мова з кашубською та поморсько-словінською;

3. лужицької;

4. чеська мова зі словацькою;

5. сербська, хорватська і словенська;

6. болгарська і македонська.