3.3. Система освіти і виховання в спартанському суспільстві.

Основним завданням славнозвісної системи спартанського виховання була підготовка члена військової кланової общини. «Ми стверджуємо, що законодавець (в Лакедемонії) ввів сиситії і гімнасії заради військових цілей», –зауважував Платон. Те ж саме повторює й Аристотель «... в Лакедемонії... майже все виховання громадян і майже вся законодавча система мали на увазі військові цілі» [45;92].

Як свідчать джерела, контроль держави за вихованням починався з перших днів життя.

Хворобливого чи кволого новонародженого геронт наказував кидати в ущелину гори Тайгет, і лише сильним виділяли ділянку землі, а матерям дозволяли годува­ти немовлят [8;137].

За словами Пікуса М.М., в умовах класового суспільства і держави для вбивства новонародженого виносилося постанову спеціальної комісії, куди мав би приносити немовляти батько. Виконання рішення теж доручалося батькові немовляти. Спартіатам потрібні були фізично міцні члени їх нечисленного класу-стану, тому в живих залишали тільки тих новонароджених, яких визнавали цілком здоровими і міцними [35;117].

Такий порядок приводив до того, що деякі спартанські жінки, боячись втратити своїх кволих дітей, тікали з немовлятами за межі Спарти, виховували дітей здоровими, а потім поверталися назад та показували їх геронтам і отримували дозвіл на виховання.

Матері купали новонароджених не у воді, а у вині, оскільки існувало повір'я, що хворі діти від вина помирають, а здорові стають ще міцнішими [45;94­­–95]. До 7 років діти за­лишалися в сім'ї під доглядом годувальниць, які дітей не сповивали, відучували від страху перед темрявою і самотністю, від примх і рюмсання, змушували їсти різну їжу. Малюки виростали такими здоровими, що спартанські годувальниці славилися по всій Греції. Так, наприклад, лакедемонянка Амікла була годувальницею відомого афінського стратега Алківіада[45;95].

Ніхто не мав права виховувати дітей на свій розсуд. З семи років хлопчиків за­бирали у батьків і віддавали в особливого роду державні виховні заклади – агелли (стада), де вони виховувалися і навчалися до 18 років.

Перший етап виховання тривав 7 років. На чолі кожного загону стояв ірен – юнак, якому виповнилося 15 років. Вихованці рівнялися на командира, викону­вали його накази, тож головним наслідком такого способу життя була звичка під­корятися[45;95].

Грамоті хлопчиків навчали лише в межах необхідного, щоб вони вміли прочи­тати наказ чи написати своє ім'я. А мета навчання полягала в тому, щоб терпеливо переносити незгоди і перемагати в битвах.

У міру того, як хлопчики виростали, їх виховували в суворіших умовах: стригли налисо, привчали ходити босоніж і в будь-яку погоду гратися голими. І лише з 12 років їм видавали раз на рік плащ-хітон. Гарячою водою їм дозволялося митися лише декілька разів на рік. Спали хлопчики на очереті, який приносили собі самі з берегів Евроту, ламаючи його там руками. Діти зобов'язані були самі шукати собі дрова та їжу. Одні пробиралися в державні сади, інші прокрадалися у сиситії, нама­гаючись проявити хитрість і обережність[8;137]. Це вчило їх власними силами боротися з нестатками та злиднями і робило з них людей спритних та хитрих. Юнакам доводи­лося не лише красти продукти, але нападати інколи на охоронців і силою відбирати необхідне. Хто попадався, того били різками не за злодійство, а за те, що погано крав, і карали голодом.

Боячись покарань, хлопчики намагалися будь-якою ціною приховувати свої зло­чини. Так, наприклад, один з них украв лисеня та заховав його під хітоном, і хоча звір розірвав йому кігтями та зубами живіт, хлопчик, приховуючи свою провину, терпів доти, поки не помер[8;137].

Питання виховання підростаючого покоління розглядалося як загальнодержав­на справа. За дітьми наглядав державний вихователь –педоном. У віданні його чи геронта, який опікувався виховним процесом, кожен присутній на занятті грома­дянин мав право наказувати хлопцям все, що вважав за потрібне. Спостерігаючи за іграми дітей, спартанці постійно сварили їх, намагаючись викликати бійку, а потім дивилися, які у кого від природи якості.

