Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
anat_sv_tvaryn.pdf
Скачиваний:
359
Добавлен:
14.02.2015
Размер:
15.64 Mб
Скачать

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

РОЗВИТОК ШКІРНОГО ПОКРИВУ

Епідерміс шкіри утворюється за рахунок ектодерми, а власне шкіра і підшкірна основа розвиваються з мезодерми (дерматоми).

Шкірний покрив у безхребетних має ектодермальне походження і пред- ставлений одношаровим епітелієм. Такий епітелій є ще в ланцетника. Епі- теліальні клітини часто бувають війчастими (черви, личинка ланцетника). Епітелій містить розсіяні залозисті й чутливі клітини. У ланцетника, круг- лоротих та деяких амфібій епідерміс зовні вкритий шкірочкою (кутикулою).

Укруглоротих (мінога) епідерміс багатошаровий, зявляється власне шкі- ра з колагеновими й еластичними волокнами. У селахій (акула) шкіра скла- дається з багатошарового епідермісу, вкритого плакоїдною лускою, та власне шкіри. Луска характерна для риб, рептилій. Рештки луски збереглися у птахів на кінцівках і в деяких ссавців на хвості (бобер, пацюк) або вкрива- ють усе тіло (ящери, броненосець). Як явище атавізму у ембріона бурого ве- дмедя шкіра вкрита лусками, між якими росте волосся. Луска ссавців і пта- хів (а також рептилій) має ектодермальне походження.

Залози в шкірі риб одноклітинні. У амфібій багатоклітинні залози, добре розвинуті, що важливо для шкірного дихання. У рептилій залози не розви- ваються по всій поверхні тіла, а є лише деякі спеціалізовані залози (стегно- ві). Так само і у птахів (куприкова залоза).

Уссавців у шкірі багато залоз, проте роговий шар епідермісу зберігся. Зявились і нові залози молочні. Цікаво, що під час годівлі молоком ви- никають специфічні зміни не лише у самок, а й у новонароджених: збіль- шення розмірів язика (хижаки), прискорений ріст передніх кінцівок (гризу- ни), розвиток мязів губного апарату (людина).

Вважають, що молочні залози виникли з особливих потових залоз. Спо- чатку це були дрібні залози, які розміщувалися по нижній передній стінці, і їхній секрет виділявся безпосередньо на шкіру та волосся. Наприклад, у кач- коноса (однопрохідні) дрібні трубчасті залози відкриваються в сумку волоса і молоко стікає по волосині. Маля злизує молоко матері, яка лягає на спину.

Уєхидни такі залози розміщені по боках від білої лінії живота (залозисте поле). У процесі еволюції залози групуються і розміщуються парами вздовж черевної стінки. Висмоктування молока малям сприяє розвитку сосків (у біль- шості сумчастих соски зявляються на період ссання, а потім редукуються). Кількість залоз (сосків) залежить від кількості народжуваних. Залежно від умов життя, коли ссання неможливе, самка впорскує молоко малюку (кито- подібні).

Вонтогенезі система органів шкірного покриву розвивається з ектодерми й мезодерми. Наприклад, у свині (ембріон) у віці одного місяця епідерміс одношаровий, як у нижчих представників хребетних; потім він стає двоша- ровим (це має місце і у личинок амфібій), а у віці 2–2,5 місяця епідерміс ба- гатошаровий. Склад шкіри ускладнюється за рахунок мезенхіми, яка утво- рює власне шкіру та підшкірну основу. Паралельно відбувається розвиток похідних шкіри, який у плодів великої рогатої худоби закінчується до 4 мі- сяців, а в овець у 2,5–3,5 місяця.

Молочні залози виникають парами у вигляді молочних точок (при дов- жині ембріона 8 см у великої рогатої худоби), які розміщуються на молочних

221

Рис. 4.2. Додаткові соски чоловіка

Розділ 4

лініях. При цьому закладається кілька пар навіть у тих тварин, в яких у до- рослому стані одна пара залоз (у людини закладається до 5 пар). Надалі зайві залози редукуються. Проте бувають випадки, коли вони залишаються (рис. 4.2) і можуть виділяти молоко (політелія).

У ранньому віці молочні залози в недорозвиненому стані є у самок і сам- ців, однак протоки розвинені тільки в самок. З настанням статевої зрілості вони інтенсивно розвиваються лише у самок. Іноді спостерігається розвиток молочних залоз у самців (явище атавізму), що підтверджує функціонування залоз у минулому в обох статей.

БУДОВА ШКІРИ

Шкіра складається з епідермісу, дерми, або власне шкіри, та підшкірної основи (рис. 4.3). Епідерміс — epidérmis (І) — це багатошаровий плоский зроговілий епітелій. Товщина і клітинний склад епідермісу різняться залежно від виду та породи тварин. Він особливо потовщується там, де постійно від- бувається тертя або тиск.

