МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД
«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»
РЕФЕРАТ
ТЕМА: «Гуманізм епохи Відродження»
Виконала:
Київ – 2020
ЗмІст
1,Вступ
2.Періоди ренесансного гуманізму
3.Концепція та діяльність
4.Новий ідеал людини
5.Становлення гуманізму епохи Відродження в Україні
6,Сучасний стан розвитку гуманізму
7.Висновки
8.Список використаних джерел
Вступ
Гуманізм у загальному розумінні означає прагнення до людяності, до створення гідних людини умов життя. Первісна латинська форма цього поняття - studia humanitatis. У такому вигляді цей термін був власне запроваджений ренесансними гуманістами, що перефразували Цицерона, який свого часу наполягав на тому, щоб поняття "людяність" як найважливіший результат культури, виробленої в давньогрецьких полісах, мусить прищепитись і на римському ґрунті. Проте гуманізм є цілком конкретне історичне явище, що виникає саме в епоху Ренесансу. У такому більш вузькому значенні воно виступає як поширення певного кола гуманітарних знань: граматики, риторики, поезії, історії, моральної філософії, основою яких виступала класична греко-латинська освіченість. У прямому та "вузькому" значенні цього слова гуманізм якраз і означає світську науку та освіченість на противагу вченому богослов'ю.
Значення терміну "гуманізм" в епоху Відродження (на відміну від сьогоднішнього значення слова) полягало в: "ревному вивченні всього, що складає цілісність людського духу", оскільки humanitas означало "повноту та розділеність природи людини" . Також це поняття протиставлялося "схоластичному" вивченню "божественного" (studia divina). Таке розуміння studia humanitatis вперше отримало своє обґрунтування у вигляді ідейної програми нового інтелектуального руху в творах Петрарки.
Ренесансний "гуманізм" - це не захист прав людини, а дослідження людини такою, як вона є. Гуманізм, з погляду Петрарки та інших філософів, означав перенесення людини в центр світу, першочергове вивчення саме людини. Термін "гуманізм" "в цьому плані є частково синонімом слова „антропоцентризм" та протистоїть терміну „теоцентризм". На противагу релігійній філософії Західної Європи гуманістична філософія ставила перед собою завдання вивчення людини з усіма його земними та неземними потребами. Замість онтологічних питань на перший план висуваються питання етичні" .
Слово "гуманіст" з'явилося в кінці XV століття. Власне термін "гуманізм" у сьогоднішньому вигляді, за даними російського дослідника гуманізму Л.М. Баткіна, вперше застосував у 1808 року педагог Ф. Нітгаммер; після праці Ґеорґа Фоґта "Відродження класичної давнини та перше століття гуманізму" (1859 р.) в науці почалося обговорення історичного змісту та меж цього поняття.
Самі гуманісти XV століття називали себе зазвичай "ораторами", рідше "риторами", таким чином підкреслюючи свою відмінність від університетських вчених, а також демонструючи зв'язок з давніми традиціями античних ораторів .
На головне джерело гуманістичних ідей постійно вказували самі гуманісти - це культурна спадщина греко-римської античності. Проте питання виникнення гуманістичного руху саме Флоренції середини XIV століття є не таким однозначним.
Однією з головних причин появи гуманізму науковці називають зміну соціально-економічного становища в Італії: зростання ролі ремісничих цехів, поява пополанства (зокрема у Флоренції), розвиток банківської системи, зокрема громадських банків та кредиту в XII столітті (Флоренція, Венеція).
Проте, це лише одна складова, не менш важливим був, наприклад, інтелектуальний вплив з боку грецьких науковців, які після Падіння Константинополя 1453 року масово емігрували до Італії. Грецькі вчені були не лише вчителями грецької мови для більшості італійських гуманістів, але й популяризаторами ідей грецької античної демократії та філософії.
Ще одним джерелом поширення ідей античної культури була арабська Іспанія й арабська цивілізація загалом. Й хоча сам гуманізм в Іспанії розвинувся значно меншою мірою, ніж в Італії, саме завдяки арабським перекладачам було збережено величезну кількість давньогрецьких і римських текстів, які пізніше зіграли велику роль у формуванні світогляду гуманістів. Престиж арабських мислителів був доволі високим особливо в університетському середовищі Італії. Популярне в Італії вчення арабського мислителя Ібн Рушда спиралося на концепції Арістотеля та інших грецьких вчених.
Нідерландський історик Йоган Гейзинга у своїй праці "Осінь Середньовіччя" звертає увагу на поступовість переходу від Середньовіччя до Відродження. Гуманісти представляли свою концепцію як різкий розрив з попередньою середньовічною культурою, проте багато ідей Ренесансу визрівали саме в середньовічному середовищі. Так Гейзинга пише, що "бажання прекрасного життя вважають ознакою, особливо властивою Ренесансу… Та межу між Середньовіччям і Ренесансом… проводять, як правило, надто різко. Пристрасне бажання увібрати життя в прекрасні форми, витончене мистецтво життя, мальовнича розробка життєвого ідеалу -- все це набагато старше за італійське кватроченто" .
