Ковальчук

Народний календар

СВЯТА НАРОДНОГО КАЛЕНДАРЯ

Вірування українців язичницької доби були тісно пов'язані з явищами природи, найперше з тими, від яких залежав урожай, а отже, і добробут людей. Досягнення ж наших предків в астрономії та космо­гонії, поєднуючись із циклом сільськогосподарських робіт, доповнюючись багаторічними народними спо­стереженнями, складають календар астрального культу.

З періодами сонячної активності пов'язані хлібо­робські роботи, а рух Сонця по зодіаку (час його проходження через певні сузір'я, відповідно скалендаризований) обумовлює комплекс свят, які у видо­зміненому вигляді дійшли до наших днів.

Стародавній культ Місяця був витіснений куль­том Сонця — головним із тріади світил: Сонце, Мі­сяць, Зорі, причому ця тріада розумілась як три­єдиний вияв небесного вогню Цура (Сура) — стихії, що разом з водою була першоосновою створення світу. Поклоніння богам, яких символізували небес­ні світила та вода, як залишки язичницької обрядно­сті у календарних обрядах збереглись фрагментарно.

Слід зазначити, що християнська релігія не змогла змінити чіткої системи свят астрального культу, яка складалась протягом тисячоліть, вона дала лише нові назви цим святам та наповнила їх відповідним хрис­тиянським змістом, прийнявши давні ритуали і тра­диції.

Відповідно до кількості сузір'їв, через які про­ходило сонце за рік, було і 12 основних свят. Особ­ливими вважались ті сузір'я, через які проходило Сонце за цикл сільськогосподарських робіт, їх було 7 (звідси і магічність цього числа). Час проходження головного світила через зодіакальні сузір'я в уяві наших предків пов'язувався із якимось особливим образом Сонця. Зрозуміло, що ці образи були близь­кими до життя людини: народження, юність, одру­ження, змужніння, старість тощо, адже до реалій життя примірялись усі явища природи. Отже, маючи різні образи, Сонце мало і різні назви: Сонце весня­ного рівнодення — Сонце періоду змужніння — сим­волізувало бога Ярила; вогняне Сонце літнього сон­цестояння — бога Семиярила, або Сімаргла; свято одруження Семиярила з богинею води Даною від­бувалось в ніч на Івана Купала; Сонце осіннього рівнодення символізувало бога Світовида; бог зимо­вого сонцестояння — Коляда.

Відповідно до початку і закінчення робіт у полі відзначався початок року, а оскільки язичницький рік складався із двох циклів: весняно-літнього й осін­ньо-зимового,— то й початок року святкувався двічі: у пору весняного рівнодення (21 березня) та осіннього (23 вересня). Традиція відзначати початок Нового року 1 січня — пізня, привнесена реформами Петра І.

За часом сучасне новоріччя збігається із прадав­нім святом слов'ян Різдвом Всесвіту — народженням небесних світил Сонця, Місяця і богині води Дани. Не порушуючи сучасної традиції, почнемо розгляд календаря народних свят саме із зимового циклу.

СІЧЕНЬ

Різдво. Свят-вечір

Отже, Різдво — перше з новорічних свят, воно має давню історію і як свято народження Всесвіту відзначалось ще у часи, віддалені від нас не одним тисячоліттям. Сучасна українська назва не відобра­жає його християнської сьогоднішньої суті. У давнину це слово звучало як Родздво і означало народження з двох стихій всього живого. Самі обряди і ритуали Різдва свідчать про його давню космогонічну суть. Так, для. приготування святкової вечері бралось 12 полін, які були жертвою 12 сузір'ям зодіаку, готу­вали 12 священних страв: кутю з медом, узвар, варе­ники, голубці, рибу, картоплю з товченим часником, горох з олією і часником, ячмінну кашу з олією або медом, пшоняну кашу, варену кукурудзу, пироги з маком, варені боби. Те, що до переліку страв включе­ні зернові культури прадавнього походження, свід­чить, що різдвяна вечеря — жертовна трапеза на честь Коляди. Цікаво, що 12 священних ночей творення Всесвіту теж відповідають кількості сузір'їв зодіаку, а те, що господар дому, за звичаєм, виходив на по­двір'я і обертався на місці проти годинникової стрілки або обходив хату, прямо вказує на імітацію видимого руху сонця через сузір'я. На покуті ставили сніп жита або пшениці, що має кілька назв, а серед них Коляда (Сонце) та Дідух (Місяць). Напередодні свята або без­посередньо перед свят-вечерею вносили плуг і клали під святковий стіл або біля снопа. Цей плуг викону­вав важливу роль у наступному святі на Щедрий вечір. Зміст язичницького Різдва полягав у наро­дженні немовляти-сонця з голови Лади, народженні Місяця (Василя) на Щедрий вечір та народженні богині води Дани на Водохреща (Ордань).