В епідермісі шкіри розрізняють кілька шарів: основний — strátum basále,

шипуватий — strátum spinósum, зернистий — strátum granulósum, блиску- чий — strátum lúcidum — і роговий — strátum córneum. Основний і шипува-

тий шари обєднують під назвою «ростковий» — strátum germinatívum.

Усвійських тварин зернистий і блискучий шари є лише в окремих місцях

іслабко розвинуті. У свиней блискучого шару немає.

Зернистий шар складається з кількох шарів плоских клітин, всередині яких є кератогіалін. Останньому властива значна міцність і еластичність.

Він розтягується в холодній воді на

50–70 %, а в гарячій до 100 % (з попереднім відновленням дов- жини).

В основному шарі епідермісу розміщуються пігментні клітини меланоцити, які виробляють мела- нінові зерна. Якщо їх немає, епіде- рміс непігментований (явище аль- бінізму).

Через епідерміс шкіри всмокту- ються алкоголь, борна й саліцилова кислоти, йод, сполуки ртуті, свин- цю, статеві гормони на мазевій ос- нові тощо. У власне шкіру речови- ни потрапляють через протоки за- лоз та волосяні лійки.

Епідерміс з власне шкірою зєдну- ється за допомогою базальної мембрани.

222

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

Власне шкіра — dérma, s. córium (ІІ) — складається із сосочкового — strátum papilláre — та сітчастого — strátum reticuláre — шарів. Більш повер-

хневий сосочковий шар складається з пухкої сполучної тканини. Сосочковий шар переходить у сітчастий без чітких меж. Товщина сосочкового шару за- лежить від виду тварин: у великої рогатої худоби він становить 18–30 %, у вівці 50–70, у коня 30–40 % товщини основи шкіри. Сосочковий шар виконує в основному трофічну функцію.

Сітчастий шар, утворений щільною неоформленою сполучною тканиною, різко відрізняється на спинній і черевній частинах тіла. Сітчастий шар на спині, на відміну від сітчастого шару на животі, складається з товстих кола- генових пучків, які щільно лежать і густо переплітаються, що надає шкірі особливої міцності.

У власне шкірі розміщені потові й сальні залози, корені волосся, непос- муговані мязи підіймачі волосся. Розміри потових залоз залежать від то- вщини сосочкового шару.

Підшкірна основа — téla subcutánea (ІІІ) — зєднує шкіру з глибше роз- міщеними органами і складається з пухкої волокнистої сполучної тканини, яка має багато жирових клітин. Саме тут відкладається жир, особливо при відгодівлі тварин.

Рис. 4.3. Схема будови шкіри:

І епідерміс; ІІ власне шкіра; ІІІ підшкірна основа; IV чутлива волосина; V покривна волосина; VI фолікул волосини; VII сальна залоза; VIII потова залоза; ІХ зміна волосини; 1 стрижень волосини; 2 корінь волосини; 3 волосяна цибулина; 4 сосочок волосини; 5 сумка волосини; 6 коренева піхва; 7 сальна залоза на розрізі; 8 — потова залоза на розрізі; 9 підіймач волосини; 10 сину- си сумки волосини; 11 нова волосина; 12 нерви; 13 шкірні рецептори; 14 артерія; 15 вена; 16

лімфатична судина; 17 судинне сплетення; 18 линяюча волосина

223

Розділ 4

Удеяких тварин спостерігається значне нагромадження жиру (китоподі- бні, ластоногі), що сприяє збереженню теплоти. Жир накопичується залежно від пори року та виду тварин. У різних частинах тіла величина жирових відкладів різна, особливо багато їх у ділянці шиї, крупа. Зовсім немає жиро- вих відкладів у шкірі вушних раковин, повік та статевого члена. В деяких тварин у певних місцях тіла (горби у верблюда, курдюк у вівці) жир формує спеціальні утвори.

Маса шкіри становить, кг: у великої рогатої худоби 20–40, у коня 8–20,

усвині 7–10, у вівці 1,5–2,5. Товщина шкіри також різна, мм: у великої рогатої худоби 3–6, у коня 1–7, у свині 0,6–3, у вівці 0,7–2, у верб-

люда 6–12. Найтовща шкіра на спині, шиї та бічних частинах тіла, тон- ка на животі та медіальній поверхні кінцівок. У старих тварин шкіра тов- ща, ніж у молодих, у самців товща, ніж у самок. Шкіра не лише міцна, а й еластична. Еластичність різних ділянок шкіри тіла неоднакова. Все це вра- ховують під час дослідження тварин.

Шкіра надзвичайно добре забезпечується кровю, що важливо для під- тримання сталої температури тіла. Особливо багато кровоносних і лімфатич- них судин у власне шкірі та підшкірній основі. Під епідермісом розміщений значний шар капілярів. Найбільш виражені в шкірі артеріоло-венулярні анастомози (вушна раковина, кінцівки).

