Мауп? Відродження укр. Культури в період національно-демокрлтимної революції (1917-1920 pp.)

Перша св. війна загострила політ. та нац. суперечності Рос. імперії, активізувала виз­в. рух поневолених народів проти самодержавства. Під тиском нар. мас 2 березня 1917 р. зрікся пре­столу цар Микола II. Припинила своє існування цар. монархія. Другого дня думські лідери створили Тим­ч. уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях створювалися громадські комітети.

Революція в Росії вплинула на нац.-політ. життя в Україні. Вийшли з підпілля і почали діяти укр. політ. партії лівого спрямування, відроди­лася "Просвіта". 17 березня 1917 р. у Києві зібрався укр. нац. конгрес за участю тисячі представників укр. партій, наук., освітніх, кооперативних, студентських та ін. організацій, на якому було утворено рев. укр. парла­мент — Центральну Раду, яку очолив М. Грушевський. Ген. секретарем її став відомий письмен­ник В. Винниченко. Четвертим універсалом Централь­ної Ради від 22 січня 1918 р. було проголошено самостійність Укр. Нар. Республіки, яку визнали держави Антанти.

У квітні 1918 р. відбувся держ. переворот, в результаті якого в Україні було встановлено гетьманат. Укр. державу очолив П. Скоропадський. Під тиском зовн. і внутр. подій у листопаді 1918 р. гетьман П. Скоропадський відмовився від влади.

Нову владу очолила директорія УНР, яка рішенням Труд. конгресу про­голосила 22 січня 1919 р. "Акт соборності України", тобто об'єднання Укр. Нар. Республіки із Західноукр. Нар. Республікою.

Посилилась агресія більшовиків та інших військових формувань проти молодої укр. держави. Директорія змушена була залишити Київ, але вже влітку 1919 р. укр. війська відбили його у більшовиків, проте ненадовго. Під тиском білогвардійських сил генерала Денікіна укр. війська змушені були відступити. Весною 1920 р. на підставі договору з Польщею відбувся похід зведених пол.-укр. армій на Київ, який завершився поразкою. На тер. України біль­шовики проголосили Укр. Радянську Соціалістичну Республіку. Польща в 1920 р. підписала з Москвою Ризький договір, за яким від­бувся поділ укр. земель — Галичина, Волинь, Полісся і Підляшшя відійшли до Польщі, Буковина і Бессарабія до Румунії, а За­карпаття — до Чехословаччини. Така політ. обстановка створи­лася в Україні після жовтневої революції 1917 р.

ОСВІТА

Важливим чинником у вирішенні назрілих нац. проблем стало відродження нац. освіти. Із пова­ленням цар. уряду укр. народ почав відновлювати освітній процес. І це зрозуміло, оскільки в Україні за цар. часів до самої революції 1917 р. не було жодної укр. школи.

З перших днів революції кожне село намагалося відкрити укр. школу, збирало кошти, відводило приміщення, землю, розшукувало вчителів. Вже в березні 1917 р. зусиллями Товариства шк. освіти в Києві було засновано першу укр. гімназію ім. Т. Шевченка, за нею відкри­лися друга і третя. За прикладом Києва почали працювати гімназії в Полтаві, Чернігові, Одесі, Харкові та інших містах.

З березня до осені 1917 р. в Україні було відкрито 57 сер. шкіл, які існували на при­ватні або гром. кошти.

Під тиском народу та педаг. громадськості України Мін. освіти Тимч. уряду змушене було дозволити ввести в усіх нар. поч. школах навчання укр. мовою, а в учи­тельських семінаріях та інститутах запровадити вивчення укр. мови, літератури, історії та географії.

У вузах дозволялося відкривати кафедри укр. мови, літератури, історії та права. Цьому значною мірою сприяв перший Укр. педаг. з'їзд, який відбувся в Києві у квітні 1917 р. У ньому брали участь 300 делегатів; з'їзд прий­няв низку резолюцій щодо розвитку укр. нац. школи.

Процес українізації набирав повних обертів і зупинити його було вже неможливо. Про це засвідчив другий Всеукр. вчительський з'їзд, який відбувся в серпні 1917 р. Він сформував Всеукр. вчительську спілку з філіями по всій Україні, наприкінці вона налічувала близько 10 тисяч членів.

У цьому плані велику роль відіграв з'їзд "Просвіти", що відбувся у вересні 1917 р. за участю 400 делегатів не лише з Ук­раїни, а й із Дону, Вороніжчини, Курщини, Кубані та Бессарабії. На з'їзді було створено Всеукр. спілку "Просвіт", яка мала займа­тися позашк. освітою. З'їзд прийняв рішення, що навчання має бути обов’язковим для всіх хлопців і дівчат, починаючи з восьми років, безплатним, буде створено дит. гуртки за інтересами, упроваджено дошк. виховання.

Наприкінці 1917 р. було розроблено плани і програми для єдиної труд. школи, тобто загальноосвітньої, з 12-річним терміном навчан­ня. З метою ефективного керівництва нар. освітою в Україні ство­рено Київ., Одес. і Харк. шк. округи, а для швид­кої дерусифікації шкіл — численні курси українознавства.

Багато уваги приділялось підготовці та виданню шк. підручників. Незва­жаючи на труднощі воєнного часу їх тираж 1917 р. доходив до 300 тисяч примірників, а 1918 р. було видано 2 млн. книг.

Окрім укр. нар. шкіл і гімназій було відкрито реальні та комерційні школи.

У цілому освіта в Україні в 1917—1918 pp. велась укр. мовою в усіх типах шкіл, учительських семінаріях та на різних курсах.

Але найбільше для відновлення укр. культури в часи визв. змагань було зроблено Укр. Державою, яку очолював геть­ман П.Скоропадський, а Мін. нар. освіти і мис­тецтв - професор М. Василенко. Новий уряд рішуче проводив по­літику українізації дух. життя, особливо у сфері освіти. Першим кроком Міністерства у цій справі стала титанічна робота з запровад­ження єдиної труд. школи, проект якої був розроблений ще Цент­ральною Радою. Поряд з відкриттям нових укр. шкіл украї­нізувалися також старі рос. гімназії.

Вже на кінець 1918 р. в Україні існувало 47208 нар. шкіл, 1210 вищих поч. шкіл, 474 чоловічі і 262 жін. гімназії, 91 комерційна школа, 70 реальних, 18 торгових і 18 дух. шкіл. Для незаможних учнів призначалися стипендії.

ВИЩА ШКОЛА

Гетьм. уряд здійснив низку заходів з метою подальшої розбудови вищої школи в Ук­раїні.

Заснований раніше Укр. нар. університет (м. Київ) був перетворений на Держ. укр. університет, Педаг. академію перетворено на Укр. наук.-педаг. академію, яка мала готувати кадри вчителів українознавства для сер. шкіл. Не­вдовзі після урочистого відкриття в Києві Держ. укр. уні­верситету Держ. укр. університет було засновано у Ка-м'янець-Подільському, а в Полтаві відкрито Укр. іст.-філологічний факультет. Кафедри українознавства також було відкрито в Харк. і Новорос. держ. університетах. У листопаді 1918 р. почала працювати Укр. академія мистецтв, у якій викла­дали відомі педагоги-художники Г. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачек, О. Мурашко.

НАУКА

Великою є заслуга гетьм. уряду у відновленні та подальшому розвитку укр. науки. Влітку 1918 р. було створено комісію у складі відомих вчених, яка мала виробити про­ект статуту Укр. академії наук (УАН). У вересні цього ж року проект було розглянуто і затверджено Радою Міністрів, а 14 листопа­да було ухвалено закон про заснування Укр. академії наук у Києві, затверджено її статут, штат, а також склад установ.

Передбачалося, що УАН є найвищою наук. держ. уста­новою і перебуває в безпосередньому віданні верховної влади. Метою УАН визначалося поглиблення і поширення наук. дисциплін, зба­гачення їх на користь народу; сприяння об'єднанню та організації нау­к. праці в Україні; створення нових наук.-дослідних інститутів. Академія окрім розв'язання загальнонаук. завдань мала вивчати і досліджувати сучасні й минулі проблеми України, укр. землі та народу. У складі УАН було три відділи: іст.-філологічний, фізико-матем., соціальних наук, а також такі установи: нац. бібліотека, астрономічна обсерваторія, хім. лабораторія, фіз. інститут, зоолог. музей, ботанічний сад, геолог. музей і низка інших наук. закладів. УАН мала свою друкарню і літографію. Чле­нами академії мали право обиратися громадяни України та укр. вчені Галичини, Буковини і Закарпаття.

Наказом гетьмана П. Скоропадського було призначено перших дійсних членів УАН. По відділу іст.-філологічних наук дійсними членами стали заслужений професор Харк. університету Д. Багалій, ординарний професор Київ. укр. держ. уні­верситету А. Кримський, заслужений професор Київ. дух. академії М. Петров, професор Чернів. університету, доктор С. Смаль-Стоцький.

По відділу фізико-матем. наук призначені ординарний академік Рос. Академії наук В. Вернадський, про­фесор Київ. політехн. інституту С. Тимошенко, заслужений ординарний професор Київ. університету П. Тутковський.

По відділу соціальних наук призначені ординарний професор Київ. укр. держ. університету М. Туган-Барановський, профе­сор Катеринославського університету Ф. Тарановський, ординарний професор Київ. політехн. інституту В. Косинський, член-секретар комісії з розбирання давніх актів О. Левицький.

На одне з перших місць було поставлено дослідження історії Украї­ни, а одночасно із цим вивчення літератури, мовознавства, археології, мистецтва. В Україну почали повертатися й працювати вчені-дослідники, які до цього працювали у вузах і наук. установах Росії.

На час гетьманату припадає заснування таких наук. установ, як Держ. укр. архів, Нац. галерея мистецтв, Укр. іст. музей, Нац. бібліотека. Окрім названих нау­к. установ у Києві було засновано Держ. драм. театр. Завдяки зусиллям О. Кошиця організовано Укр. держ. ка­пелу, симф. оркестр.

ЛІТЕРАТУРА

Рев. події істотно вплинули на зміст літ.-мистецького життя. Політ. розмежу­вання серед творчої інтелігенції, яке спостерігалося й до жовтня, після революції ще виразніше поглибилось. У середовищі літераторів-модер­ністів поширюється імітація ідейної "незалежності". Численні гуртки і товариства на весь голос заявляють про своє лідерство в мистецькому процесі. Претензійність, прагнення бути ні на кого не схожим відбивалося вже в самих назвах об'єднань і течій - "нічевоки", "біо-косміти", "фуїсти", "ліміністи" тощо.

Незадовго до революції пішли з життя такі непересічні особистості, як І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, завершували свій твор­чий шлях І.Нечуй-Левицький, П.Мирний, а В.Стефаник, О.Кобилянська та М.Черемшина жили в Зах. Україні і були позбавлені можливості брати участь у літ. процесі Сх. України.

Місію літ. служіння народові в роки нац.-визв. змагань взяли на себе письменники молодшого покоління, які по­чали свій творчий шлях незадовго до повалення самодержавства. По-різному сприймали нову сусп.-політ. ситуацію старші укр. літератори С. Васильченко, А. Кримський, М. Чернявський, Я. Ма­монтов та ін. Загалом ці письменники досить швидко стали на шлях рев. перетворень.

Принциповою тезою, що постала перед митцями нової літератури, стало питання про збереження традицій класичної спадщини.