За віруваннями наших пращурів, у ніч на Різдво активізовувались сили хаосу, всяка нечисть, яка може перешкодити визріванню світлої сили. Тому колядники одягали на себе маски, щоб злі сили їх не розпізнали, ходили по хатах і співали величальні пісні Коляді, відганяючи темну нечисть. Ці магічні відлякування та величання і звуться колядками, у них збережено суть уявлень про оновлення світу, а сам процес колядування — імітація космічного акту сонценародження. Колядники уособлюють пред­ків роду, віщунів просвітлення, тому обрядова кутя, яка призначається і мертвим і живим, є жертвою, за допомогою якої можна здолати темні сили. Те, що у давнину Коляда виявлявся у двох іпостасях — Сонця і Місяця, свідчить про існування давнішого за сонячний — місячного культу і розуміння небесних світил як уособлення світла — Сура. У колядках та щедрівках зустрічається і прославлення триєдиної сутності Всесвіту — сонця, місяця, дрібного дощику (вогонь, земля, вода) і створення життя. За праслов'янським мисленням, світ створювався так: не було ні неба, ні землі, тільки синє море, «а серед моря синій явір» — дерево життя. На дереві три птаха (сокіл, голуб, півень), вони спускаються «а дно моря. Виносить кожен часточку піску, з якого творяться чорна земля, чисте небо, ясен Місяць. Людина ще не могла уявити створення чогось інакше, як через ріст, тому дерево фігурує як основа життя. Птахи символізують один із чинників життєвої сили, яку уособлювали сонце, місяць, зірки, пізніше з'яви­лось поняття душі, а до того існувало абстрактне по­няття сукупного світла Сура, від якого дуже близь­ко до Ора — енергії світла, космосу тощо. Елементи космогонічних уявлень українців чітко простежую­ться на прикладі давньої колядки:

Як ще не було початку світа,

То ще не було неба ні землі,

А лише було широке море,

А на тім морі явір зелений,

А на тім яворі три голубки,

Три голубочки раду радили:

— Як би ми, браття, світ поставили?

Ой, ходім, браття, аж на дно моря

Та там добудем дрібного піску.

Тот пісок дрібний посієм всюди,

Та встане з него свята землиця,

Та буде тамки золотий камінь,

З того каміння то буде сонце,

То буде сонце і місяць ясний,

Рум'яна зоря і звізди прекрасні.

Відповідно до космології язичників світо творення було пов'язано з моментом, коли з 24 на 25 грудня починає збільшуватись світловий день. Виникнення і розвиток космічного світу ділиться на три пері­оди — три свята: народження Сонця (7 січня за новим стилем); народження Місяця (14 січня) і наро­дження Води (19 січня). За християнською традицією це відповідно Різдво Христове, св. Василя та Маланки, Йордань.

Різдвяні колядки з часом набувають відчутно­го християнського звучання, оскільки цей день вважається днем народження Ісуса Христа, напов­нюються і відповідною символікою деякі обряди: це і сіно, що підкладалось під скатертину (сіно було в яслах при народженні Христа), і вертеп тощо.

Але перейдемо до опису свята, взявши за основу звичаї та обряди, характерні в тому чи іншому прояві майже для всієї України.

Підготовка до свята Різдва, або Свят-вечора, почи­нається ще вдосвіта із розпалення вогню в печі. Ра­ніше цей священний вогонь добували тертям, цим вогнем розпалюється у печі вогонь з 12 полін, що припасаються протягом 12 днів. Всяка інша робота, крім готування страв, у цей день неприпустима. Господар ходить по сусідах, збирає і віддає все позичене, у цю ніч ніщо не повинно ночувати поза домом, вся родина теж мусить бути вдома. Саме в цей час добре миритись із ворогами, щоб у но­вому році було мирно, а проти тих, з ким миру бути не може, виконуються магічні дії: затикаються всі дірки у лаві з примовкою: «Не дірки затикаю, але роти своїм ворогам, аби їх напасті не ловили мене цілий цей рік».

