4. Етап. Моральна філософія еллінізму.
Аристотель – це закінчення класики і космології. Склалася якісно нова соціальна реальність епохи еллінізму – натомість полісній організації сумісного життя приходить імперія, великі царства (могутня, але зовнішня для людини сила Необхідності). Особистість, як член громади, втрачає вагомість, стає однією з багатьох в анонімній силі Імперії, де бажане найменше бажається. Загальним мотивом світогляду стає ідеал вільної від світу зовнішньої необхідності особи. Філософія також повернула до внутрішнього світу людини, відкрила практично-душевне життя, свободу волі в соціальних умовах, які здаються космічним Абсолютом. Наприкінці „Космос душі” перетвориться у Духовний Всесвіт, Універсум.
Головна проблема моральної філософії цієї доби – „свобода волі”. Космологія душі – це питання про відтворення божественного в самій людині, а не в абсолюті. Зі стін платонівської Академії вийшло немало добре підготовлених мислителів, які дали нову орієнтацію, або імпульс до неї. Так філософія Антисфена лягла згодом в основу стоїцизму, Аристіпп своїм гедонізмом посприяв оформленню епікуреїзму тощо.
4.1. Епікуреїзм. Етика культивації блаженства – власного благополуччя на засадах гедонізму (чуттєвої насолоди життям).
Епікур (341-270 до н.е.) – філософ-мораліст, афінянин, за походженням з острова Самос. Засновник оригінальної філософської школи "Сад Епікура" (306 до н.е.). Прагнув створити практичне керівництво для життя (етику), для якого опорою призначалася фізика, а останній служила логіка.
Вчення Епікура про природу стверджує незліченність і розмаїтість спонтанних світів, які розвиваються й являють собою результат зіткнення і роз'єднання атомів, крім яких існує лише порожнеча. Атомізм і став фізичним фундаментом практичних етичних рекомендацій. Намагаючись перебороти тезу Демокріта про безроздільне панування необхідності у світі атомів (стосовно до атомів душі це була неможливість свободи волі), Епікур постулював можливість випадкового самодовільного відхилення ("дуже невеликого – менше якого й бути не може") атому від закономірної прямої лінії руху в порожньому просторі. Людина – це атом світового й суспільного космосу (на латині атом називається „індивідуум”). Необхідність і доля визначають людське буття. До громадськості (культових традицій і державних установ) необхідно відноситися дружньо, але стримано. Провідне гасло: «Живи самісно! Живи з насолодою». Не варто сприймати саміснісність як самітність: „Сад” передбачав дружнє спілкування.
У просторах між спонтанними світами живуть безсмертні та щасливі боги, байдужі до поцейбічних пристрастей. Заперечуючи провидіння та безсмертя душі, Епікур не припиняв шанувати богів, переконано проголошуючи значимість святості й благочестя: досконалість божественної природи – достатня причина, щоб їх шанувати. І дещо наслідувати.
Пізнання природи, філософські шукання – не самоціль, вони звільняють людей від марновірства, страху перед смертю і релігійними забобонами. ”Смерті не існує: коли ми є – її ще нема; коли нас немає – її вже нема”. Така воля є необхідною передумовою знаходження людиною щастя і блаженства, підставою яких є духовне задоволення – більш стійке, ніж прості чуттєві задоволення, тому що не залежить від зовнішніх обставин. Розум людей – безкорисливий дарунок богів, які думають як привести людські потяги до згоди. Результатом останньої і є задоволення укупі зі спокоєм і незворушністю, які не слід порушувати ніякими неприємними емоціями. Саме сполученням цих щиросердечних якостей і досягається справжнє благочестя, більш цінне для людини, ніж діяльність.
Душа і живі істоти складаються з найлегших, найтонших і найбільш рухливих атомів. Усупереч уявленням Демокріта, відчуття, за Епікуром, завжди істинні, тому що обумовлені об'єктивною реальністю. Помилковим може бути лише тлумачення відчуттів. Згода з чуттєвими сприйняттями та з заснованими на них загальними уявленнями – справжня причина багатства почуттів і задоволень та критерій істинності знання.
