Психофізичні основи зв'язку мови і мислення. Внутрішнє мовлення і мислення

Центри, що керують мовленнєвою діяльністю людини, розташовані в мозковій корі лівої півкулі. Залежно від специфіки розумової діяльності людини її мислення може протікати в різних зонах кори головного мозку. Так, зокрема, з правою півкулею пов'язане чуттєво-образне, конкретне мислення, а з лівою, де розташовані мовленнєві зони, — абстрактне мислення. У задніх відділах великих півкуль здійснюється приймання, перероблення і зберігання інформації.

Пошкодження певних центрів мозку, пов'язаних з мовленнєвою діяльністю, призводить до мовленнєвих розладів, які називають афазією. Залежно від того, яка зона головного мозку ушкоджена, розрізняють такі види афазії:

1) моторна, що полягає в утраті здатності виражати думку в усній формі. Моторна афазія пов'язана з ушкодженням зони Брока;

2) сенсорна, яка полягає в утраті здатності розуміти усне мовлення; зумовлюється ушкодженням зони Верніке;

3) динамічна, що виявляється в утраті здатності зв'язного мовлення, головним чином у порушенні гра¬матичних зв'язків; спричиняється ушкодженням лобних доль лівої півкулі;

4) семантична, яка виражається в утраті здатності знаходити в пам'яті потрібні слова для називання знайомих предметів, пов'язана з ушкодженням тім'яно-потиличної ділянки лівої півкулі.

Важливою підмогою в розкритті механізму мислення є внутрішнє мовлення. Дослідження М. І. Жинкіна і А. Н. Соколова показали, що внутрішнє мовлення буває двох типів: 1) беззвучне вимовляння (органи мовлення рухаються, однак звук відсутній) і 2) зредуковане, максимально скорочене фрагментарне мовлення (мовлення майже без слів). Якщо перший тип легко перекладається на зовнішнє мовлення, то другий тип такій трансформації не піддається. Озвучене внутрішнє мовлення другого типу залишилось би не зрозумілим для співбесідників.

Роль внутрішнього мовлення полягає в тому, що воно матеріально закріплює думку. Слухач використовує внутрішнє мовлення для узагальнення й запам'ятовування зовнішнього, звучного мовлення (людина запам'ятовує не всі слова, а зміст мовленого). Внутрішнє мовлення, таким чином, є проміжною ланкою між мисленням і зовнішнім (звучним) мовленням.

Роль мови у процесі пізнання

Розмірковуючи над природою мови, людина спочатку розкривала в ній категорії мислення, тобто встановлювала вплив мислення на мову. Однак уже у XVIII ст. Джеймс Монбоддо і Готфрід Гердер у своїх працях розглядають цю проблему різнобічно. Особливу увагу ролі мови в процесах пізнання приділив В. фон Гумбольдт. За Гумбольдтом, вивчення нової мови рівнозначне набуттю нового погляду на попереднє світосприйняття. Люди, що розмовляють різними мовами, бачать світ по-різному, бо кожна мова членує навколишній світ по-своєму і в кінцевому підсумку вона є своєрідною сіткою, що накидається на пізнаваний світ. Оскільки, за Гумбольдтом, мова — це орган, який утворює думку, то сприйняття й діяль¬ність людини залежать від мови, зумовлюються мовою.

Ще далі в питанні про вирішальну роль мови в процесах пізнання пішли американські вчені Едуард Сепір і Беджамін Уорф — автори так званої гіпоте¬зи лінгвальної відносності. Вивчаючи своєрідність культури і мов американських індіанців, вони дійш¬ли висновку про глибокий вплив мови на становлення світоглядних категорій. На думку Сепіра, мова є не стільки засобом передачі суспільного досвіду, скільки способом визначення цього досвіду для всіх, хто розмовляє тією мовою. Вона «нагадує математичну систему, яка відображає досвід у справжньому значенні цього слова тільки в найелементарніших своїх початках, але з плином часу перетворюється на систему понять, яка дає змогу передбачити всі можливі елементи досвіду відповідно до певних прийнятих формальних правил».

3. Функції мови

Сучасна українська мова є однією з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона виконує цілу низку функцій, найбільш важливими , як вважають мовознавці, є: комунікативна, номінативна, експресивна, ідентифікаційна, гносеологічна, мислетворча, естетична, культуроносна, гуманізуюча, волюнтативна, виховна, магічно-містична.

1. Комунікативна (спілкування) функція - найважливіша функція мови, яка використовується в усіх сферах комунікації.

2. Номінативна (називна) функція - за допомогою цієї функції усі предмети, явища, якості, властивості, процеси тощо одержують назву під якою існують в житті і свідомості мовців.