Як зайде сонце, господар вносить до хати обжиночний сніп, який від закінчення жнив перебував у хліві чи на горищі. Коли господар заносить «діду­ха» до хати, то вітається з усіма, ніби вперше по­бачив:

— Дай Боже здоров'я!

— Помагай, Боже,— відказує господиня.— А що несеш?

— Несу злато, щоб увесь рік ми жили багато!

З цими словами господар хреститься і віншує свою родину:

— Віншую вас щастям, здоров'ям, із цим Святим вечором, щоб ви у щасті й здоров'ї ці свята провели та других дочекались — від ста літ до ста літ, поки Бог назначить вік!

Сніп ставиться на покуті під образами, перев'я­зується залізним ланцюгом, а біля нього кладуться ярмо, чепіги від плуга, сокира та інші залізні речі, які, за повір'ями, захищатимуть дім від злої сили. Потім стіл застеляється скатертиною, під яку на чо­тири кути столу кладуться голівки часнику з тією ж метою захисту. На стіл викладають спечені калачі і хліби, які ставить дитина (невинна душа). Кутя та узвар виставляються біля «дідуха». З кожної стра­ви набирається потроху у велику миску, господар

виносить це до худоби, даючи їй покуштувати «святої печері» та благословляючи її хлібом. Щоб охоронити двір від злих сил, хазяїн сам чи з усією родиною, :t новоспеченим хлібом, маком, медом і водою обхо­дить усе своє господарство, обкурюючи усе ладаном. Інколи господар замість обходу обертається з хлібом проти годинникової стрілки. Хліви та стайні обси­паються маком, щоб відьми, визбируючи його, не приступили до худібки, на кінець обходу зарубуєть­ся поріг хліва, стайні, щоб не переступила його воро­жа сила. Після цього відбувається заклинання злих сил: господиня набирає у полумисок потроху з усіх страв, поверх кладе калач, чарку з медом, чарку В водою, горіхи і яблука. Господар в одну руку бере полумисок, в іншу батіг або сокиру і йде закликати «гостей». Повертаючись за сонцем, господар кличе тричі:

«Морозе, морозе, ходи до нас кутю їсти! Коли не йдеш, то не йди й на жито, пшеницю і всяку паш­ницю! Буря, буря, будь ласкава і виходь до нас на святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на палені горіл­ки, на велике добро, як ми тебе просимо, то не при­ходь до нас в літі, як ми тебе не потребуємо! Вовче, вовче, ходи до нас до оброку! А не прийдеш до оброку, аби і не йшов до моєї худоби до року».

Після цього, погрожуючи батогом чи сокирою, треба обернутись проти сонця і йти до хати не огля­даючись, щільно зачинити двері, до кінця вечері ніхто не повинен виходити з хати.

Потім господиня накладає в миски страви, кладе перший хліб, який з печі того дня був вийнятий, у миску, встромляє свічку і на рушнику подає госпо­дареві. Той обходить тричі за сонцем, потім ставить миску і молиться:

— Господи, захисти худібку мою від звіра, а мене, раба Божого (ім'я), від віри поганої та від безвір'я на росах, на водах та на тяжких переходах. Дякую Богу Святому, що поміг нам дочекатись у мирі й спокої цих Божих свят. Та допоможи, Боже, їх у радості відправити і від цих за рік других дочека­тись. Амінь.

Після молитви він бере миску в руки і примовляє: "Ми всі з усього щирого серця і Божої волі кличемо Божі і грішні душі на вечерю і даємо їм, аби вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Я даю тим померлим душам, що на світі погибли, порятунку не мають. Хай Бог їх душі спасає. Я їх стільки запрошую і за­клинаю на цю Божу тайну вечерю, скільки у цім полотні є дірок»,— із цими словами передає миску комусь із сім'ї, а той ставить на стіл.

Господиня відбирає трохи куті та узвару і ставить на вікно, для померлих. Починають їсти святвечірні страви у мов­чанні. По вечері починаються ігри: діти ставлять на сокиру ногу, «щоб були тверді, як залізо», залазять під стіл і квокчуть, «щоб квочка сідала», а мати за це кидає їм гроші та цукерки. Під кінець уся сім'я співає колядки.

