IUK_metodichka

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

існували міфи та перекази, згадки про що містяться у творах деяких античних істориків. Особливістю мистецтва слід вважати «звіриний стиль», коли окремі божества та складні міфологічні сюжети семантично «текстували» зображеннями звірів та їх боротьби між собою.

***

4. Культура землеробів-скотарів українського Лісосостепу 8 – 4 ст. до н.е.

Господарство. У Лісостепу існували стародавні традиції землеробства та приселищного скотарства (див. тему 3). Дерев’яні рала не мали металевих наральників, для розпушування та прополювання використовували кістяні, рогові, залізні сапи. Основними зерновими культурами були пшеницядвозернянка (полба) та плівчастий багаторядний ячмінь. Менше вирощували м‘яку і карликову пшеницю, жито, голозерний ячмінь, просо. Відомі гречка й овес. Серед бобових культивували горох, віку, нут, кормові боби. Технічні культури представлені льоном та коноплями. Зерна культивованої яблуні та груші свідчать про наявність садівництва. Врожай збирали залізними серпами з наварними сталевими лезами. З‘являються коси для зрізання трави. Снопи просушували у спеціальних овинах. Зерно зберігали у зернових ямах об‘ємом до кількох тон, обрушували у ступах та зернотерками і вживали переважно у вареному вигляді. Займались збиральництвом, зокрема бортництвом. У скотарстві розводили велику і мілку рогату худобу, коней, свиней, собак. Відомі знахідки кісток північного оленя (навіть в Ольвії), віслюка. Утримували курей, качок, гусей. Певну роль відігравало полювання на диких копитних (косуля, олень, лось) та інших тварин (бобри, лисиця, вовк, ведмідь). Ремісники видобували залізо, кували високоякісні знаряддя праці та зброю, відливали з міді та бронзи казани, деталі кінської збруї, наконечники стріл, прикраси, займались ювелірною справою, художнім різьбленням по дереву та кістці, будували житла, храми та дерево-земляні укріплення. Домашніми промислами залишались ткацтво, гончарство, вичинка шкір, деревообробка. Торгівля була натуральною. Від греків одержували вино та олію, столовий посуд, прикраси, натомість поставляли їм м‘яку пшеницю, придатну для одержання борошна, мед, віск, хутра, рабів. Від кочівників до Лісостепу переганяли табуни коней, стада худоби, везли шкіри; до Степу надходило зерно, високоякісні ремісничі вироби, продукти лісового промислу, раби. Весь Лісостеп був пронизаний торгівельними шляхами, відомими й у середньовіччі (Кучманський, Чорний, Залозний, Муравський, Ізюмський та ін.). Подорожували верхи, на чотириколісних возах, запряжених волами, по річках човнами, видовбаними з дерева, один із яких з вантажем грецького металевого посуду та загиблим веслярем знайдено у річці Супой (ліва притока Дніпра), лодіями-кораблями.

Військова справа розвивалась під значним впливом кочових скіфів, які, у свою чергу, перейняли і принесли до Європи багато досягнень народів Середньої та Передньої Азії. Військо складалось з кінноти та піхоти, озброєних за скіфським зразком. Особливістю було розвинене фортифікаційне мистецтво. Є дані про використання якихось метальних машин. Головною ударною силою

40

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

були загони спадкових воїнів-професіоналів, особливо у Середньому Придніп-

ров’ї з переважанням іраномовного населення.

Поселення, побут. Осілий спосіб життя лісостепових племен сприяв формуванню довготривалих поселень, представлених селищами та городищами. Серед них зустрічаються й досить великі: Немирівське (100 га), Трахтемирівсь-

ке (500 га), Мотронинське (200 га) на Правобережжі; Басівське, Полкова Мики-

тівка, Коломацьке, Люботинське у лівобережному Лісостепу. Найбільшим у Європі укріпленим поселенням раннього залізного віку було Більське городище (4020 га) на Середній Ворсклі, яке проіснувало майже 500 років і є рештками найдавнішого з відомих нам в межах сучасної України міст – міста Гелон. Його короткий опис міститься у праці Геродота. Археологічними розкопками підтверджено різноетнічний склад його населення, встановлено притаманну для східноєвропейського міста садибно-вуличну систему планування. Одночасно тут проживало більше 50 тис. мешканців. Поруч знаходиться один з найбільших у Східній Європі курганних некрополів, що налічує понад 1000 насипів.