Поезія Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки - це той грунт, на якому формувалися і визріли П. Тичина, В. Чумак, В. Сосюра, М. Рильсь­кий, Д. Загул та ін.

Молоді поети і письменники групувалися навколо численних літ. студій і гуртків, редакцій газет і журналів, літ. аль­манахів. Найпомітнішими творами укр. літератури періоду нац.-визв. змагань були книги віршів "Плуг" та "Сонячні клар­нети" П. Тичини, "Червоний заспів" В. Чумака, "Удари молота і серця" В. Еллана-Блакитного, "Червона зима" В. Сосюри, "Мої коломийки" І. Кулика. Помітними стали прозові твори С. Васильченка, А. Голов­ка, М. Ірчана, Г. Коцюби, П. Панча, О. Вишні, С. Пилипенка та ін.

Характерним для літератури, як і загалом для мистецтва років гро­м. війни, був широкий спектр поглядів і діапазон полеміки, подальший розвиток культури. Гостра класова боротьба породила різні ідейні платформи в літературі та мистецтві, найпоширенішою стала те­чія "наймодернішого символістського напрямку". Найбільшим ворогом мистецтва представники цієї течії вважали реалізм, про що було рішуче заявлено в першому альманасі "Семафор у майбутнє" (1921—1922). Вміщені в ньому статті, декларації і худ. твори відверто заперечу­вали будь-який розвиток клас. літ. традицій, протестували проти нац. специфіки худ. творчості, емоційності та краси мистецтва. Загалом же, згідно з їх декларацією, мистецтво при­речене на вмирання; протягом певного часу його має замінити метамистецтво (синтез мистецтва зі спортом), а в майбутньому, з плином часу, воно повністю зійде з арени дух. життя. Суперечливість їхніх естет. поглядів була цілком очевидною. Читачам вони пропонували свої твори, худ. рівень яких був далеко не рівноцінний. З-поміж помітних представників цієї течії варто зазначити М. Семенка, Г. Шкурупія, Г. Коляду, Д. Бузька, О. Слісаренка, М. Ірчана.

Осібні позиції в мол. рад. літературі займали неокласики (сформувалися в 1922 p.). До них належали М. Рильський, М, Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та О. Бургардт. Вони виступали за високу культуру слова і худ. форми; ідеалом для них було далеке минуле, взірцем справжнього мистецтва слугували зразки античності та інших давніх епох, а з худ. напрямків у поезії найближчими для себе вважали фр. парнасців.

Активно в будівництво нової культури ввійшов Пролеткульт. Пись­менників ця культ.-освітня організація приваблювала своїм гаслом - "Творити революційне мистецтво!" У 1919-1920 pp. членами її були В.Коряк, В.Еллан-Блакитний, С.Пилипенко, В.Сосюра, М.Майський. Проте згодом усі вони вийшли з Пролеткульту, оскіль­ки побачили хибність його ідейно-теоретичних настанов.

ТЕАТР

До революції 1917 р. у Києві був лише один україномов­ний театр — це трупа М. Садовського, яка давала виста­ви в Нар. домі.

В інших містах України нерегулярно виступали трупи П. Саксаганського, О. Суходольського та ін.

Із відродженням укр. державності відбувалася й реорганізація театр. спра­ви. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство "Укр. нац. театр", яке об'єднало кращі акторські сили. Йшли інтен­сивні пошуки нових форм театр. роботи. Передові діячі формува­ли нові трупи та обновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри — Держ. драма­тичний, Держ. нар. і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О. Загаров і Б. Кривецький, які пройшли школу в Мос­к. худ. театрі під керівництвом К. Станіславського і Б. Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п'єси укр. та заруб. драматургів.

Заслуговує на увагу Молодий театр, який очолив великий майстер театр. мистецтва, видатний режисер порев. доби, осно­воположник нового напрямку в історії укр. театр. мистец­тва Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований А. Курбасом театр ка­тегорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтує його на модерні течії західноєвроп. театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки тра­гедії "Цар Едіп" Софокла та поеми "Гайдамаки" Т. Шевченка.

У театрах Києва, Харкова та інших міст країни працювали видатні майстри сцени М. Заньковецька, П. Саксаганський, Г. Юра, М. Крушельницький, І, Мар'яненко, А. Бучма, В. Василько, Б. Романиць-кий, Г. Затиркевич-Карпинська, І. Замичковський, Г. Борисоглібська, О. Загаров, СР. Левицький, Л. Ліницька, О. Ватуля, Ф. Барвінська та ін.

МУЗИКА

Зі сцени звучали муз. твори композиторів України, послідовників М. Лисенка — Я. Степового, К. Стеценка, М. Леонтовича, П. Демуцького, В. Косенка, М. Коляди, входила в мистецьке життя молодь — М. Ревуцький, М. Вериківський, Г. Верьовка, П. Козицький, Б. Лятошинський та ін. Створюються хорові та муз. колективи, ансамблі, мандрівні хорові капели. Визначною подією було створення на початку 1920 р. Держ. укр. ман­дрівної капели "Думка", що згодом стала одним з кращих хорових ко­лективів України.

ПРЕСА, КНИГОДРУКУВАННЯ

До значних досягнень відродження нац. культури належить швидкий розвиток видавничої справи, насампе­ред друкування шк. підручників. Їх видавали Товариство шк. освіти в Києві, "Укр. школа", якими керували С. Русова та С. Черкасенко. Відновили роботу видавництва "Вік" і "Час" у Києві. Чимало книжок виходило в кооперативних товариствах у Харкові, Полтаві, Катеринославі.

Швидко відбувався процес становлення укр. преси. Першим офіційним україномовним органом стали "Вісті Київського Губернсько, го Виконавчого Комітету'; згодом почали виходити "Вісті Укр. Центральної Ради", "Вісник Генерального Секретаріату УНР". Крім того, укр. мовою виходили газети "Нова Рада", "Робітнича газета", "Нар. воля"; відновилося видання "Літ. наук. вісника" за редакцією М. Грушевського та іст. журналу "Ук­раїна"; виходили часописи "Книгар", "Шлях", "Театральні вісті", сту­дентський орган "Стерно". Для учнів сер. шкіл видавався "Каме­няр", для молоді — "Юнак", для жінок — "Жіночий вісник", для військових — "Укр. військова справа". Названа періодика пере­важно видавалась у Києві. Усього в 1917 р. укр. мовою вихо­дило 63 періодичних видання.

Клапчук

Падіння монархії в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. й про­голошення Тимч. урядом дем. свобод у державі дало можливість пригнобленим народам імперії розпочати боротьбу за своє нац. визволення. На хвилі цієї революції в м. Києві з різних полі­т. партій, гром., культ., студ. організацій утво­рилася Центр. Рада, яка взяла на себе функції всеукр. загаль­нополіт. центру й повела боротьбу за відродження держави укр. народу.

Складовою цього процесу стало культ. будівництво. Не­обхідність першочергового вирішення вказаної проблеми диктува­лася тими обставинами, що на 1917 р. майже вся культура в Україні була зрусифікована, а ряд культ. напрямків, як наприклад, укр. видавнича справа, театр., муз., образотворче мистецтво тощо, внаслідок довготривалої дії Валуєвського цирку­ляра та Емського акта, не маючи належної держ. підтримки, роз­вивалися надто повільно. До цього слід також додати, що мізерне фінансування царизмом освіти призвело до того, що рівень непись­менності серед населення сягав майже 80 %. Зрозуміло, в такому культ. середовищі створення нац. держави натрапляло на багато труднощів. Тому її успішну розбудову нац.-ви­зв. сили тісно пов'язували з культ. відродженням укр. народу. Ця проблема навесні-влітку 1917 р. розглядалася на Укр. Нац., учительському, сел., військ., профсп., кооперативному з'їздах, парт. нарадах, другій сесії Центр. Ради. На цих форумах була вироблена за­г. концепція культ. будівництва на етапі відродження укр. держави. Її основний зміст зводився до того, щоб, спи­раючись на здобутки суспільства у сфері матер. і дух. куль­тури, розпочати будівництво нац. культури з таких її визна­чальних напрямків, як розбудова всієї системи освіти та її україніза­ція, розвиток нац. видавничої, бібліотечно-арх. спра­ви, муз.-театр. й образотв. мистецтва та створен­ня сприятливих умов для розвою культури нац. меншин.

Освіта в роки Укр. революції 1917-1920 pp.

Із широкого комплексу цієї культ.-творчої роботи на перший план висувалося пи­тання шк. будівництва. На 1917 р. в Україні діяло бл. 30 тис. шкіл, у яких працювало 58 тис. освітян, але діюча система освіти майже на 70 % була зрусифікована й охоплювала навчанням лише близько 50 % дітей шк. віку. Вирішуючи ці питання, уряди Центр. Ради і Гетьма­нату, спільно з гром. і культ. організаціями, виділяли по­силені асигнування на будівництво або заснування нових укр. шкіл. У результаті цих заходів, протягом 1917-1918 pp., у доповнення до діючих відкрилося 760 шкіл, які відповідали статусу сер. і мали період навчання 7-10 років, та бл. 10 тис. поч. шкіл.

Наступним кроком у подальшому розвитку освіти, стало прийнят­тя Директорією УНР програми переведення школи на дванадцятирічний термін навчання, а потім Раднаркомом УСРР постанови (січень 1920 р.) про створення єдиної семирічної трудової школи. На основі цих рішень відбулася докорінна перебудова матер.-техн. бази освіти. Із 47 тис. шкіл 1,2 тис. отримали право надавати учням сер. освіту, 20 тис. — семирічну, 15 тис. — початкову, а решта, які не мали своїх при­міщень, були повинні займатися ліквідацією неписьменності серед дорос­лого населення. Реформована школа надавала безкоштовну освіту й охо­пила навчанням близько 3 млн. (85 %) дітей шк. віку, а в регіонах, менш розорених гром. війною, цей показник сягав 95—100 %.

Для нової школи інтенсивно готувались учителі. За чотири роки педа­гогічні вищі навч. заклади республіки випустили 6 тис. освітян, 20 тис. чол. пройшли перекваліфікацію для роботи в укр. школах. Восе­ни 1920 р. у 700 навч. закладах готувалося 60 тис. працівників освіти і культури, а у вищих навч. закладах республіки — майже 20 тис. майбутніх педагогів. Цей контингент учителів створив передумови проведення в наступні роки широкої українізації освіти, дав змогу посадити за парти всіх дітей шк. віку й розгорнути масову ліквідації непись­менності серед дорослого населення.

Будівництво нової школи об'єктивно поставило перед педаг. кадрами й владними структурами держави завдання переглянути навч. програми та забезпечити школи україномовною й українознав­чою навч. і худ. літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася створена Ген. Секретаріатом освіти комісія з напи­сання нових підручників. До її складу на різних етапах діяльності входи­ли І. Стешенко, П. Холодний, П. Сушицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О.Кисіль, Б. Білецький, С Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Багалій та інші відомі вчені та педагоги України. Ними були написані або укладені десятки найменувань підручників з укр. мови, літератури, історії, географії, етнографії, математики, фізики, хімії та інших предметів, які вивчалися у школах. Худ. оформленням книжок займалися Г. Нарбут, А. Середа, Ю. Павлович, М. Козик, К. Трохименко, Ф. Красицький, К. Анто­нович. Друкували літературу такі потужні видавництва, як "Криниця", "Сло­во", "Сіяч", "Вернигора", "Промінь".

