3) Хронологія розселення неоантропів на інші континенти. Неоантропи Європи періоду верхнього палеоліту.

Ранні сучасні люди поширились до Західної Євразії, Центральної, Західної та Південної Африки з часу їх виділення у вид. Хоча таке раннє поширення у Євразію, ймовірно, не було успішним, поширення до Південної і Центральної Африки мали наслідком найбільш ранніх за часом відмінностей у сучасній людські популяції. Раннє поширення сучасної людини в Субсахарській Африці, ймовірно, спричинили припинення пізньої Ашельської культури (Культура Фаурсміт) бл. 130 тис. років тому, хоча деякі дослідники припускають дуже пізнє співіснування архаїчної та сучасної людини (аж до 12 тис. років тому), зокрема у Західній Африці.

Ситуація у Західній Африці важко піддається інтерпретації з огляду на малу кількість виявлених скам'янілостей. Ймовірно Homo sapiens досягнули західну Сахельську зону до 130 тис. років тому, а тропічні Західно-Африканські археологічні ділянки, які пов'язують з H. sapiens, з'явились лише після 130 тис. років тому. На відміну від решти Африки, архаїчні ділянки Середньої Кам'яної доби існували тут дуже довго, аж до межі Голоцену (12 тис. років тому), вказуючи на можливість виживання археантропів та їх пізню гібридизацію з H. sapiens у Західній Африці.

Міграції продовжувались вздовж узбережжя Азії до Південно-Східної Азії і Океанії, і Австралія була колонізована не пізніше 50 тис. років тому Досягнувши Австралії, H. sapiens вперше поширився далі, ніж H. erectus.

Мапа показує ймовірне поширення суші і води в часи останнього льодовикового максимуму, 20 тис. років тому, коли рівень моря, ймовірно, був на 110 метрів нижчим, ніж сьогодні.

Коли рівень моря був значно нижчим, більшість морської Південно-Східної Азії утворювало одну масу суходолу, відому як Зонда. Міграція продовжувалась на південний схід прибережним маршрутом до проток між Зонда та Сахул (континентального суходолу, який включав сучасні Австралію та Нову Гвінею. Діри у лінії Вебера становлять до 90 км у ширину, тому міграція до Австралії та Нової Гвінеї потребувала б навичок плавання морем. Міграція також продовжувалась вздовж берега, повернувши врешті-решт на північний схід до Китаю та досягнувши Японії, після чого вона повернула всередину континенту.

Розшифровка генома аборигена зі старого зразка волосся у Західній Австралії виявила, що ця особа була нащадком людей, які мігрували до Східної Азії між 75 і 62 тис. років тому. Це підтримує теорію одиничної міграції до Австралії та Нової Гвінеї до прибуття сучасних азійців (між 38 і 25 тис. років тому) та їх пізнішої міграції до Північної Америки. Вважається, що ця міграція сталась бл. 50 тис. років тому, до того, як Австралія та Нова Гвінея були відділені зростанням рівня моря бл. 8 тис. років. Це підтримується датуванням свідчень найстарішого відомого поселення в Австралії 50–60 тис. років тому, найстаріших відомих залишків людини - 40 тис. років тому, найстарішими відомими залишками людини, датованими принаймні 65 тис. років тому та вимиранням Австралійської мегафауни .

Вважається, що популяція, яка досягла Південної Азії внаслідок прибережної міграції, лишилась там орієнтовно на 10 тисяч років - між 60 і 50 тис. років тому, перш ніж поширитись далі Євразією. Поширення ранніх людей на початку Пізнього палеоліту, спричинило появу великих популяційних груп Старого світу і Америк.

На заході популяції Пізнього палеоліту асоціюються з мітохондріальною гаплогрупою R та її похідними, які поширені в Азії та Європі, зі зворотньою міграцією гаплогрупи M1 до Північної Африки та Сомалійського півострову декілька тисячоліть тому.

Датування присутності людини у Європі вважається точним після 40 тис. років тому, та ймовірно 43 тис. років тому, коли вона швидко замінила там популяцію неандертальців. Сучасні європейці мають спадок неандертальців, але вважається, що значне змішування між неандертальцями та сучасною людиною завершилось не пізніше 47 тис. років тому, тобто відбувалось до прибуття сучасної людини в Європу.

Вважається, що анатомічно сучасна людина досягла Європи бл.40 тис. років тому з Центральної Азії та Середнього Сходу в результаті адаптації до полювання на великого звіра фауни післяльодовикового степу. Неандертальці були присутні на Середньому Сході та Європі. Ареали проживання популяцій неандертальців та сучасних людей на деяких територіях накладались один на одного (наприклад на Піренейському півострові та на Середньому Сході) і популяції сучасних людей, які переселялись (також відомих як "кроманьйонці" або європейська рання сучасна людина) до певної міри зхрещувались з ними. Таке змішування може бути причиною генів неандертальців у мешканців Євразії та Океанії часів палеоліту та сучасності.