Шкіра отримує значну кількість нервових волокон через спинномозкові нерви. До складу останніх входять не лише аферентні й еферентні нервові волокна, а й волокна автономної нервової системи. Чутливість окремих ді- лянок тіла різна, особливо чутлива шкіра навколо рота, дистального відділу кінцівок. У шкірі міститься значна кількість (від загальної кількості їх в ор- ганізмі) ліпідів (2 %), нейтральних жирів і жирних кислот (5 %), холестерину (17 %), хлориду натрію (33 %). Крім того, в ній є калій, натрій, магній, каль- цій, бром, фтор, йод, фосфор тощо.

Увигляді особливих утворів шкіри у жуйних на шиї та середній лінії пе- редньої частини грудної стінки розрізняють шкірну вентральну поздовжню складку — plíca longitudinális ventrális. Шкірна складка є у мериносових овець на шиї (комір), шкірні сережки в ділянці гортані у кози, вівці та іноді у свині.

Упобутовій термінології під шкірою розуміють ту частину, в якій немає епідермісу та підшкірної основи. Шкірний покрив без підшкірної основи на- зивають хутром.

ПОХІДНІ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

ВОЛОССЯ

Шкіра вкрита добре вираженим волосяним покривом, який захищає ор- ганізм від вологи та механічних чинників. Розвиток волосся залежить від кліматичних умов: у теплій місцевості волосся більш рідке, ніж у холодній, а пухового волосся взагалі може не бути (правило Ренша). Волосся погано проводить електричний струм, зате йому властива висока гігроскопічність. Густота волосся перебуває в прямій залежності від товщини шкіри. У тварин з товстою шкірою волосся майже немає (слон, бегемот, носоріг).

224

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ
Волосся у тварин має різне забарвлення, що зумовлено низкою чинників: пігментацією, вмістом повітря в клітинах волосся, тонкою поверхневою структурою волосся (різний ступінь блискучості волосся зумовлений залом- ленням світла). Тварини бувають різної масті однотонні (переважно тва- рини холодного клімату) та візерункові. Вважають, що філогенетично най- більш примітивним є забарвлення з поздовжніх смуг, плямистість є вторин- ним явищем, а однотонний колір є філогенетично наймолодшим. Доказом цього є те, що тварини з однотонним забарвленням у молодому віці смугасті чи плямисті (дикі свині, олені, дикі коні, лев, пума).
У волосині розрізняють корінь (див. рис. 4.3, 2) — rádix píli, розміщений у шкірі, і стрижень 1 — scápus píli, що виступає з шкіри. Корінь волосини по- чинається потовщенням, яке називають волосяною цибулиною 3 — búlbus píli — і яка є місцем росту волосини. Центра волосяної цибулини досягає ба- гатий на судини сполучнотканинний сосочок волосини 4 — papílla píli, який живить волосину. Корінь волосини розміщується в сполучнотканинно- епітеліальному фолікулі волосини 6 — follículus píli. Останній складається із
сумки волосини 5 — búrsa píli — і кореневих піхов — vagínaе rádicеs.
Волосина складається з мозкової речовини — medúlla píli, або серцевини (у тонкій волосині шерсті її немає), кори волосини — córtex píli, що скла- дається з довгих, поздовж- ньо розміщених рогових лусочок (зроговілі кліти- ни). Зовні кора вкрита
шкірочкою волосини — cutícula píli, що склада-
ється з одного шару пла- стинчастих, дуже зрого- вілих безядерних клі-
тин рогових лусочок.
Рисунок лусочок та їх розміщення залежать від виду, породи, віку, статі та ділянки тіла тварини
(рис. 4.4).
До сумки волосини під тупим кутом підходить маленький (у коня діамет- ром 10–45 мкм, у свині до 40 мкм) мяз підій- мач волосини 9 — m. arréctor píli, який складаєть- ся з непосмугованих мязових волокон. Мяз спрямовується косо до епі- дермісу і обмежує знизу сальну залозу. Найсиль-
ніший він у вівці й свині. Рис. 4.4. Схема особливостей будови шкірочки волосини у свійських тварин (за Ю. Техвером, 1971)
225

Розділ 4

За зовнішнім виглядом розрізняють волосся покривне, довге і чутливе (у вівці розрізняють ще остьове, пухове й перехідне).

Покривне волосся має добре виражену серцевину, тоді як у шерстній во- лосині її немає, що зумовлює ніжність такого волосся. До покривного волосся належить ще щетинисте волосся (у свині).

Волосся чубка — círrus cápitis, гриви — júba, щітки — círrus pédis у коня і волосся хвоста — círrus cáudae — у великої рогатої худоби та коня належить до довгого волосся (див. рис. 4.1).