За Гейзингою, багато ідеалів гуманізму розвинулися зокрема й завдяки культурі та світогляду середньовічного лицарства. Про те, що духовні традицій середньовічного лицарства пережили середньовіччя й у трансформованому вигляді досягли нашого часу, згадує також українська письменниця і філософ Оксана Забужко, коли аналізує першооснови світогляду Лесі Українки у праці "Notre Dame d'Ukraine" .
Періоди ренесансного гуманізму
Історичним підґрунтям для формування гуманістичного руху (як і всього Відродження загалом) став розквіт міст, економічні та соціальні зрушення, зародження нової людини та потреба в її свідомому самоствердженні та вихованні.
Ренесансний гуманізм прийнято поділяти на такі періоди:
Ранній, так званий етико-філологічний або громадянський гуманізм (Італія), що включає рамки від Салютаті до Лоренцо Валла та Леона Батіста Альберті (кінець XIV — середина XV століть). Виник у зв'язку з вивченням та викладанням риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії на основі класичної освіченості в противагу темам та методам середньовічної схоластики.
З останньої третини XV століття в Італії гуманістичні інтереси трохи зміщуються в іншу сферу (богослів'я, натурфілософія, природознавство). Це означало розкріпачення традиційних сфер культури, але водночас призвело до втрати певних особливостей та досягнень раннього гуманізму, а також до складніших взаємодій із середньовічною спадщиною (флорентійський неоплатонізм Марсіліо Фічіно, неоарістотелізм П'єтро Помпонацці та інші).
За межами Італії гуманізм переживає новий злет, вступивши в тісний зв'язок з конфліктами Реформації XVI століття та переплітаючись з проблемами культурного самовизначення європейських націй (північний гуманізм: Еразм Ротердамський, Томас Мор, Мішель де Монтень, Йоганнес Ройхлін).
Концепція та діяльність
Самі гуманісти розповідали про себе таким чином: Леонардо Бруні визначав studia humanitatis так — «пізнання тих речей, які відносяться до життя та звичаїв, і які вдосконалюють та прикрашають людину». Салютаті вважав, що в цьому слові поєдналися «доброчесність та вченість» (virtus atque doctrina) , причому «вченість» передбачала універсальність знань на основі володіння «словесністю» (litterae) , А «доброчесність» включала душевну стриманість та доброзичливість (benignitas) , що означає здатність правильно поводитися. Ця чеснота, на думку гуманістів, була невіддільною від класичної освіченості, й таким чином, виявлялася не вродженою якістю, а чимось таким, що було індивідуально досягнуте завдяки роботі над класиками. В епоху Ренесансу панувала ідея окультурення, «обробітку» душі шляхом вивчення античних авторів, здатність через гуманістичні заняття здійснити та виявити всі можливості, закладені природою в індивідуумі. Гуаріно Веронезе писав: «немає нічого придатнішого та належного для надбання чеснот, ніж старанне читання вчених античних письменників». Гуманісти вірили, що через гуманістичні заняття людина зможе реалізувати всі можливості, закладені в індивідуумі, культивувати свої «чесноти». Для Петрарки studia humanitatis були передусім засобом самопізнання.
Сучасні науковці уточнюють тлумачення: Пауль Крістеллер розуміє ренесансний гуманізм як «професійну сферу» діяльності приблизно між 1280–1600 роками, яка полягала в заняттях та викладанні відомого набору дисциплін (граматика, риторика, поезія, історія та моральна філософія, включаючи політичну філософію) на основі класичної греко-латинської освіченості. Таким чином, як зазначає Баткін, згадані межі гуманізму не збігаються із середньовічним квадривіумом, відрізняються від традиційної номенклатури вільних мистецтв і показують серйозний розрив між гуманізмом та тодішньою університетською освітою (за рамками раннього гуманізму залишаються юриспруденція, медицина, природознавство, логіка, богослів'я, філософія в розумінні натурфілософії).
Е. Гарен тлумачить ренесансний гуманізм як нове світобачення, яке привело до всебічної зміни культури та стало важливим етапом в історії та філософії, й усього мислення загалом. Центром інтересів гуманістів була «словесність» — філологія та риторика, в центрі філософії було Слово, панував культ прекрасної та чистої класичної мови. Слово ототожнювалося зі Знанням та Чеснотою, воно розумілося як втілення універсальної та божественної людської природи, як її гармонійний етос та інструмент практичної діяльності людини в колі друзів, родини та рідної громади (ідеал homo civilis) .
Гуманістична «словесність» дозволила виробити новий світогляд, перейнятий критицизмом, світськістю, протиставленням себе до тем та методів середньовічної схоластики й, до того ж, уможливила вперше усвідомити історичну дистанцію щодо античності.