У процесі формування нац. школи розпочалася розбудова ра­ніше малопоширеного упорядкованого дошк. виховання дітей. До осені 1920 р. у кожній губернії республіки було створено до 80—100 дит­садків, декілька сотень доглядових кімнат-садків, майданчиків, денних са­наторіїв тощо, в яких перебували 170 тис. дітей, а це становило 20 % малят дошк. віку. Для безпритульних дітей, кількість яких за три роки гром. війни зросла з 20 до 120 тис. чол., було відкрито 750 дитбудинків, шкіл-інтернатів на 55 тис. дітей шк. віку й налагоджено в них на­вчання. Для сиріт дошк. — 3,7 тис. притулків на 18 тис. чол.

Поряд з шк. будівництвом формувалася система позашк. освіти, спрямована на ліквідацію неписьменності серед дорослого насе­лення та підвищення його загальнокульт. рівня. Цю проблему в ранг найпершої держ. ваги винесла Центр. Рада, створивши в структурі Ген. Секретаріату освіти Департамент позашк. освіти. Надалі схожі структури діяли при всіх урядах України. Вони орган­ізовували проведення широкого комплексу робіт, пов'язаних з ліквіда­цією неписьменності. Серед них найбільш поширено було створення вечірніх шкіл, курсів лікнепів, гуртків грамотності, хат-читалень, а для тих, хто уже мав первинну освіту, — нар. університетів, будинків освіти, клубів з різними секціями культ.-просвітньої роботи. За чотири роки в Україні для неграмотних людей відкрилося 8 тис. постійно діючих вечірніх шкіл та курсів письменності, у яких водночас навчалося 250 тис. чол. При 100 нар. університетах, клубах, "Просвітах", бібліотеках тощо діяли гуртки, які охоплювали процесом самоосвіти близько 2 млн чол. малописьменного населення, а культ. роботою — мільйони громадян.

Складовою освітньої роботи була розбудова профес. освіти. На 1917 р. в Україні діяло декілька сотень проф. училищ та технікумів. Проте під час Першої св. війни частина з них внаслідок ек. розрухи припинила своє існування. Тому укр. урядам систему про­ф. освіти фактично слід було створювати заново. У результаті цієї роботи до поч. 1921 р. в республіці відкрилося 1045 різнопрофільних проф. шкіл, училищ, технікумів, навч. майстерень, які охо­пили навчанням 174 тис. юнаків і дівчат.

У роки визв. змагань розгорнулося формування нац. ви­щої освіти й наук.-дослідної роботи. Влітку 1917 р. з ініціативи членів Центр. Ради І. Стешенка, С Петлюри, М. Ковалевського в Києві відкрився перший укр. вищий навч. заклад — нар. університет у складі чотирьох факультетів. Його ректором уряд призна­чив І. Ганницького. До весни 1918 р. Рада Нар. Міністрів УНР за до­помогою місц. органів влади, "Просвіт", гром. організацій зас­нувала наук.-педаг. академію, Академію мистецтв, географ., технологічний інститути в м. Києві, художньо-промисловий інститут у Миргороді та Вищу ек. раду, остання готувала фахівців банків­ської справи, торгівлі, економістів. У новостворених і діючих вищих навч. закладах українізувався навч. процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запровадження украї­номовного читання лекцій й ведення практичних занять.

Інтенсивне будівництво вищої освіти проходило в період Гетьманату. Цією проблемою займалася спец. комісія на чолі з видатним ученим В. Вернадським. Завдяки її роботі та фін. підтримці з боку держави й різних зацікавлених організацій, у столиці на основі Київ. нар. універ­ситету відкрився держ. університет, було засновано університети в Ка­теринославі, Кам'янці-Подільському, Ялті, два факультети на рівні універси­тету в Полтаві, педінститут у Сумах, інститути історії, мистецтва, археології у Києві. Були оголошені українськими Київ. (Святого Володимира), Хар­к., Одес. університети. Розбудовувалася вища освіта техн. й аграрного спрямування. Рада Міністрів виділила кошти на створення елект­ротехн. факультету в Київ. політехн. інституті, Микол. і Херс. політехнічного, Одес. геофізичного та ряду інших вищих навч. закладів техн. профілю. Профінансувала будівниц­тво сільськогосп. інституту для степової зони в Херсоні, ветери­нарного в Харкові, відкриття агрономічного відділу на механіко-матем. факультеті університету Св. Володимира, затвердила проект по­будови у столиці Сільськогосподарської академії.

Широкий вихід Укр. Держави на міжнар. арену поставив перед Гетьманатом завдання готувати фахівців для роботи в дипломатич­них представництвах. Для цього в Києві були засновані Консульський та Близькосх. інститути, які готували фахівців-міжнародників. Гетьма­нат відкрив також ряд вищих навч. закладів з підготовки військ. спеціалістів, інженерів і техніків залізн. та водного транспорту, працівників торгівлі, медицини, культ. установ тощо.

Розвиваючи систему вищої освіти, уряд потурбувався про забезпечен­ня її науковцями. Він надав право всім університетам та дев'ятьом про­відним інститутам, зокрема Київ. політехнічному, комерційному, медичному, Харк. технічному і ветеринарному та ін., відкривати аспірантуру й докторантуру для захисту дисертацій і надавати наук. сту­пені здобувачам.

Вінцем діяльності уряду П. Скоропадського в напрямі розвитку освіти і науки стало створення (листопад 1918 р.) Укр. академії наук (УАН), яку очолив В. Вернадський.

Підтримку вищій освіті надавала Директорія УНР. Але через її нетрива­ле правління в Україні, вона не стала такою результативною, як за гетьма­нату. Зокрема, Рада Нар. Міністрів виділила матер. допомогу для становлення Академії наук й Кам'янець-Подільського університету, профінансувала відкриття десяти педінститутів, затвердила програму побудови нових університетів в Умані, Сумах, Вінниці та деяких інших містах. Про­довжила політику українізації вищих навч. закладів і введення без­коштовного навчання для студентів.

Все це разом позитивно впливало на формування укр. вищої освіти.

Значні кошти на вищу освіту навесні 1919 р. направив Раднарком УСРР. Він профінансував відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, гео­логічного та деяких інших інститутів, реформував групу педучилищ у пед­інститути тощо. Проте, коли республіку було захоплено Добровольчою ар­мією, військ. адміністрація остаточно заборонила вивчення укр. мови в школах та закрила майже всі укр. вищі навч. заклади, у тому числі й Академію наук. Внаслідок цієї політики, після вигнання денікінців з України систему вищої освіти значною мірою слід було створюва­ти заново. Однак ек. розруха, яку залишили після себе Доброволь­ча армія, а згодом польська і врангелівська інтервенції, не давала можливості розгорнути широку розбудову мережі нових навч. закла­дів, як цього вимагали потреби суспільства. Тому навесні 1920 р. Раднарком УСРР вирішив з метою більш ефективного використання матер.-тех­н. бази та наук. потенціалу діючих вищих навч. закладів об'єднати дрібні однопрофільні інститути в більш великі вищі навч. заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них у три-чотири роки. У плані реалізації цього курсу на базі групи педучилищ, нар. й держ. університетів було створено 20 пед. та декілька інститутів гуманітарного й техн. профілю. Проте рішення про ліквідацію університетів було невиправданим, оскільки в інститутах, створених на їх основі, науковий рівень підготовки фахівців був значно нижчий університетського. Тому на початку 1930-х років в Україні знову повернулися до уні­верситетської освіти.

Підсумовуючи результати роботи в напрямі вищої освіти в 1917— 1920 pp., слід зазначити, що за ці роки мережа інститутів і університе­тів України зросла з 26 до 60 одиниць, а студ. склад збільшився з 35 до 82 тис. чол. У багатьох вищих навч. закла­дах розгорнулися українізація навч. процесів та запрова­дження вивчення українознавчих дисциплін. Все це разом дає пра­во стверджувати, що в цей період було закладено основу формуван­ня нац. вищої освіти.

Наука в 1917—1920 pp. Стосовно наук.-дослідної роботи у 1917— 1920 pp., то її центрами були колективи інститутів, університетів, наук. товариства, Укр. академія наук.

Влітку 1919 р. в Академії наук працювало 1100 співробітників. Серед них — В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. Смаль-Стоцький, М. Кащенко, С. Тимошенко, Ф. Тарнавський, О. Левицький, С. Єфремов та інші видатні учені.

У структурі УАН діяло декілька наук.-дослід­них інститутів, лабораторій, комісій, які досліджували різні проблеми з історії України, літератури, мови, фізики, хімії, економіки нар. гос­подарства тощо.

Зокрема, термінологічна комісія на чолі з П. Тутковським розробила укр. гуманітарну та природничо-техн. термінологію й випустила у світ орфографічні словники з різних наук. проблем.

Літ. комісія, очолювана С Єфремовим, підготувала до видання літ. спадщину Т. Шевченка, І. Франка, В. Антоновича, М. Драгоманова, понад 40 томів (600 друк. арк.) творів О. Потебні.

Археологічна комісія під кер. М. Біляшівського розробила програму розвитку археолог. науки в Україні й склала мапу археолог. пам'яток республіки.

Комі­сія вивчення природних ресурсів систематизувала дослідження з цієї про­блеми й опублікувала рекомендації для їх ефективного використання тощо.

Наук. проблеми розробляли також професорсько-викладацькі колек­тиви вищих навч. закладів. Їхніми зусиллями видавалися підручники та загальноосвітня література для шкіл, проф. училищ, інститутів з історії, укр. літератури, географії, хімії, фізики, біології, етнографії та інших предметів. Пошуковою роботою займалися всі 30 наук. то­вариств республіки, в яких працювали сотні науковців.

Видавнича справа в 1917—1920 pp.

У 1917—1920 pp. проходило інтенсивне формування нац. видавничо-поліграфічної справи. До 1917 р. в Україні видавалося дуже мало україномовної літератури і пер­іодики. Причиною цього насамперед було те, що укр. друковане сло­во отримувало від держави незначні асигнування, і книжки та газети вида­валися, в основному, за рахунок гром. організацій та меценатів. До того ж уведення на укр. періодичні видання військ. цензури в роки Першої св. війни призвело до закриття групи "непокірних" га­зет та журналів та зменшення місцями їх кількості у декілька разів.

Основи укр. книговидання, період. преси та журналістики в роки визв. боротьби заклали Центр. Рада і Ген. Секретаріат. При цьому керівництво держави особливу увагу приділяло насамперед видаванню навч. для системи освіти, худ. укр. і заруб. класичної та сусп.-політ. літерату­ри. Завдяки активній урядовій фін. підтримці, персональній участі в організації видавничої справи М. Грушевського, С Петлюри, С Єфремова, В. Винниченка, Ф. Лизогуба, Є. Чикаленка, С Русової, О. Потоцкого, В. Доманицького, М. Левицького, Д. Дорошенка та інших відомих політ. і культ. діячів України, наданню матер. допомоги друкарням "Про­світами", профспілками, місц. органами влади, у 1917-1918 pp. дру­карні випустили понад півтори тисячі найменувань укр. книжок, брошур, заг. накладом близько 10 млн примірників. Великими ти­ражами виходили твори класиків укр. літератури: І. Котляревсько­го, Т. Шевченка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, П. Грабовського, Л. Україн­ки, І. Франка, збірки поезій мол. укр. літераторів: "З журбою радість обнялася" О. Олеся, "Хвилі" М. Коноваленка; "Лісові ритми" М. Шаповала. Публікувалися твори М. Рильського, П. Тичини, І. Огієнка, І. Липи, В. Винниченка, М. Грушевського та інших відомих і початкуючих поетів і письмен­ників. Укр. мовою перекладалися і виходили у світ твори Г. Мопасана, Д. Лондона, О. Бальзака. Було видано декілька сотень найменувань кни­жок і брошур сусп.-політ. літератури накладом 20—30 тис. при­м. кожна. Серед них праці О. Білоусенка, Б. Грінченка, М. Драгоманова, І. Огієнка, С Єфремова, С Русової, М. Міхновського, Є. Чикаленка, в яких розглядалися проблеми розбудови Укр. держави, її соц.-еко­номічного й політ. устрою.