Деякі обряди, спільні для всієї України, мають регі­ональні відмінності, наприклад, у деяких місцевостях після вечері діти розносять кутю по родичах, у інших заможні господарі розносять вечерю бідним. Так само і колядувати починають у різний час: прямо на Свят-вечір або ж перший вечір Різдва. Колядують дитячі та молодіжні ватаги, водить таку ватагу «береза», у компанії ще є «виборець» —скарбник, «міхоноша» — носій подарунків, «звіздар» — хло­пець, що носить традиційну восьмикутну зірку із свічкою та дзвіночками. Колядники починають об­ходом навколо церкви з колядками. Потім діти йдуть під вікна проситись поколядувати, одержавши до­звіл, колядують усім членам родини на замовлення. Господарі пригощають дітей яблуками, горіхами, цукерками та іншими ласощами, дають гроші. Мо­лодіжна ватага береться за справу інакше: вони підходять до будинку, «береза» стукає у вікно, гукаючи:

— Пане господарю, благословіть Христа славити!

— Просимо,— відгукуються господарі.

Господар виходить з калачем в руках, господиня з рушником, цілують хрест, який тримає один з ко­лядників, і господиня пов'язує його рушником, а гос­подар дає калача та інші дарунки «міхоноші», частує колядників. Вони співають гуртові, розповідають про смерть царя Ірода, показують різноманітні побутові сценки: залицяння парубка до дівчини, циганське ворожіння тощо. Кількість дійових осіб може бути різна, так само й монологів і дій теж може бути то більше, то менше. Але основна частина майже скрізь однакова. Різдвяний вертеп українського села був приблизно такий:

Вертеп

Дійові особи

1-й пастух 2-й пастух Цар Ірод Смерть Чорт Дід Баба Солдат Циган Циганка Циганча Запорожець Шинкар Шинкарка

Кобила (переодягнений хлопець)

Хор колядників (одночасно служить ширмою, Із-за якої з'являються дійові особи).

Релігійна частина

Хор співає колядку «Нова радість стала». На сцені з'являються пастухи.

1-й пастух. Грицьку!

2-й пастух. А що, Прицьку?

1-й пастух. Вставай хутенько, вибери ягня ма­леньке, да підемо ген-ген на гору, може, що й ми поспієм впору.

Хор співає колядку.

Пастухи, зникнувши за хористами, з'являються з іншого боку, несучи в руках ягнятко, звертаються до уявних господарів, новонародженого Ісуса.

1-й пастух. Оце ж і ми, Паничу, до вашої мосці. Грицько з Прицьком прийшли в гості. Ось і ягня вам принесли із сільського стада. Нехай буде здо­рова вся наша громада.

2-й пастух. Бувай ти, Паничу, здоров. Та й нам дай, щоб і ми були здорові. Благо­слови цей подарок від нас прийня­ти. А нам дозволь погуляти.

Пастухи йдуть, приспівуючи і пританцьовуючи.

З'являється цар Ірод.

Ірод. Аз єсьм цар, на землі хто мя може злити? Пошлю вірнії раби, щоб Ісуса вбити. Обійдіть же мої міста, всі мої преділи. Убивай те всіх дітей, яких народили.

Хор співає колядку.

З другого боку хору з'являється Смерть у довгому саван з косою.

Смерть.

Що ти, Іроде неситий,

Нащо це бовтаєш

І мене убити

Воям повеліваєш?

Будеш ти знати,

Неповинні чада

Як убивати.

Вийди, брате-друже,

Мені пособити

Кровопивцю Ірода

Із землі стребити!

Чути гуркіт, з'являється Чорт.

Чорт. Чого, моя дружина, звеш на пораду? Зараз же умертвлю і відправлю до аду. (Показує на Ірода.)

— Підніми ж, сестро, косу, вдар його во главу, Щоби знали повсюди нашу державу.

Ірод (з презирством).

Коси ти, бабо, траву своєю косою,

Не тобі, машкара, спориться зі мною!

Я могутністю і силою

Заставлю тебе покоритись.

Смерть.

Я цариця, суща на всякії страни,

Князі і царі під властією моєю,

Усіх вас я посічу косою своєю.

(Б'є косою Ірода, той падає і вмирає.)

Чорт. Друже мій вірний, друже любезний, Довго ждав я тебе в глубокій бездні.

Чорт тягне мертвого Ірода до хористів.

Смерть, поважно ступаючи, йде в інший бік.

Хор співає колядку.

Світська частина.

Перед глядачами з'являються Дід і Баба.