3. Експресивна (виражальна) функція - мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу. Вона дає змогу перетворити внутрішнє, суб’єктивне на зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття.

4. Ідентифікаційна функція - мова виступає засобом ідентифікації мовців, засобом ототожнення в межах певної спільноти. Ця ідентифікація виявляється і в часовому, і в просторовому вимірах.

5. Гносеологічна (пізнавальна) функція - мова є засобом пізнання світу. Пізнаючи мову, людина пізнає світ, причому світ у баченні саме цієї мовної спільноти. Мова є засобом мислення, формою існування думки.

6. Мислетворча (когнітивна) функція - мова є засобом формування думки. Людина мислить у мовних формах. Тому мислити – означає оперувати поняттями у мовній формі, у мовному вираженні.

7. Естетична функція - мова є матеріалом створення культурних цінностей. Вона є першоелементом культури. Якщо в живому мовленні мова виконує функцію спілкування, то в художньому творі – образотворення. Мова фіксує в собі естетичні смаки та уподобання своїх носіїв.

8. Культуроносна функція – мова є носієм культури. Культура кожного народу зафіксована в його мові. Пропагуючи свою мову у світі, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру. Мовна культура є показником її загальної культури.

9. Гуманізуюча функція – мова є засобом передачі думок людей на відстані. Завдяки мові та мовленню думки окремих людей із їх власного надбання перетворюються на духовне надбання всього суспільства. Людина сприймає світ не лише власним розумом, а й органами відчуття і розумом усіх людей, досвід яких нею сприймається завдяки мові. Так людина стає носієм культури, отже, гуманізується.

10. Волюнтативна функція – мова є засобом вираження волі співрозмовника: вітання, прохання, запрошення, порада, спонукання тощо. Ця функція є близькою до експресивної.

11. Виховна функція - мова є засобом виховання людини. Ця функція є близькою до естетичної.

12. Магічно-містична функція - магічна функція мови проявляється в силі слова, у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі.

Чимало виявів магічно-містичної функції мови є у звичаях, обрядах і традиціях україномовної спільноти.

Отже, всі ці функції взаємодіють між собою, тому відсутність чи неповнота використання однієї із них впливає на мову в цілому.

4. Мовна діяльність, мова і мовлення

Мов­лення – це передусім акт спілкування людей, тобто комунікативний акт, соціальний за своєю суттю. Люди говорять не для того, щоб відтворювати мову й демон­струвати свої мовленнєві здібності, а для того, щоб вплинути на інших учасників комунікативного акту.

У людини поряд із виробнтчою, науковою, державною, політичною та іншими існує найпоширеніша – мовленнєва діяльність. Без неї неможлива ніяка інша, вона передує, супроводжує, а іноді формує, складає основу діяльності. Мовленнєва діяльність - це діяльність, що має соціальний характер, у ході якої висловлення формується і використовується для досягнення визначеної мети (спілкування, повідомлення, впливу). Психолог Л. С. Виготський характеризував мовленнєву діяльність як процес матеріалізації думки, тобто перетворення її у слово.

Мовленнєва діяльність складається з мовленнєвих дій (актів), що являють собою підготовку і реалізацію висловлення, цілком, незалежно від його обсягу (це може бути репліка в діалозі, розповідь і т.д.)

Види мовленнєвої діяльності

Розрізняють чотири види мовленнєвої діяльності: два з них утворюють текст - говоріння, письмо, а інші - слухання (аудіювання ) і читання - здійснюють сприйняття. Такі складові системи нашого «мовного існування», при цьому їхній розподіл у потоці життя нерівномірний: найменше ми пишемо (якщо це не пов'язано з професійною діяльністю), більше всього слухаємо чи говоримо (це залежить від особистих властивостей людини).

Процеси говоріння і слухання надзвичайно складні. Розглянемо їх докладніше.

Мовець переслідує різноманітні комунікативні завдання: погодитися чи відмовитися, порадити, попередити, зажадати, попросити, дозволити, засумніватися, подякувати і т.д. У залежності від цього виникають висловлення 3 типів: повідомлення, спонукання, питання.

Свідомість мовця зосереджена на змісті, логіко-композиційному структуруванні тексту, пам'ять видає найбільш придатні лексичні варіанти, інтуїція (кількаразове повторення досвіду в подібних умовах) допомагає граматично правильно побудувати речення й озвучити його відповідно до норм вимови, мовне чуття дозволяє визначити стиль, психологічне орієнтування змушує враховувати реакцію слухачів. Труднощі говоріння полягають у тому, що всі перераховані вище операції потрібно виконувати одночасно.