На поселеннях досліджені житлові та господарські споруди, у тому числі двоповерхові. Основним будівельним матеріалом слугувало дерево. З дерева робили основу земляних захисних мурів навколо городищ.

Чоловічий та жіночий одяг шили з полотняних і вовняних тканин, пофарбованих у різні кольори, зокрема синій. Чоловіки носили високі гостроверхі шапки, жіночі головні убори були плискатими та схожими на очіпки. Особливістю набору жіночих прикрас слід вважати довгі шпильки для закріплення зачісок та головних уборів. Система харчування була типовою для землеробів: різноманітні каші з бобових та злакових культур, молочні продукти, варене та смажене м‘ясо (досить цікавими є керамічні підставки для приготування «шашликів»), овочі, фрукти, мед. Існували великі домашні общини, які складались з кількох малих сімей, окремі господарства малих родин, територіальні об‘єднання різних за суспільним станом сімей під патронатом місцевих аристократів у містах. Поховальна обрядовість за археологічними джерелами виглядає різноманітно: відомі грунтові та підкурганні поховання в простих ямах і великих дерев‘яних склепах за обрядами тілопокладення та кремації.

Особливістю релігійних вірувань було широке розповсюдження культів родючості, шанування вмираючого та скресаючого бога, подібного до фракійського Діоніса. За Геродотом, у Гелоні існували дерев‘яні храми місцевих та грецьких богів з їх дерев‘яними зображеннями. Один з них, недавно розкопаний, виконував важливу функцію обсерваторії, що було необхідно для корегування місячного та сонячного календарів. На Більському городищі та інших поселеннях відкриті святилища з жертовниками. Широко представлена мініатюрна глиняна пластика – жертовні скульптурки людей, тварин, зображення побутових речей та зерен рослин. Окрім цього у мистецтві широко відомі високохудожні вироби у звіриному стилі, що свідчить про потужний іранський компонент у населенні Придніпровського Лівобережного Лісостепу скіфського часу.

41

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Семінарське заняття до теми 4

1.Розкажіть про початок епохи заліза у Передній Азії та Європі.

2.Розкажіть про початок епохи заліза в Україні.

3.Що Ви знаєте про грецьку колонізацію Північного Причорномор’я?

4.Розкажіть про географію Скіфії. Які племена (етноси) проживали на території Скіфії за даними писемних джерел? До яких мовно-етнічних і культурних утворень вони відносились?

5.Розкажіть про особливості господарства кочових скіфів, їх військову справу, побут, духовну культуру.

6.Пригадайте головні риси господарства лісостепових племен. Розкажіть про особливості побутової і духовної культури осілих землеробів-скотарів Лісостепу.

Теми індивідуальних завдань

1.Населення Скіфії за описом Геродота.

2.Скіфо-перська війна у викладі Геродота.

3.Господарство, військова справа, побут племен степової Скіфії.

4.Господарство, військова справа, побут племен лісостепової Скіфії.

5.Мистецтво та релігійні вірування населення Скіфії.

Література

Археологія України. Курс лекцій / За ред. Залізняка Л.Л. – К., 2005.

Бойко Ю.М., Нестеренко В.А. Історія української культури: Навчальний посібник. – Вінниця, 2014.

Бунятян К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанку історії // Україна крізь віки. – Т.1. – К., 1998.

Геродот. Історії в девяти книгах / Пер. А.О. Білецького. – К., 1993.

Граков Б.Н. Ранний железныйвек: Культуры Западной и Юго-Восточной Евро-

пы. – М., 1977.

Молев Е.А. Эллины и варвары. На северной окраине античного мира. - М., 2003.

42

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Модуль ІІ. Українська культура від раннього середньовіччя до наших днів

Тема 5: Українська культура в ранньому середньовіччі

(5 – 13 ст.)

План

1.Проблема формування слов’янства за археологічними та писемними джерелами. Основні теорії українського етногенезу

2.Матеріальна культура східних слов’ян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут)

3.Духовна культура східних слов’ян та Київської Русі(особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво)

Опорний конспект лекції

1. Проблема формування слов’янства за археологічними та писемними джерелами. Основні теорії українського етногенезу.