Були опубліковані дослідження з новими концепціями історії України, такі як "Ілюстрована історія України", "Корот­ка історія України", "Якої ми хочемо автономії" М. Грушевського, "Коротка історія України", "Про козацькі часи на Україні" В. Антоновича, "Історія укр. письменництва" С Єфремова тощо.

Помітно зросло видання різнотематичної літератури в 1919-1920 pp. Протягом цього періоду друкарні випустили 3 тис. назв навч. й худ. літератури заг. накладом 25 млн прим., з них 15 млн укр. мовою, а решту — мовами нац. меншин.

У цей час починають активно друкуватися твори фундаторів укр. літерату­ри рад. періоду П. Тичини, В. Сосюри, А. Головка, В. Чумака, В. Блакитного, М. Рильського, П. Панча, І. Кочерги, І. Ле, О. Копиленка, М. Куліша, С. Васильченка та ін. поетів, прозаїків, драматургів.

У періодиці також відбулися якісні змїни.В добу Центр. Ради було засновано 150 укр. газет, журналів, часописів. Серед них газети "Наше життя", "Робітник", "Наша воля", "Вісті з Укр. Центральної Ради", журнали "Вільна укр. школа", "Просвітянин", "Волошка" та ін. Під час правління гетьмана П. Скоропадського число укр. періо­д. видань зросло до 2 5 5 найменувань. Декілька десятків газет та жур­налів заснувала Директорія УНР. Чимало період. видань виходило мовами нац. меншин. На поч. 1919 р. у республіці видавалося 320 російськомовних газет і журналів (до 1917 р. — 750), близько сотні єврейських, нім., пол., серб., болг., грец. та мовами інших нац-стей. Але в др. пол. 1919 р. більшість укр. період. видань, у тому числі й нац. меншин, денікінська військ. адміністрація закрила, а друкарні демонтувала. Тому навесні 1920 р. процес створення укр. період. преси розпо­чався заново. До завершення того ж року в республіці було відновлено 370 найменувань газет і журналів, із них 180 україномовних. Щоденний ти­раж лише губернсько-повітових укр. газет становив 1,7 млн, а мо­вами нац. меншин — 1,2 млн прим.. Щомісячно видава­лося 380—400 тис. прим. журналів.

Отже,у 1917-1920 pp. вУкраїні сформувалася нац. видав­ничо-друкарська справа, почали формуватися укр. школа журналістики та нац. меншин.

На поч. 1917 р. проблема нестачі україномовної літератури й пре­си для проведення широкого комплексу культ.-освітньої роботи доповнювалася низьким рівнем розвитку бібліотечної справи в Україні. У цей час навіть у таких ек. розвинутих губерніях, як Катеринослав­ська, Харк., Одес., одна бібліотека або хата-читальня припадала на 12—15 нас. пунктів. Ці бібліотеки, як правило, мали від 400 до 1000 прим. здебільшого російськомовної літератури. Тому створенню мережі бібліотек укр. уряди, "Просвіти" і різні гром. та політ. організації надавали досить велику увагу.

Влітку 1917 р. з ініціативи Центр. Ради в Києві відкрилася Нац. бібліотека з відділом 'Україністика" та великим арх. фондом.

У ній протягом року було зібрано понад один мільйон томів різної літера­тури. Ця бібліотека на той час за кількістю свого фонду і його наук. цінністю входила в число найбільших бібліотек Європи. Активну участь у її орг. становленні та формуванні фондів брали В. Вернадський, А. Кримський, В. Нарбут, С Єфремов, І. Житецький та інші відомі вчені та мистецтвознавці України. На зразок Нац., схожі бібліотеки з філія­ми створювалися в губернських центрах і вел. містах України.

Крім цих вел. бібліотек, які налічували у своїх фондах від декількох десятків до сотень тисяч книжок і томів арх. документів, проводилась інтенсивна робота із заснування бібліотек міс., повіт., районно­го, волосного підпорядкування. У селах, на підприємствах, у школах ство­рювалися хати-читальні, кімнати читача, бібліотечні осередки тощо. На­прикінці 1920 р. в Україні діяло 2256 великих публічних міс. і повіто­вих бібліотек, 11,2 тис. сільських, 12,2 5 тис. куточків або кімнат читача при "Просвітах", на заводах, фабриках, залізн. станціях. До них слід та­кож додати велику кількість бібліот. осередків, відкритих у школах, училищах, наук. товариствах.

Все це разом створювало сприятливі умови для охоплення культ.-просвітньою роботою переважної більшості населення України.

Театральне та музичне мистецтво в 1917—1920 рр.

У 1917— 1920 рр. тривало формування укр. професійного і нар. театру, му­зики та кіномистецтва.

Восени 1917 p., за рішенням Центр. Ради та Ген. Секретаріату, у Києві створено Укр. нац. театр. До складу його трупи увійшли І. Мар'яненко, О. Курбас, С Панківський, М. Садовський, П. Саксаганський та інші відомі укр. актори. Зго­дом, за фін. підтримку уряду, на сценізацію укр. вистав пе­рейшли трупи ряду професійних драм. театрів Києва, Чернігова, Полтави, Житомира, Катеринослава, Прилук, Харкова, Одеси, Черкас. Дію­чим театрам виділялися кошти для зміцнення їх матер. бази, їх не оподатковували. У театрах удосконалювалися репертуари, поліпшувався проф. склад творчих колективів. У містах і селах виникли сотні аматорських колективів. Для підготовки митців сцени й організаторів те­атр. мистецтва Ген. Секретаріат відкрив школу з підготов­ки проф. артистів, режисерів, налагодив випуск тижневика "Теат­ральні вісті". Культ. організації Києва і Чернігова запросили для робо­ти на укр. сцені з Петрограду та Москви В. Войтенка, П. Александ­рова, Є. Богословського, В. Мейерхольда, О. Бенуа та інших відомих теат­р. митців.

Становлення нац. сценічного мистецтва Центр. Рада тісно пов'язувала з розвитком нар. музики,муз. освіти й хорео­графи. З її ініціативи було створено Укр. нар. хор (диригент К. Стеценко), засновано в Києві загальноукр. курси з підготовки співаків хору, музикантів, хореографів, у губернських центрах і вел. промислових містах — мережу муз. шкіл. Навесні 1918 р. уряд УНР профінансував відкриття у столиці Укр. нац. оперно­го театру і призначив його керівником М. Садовського (Тобілевича).

Великі кошти на розвиток проф. театру виділяв уряд Геть­манату. За його допомоги утворився другий Укр. драм. театр у м. Києві, "Вільний театр" у Полтаві, Укр. губернський театр у Катеринославі та ін. Акторів і режисерів для новостворених і діючих те­атрів готувала заснована в серпні 1918 р. у м. Києві дворічна держ. дра­м. школа. Серед першого набору її учнів були А. Бучма, В.Авраменко, В. Печений, О. Драгомарецька, М. Мотузівський, які згодом стали ви­датними майстрами укр. і св. сцени.

Керівництво держави підтримувало подальший розвиток музично-хорового мистецтва. Рада Міністрів реформувала музично-драм. школу ім. Лисенка у вищий музично-драм. інститут. Міністерство нар. освіти та мистецтва відкрило при Київській консерваторії, му­з. школах кафедри і спеціалізації укр. музики, 8 кобзарських шкіл у губернських центрах та десятки курсів з підготовки диригентів і худ. керівників нар. хорів, виділило кошти на формування 27 великих проф. нац. музично-хорових та хореографіч­них колективів.

Розвиток театр.-муз. мистецтва постійно перебував у центрі уваги Директори УНР. її голова В. Винниченко, будучи сам талано­витим драматургом, з цієї високої держ. посади надавав укр. професійним і нар. театрам максимально можливу допомогу. За його участю було засновано нові проф. та напівпрофесійні театри в Хер­соні, Катеринославі, Проскурові, Могилев-Подільському. У налагодженні їх діяльності брали активну участь Л. Курбас, М. Садовський та інші відомі майстри сцени. Нові театри сценізували вистави укр. драматургів, такі як "Маруся Богуславка", "Богдан Хмельницький", "Остання ніч" М. Ста-рицького, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Дай серцю волю, заведе в нево­лю" М. Кропивницького, "Украдене щастя" І, Франка, "Лісова пісня" Л. Укра­їнки, "Бондарівна", "Наймичка" К. Карого та ін., які представляли різні худ. жанри укр. театр. мистецтва.

Помітну матер. й організаційну підтримку надавав уряд УНР фор­муванню мандрівних театрів. їх утворилося декілька десятків у кожній гу­бернії, і вони успішно ознайомлювали широкі нар. маси з укр. театр. мистецтвом.

Директорія УНР, спільно з урядом і культурною комісією Трудового Кон­гресу, фінансувала подальший розвиток музично-хорового мистецтва та худ. самодіяльності. Ці установки допомогли організувати де­кілька десятків нац. проф. і нар. хорів у Київ., Вол., Под., частково Катеринославській губерніях, заснува­ли "Укр. республіканську хорову капелу", яку очолив відомий дири­гент і композитор О. Кошиць. Капела у 1919 р. гастролювала в Австрії, Чехії, Польщі, Німеччині, Франції. Завдяки цим гастролям і високій виконавській майстерності колективу, укр. музика і пісня здобули велику попу­лярність у Зах. Європі.

Допомогу формуванню проф. і нар. драм. та опер­них театрів надавав Раднарком УСРР. Цим напрямком культ. роботи займався відділ мистецтва Наркомату освіти. За його підтримки було відновле­но роботу багатьох театр. колективів, які припинили сценічну діяль­ність під час денікінської й пол. інтервенції в Україну, створено мережу нових проф. та аматорських театрів, у тому числі держ. драм. театр ім. Т. Шевченка (березень 1919 р.) у Києві. Активну участь у роз­витку нац. театру цієї пори брали П. Саксаганський, М. Заньковецька,Г. Борисоглібська,Л. Курбас, Г. Юра, А. Бучма, О. Сердюк, Б. Романицький, І, Мар'яненко, Г. Затиркевич-Карпинська та ін. відомі майстри сцени.

Однак поряд з позитивним внеском у розбудову театру рад. керівництвом було допущено і ряд суттєвих недоліків. Навесні 1919 p., за наказом уряду, в структурі Всеукр. театр. комітету було створено підкомісію рад. пропаганди. Вона дістала право затвер­джувати репертуари театрів і контролювати їхню сценічну діяльність. У ході перевірки театрів комісія усунула від сценізації чимало п'єс укр. і заруб. драматургів, які, на її думку, були непролетарськими й мали "буржуазно-націоналістичний" або "міщанський" характер. Такими діями комісія гальмувала нормальний творчий розвиток багатьох театр. колективів і театр. мистецтва взагалі.