Дід. От тепер і нам припало,

Як Ірода не стало;

Потанцюймо ж, молодичко,

Мій ружевий цвіт, хоч мало.

Баба. Гляди лишень, сучий діду,

Щоб не ввели танці в лихо,

Забралися б у тісний кут

Та хліб-солі їли тихо.

Дід. Ти говориш річ цю лишню,

А я б тобі сказав піти

Під черешеньку, під вишню.

Співають «Ой під вишнею...», танцюють.

З'являється Солдат, звертається до Діда й Баби.

Кой вас чорт здесь разносил?

Ведь тотчас патащу к ахвицеру,

Штоб вы знали крестьянскую веру.

Перелякані Дід та Баба тікають.

Солдат, ніби лише зараз помітивши їх, звертається до гля­дачів.

А, здраствуйте, честные гаспада!

Не було ль тутечки здесь салдат?

С ними времечко провести я рад:

Но как оных тутечки здесь нет.

То примите, гаспада, мой привет.

Я салдат прастой, не богослов,

Не знаю красных слов:

Нонича люди веселятся,

Да и подлина как не удивляться:

Христос в вертепе народился,

А Ирод окаянный сказился;

Боясь царства лишиться,

Вздумал детской кровью омыться.

За то Иродушке пришлось жестоко.

Как черти тащили в ад его глубоко.

Каковую весть вам сообщаю

И вас Христовым Рождеством поздравляю.

Чути бій барабана.

Ах, барабан слыхать!

Мне треба в паход ступать.

Йде, а замість нього з'являється Циган з Кобилою.

Циган. (До глядачів.)

Криця не лошиця, кремінь не кобила,

Як біжить, аж дрижить, як впаде, то й лежить.

Б'є Кобилу рукою, та падає.

Циган. Тьху! Побила б тебе лиха да й нещаслива година!

Прекаторжного батька скотина!

Один в роті зуб держався,

Та й той тепер у снігу зостався.

(До глядачів.)

Панове! Хто хоче, будемо мінятись. Далебі, її варто продати.

(Трохи зачекавши.)

Ніхто ні шажка, ні копієчки не хоче дати?

Тут-то кобила брикуча,

Хоч ребра в неї й видно.

Та як вона роздобріє,

Коли жива буде, боятимуться люди,

Хутко ж біга...

Кобила раптом схоплюється на ноги і з іржанням тікає. Циган здивовано дивиться їй услід.

З'являється Циганча, звертається до Цигана.

Иди, батьку? Мати кликала вечеряти.

Циган. А що ж вона там наварила?

Циганча. Казала мати, нічого.

Циган. А хліб же є?

Циганча. Де б то взявся? Нема.

Циган. Так дарма: я тут з людьми добрими по­говорю, а ви вечеряйте собі.

Циганча йде, замість нього з'являється Циганка.

Циганка. Гараську! Гараську!

Із'їла собака порося і паску,

Та ще й перець винюхала!

Тепер кого пеняти?

Ніде й хліба взяти!

Циган замахується на неї батогом.

Циганка. І не лай же мене,

І не бий же мене.

Принесу я борщику

В полив'янім горщику.

Циган. То хутко, жінко, і не барися.

Циганка зникає і тут же з'являється зі стравою у горщику.

Циганка. Тут та страва, тут то люба,

Покуштуєш — звисне губа.

Циган. А дай же покуштувать!

(Пробує із горщика, потім, плюється.)

Тьху, побила б тебе година лихая!

Така твоя страва, як і ти, дурная.

Твій борщ та походить на ракову юшку.

Циганка. Кидала і цибулю, і петрушку,

А для свого господаря

Кусок сала з комори.

Циган. Гайда ж до шатра дітей годувати,

А коли хоч, то нумо танцювати.

Співають «Ой на горі цигани стояли», танцюють і зникають за хористами.

З'являється Запорожець.

Запорожець.

Я козак, горілку п'ю, люльку я вживаю,

Є шинкарки в мене, а жінки немає.

А вас, панове, святками поздоровляю.

З'являється Шинкарка.

Запорожець. А здорова, Шинкарко,

Здорова, полтавко,

Як я тебе давно бачив!

Поцілуй же мене по знакомстві в усок,

Ще в чупринку разок.

(Пригортає Шинкарку.)

Тепер потанцюймо ж.

Танцюють і співають.

Шинкарка тікає, козак кидається за нею, але наштовхується на Циганку, хапає її за руку.