Проблема походження слов'ян розробляється спільними зусиллями істориків, лінгвістів, археологів та інших дослідників. Кожній із зазначених наук властиві свої методи дослідження і

кожна з них має вирішувати певні специфічні завдання. При цьому слід ураховувати, що мовознавці вважають праслов'янськими етномовні спільноти, які користувалися системою праслов'янської прамови. Водночас археологи під праслов'янами розуміють носіїв археологічних культур (етнокультурних груп), на основі яких склалися ранньосередньовічні слов'янські старожитності. Деякі історики критерієм слов'янства вважають лише самосвідомість, зафіксовану самоназвою починаючи від 6 ст. З останнім можна погодитись, оскільки усі фахівці з ранньослов янської історії лише припускають можливість присутності незначної частини предків слов ян серед носіїв зарубинецької та черняхівської археологічних культур кінця 3 ст. до н.е. – 4 ст. н.е., не маючи змоги довести такі припущення незаперечними фактами.

Період переселення народів характеризується значною зміною етнополітичної ситуації в Європі. На території України практично безслідно зникає ряд культур римського часу, носії яких були втягнуті в рух гунів, готів та аланів на захід. Землі Лісостепу, що звільнилися на початку 5 ст., дедалі активніше освоюють слов'янські племена.

43

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Візантійські автори 6 ст. — Йордан, Прокопій Кесарійський, Менандр Протиктор, Феофілакт Симокатта, Маврикій Стратег — відводять слов'янам у своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь у подіях на Дунаї та Балканах. Особливо важливим є твердження Йордана щодо венетів, які, «ставшися з одного кореня, породили три народи, тобто венетів, антів і склавінів». У творі Йордана також є цілком конкретні географічні при- в'язки, що дають можливість локалізувати слов'янські угруповання в період експансії на Балкани. Автор, зокрема, повідомляє, що анти жили «від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин», склавіни — на схід від Карпат, від Нижнього Дунаю до Дністра, а на півночі — до верхів'їв Вісли. Ареал венетів (у «вузькому» значенні цього терміна) Йордан не вказує. Зауважимо, що окрім Йордана, який написав свою працю на основі твору Кассіодора, інші античні автори, у тому числі Прокопій Кесарійський, котрий уперше дав сло- в'янам розгорнуту характеристику, про венетів не згадують. Для локалізації слов'янських угруповань важливе значення має також повідомлення Прокопія про мандрівку з Дунаю частини герулів, розбитих у війні з лангобардами, через «усі по черзі племена склавінів» і «велику пустельну землю», аж до варнів і данів. Таким чином, склавіни заселяли землі на схід і північ від Карпат, включаючи, можливо, верхів'я Вісли. Ця конкретна подія, що відбулася у 512 p., вперше фіксує історичне народження слов'янства.

Карта 5.1. Археологічні культури східних слов’ян та їх сусідів у другій половині 1 тис. (1- празька; 2 – пеньківська; 3- колочинська; 4 – райковецька; 5 - волинцевська і роменська; 6 - салтівська). За Л.Л. Залізняком.

44

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Прокопій знає «незліченні племена антів» і на лівому березі Дніпра, на північ від кутригурів. На відміну від склавінів (греко-римський варіант назви типу «слов'яни»), племінна назва яких поступово поширилася на все слов'янство, ім'я антів на початку 7 ст. зникає зі сторінок історичних хронік. Утім, переважна більшість історичних даних 6—7 ст. стосується подій не на території Східної Європи, а на Дунаї та Балканах. Візантійські автори отримували інформацію про звичаї та побут слов'ян від місцевих племен або ж від склавінів та антів, що служили найманцями у військах Імперії. Північні та східні межі землі склавінів й антів візантійцям були маловідомі, тому вони не називали їхніх кордонів. Чіткіше визначити їх допомагають археологічні дані. Найвідомішою зі слов'янських культур раннього середньовіччя є празька. Вона охоплює значний ареал: від басейну Прип'яті на півночі та Дніпра на сході, до Дунаю на півдні та межиріччя Ельби і Заале на заході. Таким чином, празька культура поширена на території не лише України та Білорусі, а й Центральної Європи: у Польщі, Чехії, Німеччині. З нею співвідносять основний ареал розселення історичних склавінів.