Чутливе волосся (синуозне) розміщується в шкірі голови, особливо біля носових отворів, очей, рота. Корені чутливого волосся лежать глибше від та- ких покривного і багаті на нервові закінчення. Фінські вчені довели, що, наприклад, у тюленя в чутливому волоссі нараховується 1000–1200 нерво- вих закінчень (у 10 разів більше, ніж у щура й кішки), що дає їм змогу від- чувати джерела подразнень, які надходять з великих відстаней (навіть удос- коналені прилади не завжди їх фіксують). Хоча в чутливому волоссі немає підіймачів волосини, однак у зовнішню стінку фолікула волосини впинаються волокна скелетних мязів, що підходять сюди, чим і пояснюється така рух- ливість волосся.

На 1 см2 поверхні шкіри у великої рогатої худоби росте до 2600 волосин, у коня — 700, овець романовської породи 3000–4000, а у мериносів до 8000 волосин. Маса, довжина та густота волосся залежать, наприклад, від типу великої рогатої худоби: у тварин мясних типів ці показники вищі, ніж у молочних. У диких тварин товщина волосся більша, ніж у свійських.

Волосся росте до певної довжини і певний час, а потім замінюється. Цей процес називається линянням. Розрізняють три види зміни волосся: юве- нільну (вікову), періодичну і перманентну. Ювенільне линяння відбувається до періоду статевої зрілості і від сезону не залежить. Періодичне, або сезон- не, линяння найбільш властиве диким тваринам. У разі перманентного ли- няння замінюється лише частина волосся. Це линяння властиве волосу чуб- ка, гриви, щітки, хвоста, щетинистому волоссю у свині, шерстному в овець. Линяння на певних частинах тіла починається в різний час і відбувається з різною швидкістю. В першу чергу линяє ділянка спини, шиї, лопаток, кри- жів та нижньої частини кінцівок, потім ділянка пахвин і останніми ді- лянки живота і голови. За однакових умов світле волосся линяє повільніше від темного. У молодих коней волосся змінюється впродовж 15–20 днів, у старих і худих до 30 днів.

Будова і розміри всіх шарів та елементів шкіри значною мірою змінюють- ся залежно від сезону (тобто часткова атрофія і наступна регенерація). Най- більш різко це спостерігається у північного оленя (товщина шкіри змен- шується в 4–5 разів), частково також у овець і коней.

У великої рогатої худоби покривне волосся відносно коротке. У овець між волоссям шерсті виступає довге остьове волосся, яке виходить із шкіри пуч- ками по 10–12 волосин. У кіз, навпаки, пухове волосся розсіяне, у самців ви- діляється борода — bárba hírci. У свиней між щетинистим волоссям трапля- ються тонкі й мякі волосини. У собаки залежно від породи буває різноманіт- ний волосяний покрив.

226

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

ЗАЛОЗИ ШКІРИ

Потові залози — glándulae sudoríferae (див. рис. 4.3) — є характерними структурами шкіри. За будовою це прості трубчасті залози, за характером секреції мерокринові й апокринові; останні відкриваються у мішечок во- лоса, їхній секрет багатий на білки і не містить глікогену. Апокринові потові залози у приматів зникають і замінюються мерокриновими, особливо це по- мітно у людини. Піт змочує волосся та епідерміс шкіри, захищаючи їх від висихання. Випаровуючись, піт охолоджує тіло. Потові залози відіграють важливу роль у водному балансі організму, оскільки поту може виділятись дуже багато (у коня влітку під час важкої роботи з потом води виділяється більше, ніж із сечею).

Потові залози розміщені в глибоких шарах власне шкіри, а інколи навіть і в підшкірній основі. Протоки залоз відкриваються у фолікул волосини чи на поверхню шкіри. Іноді потові залози можуть бути розгалуженими, що повязано з їх активною функцією (бегемот, ведмідь, вівця).

Найбільші потові залози знаходяться на носі, губах, у вівці знизу на хвості. На голівці статевого члена, на сосках та між ратицями залоз немає. Найбільша кількість залоз у вівці на дорсальній поверхні тулуба та задніх кінцівках, у коня в ділянках шиї, грудей, пахвинній та в нижній частині живота. Слабко розвинуті потові залози у кози, кроля, гризунів. Є тварини,

уяких потових залоз зовсім немає (китоподібні, сирени, кріт, єхидна).

Увеликої рогатої худоби на 1 см2 шкіри кількість потових залоз досягає від 1000 (задні кінцівки) до 2500 (ділянка шиї). Кількість потових залоз за- лежить від породних та індивідуальних особливостей тварин. Мясні породи мають потових залоз на 5–25 % менше, ніж молочні.

Уовець найбільше залоз у шкірі мошонки, в ділянці відхідника та край- ньої плоті.

Усвиней залози є на всій поверхні тіла. Найбільш густо вони розміщені в ділянці вентральної поверхні грудної й черевної стінок, на вушних ракови- нах, на медіальній поверхні передпліччя й гомілки. В ділянці спини кількість потових залоз у 1,5–2 рази менша.

Уконя найбільші потові залози в ділянці відхідника, у вентральній час- тині грудної й черевної стінок, у шкірі пахвини та бічних частинах шиї. Піт містить значну кількість білка (2–5 %).