Питанням розвитку муз. і хорового мистецтва займався Все­укр. муз. комітет, очолюваний видатним співаком Л. Собіновим. Під керівництвом комітету удосконалювалися навч. програми муз. шкіл та училищ, розпочався процес створення нових муз. закладів, у тому числі консерваторій у вел. містах України. Заг. число цих навч. підрозділів до закінчення 1920 р. було доведено до 200 одиниць. Комітет також заснував славнозвісну укр. держ. капелу "Думка", яка стала одним із найкращих муз.-хорових колективів республіки, а згодом і Рад. Союзу.

Значний внесок в організацію та розвиток укр. муз.-хорового й хореографічного мистецтва у цей час зробили Я. Степовий, К. Стеценко, М. Леонтович, Л. Ревуцький, Г. Верьовка, Б. Лятошинський, П. Козицький, М. Вериківський, Д. Козловський та інші митці. Зокрема, К Стеценко написав музику до поеми Т. Шевченка "Гайдамаки", до драми М. Кропивницького "Дві сестри", на ряд віршів Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки; М. Леонтович здійснив муз. обробку нар. пісень, таких як "Дударики", "Із-за гори кам'яної"; Л. Ревуцький написав пісню "Упе­ред, хто не хоче конати"; Г. Верьовка музично упорядкував ряд укр. нар. пісень тощо.

Результатом спільної роботи урядів України й культ. органі­зацій у напрямку розвитку театр.-муз. мистецтва у 1917—1920 pp. стало заснування близько 40 нац. проф. драм. і муз. театрів, 400 напівпрофесійних те­атр. труп та 9 тис. колективів і груп худ. самодіяльності, в яких виступали близько 220 тис. артистів-аматорів.

Прискорене формування укр. театру позитивно вплинуло на подальший розвиток кіно, на перетворення його з техн. дива у справжнє кіномистецтво, доступне для широких нар. мас.

Особливо значний внесок у становлення укр. кіно зробила Л. Старицька-Черняхівська, яка очолювала кіносекцію Міністерства нар. освіти та мистецтва Гетьманату. Під її керівництвом були створені ре­жисерські й акторські групи. Вони зняли десятки укр. худ., наук. і докум. кінофільмів та казок для дітей. За 1918—1920 pp. кінематографісти, які в основному об'єднувалися навколо новостворених Київ. та Од. кіностудій, випустили у світ худ. кінофільми режисерів Л. Старицької-Черняхівської ("Вітер з Півночі", "Розбійник Кар-мелюк"), М. Замкового ("Прозрівший"), А. Нефедова ("Жертви позвали"), A. Архана ("Червоний Кобзар"), хроніко-документальні — "Шевченкове свято", "Сон Тараса", "Випуск першої укр. гімназії", "Життя Донба­су" тощо (всього бл. 500 найменувань), технічно обробили сотні кіно­стрічок, відзнятих режисерами Росії й запустили в кінопрокат 4,2 тис. най­менувань кінофільмів різної тематики. За цей же час у містах республіки відкрилося 320 постійно діючих кінотеатрів, селами мандрувало 160 кінопересувок. Було обладнано сотні кімнат, залів із синематографами в клубах, школах, вузах, наук. товариствах. (До революції в Україні дія­ло близько 220 приміщень, у яких неперіодично демонструвалися кінострічки, в основному розважального жанру.) У 1920 р. лише стац. кінотеатри відвідало 9,6 млн чол. З дивом кіно ознайомилися декілька мільйонів жителів села. Мали можливість систематично переглядати худ. й наук. кінофільми десятки тисяч учнів шкіл та студентів вищих навч. закладів. Таким чином, у 1917—1920 pp. в Україні почали формуватися основи нац. кіномистецтва та кіноіндустрії.

Образотворче мистецтво та скульптура в 1917—1920 pp.

Укр. культ. сили подбали про подальший розвиток образотворчого мистец­тва. Підтримуючи їхню ініціативу, восени 1917 р. Ген. секретаріат освіти профінансував створення у Києві Укр. нац. картин­ної галереї. До її фондів були зібрані полотна укр. та західноєвроп. майстрів живопису від епохи Відродження до поч. XX ст. Гале­реї передали частину своїх робіт та колекції полотен худ. В. Кричевський, М. Козик, М. Жук, М. Бойчук, Г. Нарбут, М. Бурачек, М. Самокиш, Г. Дяченко. Подарували виставці власні колекції живопису Г. Павлуцький, В. Винниченко, В. Щавінський, Д. Антонович, М. Грушевський та інші культ. й політ. діячі України.

Виставки, галереї відкрилися у Катеринославі, Полтаві, Чернігові. Уні­кальний музей образотв. мистецтва було засновано в Харкові.

У ньо­му зібрали багато цінних полотен майстрів європ., азіатських і навіть африк. шкіл живопису. Організовувалися пересувні й постійно діючі виставки полотен укр. та заруб. художників, на­самперед тих, які представляли новітні школи св. живопису др. пол. XIX — поч. XX ст.: імпресіоністів, фофістів, кубістів, футуристів, експресіоністів, абстракціоністів. Їхні роботи виставлялися у Києві, Полтаві, Харкові, Одесі та ін. містах.

Формуванню нац. образотв. мистецтва сприяло створення Укр. Академії мистецтв. Першим її ректором було при­значено Г. Нарбута. Навколо Академії об'єдналися майже всі відомі худож­ники, скульптори, архітектори України та різні худ.-мистецькі школи, які існували в республіці. У ній працювали О. Мурашко, М. Бойчук, М. Бурачек, В. Кричевський, А. Маневич, М. Жук, І. Трупі, О. Архипенко, B. Заузе, В. Різниченко та інші митці. Ними було написано багато полотен, які відображали визв. боротьбу укр. народу, гром. війну, життя і побут населення тощо. Зокрема, Г. Нарбут здійснив художнє оформлення "укр. абетки", журналів "Мистецтво", "Сонце труда", альманаху "Зорі", написав портрет "Родина художників", намалював чи­мало різних карикатур. В. Кричевський, який працював у різних жанрах, підготував багато декорацій на різні теми до укр. вистав, створив худ.-етнографічні павільйони для таких кінофільмів, як "Назар Стодоля", "Тарас Трясило", "Сорочинський ярмарок", ілюстрації до численних книжок. М. Бурачек написав полотно "Дахи Софіївського собору", ство­рив низку чудових декорацій на укр. вистави театрам Києва, офор­мив зали Укр. нац. картинної галереї та інші худ. ви­ставки. М. Жук ілюстрував навчальну і худ. літературу, а також нама­лював портрети Л. Курбаса, В. Чумака, Т. Шевченка, Г. Нарбута, М. Зерова, М. Вороного, В. Блакитного.

Особливо плідно в ці роки працювала група художників монументаль­ного живопису, які створили школу бойчукістів. До її складу входили М. Бойчук, В. Седляр, І. Падалка, К. Гвоздик, С Колос, М. Рокицький, О. Пав­ленко, О. Музін, Т. Бойчук. Їхніми зусиллями були розписані Луцькі казар­ми в Києві, оперні театри Харкова і Києва, санаторій в Одесі. Багато поло­тен, написаних цією групою, прикрашали різні виставки, картинні гале­реї, музеї образотв. мистецтва. Серед них "Коні на пасовищі", "Білі яблуні", "Автопортрет", ілюстрації до збірки "Барвінок", різні плакати Т. Бойчука, малюнки І. Падалко до "Кобзаря" Т. Шевченка та ін.

Скульптори республіки створили проекти побудови пам'ятників, фігурних композицій, барельєфів Я. Мудрому, Б. Хмельницькому, С. Нали­вайку, І. Котляревському, Л.Українці,монументу "Свободи" на честь про­голошення незалежностіУкраїни тощо. Були відкриті пам'ятники Т. Шев­ченку в Києві (Ф. Балавенський) і в Ромнах (І. Кавалерідзе). О. Архипенко, представник школи кубізму, створив скульптури "Солдат", "Постать", різні варіанти погрудь Т. Шевченка, І. Франка. М. Паращук змоделював скульп­турні образи В. Стефаника, М. Лисенка, І. Франка, С. Людкевича, компози­цію фігур "Поневолені", "Юнак у кайданах", "Дівчина з народу", "Нар. танцюристки". Установлювалися меморіальні пам'ятні знаки видатним особам та іст. подіям у містах республіки.

Однак у плані збереження скульптурних пам'ятників, зведених на честь царів та їхніх слуг, уряди України припустилися ряду помилок, видаючи накази про демонтування. Наслідком цих наказів стало руйнування мону­ментів, створених видатними скульпторами минулих епох, багато з яких мали високу культ.-худ. цінність.

У роки визв. змагань відбувалося формування нац. му­з. і пам'ятникоохоронної справи. Уряди України, гром. й культ. організації провели вел. роботу в цьому напрямку. Їхніми зусиллями в Києві було засновано Нац. іст. музей, в якому зібрали іст.-культ. пам'ятки з первісного суспільства до XX ст. Іст., етнографічні, археологічні, арх. та інші музеї створювалися у містах і се­лах республіки.

Загалом упродовж 1917-1920 pp. в Україні відкрилося 250 музеїв республікансько-повітового значення та сотні невеликих, які дія­ли при школах, вузах, "Просвітах", наук. товариствах, різних організа­ціях. У цій мережі музеїв зберігалася велика кількість іст.-культ. пам'яток укр. народу та народів, які мешкали на тер. України.

Поруч з музеями, під держ. охорону були поставлені пам'ятки історії та культури: будівлі, церкви, скіфські кургани, городища. Створювалися природоохоронні заповідники, такі як "Асканія-Нова" на Херсонщині, "Пуща Водиця" під Києвом та ін.

Уряди України вели переговори з Раднаркомом РСФРР про повернення з музеїв та сховищ Росії культ. пам'яток, які були вивезені з України за період від моменту ліквідації коз.-гетьм. держави до Першої св. війни. Але гром. війна не дала можливості повернути в Україну ці культ. цінності. До обговорення цього питання в черговий раз повернулися у 1991 p., після проголошення незалежності України.

Важливою умовою культ. будівництва стало надання Центр. Радою укр. мові статусу держ. (березень 1918 р.) та про­ведення урядами українізації адм. апарату й сусп.-політ. життя. Незважаючи на те, що цьому курсу різні шовіністич­но налаштовані елементи чинили періодично навіть різкий опір, проте, долаючи його, уряди та культ. організації поступово втілювали курс у життя. Наслідком цієї роботи стало переведення у сіл. місцевості діло­водства на укр. мову до завершення 1920 р. на 70—80%, а в містах, залежно від регіону, до 20-35 %. На україномовне спілкування переходи­ли школи, ВНЗ, Академія наук, наук. товариства, профспілки, суди та інші організації й держ. структури.

Історично так склалося, що на тер. України на 1917 р. проживало багато націй і народностей. Серед них 4 млн. росіян, 3 млн. євреїв, 250 тис. поляків, 500 тис. німців, декілька десятків тисяч греків, сербів, болгар, чехів, румунів та ін. народностей як Рос. імперії, так і заруб. країн. Піклуючись про розвиток укр. культури, уряди не випускали з поля зору питання культ. будівництва серед нац. меншин. Ос­нову цієї великої і багатогранної роботи заклала Центр. Рада прий­няттям закону "Про нац.-персональну автономію" (січень 1918р.). Цей закон, за визначенням секретаря єврейських справ уряду УНР М. Зільберфарба, став набагато прогресивнішим від законів Вел. фр. революції, тому що ті захищали лише права людини, а названий за­кон, вперше в історії св. цивілізації, надав право малим націям і народностям на вільний нац.-культ. розвиток у межах цілісної держави.

