EP_LeSt_03_Upravl_2022

Текст взято з Економіка підприємства : підручник / [Г.О. Швиданенко, К.С.

Бойченко, В.Г. Васильков та ін.] за заг. та наук. ред. проф. Г.О. Швиданенко. – 2-ге вид., перероб і доп. – Київ : КНЕУ, 2019. – 551, [1] с.

ТЕМА 4. СИСТЕМА УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ

4.1.Процеси управління підприємством

4.2.Моделі та методи управління

4.3.Структура підприємств та її елементи

4.4 Організаційні структури управління підприємствами

Ключові терміни й поняття:

управління підприємством;

функції управління;

функція планування;

функція організації;

функція мотивації;

функція контролю;

методи управління;

структура підприємства;

виробнича структура підприємства;

організаційна структура управління підприємством;

центри відповідальності;

бізнес-процеси;

процесне управління на підприємстві;

лінійно-функціональна структура управління;

матрична структура підприємства;

дивізіональна структура;

мережеві структури.

Компетенції

Після вивчення теми, ви будете:

Знати:

-сутність, елементи та принципи управління підприємством;

-стилі і моделі управління підприємством;

-класифікацію виробничих структур різнотипних підприємств;

-функції управління підприємством;

-основні види бізнес-процесів підприємства;

-види організаційних структур підприємства та їх нові форми.

Вміти:

-визначати основні фактори впливу на формування та функціонування виробничої структури;

-проектувати та оптимізувати організаційні структури управління на конкретних підприємств;

-аналізувати комунікаційні зв'язки між підрозділами;

-обґрунтувати пропозиції щодо вдосконалення організаційних структур підприємств.

4.1. Процеси управління підприємством

Згідно з основними положеннями теорії систем, будь-який об’єкт, явище чи процес (включаючи підприємство) можна розглядати як систему.

Під системою розуміють сукупність взаємозв’язаних в одне ціле елементів. Елемент системи – це частина цілого, яка в процесі аналізу не підлягає поділу на складові. Для будь-якої системи характерні певні ознаки (рис. 4.1.):

СИСТЕМА

4.Не може існувати поза

Рис. 4.1. Характеристика системи

Науковці виділяють дві особливості підприємства як системи. Перша особливість полягає в тому, що підприємство – це відкрита система, яка може існувати лише за умови активної взаємодії з навколишнім середовищем. Воно вибирає з мезосередовища та макросередовища основні фактори виробництва і, перетворюючи їх на продукцію (товари, послуги, інформацію) та відходи, передає знов у макросередовище.

Друга особливість підприємства як системи: воно є штучною системою, створеною людиною заради її власних інтересів, передовсім спільної праці. Тому очевидною характеристикою будь-якого підприємства є поділ праці. Розрізняють дві форми поділу праці: горизонтальну та вертикальну. Горизонтальний – це поділ праці через розподілення трудових операцій на окремі завдання. Результатом горизонтального поділу праці є формування підрозділів підприємства, які виконують певні частини загального трансформаційного процесу. При вертикальному поділі праці здійснюється диференціація та координація управлінської праці, формування рівнів управління.

Управління в широкому розумінні – це свідома, цілеспрямована дія людей на суспільну систему в цілому або на окремі її ланки (сфери суспільного життя, галузі економіки, підприємства, колективи), що забезпечує їх оптимальне функціонування і розвиток на основі використання властивих суспільству об'єктивних закономірностей розвитку.

Ефективність процесу управління визначається тим, хто конкретно і як управляє, що зумовлює актуальність проблеми індивідуального стилю управління.

Стиль управління – це відносно стійка система способів, методів і форм впливу керівника на підлеглих відповідно до визначених цінностей і цілей спільної діяльності. Це своєрідний психологічний почерк роботи з підлеглими. Відомий німецький психолог К. Левін описав три основні стилі управління (табл.

4.1.):

Кожному конкретному керівникові не може бути притаманний тільки якийсь один стиль. У залежності від конкретної ситуації найчастіше спостерігається поєднання рис різних стилів з домінуванням якогось одного.

Для всіх процесів управління підприємством характерним є наявність у цілому однорідних видів діяльності, які називаються функціями управління. Функції управління є одним з ключових елементів системи управління підприємством, оскільки розкривають сутність і зміст управлінської діяльності на всіх рівнях управління.