Термін "епікуреїзм" увійшов у філософську категоріальну традицію як синонім "гедонізму" (насолоди). Але це дуже далеко від того явища, яке спостерігалося у середовищі російського барства. Кредо „епікурейців-ненажер” „Живи в своє задоволення” мало стосується античного епікуреїзму, який проповідував єдність гедоне (насолоди) і евдемоне (щастя). Лише їх єдність – умова блаженства, яке тримається вищого Блага, пов’язане з добродійністю. Світ почуттів – не ілюзія, а головний зміст життя, але людина має навчатися культурі почуттів, добувати собі щастя. Щодо цього слід триматися: апонії – відсутності тілесних страждань, атараксії – незворушності душі, дружби – альтернативи політичній, майновій чи грошовій залежності. Відхилення від всякого незадоволення – це питання людини „Як жити щасливо?”.
Особистісний чуттєвий світ, комфорт пристрасної душі – справжні відкриття епікуреїзму.
4.2. Стоїцизм.–одна зі шкіл давньогрецької філософії, яка пропагувала внутрішнє зосередження людини й етику доброчинства. Це філософія сенсожиттєвої мудрості, морального звільнення від влади зовнішніх обставин, добродійності як почуття горделивої гідності, яке здійснюється у внутрішньому житті людини.
Засновником школи був Зенон (333-262) з Кітіону (місто на острові Кіпр). Назву школа одержала від імені залу Стої у портику Пеціле, в якому Зенон уперше виступив як самостійний оратор. До числа давніх стоїків (ІІІ-ІІ ст.) відносять також Клеанфа – учня Зенона і його спадкоємця, і Хрисіппа – учня Клеанфа. Давні стоїки ухопили момент внутрішнього зосередження людини як суб’єкта. Примат одиничності, але головне питання – визначення людиною свого власного місця у Космосі.
До середньої Стої (ІІ-І ст.) відносять Діогена із Селевкії (став згодом афінським послом у Римі та познайомив римлян з еллінською філософією); Панетія – учителя Ціцерона, Посидонія, що також жив у Римі у 2-1 ст. до н.е.
Пізня Стоя (римська, І-ІІ ст.). Перейшовши до римлянам, стоїчна філософія здобуває усе більш риторичний і дидактично-етичний характер, утрачаючи власне фізичну частину вчення своїх давньогрецьких попередників. Серед римських стоїків слід зазначити Сенеку, Епіктета, Антоніна, Арріана, Марка Аврелія, Цицерона, Секста Емпірика, Діогена Лаертського. Великий інтерес і сьогодні викликають ідеї Сенеки (4 до-65 н.е.), Епіктета (50-138), Марка Аврелія (121-180), з яких перший був поважним сановником і вихователем майбутнього імператора Нерона, другий – рабом, який закликав до мужнього виконання обов’язку, а третій – самим імператором, що залишив нам найцікавіші міркування "Наодинці з собою", пронизані ідеєю терпіння і необхідності пручатися земним бажанням; відмінності внутрішнього (підвладного людині) й зовнішнього (людині непідвладного) світів. У вигляді повних книг до нас дійшли лише їхні твори.
Філософія стоїків розділяється на три основні частини: фізику (філософію природи), логіку й етику (філософію духу). Фізика стоїків складена головним чином з вчень філософських попередників, не відрізняється оригінальністю. В основі лежить ідея про Логос, в усьому розповсюдженої субстанції – розумній світовій душі або Бога. Уся природа є втіленням загального закону, вивчення якого украй важливо і необхідно, тому що це одночасно і закон для людини, відповідно до якого йому варто жити і вчиняти.
Зі світового Логосу щораз виливаються так звані "запліднюючі логоси", що і визначають природу всіх одиничних тіл. Таким чином, Логос пронизує собою весь цей світ і керує його тілом, будучи тим самим не тільки промислом, але і долею, свого роду необхідним ланцюгом усіх причин всього існуючого. Мова йде про космічний детермінізм, відповідно до якого напрямок усіх природних процесів виявляється строго визначеним природними законами. Кожне тіло твердо включене в загальну природу завдяки "його власній природі", тобто всі речі суть частини єдиної системи. Треба сказати, що тільки ранні стоїки звертали увагу на цей відділ у своїй філософії; римські їхні послідовники набагато більше акцентували роль логіки й етики.