У процесі реалізації курсу щодо розвитку культури нац. мен­шин для них за рахунок держ. фондів і коштів різних організацій впродовж 1917-1920 pp. відкрилося 900 шкіл (не враховуючи російсь­ких) з рідною та сотні зі змішаною мовою навчання, десятки проф. училищ, декілька ВНЗ, спеціалізацій в університетах, засновувалася період. преса на рідній мові, друкувалася навч. та худ. літера­тура, створювалися бібліотеки, клуби, музеї "Просвіти", дитсадки тощо. Все це дало можливість у більшості районів згуртованого мешкання нац. меншин охопити, наприклад, рідномовним навчанням дітей на 75— 90 %, а культ.-масовою і просвітницькою роботою — майже все до­росле населення. У такий спосіб нац. меншини України практич­но на законодавчій основі отримали право на свій вільний нац.-культ. розвиток.

Отже, протягом 1917-1920 pp. держ. органи влади, гром., культ. організації здійснили радикальні перетворення на шляху створення нац. системи освіти, ліквідації неписьменності серед дорослого населення, формування укр. видавничої справи, театр. й образотв. мистецтва, налагодження охорони пам'яток культури. За ці роки було розбудовано розгалу­жену мережа бібліотек, клубів, будинків культури, "Просвіт", з'яви­лися кінотеатри. На держ. законодавчий рівень винесено пи­тання створення належних умов для розвитку культури нац. меншин. Основи, закладені в культ. будівництві в 1917— 1920 pp., дали можливість у наступні роки підняти укр. культуру на якісно новий рівень, який увійшов в історію під назвою укр. Ренесанс. До цього слід також додати, що зміни у сфері культ. будівництва протягом періоду Укр. революції були складовою подібних загальноєвроп. культуротворчих процесів, характерних насамперед для новоутворених нац. держав, які з'явилися по закінченню Першої св. війни вна­слідок нац.-визв. боротьби та розпаду імперій.

Кордон

Лекція 18. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ В1917 -ПЕРШІЙ ПОЛ. 40-х РОКІВ

Розвиток укр. культури XX ст. можна характеризувати як період її нац.-держ. відродження, започаткований дем. перетвореннями з 1917 p., укр. революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за нез. укр. дер­жаву, соц.-ек. зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення дух. життя суспільства, його інтен­сифікації, відкритості, дали могутній поштовх нац.-культ. відродженню України. Цьому сприяла ліквідація численних за­борон, що тяжіли над Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Попри всі негаразди, зв'язані із зміною політ. режимів, які встановлювалися в Україні, культ. життя продовжувало розвиватись. Широкого розмаху набуло створення нових гром. куль­т.-творчих організацій та об'єднань, що згуртували навколо себе значні кадри укр. інтелігенції. В період Укр. Нар. Республіки були спроби створити власну систему освіти, яка базува­лася на принципі націоналізації, відповідно до якого кожна нація, яка жила в Україні, мала право навчати своїх дітей рідною мовою.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття укр. шкіл. Протягом 1917-1918 навч. року в Україні відкрилося 30 укр. гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вив­чення укр. мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх сер. школах і гімназіях.

Не заборонялося відкривати в них, за вимогою батьків-неукраїнців, класи з рос. мовою навчання, а в рос. гімназіях, де українці становили меншість, - класи з укр. мовою викладання.

З укр. дем. революцією зв'язане велике відро­дження просвіт на Наддніпрянщині. Вже влітку 1917 р. центр. та сх. частина України вкрилася густою мережею читалень. Крім того, «Просвіти» мали свої театр. трупи, хорові колективи, орке­стри, видавництва, бібліотеки, нар. будинки. 20 вересня 1917 р. у Києві відбувся Перший Всеукр. з'їзд просвіт. Це сприяло активізації діяльності просвіт. Їх число почало невпинно зростати. Засновниками товариств «Просвіта» були відомі укр. митці та письменники: у Катеринославі - Є.Вороний (голова товариства), А.Кащенко, у Вінниці - Д.Маркевич, в м. Олешках на Херсонщині -М.Куліш, в Лебедині на Харківщині - П.Зайцев, у Києві - Б.Грінченко, В.Винниченко, Л.Старицька-Черняхівська, в Одесі - С.Шелухін, І.Липа, А.Ніковський. «Просвіти» без перебільшення можна вважа­ти ядром нац.-культ. відродження в провінції.

За рішенням Ген. секретаріату Центр. Ради, яка почала піклуватися розвитком укр. культури на держ. засадах, 5 жовтня 1917 р. було відкрито Київ. укр. нар. університет у складі іст.-філологічного, фізико-матем. і правничого факультетів. Тоді ж було вирішено створити укр. нар. університет в Кам'янці-Подільському. Але подальший розвиток подій призвів до того, що університет було відкрито лише при гетьмані П.Скоропадському.

В історію діяльності Укр. Центр. Ради увійшло і да­тування нею Укр. Академії мистецтв (згодом Худ. інституту) в Києві. Рішення про це було прийняте 22 листопада 1917 р. у приміщені Педаг. музею, де засідала Центр. Рада. Ака­демія давала вищу худ. освіту спеціалістам малярства, різьбяр­ства, будівництва, гравюри, худ. промислів, а також мала спри­яти розвитку худ. шкіл в Україні. Першим ректором Академії став видатний укр. живописець Ф.Кричевський, а за доби Укр. держави гетьмана П.Скоропадського її очолив відомий укр. художник-графік, митець з європ. славою, співав­тор Держ. герба і Держ. печатки гетьманату, кліше пер­ших укр. грошових знаків нового часу Георгій (Юрій) Іва­нович Нарбут (1886-1920). Нарбутівська ілюстрація до «Енеїди» І.Котляревського (1919) стала найвищим досягненням укр. графіки тих років. Г.Нарбут відродив укр. графіку, створив в Україні оригінальну школу графічного мистецтва, яке мало виразно нац. характер.

Серед викладачів Академії були відомі митці, професори: М.Бой-чук, В.Кричевський, О.Мурашко, запрошений з Галичини О.Новаківський. Відомими майстрами стали такі перші студенти, як Т.Бойчук. І.Падалка, В.Седляр. Студенти оволодівали спеціальностями: маляр­ство, різьба, будівництво, гравюра та ін.

Це був перший навчальний заклад в Україні, який одержав статус держ.. 18 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про Укр. Академію мистецтв. Було встановлено її річний бюджет у сумі 97000 крб. Академія здобула право одержувати з-за кордону книж­ки, картини і матеріали без оплати мита, а також по одному примірнику всіх друкованих в Україні видань у галузі мистецтва. Наступного року при академії мали бути засновані галерея та бібліотека.

Після Лютневої революції настав розквіт діяльності Молодого те­атру в Києві, який виник ще у травні І916 р. за ініціативою актора театру М.Садовського Леся Курбаса.

Л.Курбас родом з Тернопільщини, син галицького актора Степа­на Курбаса, людина з європ. освітою - вчився на філософсь­кому факультеті у Відні, знав вісім мов, був актором у театрі «Русь­ка бесіда» у Львові. М.Садовський запросив його у Київ до свого театру. Разом з Л.Курбасом до Києва прибули Гнат Юра і Амвросій Бучма. Вони, а також молодь із Муз.-драм. школи ім. М.Лисенка були в опозиції до старої театр. школи і шукали нових шляхів.

Иа відміну від театру М.Садовського, що продовжував традицію укр. побутового театру, Л.Курбас і його «Молодий театр» вдалися до модерних сценічних засобів відтворення укр. та європ. драматургії. Вони бажали творити нові форми теат­р. мистецтва, які давали б змогу виявити індивідуальність мо­л. укр. покоління, відійти від побутового «ук­раїнофільського» театру і створити укр. європ. театр, Л.Курбас проголошував: «Молодий театр відкидає провінційну за­лежність від рос. стилів», робить «прямий поворот до Європи і до самого себе», він буде йти «власною укр. дорогою», його кредо - «вчитися і шукати самотужки». Л.Курбас підкреслював, що в цих пошуках головним буде «стиль у формах мистецтва».

Підвищенням худ. рівня укр. театр. мис­тецтва займалось товариство «Нац. театр», створене у квітні 1917 р. колективом Молодого театру разом з театром М.Садовського та Муз.-драм. школою М.Лисенка. 14 вересня 1917 р. при товаристві виник Нац. зразковий театр, який працював у Троїцькому нар. домі і мав власний хор та власний оркестр.

Подальшого розвитку укр. освіта, наука, культура набули при гетьмані П.Скоропадському. «Правительство буде рішуче про­водити в життя ідею всестороннього розвитку укр. культури, забезпечення прав укр. мови, закріплення всіх форм укр. державності», - заявив у 1918 р. новосформований гетьманський уряд. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особи­стості, як Микола Василенко (1866-1935), В.Науменко, В.Вернадський, І.Огієнко, П.Холодний, Б.Кістяківський (1868-1920), А.Кримський, Д.Граве, М.Туган-Барановський, Л.Курбас, С.Єфремов, П.Саксаганський.

Йшов процес українізації нар. освіти, створення укр. нац. школи, який започаткувала Центр. Рада. Восени 1918 р. з 836 діючих тоді в Україні гімназій 150 були зукраїнізовані. Перша укр. гімназія відкрилася у Києві 18 березня 1917 р. її директором став відомий укр. педагог П.Холодний. Для не­заможних учнів цих гімназій затверджувалося 350 іменних стипендій -імені Г.Сковороди, Т.Шевченка, І.Франка та ін. письменників і діячів культури. Було прийнято закон про обов'язкове навчання укр. мові та літературі, а також історії й географії України по всіх сер. школах. Цими питаннями енергійно займався міністр освіти та мистецтв в гетьм. уряді М.П.Василенко.

За часів владування П.Скоропадського була створена мережа нац. вищої школи. При міністерстві нар. освіти під ке­рівництвом академіка В.Вернадського виникла комісія у справі ви­щих шкіл та наук. інституцій. Законом від 17 серпня 1918 р. Київський укр. нар. університет перетворювався на Київський держ. укр. університет, який діяв паралель­но з російськомовним університетом святого Володимира. Мовою ви­кладання визнавалась укр.. До числа студентів було зарахова­но 3 тисячі чоловік. Під університет віддали комплекс будинків артилерійського училища, а також зем. ділянку площею 26 гек­тарів.

Тим же законом від 17 серпня засновувався Кам'янець-Под. держ. укр. університет, куди записалося по­над одну тисячу чоловік. Його ректором став видатний культ.-освітній, держ. і реліг. діяч, виходець з Житомирщини (народився в селищі Брусилів) І.Огієнко, який і відкрив в урочистій обстановці цей закладі 22 жовтня. Він постав як вогнище вищої укр. науки, перший нац. вуз, гордість України, сим­вол її нац. відродження.