Функції управління – це спеціалізовані види управлінської діяльності, які виникають внаслідок поділу процесу управління на окремі складові за ознакою подібності змісту робіт, що виконуються в їх межах, та їхньої цільової спрямованості.

Вперше в теорії управління класифікацію функцій запропонував французький вчений А. Файоль. Він виділяв п’ять функцій: планування, організація, розпорядництво, координування та контроль. Мескон, Альберт і Хедоурі запропонували розглядати чотири функції: планування, організація, мотивація та контроль (рис. 4.2.):

Кожна із чотирьох функцій менеджменту є для організації життєво важливою, але планування забезпечує основу для інших функцій, і тому

вважається головною серед них. Решта ж функцій орієнтовані на виконання оперативних, тактичних і стратегічних планів організації.

Управління (менеджмент)

Рис. 4.2. Основні функції управління

Функція планування – це розробка змісту та послідовності дій, направлених на досягнення запланованих цілей управління.

Першим кроком у плануванні є розробка таких цілей: внесення моменту організації діяльності, спонукання менеджерів до погодження своїх щоденних дій з перспективними, контроль фактичних результатів роботи організації.

Основними принципами функції планування є: повнота (охоплення всіх напрямів діяльності організації), точність (кількісні та якісні показники дій), економічність (окупність затрат на планування), безперервність (зміни як у просторі, так і у часі), гнучкість (постійне коригування залежно від ситуації), масовість (залучення виконавців до розробки планів).

Основними методами планування є: метод послідовного опису операцій (у вигляді таблиць тощо), побудова графіків виконання (де передбачено строки виконання і виконавці), сітьове планування (графічне зображення послідовності робіт), метод робочого календаря (план на короткий період).

Функція організації – це вид управлінської діяльності, спрямований на розподіл робіт між окремими виконавцями та їх групами, встановлення взаємозв’язків між ними та узгодження їх діяльності з метою досягнення цілей підприємства. Реалізація функції організації відбувається у процесі організаційної діяльності, тобто через сукупність процесів, за допомогою яких менеджер усуває невизначеність і конфлікти поміж співробітниками підприємства щодо роботи або повноважень і створює середовище, придатне для

організаційними одиницями та окремими виконавцями. Це досягається шляхом створення механізмів координації.

5. Створення механізмів координації – це процес узгодження дій усіх підрозділів та співробітників підприємства для реалізації його завдань і цілей. Основними інструментами координації робіт і видів діяльності на підприємстві є:

1)механізми вертикальної координації (прямий управлінський контроль (нагляд), стандартизація ресурсів і продукції (послуг), розробка робочих процесів (технології виготовлення, робочі графіки тощо), встановлення правил і процедур взаємодії);

2)механізми горизонтальної координації (міжособистісні комунікації, створення тимчасових робочих груп, створення комісій, збори за участю працівників різних підрозділів);

3)нетрадиційні механізми координації (організаційна культура, неформальні комунікації).

Кінцевим результатом організаційної діяльності є формування організаційної структури управління підприємством.

Для того, щоб забезпечити досягнення цілей підприємства менеджер має не тільки спланувати й організувати роботу, але і спонукати підлеглих виконувати її належним чином. Готовність і бажання людини докладати максимум зусиль для виконання своєї роботи є одним з ключових факторів успіху в діяльності підприємства. При цьому різні люди можуть зовсім порізному реагувати на однакові спонукальні дії одного і того самого менеджера. Але це не означає, що людиною не можна ефективно управляти. Навпаки, шлях до забезпечення ефективної діяльності людини, орієнтованої на досягнення цілей підприємства, пролягає через розуміння її мотивації. Тільки розуміючи, що спонукає людину до роботи на підприємстві, можна побудувати управління нею так, що вона сама буде зацікавлена у найефективнішому її виконанні.

Функція мотивації – це процес заохочення себе та інших до праці з метою досягнення особистих цілей або організації.

Як і чому заохочує людина себе, влучно визначив у свій час А. Сміт. На його думку, природне бажання людей покращити свій добробут і є великим стимулом до праці. Для менеджера є головним завданням знаходити ті стимули, які цікавлять кожного з підлеглих управлінської структури, і використовувати їх

вуправлінні.

Основними методами мотивації до праці є (рис. 4.3.):

МЕТОДИ

МОТИВАЦІЇ

Сучасні методи мотивації

Рис. 4.3. Основні методи мотивації до праці.