При відсутності мовного автоматизму спостерігається розчленований механізм генерації висловлення. Мова звучить переривчасто: виникають більш тривалі (порівняно з іншими) зупинки, повторюються окремі слова, склади, «розтягується» звук типу [е], вимовляються фраза « Як би це сказати ?», «Ну от» і подібні. Паузи, зриви початих конструкцій, а також обмовки часто відбивають стан людини, його хвилювання, незібраність при ускладненні мовленнєвої ситуації. У ході публічного виступу, у бесідах з колегами на службі ці зовнішні прояви пригнічують мовця . Але переривчастість усного мовлення - властивість неоднозначна. Якщо подібних випадків небагато, то це не заважає сприймати інформацію, а часом активізує увагу аудиторії, про що свідчать, зокрема, «підказки» тих висловів , що «шукає» оратор.

Аудіювання становить собою процес розуміння, осмислення мовлення. Це комунікативне уміння не менш важливе, ніж говоріння; є умовою ефективності ділового спілкування.

Історик Плутарх радив: «Навчися слухати, і ти можеш витягти користь навіть з тих, хто говорить погано». Гарне слухання полегшує засвоєння інформації, сприяє встановленню контактів між людьми. В умінні слухати виявляється вихованість, повага до іншого людині, тобто культура.

Результати обстеження безлічі людей указують, що достатніми навичками аудіювання володіють лише 10% з них. Прослухавши десятихвилинне повідомлення, «середній» слухач розуміє і запам'ятовує тільки половину зі сказаного.

Стиль слухання залежить від характеру, інтересів особистості, статі , віку, фізіологічного стану, службового становища. Підлеглі більш уважні і зосереджені в розмові з «керівництвом», не завжди зважуються перервати опонента. Чоловіки, на відміну від жінок, схильні слухати самих себе, швидко давати готові відповіді, перебивати, зосереджуватися на змісті бесіди. Жінці більше цікавий сам процес спілкування, вони переривають партнера в 2 рази рідше. На ефективність слухової перцепції впливає утома, що погіршує концентрацію уваги. Повноцінне аудіювання може займати 20 хвилин при контактній і 5 - 7 хвилин при дистантній комунікації.

Дослідник М. Берклі - Ален виявила «ролі» слухачів: 1) «симулянт» - робить вигляд, що слухає; 2) «залежний слухач» - легко потрапляє під вплив думок і бажань інших; 3) «перебивала» - той, хто невиправдано втручається в мовлення співрозмовника; 4) «занурений у себе»; 5) «інтелектуал» - сприймає інформацію більше розумом, що заважає емоційним і невербальним аспектами поведінки мовця.

У залежності від особливостей сприйняття тексту виділяють 3 види аудіювання :

1.Глобальне, при якому досить визначити, про що йшлося у висловленні, яка його основна думка.

2.Детальне припускає усвідомлення головних значеннєвих блоків тексту в залежності від установки, що ставить перед собою слухач.

3.Критичне вимагає критичного осмислення сприйнятого на слух.

Розрізняють також 2 способи слухання:

1.Нерефлексивне (пасивне) полягає в умінні не втручатися в чуже мовлення своїми зауваженнями, у здатності уважно мовчати. Цей спосіб вимагає значної фізичної і психологічної напруги, певної дисципліни. Нерефлексивне слухання звичайно використовується у таких ситуаціях, коли один зі співрозмовників глибоко схвильований, бажає висловити своє ставлення до тієї чи іншої події.

2.Рефлексивне (активне) полягає в активному зворотному зв'язку, наданні допомоги у вираженні думок. Цей спосіб особливо доречний, якщо партнер по спілкуванню чекає підтримки, схвалення, якщо необхідно глибоко і точно усвідомити інформацію.

Основними прийомами рефлексивного слухання є:

1)З'ясування, тобто звертання до співрозмовника за уточненнями, щоб одержати додаткові факти, судження. (Наприклад, „Я Вас не зрозумів”, „Чи не повторите ще раз?”, «Що Ви маєте на увазі?»).

2)Перефразовування - «передача» чужого, тільки шо вимовленого висловлення в іншій формі («Як я Вас зрозумів...», «На Вашу думку...», «Іншими словами Ви вважаєте...»).

3)Резюмування - підведення підсумків почутого («Якщо узагальнити сказане Вами, то ...», «Вашими основними ідеями, як я зрозумів, є...».

4)Підтвердження контакту - запрошення висловлюватися вільно і невимушено. При цьому мовлення супроводжується репліками типу «Це цікаво», «Так», «Розумію Вас», «Приємно це чути».