В запрошенні на відкриття нового університету за підписом рек­тора І.Огієнка читаємо: «Новий університет, що вже з самого географічного положення найближчий до високої західноєвроп. держави, не буде звичайним університетом сх. типу: при Кам'янець-Подільському Держ. Укр. університеті за­кладається вперше на сході слов'янський богословський університет, і, крім того, на іст.-філологічнім факультеті вже відкрито дві нові нац. кафедри: одна - польської, друга - єврейської літе­ратури й історії. Вірний кращим традиціям європ. універ­ситетів, новий Кам'янець-Подільський Держ. Укр. Уні­верситет матиме на цілі невпинну наук. працю на користь рідної укр. культури».

Серед перших професорів університету було немало тих, кого вдалося загітувати І.Огієнкові з Києва та інших міст України: Л.Білецький, Д.Дорошенко, В.Біднов, Є.Тимченко, письменник і поет В.Самійленко.

Університет залишився у спогадах сучасників І.Огієнка як «най­світліше культ. діло 1917-1920 років», як факт утвердження укр. державності. Твердиня укр. науки, дітище І.Огіє­нка, Кам'янець-Подільський держ. укр. університет проіснував до 1921 р. Рад. влада реорганізувала його в Інсти­тут нар. освіти.

Услід за відкриттям Київ. і Кам'янець-Поділ. держ. укр. університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкрит­тя університету в Полтаві. У Київ., Харк. і Одес. російськомовних університетах відкривався комплекс українознав­чих кафедр - укр. мови й літератури, історії та права. У при­ватному рос. університеті в Катеринославі, заснованому влітку 1918 p., також мали відкритися дві кафедри з викладанням укр. мовою. На одну з них було запрошено професора Д. І .Яворницького.

На час гетьманату припадає створення Укр. Академії наук. Розробку її статуту з ініціативи М.С.Грушевського почало Укр. наук. товариство ще в березні 1917 р. Але воєнні події зупини­ли підготовчі роботи. М.П.Василенко як тільки став міністром осві­ти та мистецтв уряду гетьмана П.Скоропадського, негайно взяв цю справу в свої руки і заявив, що утворення Академії є нац. потребою.

Він зазначав, що «утворення Укр. Академії наук має і велике нац. значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою відносяться до укр. руху та відрод­ження, не мають віри в життєві сили укр. народу, не вважа­ють можливим розвиток укр. освіти, мови й науки». Склика­на ним комісія з найвидатніших вчених завершила розробку структури Академії та її статуту.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс славетний на­щадок запор. козаків, мислитель величезної величини, визна­ний вже у той час вчений-природознавець, засновник геохімії, біохімії, радіогеології 55-річний академік Рос. академії наук В.І.Вернадський (1863-1945), який у травні 1918 р. переїхав до Киє­ва з Полтави. Для творчості цього вченого характерні широчінь інте­ресів, постановка кардинальних проблем, наук. передбачення. Праці В.Вернадського - одна з важливих основ розв'язання проблем навколишнього середовища. Його іменем названо мінерал - вернадіт. Саме В.Вернадський став головою комісії з питань заснування Ака­демії. Датою заснування Академії необхідно вважати 14 листопада. Тоді своїм указом гетьман П.Скоропадський затвердив її Статут, штати, а також первісний склад академіків. До нього увійшли 12 чоловік: по відділу іст.-філологічних наук - Д.І.Баталій (1857-1932), А.Ю.Кримський, М.І.Петров, С.Смаль-Стоцький, по відділу фізико-матем. наук - В.І. Вернадський, М.Ф.Кащенко, С.П.Тимошенко, П.А.Тутковський (1875-1936), по відділу соціаль­них наук - М.І.Туган-Барановський (1865-1919), В.А.Косинський, О.І.Левицький та Ф.В.Тарановський. Вподовж наступних восьми десятиріч члени Академії вже не призначалися, а обиралися наяв­ним складом академіків. Починаючи з 1925 p., обиралися члени-ко-респонденти Академії.

27 листопада 1918 р. відбулося перше установче спільне зібрання Укр. Академії наук. На ньому її президентом було обрано В.Вернадського, секретарем (1918-1928) - видатного вченого-сходознавця зі св. іменем А.Кримського (15.01.1871-25.01.1942), який залишив після себе понад тисячу наук. праць. Були обрані й керівники відділів. Тим самим було закладено основи діяльності першої нац. Академії наук. За чотири роки перебування в Україні В.Вернадський розробив ґрунтовний план діяльності новоствореної Академії наук, започаткував численні напрями наук. досліджень, згуртував плеяду відданих науці людей.

Лютнева революція, разом з багатьма гром. свобода­ми, принесла і фактичне скасування всіх обмежень укр. дру­кованого слова. Починаючи з березня 1917 p., спостерігалося значне пожвавлення літ. життя. За підрахунками дослідників, протягом бєрезня-листопада 1917 р. було видано 30 літ.-худ. творів загальним тиражем 360500 прим. У цей час ви­никло близько 50 приватних і кооперативних видавництв. Головну роль у книгодрукуванні відігравало створене у травні 1918 р. Держ. видавництво. Головним його завданням вважалося «розповсю­дження серед народу добрих укр. книжок, а також інших продукцій друку».

Після багатьох років заборон укр. книжка одержала держ. підтримку. Так, в 1918 р. Держ. видавництво на свої видат­ки отримало від Кабінету міністрів 1 млн. крб. Як наслідок, якщо у 1917 р. в Україні вийшло друком 747 книжок держ. мовою, то у 1918 р. - 1084. Причому окремі видання сягали величезних ти­ражів. Наприклад, працю І.Огієнка «Укр. культура» опублі­ковано було у 1918 р. двічі: першим тиражем - у 100 тис. прим., а другим, спеціально для укр. армії, - 1 млн. прим. Значна підтримка з боку Каб. міністрів Укр. держави надавалася газетам і журналам. Доволі високого рівня досягло кни­годрукування в рад. час - в роки НЕПу. Укр. книга у 20-ті роки була представлена на міжнар. виставках в Кельні, Празі й Парижі.

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Нац. (академічної) бібліотеки України. У ній збира­лися всі пам'ятки дух. життя укр. народу - як руко­писні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також нац. архів України, нац. галерея мистецтв, укр. історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Нар. театр. На його основі 1922 р. було створено укр. драм. театр ім. М.Заньковецької, у творчому житті якого П.Саксагансь­кий брав найактивнішу участь.

В період нац.-визв. змагань виникали муз., хо­рові колективи. В 1919 р. була створена Укр. республіканська капела. Одним з її засновників став композитор, диригент, хормей­стер О.А.Кошиць (1875-1944), який у тому ж таки 1919 р. виїхав з капелою за кордон і вважався «батьком» укр. співу в Аме­риці. Цим колективом укр. хоровий спів було доведено до вершин муз. майстерності.

Основи проф. хорового виконавства створила держ. заслужена академічна хорова капела України. Створена у 1920 р. в Києві як Держ. укр. мандрівна капела (скорочено - «Дум­ка»). «Думка» є одним з кращих інтерпретаторів нар. пісень, в її репертуарі також є твори укр. та світової класики.

В Житомирі в 1919 р. було створено перший Волинський рад. хор. Ним керував Михайло Петрович Гайдай (1878-1965), бать­ко солістки хору, пізніше відомої співачки, нар. артистки СРСР з 1944 р. Зої Гайдай. В супроводі лектора, пропагандиста пісні і музики М.В.Хомичевського (Б.Тена) хор виступав у багатьох містах і селах Поліського краю. М.В.Хомичевському належало вступне слово перед концертами із загальною характеристикою виконуваних творів. Піа­ністом і акомпаніатором хору виступав B.C. Косенко, який як ком­позитор зріс у Житомирі. Двоє його братів були співаками хору.

В 1918 р. за часів гетьманату скульптор Ї.П.Кавалерідзе (1887-1978) у м. Ромнах (тепер - Сумська область) спорудив перший в Україні пам'ятник Т. Шевченку.

Греченко

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реаль­ні можливості для відродження укр. мови і школи. Політика Тимч. уряду в галузі нар. освіти була демократичнішою, ніж цар. уряду і тому вже в березні 1917 р. були зроблені розпоря­дження про навчання укр. мовою в початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох держ. укр. гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Справжнім виразником інтересів укр. громадянства і учи­тельства у справі освіти стала Центр. Рада — представницький політ. орган укр. народу, утворений 7 березня 1917 р. Цент­р. Рада одразу ж проголосила гол. завданням освітньої полі­тики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогу надавали їй укр. гром. організації: товариство шк. осві­ти, учительські організації, товариство "Просвіта". Перші укр. школи відкривалися виключно на громадські й нар. кошти. Після проголошення Центр. Радою І Універсалу (10 червня 1917 р.) було створено Ген. секретаріат (міністерство) нар. освіти, який узгоджував роботу гром. організацій.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження укр. мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечу­валося підтримкою нац. свідомої частини населення і учительс­тва. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навч. закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культ. політ. щодо України після 250-річного рос. панування, руси­фікації і асиміляції укр. населення.

Питання відродження укр. школи було найголовнішою проблемою двох Всеукр. учительських з'їздів, які відбулися у квітні і серпні 1917 р. Згідно з постановами першого Всеукр. учительського з'їзду, українізація сер. школи повинна була прово­дитись шляхом заснування нових укр. гімназій. Предмети українознавства: література, історія і географія України, а також укр. мова мали бути обов'язковими в усіх сер. школах. Для забез­печення прав нац. меншин було визнано за необхідне відкри­вати паралельні класи.

У вищих навч. закладах, крім 4 кафедр українознавства, які були дозволені Тимч. урядом, перший Всеукр. учительський з'їзд вважав за потрібне з нового навч. року відкрити ще дві кафедри: історії укр. мистецтва та історії укр. етнографії.

Першу укр. гімназію ім. Т.Г.Шевченка було відкрито на кошти Товариства шк. освіти і пожертвування окремих осіб 18 березня 1917 р. Вона працювала у приміщенні іншої гімназії, у вечір­ню зміну. Таке становище було характерним і для ін. укр. гімназій, які відкриються пізніше: відсутність власного приміщення, друга зміна навчання, відсутність держ. допомоги. Всього у 1917 р. в Україні було відкрито 39 укр. гімназій: на Київщині - 13, на Полтавщині - 14, на Поділлі - 4, на Чернігівщині - 2, на Харківщині - 1. Більшість цих гімназій були відкриті по селах: 25 з 39.

Значну увагу Ген. секретаріат нар. освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навч. закладів могла здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через від­криття паралельних курсів укр. мовою; заснування нових укр. вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Укр. нар. університету в Києві. Було відкрито три факуль­тети: іст.-філологічний, фізико-матем., юр., а також підготовчі курси. На початку листопада 1917 p., коли закінчи­лося прийняття студентів і курсистів, їх заг. кількість складала 1370 осіб, з них на підготовчих курсах - 570, на факультетах - 800, а саме: на іст.-філологічному - 420, фізико-матем. - 140, юр. - 240. Склад студентів був дуже різноманітний: сту­денти вищих шкіл Києва та інших міст, курсистки, галичани, випус­кники сер. і вищих шкіл, нар. учителі. Як і перші укр. гімназії, Нар. університет не мав власного приміщення, заняття проводились в аудиторіях університету ім. Св. Володимира.