Пеньківська культура охоплювала приграничні райони Лісостепу і Степу. Її ареал простягається відносно вузькою смугою від Сіверського Дінця до Пруту і далі до Нижнього Подунав'я, тобто від Бєлгородської області Росії до Молдови і Румунії. Територія поширення пеньківської культури доволі чітко збігається з визнаним Йорданом і Прокопієм ареалом антів, тому вважається, що носіями пеньківської культури були саме ці племена. Низка кочових елементів у пеньківській культурі, очевидно, свідчить про перебування серед її носіїв не лише слов'ян, а й якоїсь частини степовиків.

На північ від пеньківського ареалу, переважно на Дніпровському Лівобережжі, поширювалася колочинська культура. Вона охоплювала ПівнічноСхідну Україну і сусідні області Росії та Білорусі, тобто південь лісової зони й північ Лісостепу. Колочинська культура, найімовірніше, належала північносхідним угрупованням ранньоісторичних слов'ян — північній частині антів чи венетам, локалізації яких Йордан не дає. Можливо, на півночі ареалу до її складу входили окремі балтські племена.

Відомості про суто східнослов'янські племена містяться на перших сторінках «Повісті врем яних літ», складеної Нестором-літописцем у 12 ст.: «...Ті ж слов'яни, прийшовши, сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інщі — деревлянами, бо осіли в лісах; а другі сіли межи Прип'яттю і Двіною і називалися дреговичами; а інші сіли по Двіні і називалися полочанами — од річки, яка впадає у Двіну і має назву Полота; од цієї річки вони прозвалися полочанами. Слов'яни ж, що сіли довкола озера Ільменю, прозвалися своїм іменем — словенами: і зробили вони город, і назвали його Новгородом. А другі ж сіли на Десні, і по Сейму, і по Сулі і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов'янський народ, а від його імені й дістали свою назву слов'янські племена».

45

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Далі автор літопису згадує також кривичів з містом Смоленськом у верхі- в'ях Волги, Двіни і Дніпра, бужан (волинян, дулібів) на Бузі, радимичів на Сожі, в’ятичі в на Оці, хорватів, уличів і тиверців по Дністру.

Традиційно, з літописними племенами пов'язують культури східних сло- в'ян останньої чверті І тис. н. е., що сформувалися на основі слов'янських старожитностей попереднього часу (5—7 ст.). Ці племена або племінні князівства можна вважати етнополітичними і територіальними утвореннями.

Формування етнічної культури нерозривно пов'язане з формуванням са-

мого народу (етногенезом). Наведемо основні точки зору щодо походження та часу становлення українського етносу:

теорія «споконвічності» - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років;

теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання;

теорія «єдиної колиски» (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. 20 ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності;

теорія «незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів», тоб-

то українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто ба-

гатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в 15-17 століттях. У цьому, ймовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі 16 -17 ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти - перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів.

Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: 6-11 ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у 17-18 ст. - Малоросія; 19 - початок 20 ст. - Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (вперше згадане у 1187 р.) відбулося у 17 столітті, але тоді воно співіснувало з іншим – «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження

46

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку 20 століття етнонім «Україна» став домінуючим.

***

2. Матеріальна культура східних слов ян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

Господарство. Землеробство у Східній Європі було орним з середини 2 тис. до н.е. У ранньому середньовіччі воно представлене кількома системами: перелоговою (чистий переліг, вируб, двопілля), трипільною з рубежу 1–2 тис. н.е. Використовували рала двох типів – кривогрядильне для лісостепових чорноземів та прямогрядильне (соху) для лісових та гірських ґрунтів. На зламі 1–2 тис. у Середньому Придніпров‘ї з‘являється плуг, перша згадка про нього міститься у Повісті врем’яних літ13 у статті під 981 р. Біля середини 1 тис. вирощували переважно пшеницю-двозернянку, жито, просо, ячмінь, а з 8– 10 ст. все більше голозерних пшениць, придатних для розмелювання на борошно. Відомі бобові, городні, садові культури.

Скотарство було приселищним з переважанням великої рогатої худоби та свиней. Конярство набуває розвитку з 11 ст. переважно для військових потреб, хоча на Русі почали використовувати коней у якості тяглової сили на транспорті та у сільському господарстві майже на 100 років раніше, ніж у Західній Європі.