Усобаки потові залози найбільш густо розміщені в шкірі спини. Залози звивисті. У пуделя, добермана вони краще розвинені, ніж у вівчарки.

Укішки залози бувають лише в ділянці рота, відхідника, в мякушках. Сальні залози — glándulae sebáceae — розсіяні майже по всій поверхні

шкіри (див. рис. 4.3, VIII). Немає їх у шкірі носо-губного дзеркала, рила, в мякушах і сосках вимя корови; у людини в шкірі долонь і підошов. Зо- всім немає сальних залоз у китоподібних і лінивця.

За будовою це прості залози альвеолярного типу. За типом секреції голокринові. Це єдині залози у ссавців, які секретують за голокриновим типом. Залози розміщені у верхніх шарах власне шкіри, відкриваються у фолікул волосини і рідко на поверхні шкіри (тарзальні залози повік, залози відхідника, крайньої плоті, соромітних губ).

227

Розділ 4

Секретом залоз є шкірне сало — sébum, яке захищає волосся від намо- кання, висихання і, завдяки кислій реакції, від дії мікроорганізмів. Сало виділяється рідким і на поверхні шкіри загустіває. Під час його розкладан- ня утворюються леткі жирні кислоти з характерним запахом.

Найбільші сальні залози у коня й собаки, найменші у свині. Величина залоз залежить від густоти волосся: чим густіше волосся, тим тонші й довші залози.

Увеликої рогатої худоби найбільші залози знаходяться в ділянці носо- губного дзеркала, біля коренів рогів, у ділянці вінчика ратиць.

Уовець сальні залози складаються з кількох часточок різної форми. У ба- ранів більші, ніж у вівцематок. Секрет залоз змішується з потом, утворюючи жиропіт.

Усвиней сальні залози найкраще розвинуті в ділянці потилиці, вушних раковин і щелеп. Найменше їх у ділянці грудної й черевної стінок.

Найбільших розмірів залози досягають при настанні статевої зрілості.

Усамців залози розвинуті слабше, ніж у самок, у диких тварин краще, ніж у свійських.

Спеціалізовані шкірні залози. У деяких ділянках тіла при переході шкі- ри в слизові оболонки (губи, повіки, відхідник), а також у шкірних пазухах (підочноямкові, міжпальцеві, навколовідхідникові) розміри, форма, густота й характер секреції потових і сальних залоз змінюються. Так, похідними по- тових залоз є залози зовнішнього слухового ходу, які виділяють «вушну сір- ку»; залози носо-губного й носового дзеркала у жуйних, які виділяють сероз- ний секрет; залози мякушів тощо. Похідними сальних залоз є залози відхі- дника, крайньої плоті, статевих губ, повік.

Крім того, є пахучі залози. Звичайні потові залози в певних місцях тіла, особливо у людини, виділяють пахучий секрет. Їх діяльність повязана зі статевою активністю. За типом секреції це апокринові залози значної тов- щини (до 3–5 мм). Вони розміщені в пахвинній ділянці, на сосках молочних залоз, навколо статевих губ.

Ще є особливі видозмінені сальні залози: мускусні (кабарга), підочноям- кові (вівці, олені, антилопи), міжпальцеві (вівці, олені), пахвинні (кролик), кореня хвоста (бобер), заплесна (свиня), відхідника (куниця) тощо.

228

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

Молочні залози — glándulae lactíferae — властиві лише ссавцям і виник- ли у звязку з необхідністю годувати новонароджених, які самостійно не мо- жуть вживати їжу дорослих.

Молочні залози закладаються в обох статей, але досягають повного роз- витку лише у жіночої статі і функціонують періодично. В єхидни молочні залози функціонують також у самців. Секрет, що виділяється залозами, — молоко (lac) — має високі поживні властивості, необхідні для організму. Спостерігається зворотна залежність між кількістю білка в молоці і строком подвоєння маси новонародженого. Наприклад, подвоєння маси у кози настає через 20 днів (5 % білка), у собаки через 8 (9,2 %), у кроля через 6 днів

(15,5 % білка).

Утварин виділяється різна кількість молока, особливо багато його може бути у корови до 111 кг за добу (27 674 кг за рік). Відповідно, для такої секреції молочна залоза повинна мати достатнє кровопостачання та добре розвинені внутрішні органи (легені, органи травлення). Для виділення 1 кг молока через вимя корови проходить близько 450 л крові.

Утварин спостерігається різна кількість молочних залоз (рис. 4.5). Їх бу- ває 1–8 пар, а іноді 10 (гризуни) і навіть 25 (опосум). Молочні залози розмі- щуються у вигляді однієї пари в ділянці грудної стінки (слон, китоподібні, примати) або в ділянці між стегнами (кобила, жуйні). В останньому випадку їх називають вимям — úber. Молочні залози, розміщені по нижній частині черевної і грудної стінок, утворюють множинне вимя — úbera (свиня, хижаки, гризуни).