Характеристики різновидів сучасних методів мотивації наведені в табл.

4.2.

Теорія продуктивності Д. Мак-Клелланда. Стверджував ідею потреб людини до досягнень, співучасті, влади.

Теорія очікувань В. Врума. Розробив модель «шлях-ціль», тобто підкреслив роль суб’єктивного вибору шляху для досягнення цілі.

Теорія справедливості – це суб’єктивна оцінка відповідності отриманої винагороди до затрачених зусиль і співставлення її з винагородою інших працівників, що виконували подібну роботу.

Процесуальні Модель Портера-Лоулера. Процес мотивації за Портером-Лоулером залежить від намагань працівника, оцінки своєї ролі у процесі праці, результатів виконаної роботи, винагороди, ступеня задоволення. Усе це об’єднує теорію чекання і справедливості

Умови, в яких працює підприємство, і поведінка його працівників характеризується значною невизначеністю. Єдина можливість для менеджера впевнитися у тому, що діяльність підприємства або керованого ним підрозділу відповідає плановим завданням – це відслідковувати хід його виконання і вносити у разі необхідності відповідні корективи. Саме це і зумовлює необхідність управлінського контролю.

Функція контролю – це вид управлінської діяльності, спрямований на забезпечення досягнення цілей підприємства шляхом постійного спостереження за його діяльністю та усунення відхилень, що при цьому виникають.

Вмежах процесу контролю можна виокремити три основні етапи:

вимірювання реальних процесів, що відбуваються на підприємстві;

порівняння результатів реального виконання із раніше встановленими стандартами (планами діяльності);

реакція на порівняння (коригуючи дії або зміна стандартів).

Об’єктами управлінського контролю можуть бути цілі й стратегії підприємства, процеси, функції і завдання, параметри діяльності, управлінські рішення, структурні підрозділи та окремі виконавці. За критерієм часу здійснення контрольних операцій розрізняють випереджаючий, поточний і заключний контроль.

Випереджаючий контроль спрямований на контроль «входів» в організацію і здійснюється ще до початку трансформаційного процесу. Його завдання – відслідковувати якість та (або) кількість ресурсів на «вході» до підприємства (фізичні, людські, інформаційні, фінансові), тобто до того, як вони стануть частиною системи підприємства. Метою випереджаючого контролю є запобігання ситуацій, які здатні нанести шкоду підприємству.

Поточний контроль здійснюється безпосередньо під час трансформаційного процесу. Він спрямований на вимірювання фактичних результатів діяльності й оперативне реагування на відхилення, що виникають. Поточний контроль дозволяє з’ясувати причини відхилень і з мінімальною затримкою їх усувати. Тому він використовується в процесі управління частіше за інші види контролю.

Заключний контроль проводиться вже після завершення трансформаційного процесу. Його об’єктами є кінцеві результати діяльності підприємства. Основний недолік заключного контролю – це констатація відхилень від запланованих результатів на завершальній стадії, коли збитки вже наявні. Проте для багатьох видів діяльності підприємства – це єдино можливий вид контролю. Заключний контроль виконує дві важливі функції: забезпечує інформацію для вдосконалення планування у майбутньому і дозволяє побудувати ефективну систему мотивації працівників підприємства.

4.2. Моделі та методи управління

Моделювання як метод наукового пізнання виникло у зв’язку з необхідністю розв’язування завдань, які з тих чи інших причин не можуть бути розв’язані безпосередньо.

Для характеристики структури або поведінки систем використовують моделі. Моделі – це певний умовний образ об'єкта дослідження. Модель будується для того, щоб відобразити характеристики об'єкта (елементи, взаємозв'язки, структурні та функціональні властивості), які є суттєвими для мети дослідження. Схема організації, наприклад, є її графічною моделлю, що відображує її структуру.

Характерною рисою моделей можна вважати їх спрощеність відносно оригіналу або реальної життєвої ситуації, яку моделюють. Спрощеність моделей є неминучою, тому що оригінал лише в обмеженій кількості відношень відображується у моделі.

Процес дослідження реальних систем, що включає побудову моделі, дослідження її властивостей та перенесення одержаних відомостей на реальну систему називають моделюванням.

Основна функція моделі – це засіб пізнання. Відповідно до неї розрізняють такі похідні функції моделей (рис. 4.4):