Запорожець. Поворожи мені, циганко. Далебі оддячу.

Циганка (притишеним голосом, пильно розгля­даючи долоню Запорожця).

Ходила циганка по горах, долинах:

Носила пісок на вилах.

Скільки лишиться на вилах піску,—

Стільки у тебе, козаченьку, духу.

Ти зовсім здоров, вставай,

Та дохід давай.

Не жалуй, батеньку, копієчки, та дай дві.

Запорожець. Що ти кажеш? Я недочуваю.

Циганка. Та я й сама, козаче, знаю.

То я кажу: не жалуй копієчки, дай дві.

Запорожець. Нащо ж тобі дві?

Циганка. Я б собі, голубе, рибки купила.

Запорожець. То може б, ти і товченики їла?

Циганка. Ох, їла б, ісозаче, та де ж їх взяти?

Запорожець. Цаплена ти голова!

Чому не казала? Я б тобі повну пазуху наклав.

(Б'є її під спину, Циганка тікає.)

Запорожець (замислено).

Піти лишень до Хвеськи та ви­пить хоч півкварти, бо дуже щось сухо на язиці.

(Підходить до стіни і ніби стукає у двері.)

Хвесько, Хвесько! Відчини! Хіба ти не чуєш, бодай ти зозулі не чула. Кажу відчини, бо й двері виставлю і вікна поб'ю!

З'являється переляканий Шинкар, кричить кудись вбік.

Візи, Сюро, до хати гроси ховати,

Бізить гайдамака, буде грабувати.

Запорожець (до Шинкаря).

А, здоров, шинкарю, Єретичний сину.

Шинкар. Здоров зе, милостивий пане.

Запорожець. А що ти в барильці несеш?

Шинкар. Сабасковую горілоцку, пане.

Запорожець. А дай-но мені, покуштую.

Шинкар. Ти з у мене і так багато напив,

Та гросей не заплатив.

Запорожець. Коли ж я у тебе горілку пив

Та й грошей не платив?

Та ти не знаєш, як мене й звуть.

Шинкар. Ти ж пан Максим.

Запорожець. А брешеш, поганцю: я з віку Прохис.

(Розмахує при цьому булавою.)

Шинкар. Нехай будеш і Прохис!

На горілочку, пий, Та тільки мене не бий.

Шинкар, діставши з-за пазухи пляшку, простягає її Запо­рожцеві.

Той п'є горілку і, спорожнивши пляшку, падає на землю.

Шинкар. А! Цузої крові напився, Та й сам скрутився.

Залазить на Запорожця і душить його коліньми.

Запорожець (спросоння).

Що це по мені лазить?

Е! Це шинкар так на мені порається:

Чи ж так у нас б'ють?

Б'є шинкаря, той кричить: «Ой, вей, мір, гевульт, вух! вух!» — падає і вмирає.

Запорожець відходить, з'являється Чорт.

Чорт. От тепер я дождався,

Що Шинкар мені достався.

Крадеться до Шинкаря, з'являється знову Запорожець і ловить Чорта.

Запорожець (пильно розглядаючи здобич).

Що це я впіймав? Чи це птичка, чи перепеличка?

Глянь, глянь! Яке воно чуднее,

Та, далебі, страшнее:

Очі за п'ятака,

А язик вивалив, як собака.

Еге! Боно, бачу, й крильця має,

Це ж те, що вночі літає

Та кури хватає.

Це той коник,

Що по полю скаче

Та хрущів ловить.

Коли скаче, то вже ж

Танцювати вміє.

Ось ну лишень, не соромся!

Погуляймо трохи,

Повтікають блохи.

Танцюють. Запорожець, захопившись танцем, не помічає, як Чорт утікає.

Запорожець. А що, утік! Не так треба було з ним робити, треба було його вбити.

(До глядачів.)

По цій мові будьте здорові,

Мені приходилось, панове,

З пісні слів не викидати.

А що було, прошу

Про те лихом не поминати.

А я піду тепер в курінь

Віку доживати.

Запорожець кланяється глядачам і повільно йде за сцену.

З другого боку з'являються Солдат і Мужик, які тягнуть гармату.

Солдат. Вези, вези, не отгаваривайся.

Мужик. А вже ж бо мені та кушка!

Зупиняються. Солдат стріляє з гармати.

Солдат. Ура, гаспада!

Всі співають «Многая літа!»