Вимя вкрите тонкою еластичною шкірою з ніжним волоссям. Складаєть- ся з активно діючої паренхіми (залозистої тканини) і сполучнотканинної ос- нови (строми). Ступінь розвитку цих елементів повязаний з періодами лак- тації. У лактуючих тварин паренхіми значно більше, ніж строми. З віком залозиста тканина атрофується і заміщується сполучною й жировою.

Вимя прикріплене до черевної стінки й утримується підвішуючим апаратом: поверхневою і глибокою фасці- ями та підвішуючою звязкою вимя — lig. suspensórium úberis. Отже, під шкірою вимя знаходиться поверхнева й глибока фасції, а також сполучнотканинно-жирова капсула. Остання віддає в глибину вимя перекладки

— trabéculae, які ділять залозу на часточки. Підвішую- ча звязка є частиною глибокої фасції.

Паренхіма вимя складається з окремих часточок — lóbuli, що мають особливу систему розгалуження (рис. 4.6; див. кольорову вклейку, рис. IV). Часточки склада- ються з альвеол і трубочок, які й визначають альвео- лярно-трубчастий тип залози. Від альвеол відходять відвідні трубочки, які, сполучаючись, утворюють молоч- ні канали — canális lactíferi. Останні обєднуються в молочні протоки — dúctus lactíferi, що розширюються біля основи соска і відкриваються в молочну пазуху

Рис. 4.5. Вимя:

А кобили; Б корови; В собаки: 1 — papílla mámmae; 2 — óstia papillária; 3 — sínus láctiferі; 3його pars papíllaris; 4 — dúctus papíllaris

229

Розділ 4

Рис. 4.6. Схема будови молочної залози:

1 сполучна тканина; 2 частки; 3 альвьеоли; 4 міжчасткові канали; 5 молочні протоки; 6 молочна пазуха; 7 сосковий відділ молочної пазухи; 8 соско- вий канал; 9 сосковий отвір

sínus lactíferі (див. рис. 4.5, 3), що поділя- ється на залозисту — pars glanduláris —

та соскову — pars papilláris — частини (див. рис. 4.5, 3). Із соскової частини по- чинається сосковий канал, який відкрива- ється отвором на верхівці соска. На верхі- вці соска навколо соскового отвору зна- ходиться мяз стискач соска — m. sphíncter papíllae.

Злиття молочних залоз (вимя) може бути виражене меншою мірою (корова, коза) або більшою (кобила, вівця, верб- людиця). Кількість злитих залоз (горб- ків) на кожному боці може бути різною: одна (коза, вівця), дві (корова, верблю- диця). Різна буває і кількість соскових каналів: один (корова, вівця, коза), два- три (кобила, верблюдиця, самка оленя). Каналів багато у свині (2–3), кішки (4–6),

суки (6–12), кролиці (10–15).

Ступінь розвитку, форма та положен- ня вимя різні у тварин одного виду, особ- ливо це спостерігається у корів. Часто у тварин та людини бувають додаткові со- ски явище полімастії (див. рис. 4.2,

4.6). Полімастія спостерігається у 30 % корів, овець, кіз, дуже часто залози функціонують.

Нерви: n. genitofemorális, n. iliohypogastrícus, n. ilioinguinális, nn. intercostáles. Судини: a. pudénda extérna, a. epigástrica craniális.

РОГОВІ УТВОРИ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

До рогових утворів належать ділянки шкіри, в яких епідерміс утворює добре розвинений роговий шар із своєрідною (листкоподібною, трубчастою) структурою. До них належать роги, мякуші і пальцеві органи (копита, ра- тиці, кігті, нігті).

Ріг — córnu — утвір, який у порожнисторогих (жуйні) вкриває роговий відросток лобової кістки. Ріг складається з двох шарів: власне шкіри та епі- дермісу. Ростковий шар епідермісу продукує міцний трубчастий ріг. Підро- говий епітелій переходить у епідерміс шкіри голови біля кореня рога в діля- нці безволосої колової зони (епікерас). Якщо в разі видалення рога видаля- ють епікерас, то новий ріг не буде рости, навіть якщо рану вкрити обмежу-

230

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

вальною шкірою. У тварин ріг росте постійно, проте інтенсивність росту у самок зменшується в період вагітності (на розі утворюється кільце).

Доведено, що більш довгорогі корови невибагливіші до їжі, краще рос- туть. У цільнорогих жуйних (олені) та у жирафи ріг являє собою суцільний кістковий утвір, який періодично відпадає (див. кольорову вклейку, рис. V).

Мякуш — tórus — щільне потовщення шкіри, яке утворюється за раху- нок підшкірної основи, багате на еластичну сполучну тканину з жировими прошарками. У мякушах багато нервових закінчень. Мякуші виконують не лише амортизаційну, а й чутливу функцію (особливо мякуші грудних кінці- вок).