У логіці стоїків мова йшла переважно про проблеми теорії пізнання – розуму, істини, її джерелах, а також про власне логічні питання. Говорячи про єдність мислення, що осягає, і буття, вони надавали вирішальну роль у пізнанні не чуттєвому уявленню, а "уявленню збагненому", тобто "властиву сталій свідомості". Щоб бути істинним, уявлення повинне бути збагнене за допомогою мислення. Розум при цьому як би дає свою згоду на таке уявлення, визнаючи його істинним. Стоїки багато займалися розробкою формальної логіки, вивчали форми мислення в якості "нерухомо покладених форм", приділяючи особливу увагу простим і складним висловлюванням, теорії висновку тощо.
Однак, головною частиною їхнього вчення, що зробила їх відомими в історії філософії і культури, була їхня етика, центральним поняттям якої стало поняття чесноти. Як і все в цьому світі, людське життя також розглядається як частина єдиної системи природи, тому що в кожній людині утримується крупиця божественного вогню. У цьому сенсі кожне життя знаходиться в гармонії з природою, воно таке, яким її зробили закони природи. Жити відповідно до природи і Логосу – основне призначення людини. Тільки таке життя, спрямоване до цілей, що є також і природними цілями, можна назвати доброчесним. Чеснота – це і є воля. Чеснота, що знаходиться в згоді з природою, стає єдиним людським благом, а тому що вона цілком полягає у волі, усе дійсно гарне або погане в людському житті залежить винятково від самої людини, що може бути доброчесною при будь-яких умовах: у бідності, у темниці, будучи присудженою до смерті тощо. Кожна людина виявляється ще і зовсім вільною, якщо тільки змогла звільниться від мирських бажань.
Етичним ідеалом стоїків стає мудрець як справжній хазяїн своєї долі, що досяг повної чесноти і безпристрасності, тому що ніяка зовнішня сила не здатна позбавити його чесноти в силу незалежності його від яких би то не було зовнішніх обставин. Він діє в гармонії з природою, добровільно піддаючись долі. Основні положення такі: 1.У світі панує необхідність (Ананке). Вона невблаганна; 2.Протидіяти необхідності не варто: їй слід коритися, але не сліпо, а розуміючи її, готуючи себе; 3.„Ducunt volentem fata, nolentem trahunt” („Розумного доля веде, дурня – волочить”). Отже слід мудрістю звести цитадель у середині себе; 4. Мудрість життя – у звільненні душі від афектів і прагнень. Мудрість стримує афекти при зіткненні з Ананке; 5.Є 4 головні чесноти мудрості: розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність; 6.Названі чесноти забезпечують ідеальний спосіб ставлення до світу – „апатію” (безпристрасність). „Рівно сприймай удари і посмішку долі”.
Всі можливі благодіяння не є такими насправді: ніщо не має істинного значення крім нашої власної чесноти. Доброчесним же варто бути зовсім не для того, щоб робити добро, а навпаки, робити добро треба для того, щоб бути доброчесним. Навчатися слід вмінню з власної волі по-різному ставитися до зовнішніх обставин. Внутрішня свобода – ось корінь.
Стоїки, особливо в їх римській версії, дуже уплинули своїми релігійними тенденціями на неоплатонізм і християнську (наприклад, мотив тіла як темниці душі) філософію, що тоді виникали. Їх етика виявилася дивно актуальною в Новий час, залучаючи до себе увагу ідеєю про внутрішню волю людської особистості та природний закон.
4.3. Скептицизм – своєрідне вчення (скептикос – буквально „дослідження”), вперше обґрунтоване Пірроном з Еліди наприкінці 4 ст. до н.е. Констатація розчинення індивідів у суспільно-природному ладі буття. Світ пливкий, без сенсу і визначеності. Сумнів в істинності всяких суджень: всяке ствердження є водночас запереченням. Вчинки людей керуються законом і звичаєм, а не істиною. Спокій як почуття власного сумніву. Етика незворушності (атараксія) як головна лінія поводження у життєвому процесі. Ніяких категоричних висловів: допустимі лише судження за типом: „Мені здається, що.”.
