Макс вебер і теорія «ідеальних типів»
На початку XX ст. Вебер опублікував твори, в яких виклав власні теорію і метод — "Протестантська етика і дух капіталізму" (1905), "Господарська етика світових релігій" (1919) та ін. Повторюючи Ріккерта, Вебер запропонував вивчати не світ переживань історика, а логіку утворення тих понять, якими він оперує. Поняття є тим чинником, який перетворює суб'єктивний світ історика у об'єктивний світ історичної науки. Дат Вебер "попрощався" з Ріккертом і постулював створення істориком у процесі пізнання "ідеальних типів" — ідеальних понятійно-логічних конструкцій, які ґрунтуються на узагальненні емпіричного матеріалу історичних документів. "Ідеальні типи" (наприклад "феодалізм", "капіталізм", "ремесло" і т.д.) є абстракціями, які мають небагато спільного з конкретною історичною реальністю, але допомагають її зрозуміти. Вони є тим інструментом, який дозволяє оволодіти емпіричними даними і пояснити реальні історичні відносини минулих епох.
"Ідеальні типи" (фактично теорії) Вебера можна вважати ідеальною пізнавальною моделлю, яка використовується й у природничих науках. Сам автор підкреслював, шо розумові конструкції властиві усім наукам, і у конкретній історії вони "так само мало зустрічаються в реальності, як фізичні реакції, котрі вирахувані тільки при допущенні абсолютно порожнього простору". Поняття "економічний обмін", "ремесло", "церква" тощо є лише ідеально-типічними конструкціями, які використовуються як засіб для опису і зображення неповторних історичних явищ. Великою помилкою було би ототожнювати ці розумові конструкції з самою історичною реальністю.
Поряд з тим, німецький вчений докладно обґрунтував механізм виникнення феномену історичного соціального явища і його об'єктивізації: кожне людське діяння виступає спочатку як ідея, намір, мета, які можуть бути реалізовані. Історику важливо встановити ці первісні наміри, тобто джерела їхнього виникнення. І тут важливо орієнтуватися не тільки на об'єктивні обставини життя, але й на стан свідомості. Для розуміння і пояснення історичних явищ потрібно насамперед встановити культурно-цільову мотивацію поведінки людей. Суспільство розвивається як взаємодія людей, що переслідують свої цілі — в такому визначенні Вебер повторював Маркса. Але далі він вважав, що джерела мотивації людей слід шукати не у соціально-економічних відносинах, а у культурному типі даного суспільства, який включає поряд з соціальними та економічними також етнічні, релігійні, звичаєві, громадські, групові та інші інтереси. Встановлюючи ці інтереси, дослідник завжди абстрагується від їхньої багатоманітності, надаючи перевагу тим чи іншим. Тому й отримуваний образ минулого явища завжди є приблизним, ідеальним.
"Ідеальний тип" — це суспільство і соціальні явища через призму мотивації поведінки людей. Далі Вебер запроваджує категорію "раціоналізації" соціальної поведінки людей у суспільстві. Нею є виокремлення провідної тенденції соціальної діяльності, яка полягає у посиленні раціональності людських дій, що проявляється у способі господарювання, управлінні, політиці, науці, культурі тощо. Найвагомішим проявом раціональності є наука.
Вебер вважав, що у розвитку європейської цивілізації провідним чинником, який забезпечив раціоналізацію, був протестантизм. Саме він створив світоглядні підстави здійснення раціонального способу виробництва й господарювання, поставивши в центр життя людей Індивідуальний комерційний успіх. Протестантизм забезпечив формування того типу суспільства, який отримав назву "капіталізму", "індустріального суспільства", "суспільства споживання". Вебер не ідеалізував капіталізм, піддавав його гострій критиці, але вважав, що дальша раціоналізація дозволить вдосконалити це суспільство, будувати його на наукових засадах.
У концепції Вебера було багато спільного з історичною соціологією Маркса. Але він надавав перевагу науковому дослідженню культурного значення соціально-економічної структури суспільства, відкидав політичні прогнози Маркса, кваліфікуючи їх як утопічні. На думку сучасних теоретиків історії Веберу вдалося перевести марксистські постулати у більш широку теорію, вільну від матеріалістичної однобічності, і у такій формі історична соціологія Маркса запліднила західну історичну науку XX ст.
Заслугою Вебера була, зокрема, побудова нової соціологічної парадигми історії, яка спиралася на врахування, з одного боку, культурно-ціннісних параметрів людської соціальної діяльності, а з другого, — суб'єктивних конструктивних можливостей історика.
Наприкінці XX ст. західні соціологи та історики знову "переосмислили історичну соціологію Вебера. Його послідовники у Німеччині І.Вайс, К.Зайфарт, М.Шпрондель, В.Шльохтер досліджують соціально-етичні коріння раціональності..