Кожний мякуш складається з епідермісу, власне шкіри та підшкірної ос- нови. Розрізняють запястковий — tórus cárpeus, пястковий — tórus metacárpeus, заплесновий — tórus társeus, плесновий — tórus metatárseus і паль- цевий — tórus digitális — мякуші (див. рис. 4.1).

Рис. 4.7. Копито і стрілка коня:

А васкуляризація копита; Б рогова капсула на сагітальному розрізі, В з підошовної, Г з дорсаль- ної поверхонь; Д власне шкіра та ростковий шар епідермісу копита; 1 рогова облямівка; 2 роговий вінець; 2вінцева борозна; 3 глазур; 4 трубчастий ріг копитового вінця; 5 центральна стрілкова борозна; 6 ость стрілки; 7 листочковий ріг копитової стінки; 7біла лінія; 8 трубчастий ріг копи- тової підошви; 9 стрілка; 10 верхівка стрілки; 11 ніжки стрілки; 12 білястрілкові борозни; 13 заворотна ділянка стінки; 14 заворотний кут; 15 гілка рогової підошви; 16 копитова облямівка; 17

копитовий вінець; 18 копитова стінка

231

Розділ 4
Запястковий мякуш є у собаки в ділянці додаткової кістки запястка. У коня запястковий мякуш (каштан) знаходиться на медіальній поверхні дистального відділу передпліччя, а заплесновий на медіальній поверхні плесна (див. рис. 4.1). Пясткового (плеснового) мякуша у свині і великої ро-
гатої худоби немає, у коня він має вигляд острогів — cálcar metacárpeum et metatárseus, які обмежені волоссям щітки. У собаки цей мякуш має вигляд великої подушечки.
Пальцевий мякуш є у всіх тварин на кожному пальці, особливо добре він розвинений у коня (рис. 4.7). З підшкірної основи мякуша у коня розвива- ється парний хрящ — cartilágo tóri, який бере участь в амортизації копита. За формою хрящ дещо чотирикутний і прилягає до бічної частини копитової стінки. Пальцевий мякуш у коня називається стрілкою копита — cúneus úngulae. Епідерміс стрілки дуже добре розвинений і утворює рогову стріл- ку — cúneus córneus. В останній розрізняють верхівку 10 — ápex cúnei, осно-
ву — básis cúnei — і дві ніжки 11 — crús cúnei laterále et mediále. По боках від стрілки проходять дві борозни 12 — súlcus paracuneális laterális et mediális, які відділяють рогову стрілку від рогової підошви копита. На внут- рішній поверхні стрілки виділяється центральна стрілкова борозна 5 — súlcus cuneális, у центрі якої знаходиться підвищення ость стрілки 6 — spína cúnei.
Копито — úngula — складний спеціалізований утвір, розміщений на дис- тальних кінцях ніг у однокопитних (див. рис. 4.7). Воно є гомологічним ор- ганом кігтя й нігтя. Разом з пальцевим мякушем, який входить до його складу, копито забезпечує опору на землю та амо- ртизацію. На копиті розрізняють анатомі- чно добре виражені чотири ділянки: обля- мівку, вінець, стінку та підошву. Кожна ділянка складається з епідермісу і власне шкіри. Підшкірна основа є лише в ділянці
облямівки й вінця.
Копитова облямівка (край) (див. рис. 4.7, 6) — límbus úngulae — у вигляді вузь-
кої (0,5 см), безволосої смужки шкіри міс- титься на межі шкіри і рогової капсули копита. Ростковий шар епідермісу облямі- вки продукує тонкий блискучий трубчас- тий ріг, який зовні вкриває рогову капсулу копита (глазур). Він добре помітний у мо- лодих тварин.
Копитовий вінець (див. рис. 4.7, 17) — coróna úngulae — у вигляді широкого ва- лика (до 1,5 см) розміщений дистальніше від облямівки, обмежуючи напівкільцем передню й бічні стінки пальця. Він фор-
мує проксимальний вінцевий край рогової Рис. 4.8. Ратиця корови: капсули. Власне шкіра вінця на внутрі-
1 стінка; 2 підошва; 3 біла лінія; 4 пальцевий мякуш; 5 рогові утвори
232

СИСТЕМА ОРГАНІВ ШКІРНОГО ПОКРИВУ

шній поверхні рогової капсули формує вінцеву борозну — súlcus coronárius. Отже, власне шкіра разом з ростковим шаром епідермісу має вигляд валика з тонкими сосочками, які опущені вниз. Ростковий шар епідермісу продукує найтовщий (1,5 см) трубчастий ріг рогової капсули 4.