Піррон (*360-270) з Еліди уперше надав систематично завершену форму здавна розповсюдженим у Давній Греції сумнівам у пізнавальній цінності чуттєвості (Геракліт: "очі та вуха – фальшиві свідки"; Демокрит: "результати відчуттів темні", "це просто гадки, а не істинно існуюче"; софісти з їхнім суб'єктивізмом). До скепсису подібного роду Піррон додав морального і логічного сенсу, заявляючи, що ніколи не може бути раціональної підстави для того, щоб надати переваги одному порядку дії перед іншим.
Ставши філософським вченням, скептицизм перетворився з простого сумніву в сумнів догматичний. Справу Піррона продовжив його учень Тимон, після смерті якого (Афіни, 235 р. до н.е.) його доктрина була підхоплена й розвинута Академією: Аркесилай (*315-240), Карнеад з Кірени (*214-129), Клітомах – усі ці філософи-скептики очолювали Академію, яка тільки в 69 р. до н.е. перестала бути скептичною). Великий внесок у справу наступного відродження скептицизму в якості самостійного філософського напрямку зробив Енесідем з Критського Кносу (1 ст. до н.е.), який мав вплив на відомого поета Лукіана і Секста Емпірика (єдиного філософа-скептика, праці якого дійшли до наших днів).
Скептицизм заперечував можливість достовірного знання і не вірив у можливість раціонального обґрунтування моральних норм. Не сумніваючись в існуванні явищ, скептики вважали, що тільки вони і мають вірогідність знання, однак при цьому відкидали можливість виведення з достатнім обґрунтуванням причин цих явищ. Для пізнього скептицизму була характерна різка спрямованість проти концепції істини, єдиним критерієм якої є видимість: "усе лише здається". Скептик протиставляє відчутне (видиме) і мислиме. Свого роду аргументами проти можливості достовірного знання стали знамениті тропи (обороти), висунуті Енесідемом і застосовані до всього мислимого і відчутного з метою показати, що дана думка (або відчуття) – не більш ніж проста видимість. Вона така "не в собі", а лише у відношенні до чогось іншого.
Скептицизм домігся великих результатів у мистецтві виявлення протиріч за допомогою тропів, багато з яких були спрямовані проти повсякденної віри в безпосередню істинність речей. Серед ранніх тропів можна згадати такі: троп про розбіжності в організації тварин, через що в них виникають усілякі уявлення про один і той самий предмет; троп про розбіжності між людьми; троп про різний устрій органів почуттів; троп про розходження умов у тій самій людині в залежності від пережитого їм стану; троп про займання нами різних положень, відстані й місця, через що з кожного пункту предмет здається іншим; троп, що стосується області етичного, відповідно до якого моральне одночасно й не морально, тому що в одному місці воно визнається таким, а в іншому ні.
Більш пізні тропи (додав ще 5 до 10 класичних) Агріппи з Риму(1-2 ст.) спрямовані проти мислення і наукових понять. Серед пізніх тропів наступні: троп про розбіжність у думках філософів (скільки філософів – стільки філософій), значить істинної філософії немає і бути не може; троп про впадання в нескінченний прогрес, який показує що те, що приводиться для обґрунтування якого-небудь твердження, саме, у свою чергу, завжди має потребу в обґрунтуванні й так до нескінченності; троп про відносність усіх визначень, відповідно до якого предмет нашого твердження такий, як його мислить суб'єкт, а не такий, як він сам по собі; троп про припущення, спрямований проти прийняття якого-небудь принципу без доказів (як аксіому); троп про взаємність або про коло в доказі.
Ці тропи скептицизм дуже вміло направляв проти давніх філософів, називаючи їх догматиками, які стверджують що-небудь як абсолютну істину. Вони демонструють наявність найвищої діалектичної культури думки у філософів-скептиків, які аж до 3 ст. значно впливали на інтелектуальну думку. „Декадентство” скептиків було плідним, дало багато критичних думок, виявило пародоксальні ситуації думки. Їхнє духовне житя було більш насиченим, ніж у „прозорій” класиці. Та прийшло примирення з гнітючою „гармонією” буття. Після цього скептицизм поступово йде зі сцени європейської культури (та не назавжди), поступаючись місцем більш відповідним духові часу школам і напрямкам, які шукають більш міцних, позитивних світоглядних орієнтирів у суспільстві, поступово засвоюючі догматичні релігії й ідеї порятунку.