Поміж ремесел провідна роль належала чорній металургії та ковальській справі (150 найменувань виробів із заліза та сталі). Відомі ливарники та ювеліри, гончарі (гончарне коло з‘явилось спочатку у 5 ст., потім вже у 9 ст.). У деревообробці налічуються більше 20 спеціальностей, а у Києві існував район Кожум‘яки.

Торгівля була переважно зовнішньою (Арабський Схід, Хазарія, Болгарія, Візантія), тоді як замінником внутрішнього обміну виступав натуральний оброк князеві та боярам. Становлення монетного обігу припадає на 8 - 9 ст. на основі срібного арабського диргема. На рубежі 10–11 ст. робляться спроби чеканки власної монети Володимиром та Святополком. З 12 ст. для значних торговельних розрахунків використовують срібні злитки «гривні» двох вагових стандартів – київського та новгородського. Від 12 до початку 14 ст. тривав т.зв. «безмонетний період», коли функцію товаро-грошей виконували скляні браслети, шиферні прясла, в‘язанки шкурок білок, куниць, соболів. Головні торгові шляхи йшли водорозділами, Дніпром та Волгою, Чорним морем.

Військова справа. Зброя була ближнього і дальнього бою, рубаюча, колюча, ударної дії, захисна. Мечі (175 знахідок) спочатку германські, потім романські, хоча є і київського виробництва - клинок 11 ст. з Полтавщини з клеймом майстра Людоти. Шаблі (150 знахідок) відомі на Русі з 10 ст. (Чорна Могила) завдяки поширенню кінноти у якості головного роду війська. Списи були головною зброєю вершника і піхотинця. З 12 ст. широко використовували кавалерійський «списовий таран». Сокири являли собою найдемократичніший вид

13 Далі – ПВЛ.

47

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

зброї, звичний усім верствам населення. Булави та кистені були запозичені у кочівників. Лук та стріли були різноманітними, у тому числі дуже міцними, інколи кращими за ті, що мали кочовики. Захисний обладунок складався з металевого шолома сферо-конічної форми, запозиченого європейцями від арабів, кольчуги або пластинчастого панцира, щита. Спорядження вершника і коня формувалось під впливом Степу. Фортифікація представлена городищами з де- рево-земляними укріпленнями, захисними лініями по Сулі та Росі, монументальними укріпленнями Верхнього Міста у Києві, на будівництво яких пішло 630 тис. м³ ґрунту та 50 тис. м³ дубового лісу, із Золотими воротами. Чисельність та організація війська не були незмінними. Максимальна чисельність об‘єднаних сил кількох князівств могла сягати 5060 тис. «воїв» і «дружини», яка поділялась на старшу і молодшу, допоміжних частин варягів, кочовниківконфедератів). У 12 ст. великі князівства могли виставити 8 – 10 тис. професійних воїнів. Тисячі на чолі з тисяцькими зводили у полки, якими керували воєводи (від 3 до 5). На полі бою полки утворювали центр - «чоло» і крила, інколи один полк відправляли у засідку.

Поселення, побут. Поселення в археологічному відношенні представлені селищами та городищами. Серед останніх є залишки стародавніх міст, яких на Русі 9–10 ст. було відомо 25, 11 ст. більше 90, 12 ст. – 224, а на середину 13 ст. біля 300. Давньоруське місто, зазвичай мало двочасну (верхній «город» або «дитинець» та нижній «подол» чи «посад») садибно-вуличну систему планування. Особливість давньоруського міста – висока концентрація феодальної знаті та феодального землеволодіння. Садиба площею від 400 до 2000 м² мала житловий будинок, комори та господарські споруди. Багато городян займались городництвом і скотарством. У побуті спостерігались певні відмінності в одязі, системі харчування, домашньому начинні. Родинні відносини поступово змінювались у напрямку формування малої відокремленої родини. Поховальна обрядовість до 10 ст. була представлена переважно кремацією, а після остаточної перемоги християнства домінуючим стало тілопокладення.

***

3. Духовна культура східних слов’ян та Київської Русі (особливості язичницького світогляду, поширення християнства, писемність, освіта, література, мистецтво).

