2. Матеріальна культура східних словян та Київської Русі (господарство, військова справа, поселення, побут).

Господарство. Землеробство у Східній Європі було орним з середини 2 тис. до н.е. У ранньому середньовіччі воно представлене кількома системами: перелоговою (чистий переліг, вируб, двопілля), трипільною з рубежу 1–2 тис. н.е. Використовували рала двох типів – кривогрядильне для лісостепових чорноземів та прямогрядильне (соху) для лісових та гірських ґрунтів. На зламі 1–2 тис. у Середньому Придніпров‘ї з‘являється плуг, перша згадка про нього міститься у Повісті врем’яних літ¹¹у статті під 981 р. Біля середини 1 тис. вирощували переважно пшеницю-двозернянку, жито, просо, ячмінь, а з 8– 10 ст. все більше голозерних пшениць, придатних для розмелювання на борошно. Відомі бобові, городні, садові культури.

Скотарство було приселищним з переважанням великої рогатої худоби та свиней. Конярство набуває розвитку з 11 ст. переважно для військових потреб, хоча на Русі почали використовувати коней у якості тяглової сили на транспорті та у сільському господарстві майже на 100 років раніше, ніж у Західній Європі.

Поміж ремесел провідна роль належала чорній металургії та ковальській справі (150 найменувань виробів із заліза та сталі). Відомі ливарники та ювеліри, гончарі (гончарне коло з‘явилось спочатку у 5 ст., потім вже у 9 ст.). У деревообробці налічуються більше 20 спеціальностей, а у Києві існував район Кожум‘яки.

Торгівля була переважно зовнішньою (Арабський Схід, Хазарія, Болгарія, Візантія), тоді як замінником внутрішнього обміну виступав натуральний оброк князеві та боярам. Становлення монетного обігу припадає на 8 - 9 ст. на основі срібного арабського диргема. На рубежі 10–11 ст. робляться спроби чеканки власної монети Володимиром та Святополком. З 12 ст. для значних торговельних розрахунків використовують срібні злитки «гривні» двох вагових стандартів – київського та новгородського. Від 12 до початку 14 ст. тривав т.зв. «безмонетний період», коли функцію товаро-грошей виконували скляні браслети, шиферні прясла, в‘язанки шкурок білок, куниць, соболів. Головні торгові шляхи йшли водорозділами, Дніпром та Волгою, Чорним морем.

Військова справа. Зброя була ближнього і дальнього бою, рубаюча, колюча, ударної дії, захисна. Мечі (175 знахідок) спочатку германські, потім романські, хоча є і київського виробництва - клинок 11 ст. з Полтавщини з клеймом майстра Людоти. Шаблі (150 знахідок) відомі на Русі з 10 ст. (Чорна Могила) завдяки поширенню кінноти у якості головного роду війська. Списи були головною зброєю вершника і піхотинця. З 12 ст. широко використовували кавалерійський «списовий таран». Сокири являли собою найдемократичніший вид зброї, звичний усім верствам населення. Булави та кистені були запозичені у кочівників. Лук та стріли були різноманітними, у тому числі дуже міцними, інколи кращими за ті, що мали кочовики. Захисний обладунок складався з металевого шолома сферо-конічної форми, запозиченого європейцями від арабів, кольчуги або пластинчастого панцира, щита. Спорядження вершника і коня формувалось під впливом Степу. Фортифікація представлена городищами з дерево-земляними укріпленнями, захисними лініями по Сулі та Росі, монументальними укріпленнями Верхнього Міста у Києві, на будівництво яких пішло 630 тис. м³ ґрунту та 50 тис. м³ дубового лісу, із Золотими воротами. Чисельність та організація війська не були незмінними. Максимальна чисельність об‘єднаних сил кількох князівств могла сягати 50- 60 тис. «воїв» і «дружини», яка поділялась на старшу і молодшу, допоміжних частин варягів, кочовників-конфедератів). У 12 ст. великі князівства могли виставити 8 – 10 тис. професійних воїнів. Тисячі на чолі з тисяцькими зводили у полки, якими керували воєводи (від 3 до 5). На полі бою полки утворювали центр - «чоло» і крила, інколи один полк відправляли у засідку.

Поселення, побут. Поселення в археологічному відношенні представлені селищами та городищами. Серед останніх є залишки стародавніх міст, яких на Русі 9–10 ст. було відомо 25, 11 ст. більше 90, 12 ст. – 224, а на середину 13 ст. біля 300. Давньоруське місто, зазвичай мало двочасну (верхній «город» або «дитинець» та нижній «подол» чи «посад») садибно-вуличну систему планування. Особливість давньоруського міста – висока концентрація феодальної знаті та феодального землеволодіння. Садиба площею від 400 до 2000 м² мала житловий будинок, комори та господарські споруди. Багато городян займались городництвом і скотарством. У побуті спостерігались певні відмінності в одязі, системі харчування, домашньому начинні. Родинні відносини поступово змінювались у напрямку формування малої відокремленої родини. Поховальна обрядовість до 10 ст. була представлена переважно кремацією, а після остаточної перемоги християнства домінуючим стало тілопокладення.

***