Копитова стінка (див. рис. 4.7, 18) — páries úngulae — найбільша частина копита, утворює передню й бічні поверхні копита і, продовжуючись на пі- дошву, формує заворотну стінку 13 та кут 14. Власне шкіра стінки разом з ростковим шаром епідермісу має форму листочків, а заворотна частина стін- ки сосочків. Власне шкіра стінки міцно зростається з окістям копитової кістки. Ростковий шар епідермісу продукує мякий і світлий листочковий ріг 7. Дистальний край рогу на підошві виділяється у вигляді білої лінії 7— línea álba úngulae, куди під час підковування коня вбивають цвяхи (ухналі).

Копитова підошва — sólea úngulae — не має підшкірної основи, і власне шкіра підошви зростається з окістям копитової кістки. Власне шкіра підошви має форму тонких сосочків. Ростковий шар епідермісу продукує мякий труб- частий ріг 8.

Отже, ростковий шар епідермісу чотирьох ділянок копита та копитової стрілки формує суцільну рогову капсулу. На капсулі розрізняють два краї проксимальний (вінцевий) і дистальний (підошовний), а також рогову стін- ку, підошву й рогову стрілку. На роговій стінці виділяють зачіпну ділянку, яка переходить у бічні та заворотні кути. Місце переходу стінки на підошву називається заворотним кутом 14, а загнуті ділянки відповідно називають заворотними 13. Рогова підошва складається з тіла і гілок 15, між якими знаходиться рогова стрілка 9. Існує відмінність між переднім і заднім копи- тами. Зачіпна ділянка копита передньої кінцівки утворює кут із землею 45– 50°, а задньої 50–60°. Відношення пяткової ділянки до зачіпної на перед- ній кінцівці становить 1 : 3, а на задній — 1 : 2.

Рис. 4.9. Дистальний відділ кінцівки собаки:

1 запястковий мякуш; 2 пястковий мякуш; 3 пальцеві мякуші; 4 звязка кігтя; 5 кігтьова борозна; 6 кігтьова сті- нка; 7 кігтьовий валик

233

Розділ 4

Ратиці великої рогатої худоби, вівці, кози та свині за формою нагадують половину копита коня, однак у них немає заворотних частин і підошва слаб- ко розвинена (рис. 4.8).

Кіготь — unguículus — характерний утвір у хижаків та гризунів, функ- ціонує як орган нападу, захисту та переміщення по деревах (рис. 4.9). Форма кігтя різна. На відміну від тазових кінцівок кігті на грудних кінцівках ма- ють особливі звязки, що утримують кігті в трохи піднятому положенні, і не спираються на землю.

Кіготь складається з кігтьового валика 7 з кігтьовою борозною 5, вінця, стінки 6 і підошви. Підшкірна основа є лише в ділянці кігтьового валика. Кігтьовий валик — vállum unguículae — це перехідна ділянка зі шкіри в кі- готь, формує кігтьову борозну — súlcus unguículus.

Ніготь — únguis — видозміна кігтя, властивий приматам. Ніготь від- різняється від кігтя більш плоскою і тонкою нігтьовою стінкою, нігтьовий валик і борозна виражені слабко, а підошви майже немає.

234

Р о з д іл

5

ПОРОЖНИНИ ТІЛА

ЗАГАЛЬНІ ЗАКОНОМІРНОСТІ БУДОВИ ВНУТРІШНІХ ОРГАНІВ

АПАРАТ ТРАВЛЕННЯ

НУТРОЩІ

Розділ анатомії, який вивчає внутрішні органи тіла, називають спланхноло-

гією — splanchnológia. Під внутрішніми органами, або нутрощами (slánchna s.

vіscéra), розуміють складний комплекс органів, які в основному заповнюють порожнини тіла. Ці орга- ни зумовлюють основні властивості живого організ- му обмін речовин із середовищем, що його ото- чує, а також розмноження. В одноклітинному ор- ганізмі ці процеси виконує сама клітина. В складному організмі вони відбуваються за допо- могою спеціальних відкритих трубкоподібних ор- ганів.

До нутрощів належать апарати органів трав- лення, дихання, сечовиділення і статевих. Філоге- нетично старішими є органи травлення, з яких ви- ділилась решта органів. Функціональне значення нутрощів надзвичайно різноманітне. Органи трав- лення забезпечують постійне надходження пожив- них речовин в організм. Окисні процеси в ткани- нах, які відбуваються за допомогою кисню і необ- хідні для вивільнення потенціальної енергії пожив- них речовин (білків, жирів, вуглеводів), здійснюють- ся за участю апарату дихання. Ці два апарати функ- ціонально взаємоповязані. Кінцеві продукти обміну речовин виводяться з організму апаратом сечовиді- лення. Статевий апарат забезпечує функцію розмно- ження, тобто збереження виду. Крім основних функ- цій ці апарати виконують і інші функції, які забез- печують повноцінне існування живого організму.

Нутрощі розміщені здебільшого в порожнинах тіла: грудній, черевній і тазовій, а також у ділянці голови та шиї. Апарати внутрішніх органів сполу- чаються із зовнішнім середовищем своїми отвора- ми, за допомогою яких відбуваються обмін речовин і розмноження.

235