Особливості язичницького світогляду. Археологічних джерел для ви-

вчення цього питання бракує, а писемні належать виключно християнським чи мусульманським авторам. Загально слов‘янського пантеону ніколи не існувало. У відповідності до тернарної моделі світу головні божества поділялись на небесні - Сварог, Стрибог; піднебесні - Дажьбог, Перун, Ярило, Хорс; підземні - Велес, Род, Мокош. Імена богів вказують на етнічну строкатість їх шанувальників, серед яких, окрім слов‘ян, були балти, фінно-угри, іранці. У Києві та Новгороді розкопані рештки згаданих у літописах святилищ кінця 10 ст.

Становлення християнства на Русі зайняло кілька століть і пройшло кілька етапів: хрещення Кия, Аскольдове хрещення, хрещення Ольги та Ігоря, хрещення Володимира та перетворення християнства на державну релігію.

48

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇКУЛЬТУРИ. МЕТОДИЧНИЙПОСІБНИК

Перша кафедра митрополита Руського на рубежі 10 – 11 ст. знаходилась у Переяславі і була перенесена до Києва не раніше 1036 року. Першими руськими святими були принесені язичниками-киянами у жертву богам християни – «варяги» Іоанн та Федір, брати Ярослава Володимировича Борис та Гліб (1071 р.). Ярослав готував канонізацію свого батька Володимира, яке відбулось пізніше.

Становлення писемності. На початку 10 ст. болгарський автор Чорноризець Храбр у «Сказанні про письмена» дав першу періодизацію історії слов‘янської писемності: 1) «язичницький» час, коли для гадання та рахування використовували «черти та рези» – якісь ієрогліфоподібні знаки; 2) «ранньохристиянський», коли слов‘яни, вступивши у тісні контакти з латинянами та ромеями, почали використовувати літери відповідних абеток «без устрою» ; 3) «суто християнський», на який припадає створення слов‘янської абетки Кирилом для потреб перекладу церковної літератури. За даними історичних джерел, слов‘яни 6 - 8 ст. користувались літерами візантійського уставу, з чого виникло протокириличне письмо. У 60-ті роки 9 ст. Кирило винайшов глаголицю, відмінну від протокириличного письма. На початку 10 ст. було створено кириличне письмо у давньоболгарському (38 літер) та давньоморавському (48 знаків) варіантах. Перші кириличні тексти на Русі датуються 10 ст. Багато написів відкрито на побутових речах 11 – 12 ст., у тому числі на пряслах від веретен («Потворинпряслень», «Янка вдала прясленьЖирце», «Невесточь» – всі з центральної частини Києва). Цікаві графіті на стінах Софії Київської, серед яких є запис про смерть Ярослава Мудрого. Унікальними пам‘ятками писемності є берестяні грамоти, перша з яких знайдена у Новгороді 26 червня 1951 р.

Становлення шкільної освіти відбувалось з потреб державного та церковного управління. Перші школи відкривали Володимир, Ярослав, онучка Ярослава Янка Всеволодівна для київських дівчат. Багато дітей одержували початкову освіту у домашніх умовах. Слід зазначити про існування своєрідної моди на «грамотність» серед городян (чоловіків та жінок) 11 – 12 ст. При Софії Київській Ярославом була влаштована бібліотека, скрипторій, почала діяти своєрідна академія на чолі з митрополитом Іларіоном.

Література розвивалась за двома головними напрямками, представленими різноманітними жанрами:

І. Перекладна література: Євангелія та Псалтирі («Остромирове Євангеліє» 1056-1057), богословська література, збірки різноманітних текстів релі- гійно-світського характеру («Ізборники Святослава» 1073 та 1076 років), збірки текстів науково-історичного характеру – хронографи, перекази на біблійну тематику, уривки з античних авторів – апокрифи та повісті.

ІІ. Оригінальна література, написана руською мовою вітчизняними авторами: літописи («Повість врем’яних літ», Київський, Галицько-Волинський), релігійно-філософські трактати Іларіона, Феодосія, Нестора, Якова Мніха, ме- муарно-дидактична проза («Повчання Володимира Мономаха дітям»), героїчний дружинний епос «Слово о полку Ігоровім». Скульптурний портрет одного із героїв «Слова» створено М.М. Герасімовим за черепом із поховання.

49