Наступним кроком на шляху створення нових вищих шкіл було відкриття 7 листопада 1917 р. Педаг. академії в Києві. Діяль­ність академії розпочалася з відкриття однорічних педаг. кур­сів для підготовки учителів укр. сер. шкіл, які б викла­дали предмети українознавства, передусім, укр. мову та літе­ратуру. Дійсними слухачами були люди з вищою освітою та випуск­ники педаг. інститутів, вільними - студенти останніх курсів вищих шкіл і учительських інститутів, а також випускники учитель­ських семінарій. На початок роботи академії було зараховано 50 дійсних слухачів з вищою освітою.

22 листопада 1917 р. було відкрито Академію мистецтва -першу вищу худ. школу в Україні. Головним завданням Академії її організатори вважали піднесення нац. мис­тецтва до св. рівня, виховання покоління митців, які змо­жуть здійснити це завдання. Дійсними студентами могли бути випускники сер. худ. шкіл, всі останні - вільними слу­хачами. На утримання Академії було виділено, починаючи з 1918 р., кошти у сумі 98,2 тис. крб.

Важливою подією в культ. житті України того часу стало відкриття другого Укр. Нар. університету 21 квітня 1918 р. в Полтаві. Ініціатива заснування належала місцевій "Просвіті", запис розпочався у лютому 1918 р. на два факультети: іст.-філологічний і ек.-правничий. Деякі кошти на утримання дала "Просвіта", крім того, було зроблено приватні по­жертвування, поступала плата від слухачів (30 коп. за лекцію).

Таким чином, за короткий час (з березня 1917 р. до квітня 1918 p.), попри складні політ. умови, початок гром. війни, Цент­р. Рада і Ген. секретаріат нар. освіти, при активній підтримці укр. гром. організацій і нац. свідомої частини укр. народу, заклали фундаментальні засади відро­дження нац. сер. та вищої освіти. Досягненню значніших успіхів перешкоджали вагомі причини: політ. нестабільність, відсут­ність коштів, опозиція шовіністично налаштованих росіян і русифікова­них українців, дефіцит укр. підручників і вчителів. Проте підва­лини, закладені за доби Центр. Ради, забезпечили наступним укр. урядам можливість продовжити процес розвитку системи укр. нац. освіти.

Справу Центр. Ради у галузі розвитку укр. освіти, на­уки і культури продовжив уряд Укр. Держави гетьмана П.Скоропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918 р. Слід від­значити, що загальна ситуація у сфері освіти тоді була такою ж, як і за доби Центр. Ради. Українізація освіти зіштовхувалась з опозицією. Початкові школи досить легко переходили на укр. мову навчання, якщо були забезпечені учителями, які могли викладати цією мовою. Тому велика увага зверталась на підготовку вчителів, які могли викладати укр. мовою в учительських семінаріях.

Значно складнішою була ситуація в сер. школах, особливо у вел. містах. Тут значний прошарок населення складали росія­ни, євреї, інші нац. меншини, зрусифіковані українці. Вони становили більшість у батьківських комітетах шкіл і серед педагогів. Тому, намагаючись уникнути конфліктних ситуацій, гетьм. міністерство освіти, за прикладом міністерств Центр. Ради, вважало за краще засновувати нові укр. гімназії, ніж україні­зувати російські. За Центр. Ради у Києві було три укр. приватні гімназії. У 1918 р. їх прийнято на держ. кошти. Протя­гом літа того ж року відкрито 54 укр. гімназії не тільки в міс­тах, але й по деяких селах, а наприкінці гетьм. доби їх було в Україні близько 150. У гімназіях, що залишилися з рос. мо­вою навчання, введено як обов'язкові предмети укр. мову, історію й географію України та історію укр. літератури.

6 жовтня 1918 р. урочисто відкрито у Києві перший Держ. укр. університет, а 22 жовтня - другий Укр. універ­ситет у Кам'янці-Подільському.

В цей же період засновано: Держ. укр. архів, у якому мали бути зосереджені документи історії України, перевезені з архівів Москви та Петрограду, Нац. галерею мистецтва, Укр. іст. музей та Укр. нац. бібліоте­ку, фонд якої швидко зростав. У кінці 1918 р. в ній було вже понад 1 млн. книг, серед яких багато унікальних. За кількістю та якістю книг Укр. нац. бібліотека могла конкурувати з кра­щими бібліотеками Європи.

Великою заслугою гетьм. уряду слід вважати заснування 24 листопада 1918 р. Укр. академії наук, потреба в якій була на­гальною. Академія мала три відділи: іст.-філологічний, фізико-матем. та соц.-економічний. Президію та перших академі­ків (по три на відділ) призначив уряд, а інших членів мали обирати ака­деміки. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але він відмовився, тому призначено було видатного вченого зі світовим ім'ям, 55-річного професора хімії Володимира Вернадського.

До досягнень у галузі культури за гетьм. доби треба ще до­дати заснування Укр. театру драми та опери, Укр. Держ. капели, Держ. симф. оркестру тощо.

На рівні поч. школи було випущено кілька мільйонів примірників україномовних підручників, якими корис­тувалися в школах України ще й через 10 років, засновано кілька вел. видав­ництв, які випускали укр. видання в нечуваному до того числі примірників (див. на мал. обкладинку "Військово-наук. вісника армії й фльоти").

13 листопада 1918 р. на укр. землях колишньої Австро-Уг. імпе­рії було проголошено Західноукр. Нар. Республіку.

У зазначених кордонах вона займала територію близько 70 тис. км, 71% населення складали українці, 14% - поляки, 13% - євреї.

Тут було затверджено державність укр. мови, обов'язковість її вживання у держ. установах та організаціях. Водночас нац. меншинам залишено свободу усного і письмового діалогу з держ. та гром. структурами їх рідною мовою.

Активно здійснювалась перебудова системи нар. освіти. У законі про основи шкільництва публічні школи оголошувались держ., а вчителі - держ. службовцями. За рішенням освіт­ніх органів дозволялось засновувати приватні школи; укр. мова стала основною в усіх держ. школах; за нац. меншинами - поляками та євреями визнавалось "право на школу в рідній мові". Спец. законом націоналізовано укр. при­ватні гімназії і учительські жін. семінарії. Реорганізовувалась і розширювалась мережа спец. і фахових шкіл. При цьому особлива увага приділялась вивченню укр. мови, математики, історії, географії України та ін. слов'янських земель. За ба­жанням учнів викладались також польська, нім. та інші мови. Педагоги держ. шкіл зобов'язані були скласти проф. при­сягу на вірність Укр. Нар.й Республіці.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки гром. війни одним з найоперативніших і найактуальніших видів мистецтва була плакатна графіка. Вона дуже рельєфно віддзеркалювала строкату картину боротьби і зіткнення різноманітних поглядів, гострих дис­кусій. Кращі плакати цього періоду відзначаються актуальністю, різноманітністю худ. прийомів. Творці плаката зробили вел. поступ в освоєнні специфіки плакатної форми, вносячи своє, нац. її розуміння. У багатьох плакатах спостерігається нама­гання глибше відбити особливості нар. характеру, знайти ха­рактерний типаж, підкреслити нац. в одязі, засобах худ. виразу. Такими є плакати, створені І.Падалкою і Т.Бойчуком. Поряд з поширеними формами агітаційно-закличного плаката з'являється плакат пропагандистський, розповідний, який вміщував у собі цілу серію окремих сюжетних картинок, об'єднаних однією заг. темою. Такі плакати розвивали традиції нар. лубка.

Окреме місце займають плакати-портрети, що їх видавали з відповідними політ. текстами і закликами. Серед них висо­кими худ. якостями відзначається плакат-портрет роботи В.Єрмілова "Іван Франко" з творчим використанням нар. орнаменту. У 1919 р. в Харкові почали виходити плакати "УкРОСТА". Поєднання образного змісту з нар. піснею, приказкою чи віршованим текстом робило їх актуальним і дійовим засобом мистецької агітації (див. на мал. один з типових плакатів доби боротьби з Врангелем, випущений з укр. текстом, що теж було вже своєрідною пропагандою толерантності в нац. питанні).

Бичко

Західноукр. Нар. Республіка, яка виникла на руїнах Австро-Уг. монархії, стала першим держ. утворенням укр. народу. Була спроба запрова­дити свою власну держ. символіку — жовто-блакит­ний прапор та тризуб, форми держ. самоврядування. Значна увага приділялася розвитку культури (організову­валися читальні «Просвіти», аматорські театр. гуртки, курси укр. мови та українознавства, розпоча­лося видання місячника «Шляхи» у Львові). Розквітає му­з. творчість, яка значною мірою знайшла свій вияв у циклі так званих стрілецьких пісень — «Ой, у лузі червона калина» С. Чарнецького, котра, фактично, стала гімном УСС, «Журавлі», «Видиш, брате мій» (слова Б. Лепкого, музика Л. Лепкого), «Ой, та й зажурилась» (на слова Р. Купчинського) та ін.

40 тис. юнаків віддали своє життя за створення держав­ності України, і не можна їх звинувачувати в тому, що во­ни не підтримали політику рад. влади, яка в 1920 р. віддала Польщі землі від річки Збруч аж до Горині та Прип'яті. Згодом Рада послів у Парижі в 1923 р. узаконила колоніальний статус Галичини.

Іншим шляхом пішов пошук становлення державності на території Сх. України. Масовий призов до армії під час першої св. війни, активне включення в ідейні по­шуки соціал-дем. думки певною мірою сприяли переміщенню центру визв. пошуків до маркс. ідей. Рев. Укр. Партія, що виникла в 1900 p., уже в 1905 р. перейменовується в Укр. Со­ціал-дем. Роб. Партію, яка вилучає зі своєї програми вимогу повної держ. самостійності і включає пункт про нац. автономію у складі Рос. дер­жави.

«Аж ось вибухнула революція. Отже, можна собі уяви­ти,— писав В. Винниченко,— що почуло недодушене, за­топтане, понижене українство, коли залізна рука спала з його горла, коли воно могло підвестись, умитись, людськи­ми, не запльованими очима глянути в очі таким же людям... І зразу одпали всі інші способи увільнення, всі орієнтації на зовнішні ворожі до Росії сили. Укр. сепаратизм тоді помер разом з причиною, що породила його. Україн­ство тепер орієнтувалось на Всерос. Революцію, на перемогу справедливості, на здобуті права всякого понево­леного. За 250 рр. перебування в спілці з Росією укра­їнство вперше в ці дні почувало себе в Росії дома, впер­ше інтереси цієї колишньої в'язниці стали близькими, своїми»

Подольска 2

Коротка доба нац. відродження в Україні розпочинається після перемоги Лютневої революції 1917 р. в Росії. Центр. Рада як представницький орган укр. народу однією з перших своїх постанов проголошує готовною регламентацією культ. життя і освітньої політики перш за все відродження рідної мови в навч. закладах.

У літературі з'являється нова укр. поезія, розвиваються такі модерністські тенденції, як символізм, футуризм, група "Неокласиків". Найвидатнішими представниками тогочасної укр. поезії були В. Чумак, В. Сосюра, П. Тичина, М. Рильський.

У 1918 р. в Києві створюється три театри: Держ. (з березня 1919 р. Перший Укр. театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Держ. нар. (з 1922 р. - Укр. драматичний театр ім. М. Заньковецької) та "Молодий театр". Розвиток драм. театру в 20-ті роки був пов'язаний з діяльністю засновника модерного театру "Березіль" режисера і драматурга Леся Курбаса. В основі його творчості було піднесення укр. театру до сучасного проф. рівня та відродження нац. характеру.

Лозовий