Колядників частують, вони співають гуртом ко­лядки на всіх членів родини, кінчається все це він­шуванням.

Щоправда, у деяких районах України, навпаки, із віншування починають:

— Віншуємо вас, аби у вашій загородці було стільки овечок, скільки в хлібі кришок, віншуємо вас многая літа, сими святками, сим Новим роком, святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров'я, а в дому склінно, у кіннику — коні, у кошарі — вівці, у пасі-' ці — бджоли. Дай, Боже!

По цьому можуть бути танцювальні колядування, коли один з колядників, танцюючи на одній нозі, обходить всіх, вимагаючи подарунків:

Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу!

Як маєш сина — накрай сира!

Як маєш дівку — шли по горілку!

Ой дай же, дай же, як маєш дати,

Не маєш дати — вижени з хати!

Ой хоч ожогом, хоч кочергою,

Хоч дівчиною кострубатою.

Після цих розваг колядники, тричі кланяючись, виходять спиною наперед.

Обряди колядування можуть мати варіанти, але їхній зміст залишається однаковим — віншування господарів та обдарування колядників, які символі­зують посланців царства померлих недаремно тради­ційно колядники притишують голоси та обмазують обличчя сажею, одягають маски та ін.

Новий рік за старим стилем — свято Щедрого вечора. Це свято пов'язане з давно минулим етапом розвитку людської цивілізації, з культом Місяця, Власне, це свято народження Місяця, який мав назву Уаціля, що пізніше перейшла в сучасну — Василя. Прямою вказівкою на зв'язок із космогонічними уявленнями давніх українців є ліплені пироги, обря­дова щедровечірня страва. Слово «пиріг» у доіндоєвропейській мові означало «хліб Місяця». Такими ж точними вказівками є і щедрівки, у яких славиться господар, його багатство тощо, оскільки Місяць керує небесною й земною водою, від нього залежить родю­чість хлібів і худоби.

Напередодні Нового року, на Маланки, розпочинаються символічні дійства з водою, провіщення майбутніх космічних подій — народження богині поди Дани, воду мають сотворити Зоря і Місяць» Засівання вранці на свято Щедрого вечора — жер­товний обряд на честь богині води Дани. Цей обряд Імітує оранку. Гра у весільні пари теж є глибоко символічною і пов'язаною знову ж таки з космоло­гічними міфами і уявленнями. До наших днів дожив і обряд водіння кози — стародавнього тотему наших пращурів. Смисл цього обряду — символічна розпо-відь про язичницький обряд. Ватага парубків симво­лізує собою процесію жерців, хлопець у вивернутому кожусі, із рогами на голові, грає козу» Старовинний обряд починався відразу, тільки-но ватага пересту­пала поріг дому. Під супровід відомого «Ого-го, коза, ого-го, сіра» відбувається містерія зі смертю, спро­бами оживлення і, нарешті, воскресінням кози. Зга­даємо, що коза була атрибутом бога Перуна, у зобра­женнях Перун малювався із козячими рогами, що залишились символом святості. Звичай колоти кабана або принаймні порося на Щедрий вечір теж зберігся від прадавньої доби, кабан був жертовною твариною 1 присвячувався світлу. Отже, якщо підсумувати залишки давньої віри в новорічних образах, можемо зробити висновок, що збереглись звичаї багатьох племен, які свого часу утворили етнічну єдність — український народ: традиція ходіння з плугом — органічно перетворена і розвинена теорія народження життя від води і вогню в символічне розуміння наро­дження життя від світла у вигляді плуга й зораного поля; традиційне дійство з козою — залишок культу тварини (тотемізму), прославлення господаря дому у щедрівках та колядках присвячено народженню Місяця, а традиційні обливання водою напередодні Нового року (Маланки) пов'язані з культом води і є своєрідним містком до наступного свята Водо­хреща. Обряди побутують нині у святкуванні Нового року, дещо збереглось і до сьогодні. Але опишемо традиційне свято Нового року.

На Щедрий вечір, як засяє зоря, господар дому запалював свічку І обкурює хату ладаном, очищаючи її від злих сил. Господиня ставить на стіл вечерю, а на покуті велику миску з пирогами, господар сідає так, що його не видно за пирогами, а діти роблять вигляд, що не бачать його, і запитують матір:

— Мамо, де наш тато?

— А хіба ви мене не бачите, діти? — озивається батько.

— Не бачимо, тату.