Перший період державного виховання закінчувався агоном – публічним випро­буванням. У цей час усі підлітки у віці 14 років піддавалися публічному побиттю біля вівтаря богині Артеміди Ортії, де вони повинні були довести свою мужність і зневагу до болю[8;138]. Там стояла жриця, яка тримала в руках статуетку Артеміди – богині лісів і полювання. Жриця, опускаючи чи піднімаючи статуетку, показувала силу ударів. Не бажаючи виявляти свою слабкість, деякі помирали під ударами різок, не зронив­ши жодного звуку, оскільки найменший стогін міг знеславити всю родину.

На думку спартіатів, юнак, який витримав такі випробування, не зрадить бать­ківщину та її таємниць, коли потрапить у полон, навіть якщо вороги будуть катува­ти його.

Після цього підлітку дозволялося носити зброю, брати участь у сиситіях і криптіях (ночі вбивств ілотів). Щорічно ефори таємно оголошували війну ілотам. На цей час юнаки покидали межі міста. Здобуваючи їжу власноруч, вони ховалися вдень і виходили з засідки лише вночі, нападаючи на ілотів і вбиваючи їх[8;138]. Кожен повинен був убити хоча б одного ілота, бо інакше він не обрався би сорому. Спартанці намага­лися вбивати молодих, найсильніших і найнебезпечніших ілотів, демонструючи тим самим свою силу, спритність та відвагу.

Після повернення у Спарту на спартанських юнаків чекало ще одне випробуван­ня. На цьому агоні були присутні геронти, царі та рядові члени спартанської общини. У встановленому місці проходили показові бої спартанської молоді, поділеної на два загони. Боротьба йшла на острові, оточеному з усіх боків глибоким ровом з водою. Через рів з протилежних сторін перекидали містки, по яких на острів вбігали два загони, і починалася бійка. Користуватися зброєю заборонялося. Суперники билися руками, гризли один одного зубами, роздирали очі та обличчя, нападали групами і поодинці, намагаючись зіштовхнути суперників у рів. Кожний спартіат повинен був проявити перед співвітчизниками свої фізичні переваги, спритність, хитрість, від­вагу та безпощадність.

Після цього агону молоді спартанці зараховувалися до складу іренів (старших юнаків), які були командирами в агелах та ближніми помічниками виховного про­цесу спартанської молоді[8;138].

Турбота про інтелектуальний розвиток дітей була зведена до мінімуму. Ця обста­вина мала найсумніші наслідки для культурного розвитку Спарти. В історію грецької філософи, літератури і мистецтва Спарта не внесла майже нічого.

За словами Бокщаніна А.Г. і Авдієва В.І., багато уваги в Спарті приділяли хоровому співу. Спартанські пісні були мужні, прості і внутрішній, але разом з тим серйозні і повчальні. Вони прославляли полеглих за Спарту, засуджували боягузів і закликали до подвигу. Високо цінувалася в Спарті музика. У бій спартанці йшли під звуки флейт. Спартанський поет говорить: «Хороша музика діє на душу не менше, ніж зброя» [21;123].

І навіть репутацію «міста прекрасних хорів» Спарті принесли переселенці з інших держав. Літературні джерела наводять імена людей, які створили славу музичній культурі Спарти: Терпандр з Лесбосу, Полімнест з Колофона, Сакад з Аргоса, Ксенокрит з Лотр, Стехіхор з Гімери, Алюшн із Сард і т. д. [8;139].

Традиція спартанської хорової лірики виникла у вигляді симбіозу місцевої дорій­ської писемної культури і досить різноманітних іноземних мотивів. На спартанських святах співали три хори: старців, дорослих мужів і юнаків, прославляючи мужність, хоробрість, доброчинність. Хор старців розпочинав:

І ми колись були юнаками, переповненими сили і мужності;

хор дорослих чоловіків відповідав:

А ми такі тепер: Спробуй, якщо е бажання;

потім співали юнаки:

Ми ж будемо ще хоробріші.

Юнаків 18–20 років записували в особливі загони ефебії, і вони зобов'язані були нести військову служ­бу[8;139]. Коли юнаки ставали воїнами, суворість їхнього ви­ховання дещо пом'якшувалася, їм дозволялося дбати про свій одяг, розчісувати волосся та змащувати його олією. Спартанці були єдиним народом, якому війна здавалася відпочинком у порівнянні з безкінечними вправами мирного часу.

Спартанських юнаків учили висловлюватися ко­ротко і точно. Їхня мова скоріше нагадувала слова вій­ськової команди. Недарма сучасне слово «лаконізм» (коротке висловлювання думки) походить від назви області спартанців – Лаконіки. Сам Лікург подавав приклад короткої і точної мови. Коли хтось став вима­гати ввести демократію у державі, він сказав: «Введи спочатку демократію у себе вдома». Його наслідували інші спартанці. Наприклад, якщо людина говорила ро­зумно, але не до ладу, йому казали: «Ти мовиш справу, але не по суті». Один іноземець набрид спартанському царю питаннями, хто кращий серед спартанців. Цар відповів йому: «Той, хто найменше подібний на тебе» [8;139].

За задумом Лікурга, виховання спартанців не за­кінчувалося 20 роками. Період, життя з 21 до 30 років був перехідним часом на шляху до отримання повних прав члена спартанської общини. За цей період спартанець вимушений був одружитися, бо інакше, він не отримував земельного наділу. Неодруженого 30–річного спартанця на спеціальних святах жінки гнали голим по всьому міс­ту, співаючи образливі пісні і навіть застосовуючи різки. Крім того, неодруженим не дозволялося відвідувати ба­зар, їм не віддавали знаків уваги і поваги. Розповідають, що коли один неодружений полководець увійшов у військовий намет, якийсь юнак не встав, щоб його привітати, та ще й сказав зневажливо: «Я не зобов'язаний вставати перед тобою» бо у тебе немає сина, який би потім вставав переді мною» [8;139].

Державні школи, спільні обіди, військові походи, полювання, заняття спортом – все, що наповнювало життя спартіата, ніяк не пов'язувалося з сім'єю. Навіть шлюб для чоловіків до 30 років залишався напівлегальним. Юнак міг відвідувати дружину лише таємно під покровом ночі, а вдень він продовжував перебувати разом зі своїми однолітками в казармі.

Плутарх зауважував: «Так тягнулося досить довго: у них уже діти народжувалися, а чоловік ще не бачив дружини при денному світлі» [45;95]. В умовах казарми сім'я могла перебувати лише на периферії як буття, так і сві­домості громадян, бо без часткового обезцінення сімейних відносин неможливо було створити нову соціальну спільноту зі своєю, призначеною лише для «внутрішнього вжитку» етикою.

Суттєво вплинула специфіка спартанського способу життя і на жінок. Вони опи­нилися під тотальним впливом чоловічої етики і вимушені були формувати свої то­вариства за чоловічим зразком, імітуючи їхню систему виховання, включаючи обря­ди ініціацій і культові церемонії. Навіть весільні обряди з переодяганням нареченої в чоловічий одяг і голінням її голови являли собою імітацію чоловічих союзів [45;95]. Лише у здорової та веселої жінки могли народжуватися міцні і сильні діти.

Бокщанін А.Г. і Авдієв В.І., наводить такі відомості: «за законами Лікурга, дівчата повинні бігати, боротися, кидати диск, метати спис. Подібно юнакам, вони повинні були бути присутніми на святах, брати участь в танцях і співати в хорі. У своїх піснях дівчата славили сильних і хоробрих і порушували у молоді гаряче бажання відзначитися. Жінки в Спарті брали участь у змаганнях, в яких вони могли показати свою мужність і придбати славне ім'я. Ось як відповіла цариця Горго однієї іноземці, коли та дорікала спартанок в тому, що жінки у них розпоряджаються чоловіками: «Але ж ми і народжуємо чоловіків» » [21; 124].

На деяких святах і змаганнях дівчата з'являлися голими, і в їхній наготі не було нічого непристойного. Все це само по собі спонукало молодь до шлюбу і при­мушувало турбуватися про своє тіло, не позбавляючи дівчат сором'язливості.

На грамотність у Спарті не звертали уваги. Виходячи з цього, стає зрозумілою і дивна на перший погляд заборона писати на могильних плитах ім'я померлого [45;95]. Лише громадяни, які помирали за вітчизну, заслуговували приві­лей мати ім'я на могильній плиті. Єдиний гуманітарний предмет, ви­вчення якого всіляко заохочувалося, – музика. Хлопчиків навчали хоровому співу і грі на кіфарі та флейті[45;95].

Отже, освітньо–виховна система у Спарті базува­лася на організації свого роду інтернатів(воєнного табору), де основним предметом була військово-фізична підготовка, яка ви­ховувала військову доблесть, формувала кадри, здатні стати на захист вітчизни. При переході від однієї стадії виховання до іншої юнаки демонстрували свої успі­хи на публічних змаганнях, де не лише перевірялися військово-гімнастичні навички, але й випробовували­ся їхні терпіння та витривалість. Виховання здійсню­валося під контролем держави і за її рахунок, але лише для членів спартанської общини.

Завдяки такому вихованню і освіті спартіати були добре підготовленими, сміливими, мужніми воїнами, серед них не було дезертирів. Саме завдяки цьому Спарта стала найбільшим з грецьких полісів і була гегемоном Пелопоннесского союзу.