— То дай, Боже, щоб і на той рік ви мене так не бачили.

Парубки та дівчата цього вечора водять Маланку з козою, з ними ходять орач з чепігами, сівач із сів-нею, дід з батогом, циган, циганка і чорт. Зібравшись ватагою, щедрувальники йдуть селом, заходять до хат, розігруючи таку містерію: підходячи до чиєїсь хати, голосно запитують:

— Чи дома пан господар?

— Вдома,— озивається господар,— заходьте до хати.

Ватага із щедрівкою на господаря заходить до хати.

— Дозвольте пощедрувати.

— Щедруйте, будь ласка.

— На кого?

Господар називає господиню, сина, дочку, щедру­вальники співають на кожного щедрівку, за що всіх пригощають ласощами, дають різні подарунки. По­тім настає черга Маланки, яку грає хлопець у дів­чачому вбранні. Щедрувальники співають «Малан­ку», а та в цей час ходить по хаті, підмітає, витирає посуд ганчірками, бризкає водою на господарів. Все це виконується з різноманітними жартами, пародіюван­ням, за це Маланка теж одержує щедрі подарунки.

Наступний епізод містерії — смерть та оживлення кози. Його ми опишемо детальніше, оскільки інколи цей момент є головним у новорічному дійстві. Щедру­вальники заходять до хати і відразу починають театралізовану розповідь:

Ого-го, коза,

Ого-го, сіра.

Недавно з Москви

З довгими кісьми

Ти пішла б у лісок

Та нажала б нам сіна снопок,

Погодувала б малих діточок.

Ой не йди, не йди, бо в тому лісі стрільці

Поховалися, розховалися,

Хочуть козу вбить, шкуру облупить,

М'ясо порубать, собакам віддать.

А я тих стрільців не боюся

Тільки боюся старого діда,

Що в того діда сива борода.

Коза у цей час, а це малий хлопець у вивернутому кожусі, відтворює розповідь відповідними рухами. Аж ось з'являється дід, хор співає:

Вдарив дід козу

По сірому боку.

Тут коза впала,

Нежива стала.

Далі розігруються своєрідні діалоги між дідом і цига­ном, який торгує шкуру померлої кози, діда з циган­кою, яка намагається видурити козу у діда, та діда з бабою, яка наполягає на тому» щоб лікар оживив козу, хор співає:

У вашім домі, вашім хоромі

приключилась нашій кізоньці біда.

Чи нема тут лікаря коновала,

Щоб наша кізонька на ноги стала?

З'являється лікар у східному вбранні, він стає нав­колішки перед козою, щось шепоче і намагається магічними рухами оживити її, нарешті коза встає під спів хору:

Го-го-го, коза!

Го-го-го, сіра!

Го-го-го, біла!

Де коза ходить, там жито родить!

Де не буває, там вилягає...

Де коза ногою, там жито — копою!

Де коза рогом, там жито стогом!

Ожила коза, всіляко веселиться і зачіпає глядачів, потім орач заорює, сівач засіває у хаті, бажаючи у новому році достатку, щастя і врожаю.

Щедрувальників обдаровують різноманітними подарунками, і вони продовжують обхід села.

Двері в ніч на Новий рік не замикають, чекають посівальників, що на світанку бігають від хати до хати з рукавичками, в яких повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху тощо. Перший посіваль­ник приносить у хату щастя, його саджають на поро­зі, «щоб курчата висиджувались», за стіл — «щоб був достаток» тощо. Посівають лише хлопці, бо першим до хати на Новий рік має увійти чоловік, що вважається гарною прикметою. Посіваючи, гово­рили:

Сію, сію, посіваю,

з Новим роком поздоровляю,

На щастя, на здоров'я та на Новий рік,

Щоб уродило краще, ніж торік,—

Жито, пшениця і всяка пашниця,

Коноплі під стелю на велику куделю.

Будьте здорові з Новим роком та з Василем!

Дай, Боже!

Зерно від посівальників ретельно визбирують і від­дають птиці, «щоб добре неслась і велика росла».

Отже, свято Щедрого вечора, об'єднане символіч­ними обрядами з Маланкою і козою, в яких майбутнє проростання символізується окроплениям водою, а оживлення кози виступає символом оживання при­роди, заорювання плугом та засівання, крім зв'язку з астральним культом, є магічним актом, пов'язаним з наступним врожаєм і спрямованим на те, щоб лю­дям жилось заможно.