Важливою відмінністю між Європою та іншими частинами населеного світу була північна широта; археологічні свідчення дозволяють припустити, що людина, неандертальці або кроманьйонці, досягли стоянок у Арктичній Росії вже 40 тисяч років тому.

Першими анатомічно сучасними людьми в Європі вважаються кроманьйонці; вони ввійшли у Євразію через гори Загрос (поблизу сучасного Ірану і східної Туреччини) бл. 50 тис. років тому. Одна їх група досить швидко заселила прибережні території довкола Індійського океану, а друга мігрувала на північ до степів Центральної Азії. Залишки сучасної людини, які датуються 45-43 тисячі років тому, були знайдені в Італії and Britain, а знайдені в європейській частині російської Арктики - 40 тис. років тому.

Людина колонізувала території на захід від Уралу, полюючи на оленів, але стикнулася з викликами адаптації; зимові температури сягали мінус 20−30 °C , а можливості знайти паливо та прихисток були обмежені. Вони подорожувлаи пішки та покладалися на полювання високомобільних стад для отримання їжі. Ці виклики були подолані технологічними інноваціями: виробництвом обягу по фігурі зі шкір хутряного звіра; будівництвом притулків з вогнищаями, які використовували кістки як паливо; і риттям “крижаних сховищ” у вічній мерзлоті для зберігання м'яса та кісток.

Вважається, що поширення популяції сучасної людини почалось 45 тис. років тому і для колонізації Європи знадобилось 15–20 тис. років.

Протягом цього часу неандертальців повільно витісняли. Оскільки заселення Європи зайняло стільки часу, можливо сучасна людина та неандертальців постійно змагались за територію. Неандертальці мали більший мозок та в цілому були більші, з більш важкою статурою, тому ймовірно фізично були сильніші за сучасну Homo sapiens. Оскільки вони прожили в Європі 200 тис. років, вони були більше адаптовані до холодної погоди. Анатомічно сучасна людина, відома як кроманьйонці, з широкою торговою мережею, кращою технологією та тілами, що ймовірно краще були пристосовані до бігу, врешті решт повністю витіснили неандертальців, чиїм останнім притулком став Піренейський півострів. Орієнтовно 25 тис. років тому археологічні свідчення неандертальців припиняються, що свідчить про їх вимирання. Остання відома популяція жила довкола системи печер на віддаленому південному березі Гібралтара між 30 і 24 тисячі років тому.

Приблизно 40–35 тис. років тому розпочалася доба верхнього палеоліту, коли на земній кулі широко розповсюдилися неоантропи („нові люди”), або кроманьйонці (від назви гроту Кро-Маньйон у Франції), які належали до виду Homo sapiens sapiens, куди входять всі сучасні люди. Згідно з гіпотезою американського генетика А. Уілсона (у фаховій літературі вона має кілька назв: „африканської Єви”, „мітохондріальної Єви” або „Ноєвого ковчега”), все сучасне людство походить від однієї жінки, яка жила на африканському континенті на південь від Сахари 100–200 тис. років тому. Близько 100 тис. років тому перші колективи неоантропів з’явилися в Передній Азії, де вони співіснували з неандертальцями понад 60 тис. років. Згодом в їхньому середовищі відбувся різкий демографічний сплеск, що спричинив масові міграції в різні кінці Старого Світу. Під час цих міграцій колективи неоантропів зустрілись з неандертальцями, які, на думку багатьох сучасних вчених, не витримали конкуренції з ними і незабаром вимерли. Все ж між прийшлими популяціями і „старожилами” Європи могла мати місце метисація.

Доба верхнього палеоліту характеризується значними досягненнями в розвитку матеріальної та духовної культури первісних людей. У цей час постали нові технічні прийоми обробки кременю, значно різноманітнішим став кам’яний інвентар, який включав до 100 типів знарядь. Все ширше для виготовлення знарядь використовувалась кістка, ріг, бивень мамута. Поширились складені знаряддя, з’явились перші механізми – списометалки, що значно збільшували відстань, на якій мисливець міг уразити ціль. Справжньою науковою сенсацією стало відкриття в печері Облазова поблизу м. Новий Тарґ найдавнішого в світі бумеранга, виготовленого близько 30 тис. років тому.

Життєдіяльність європейських неоантропів, основу якої складало полювання на великого звіра, протікала в умовах суворого клімату прильодовикової зони. У зв’язку з цим вони часто жили в печерах та гротах і споруджували штучні житла, які розрізнялись за розмірами, формою, конструкцією. Переважали округлі споруди діаметром 5–6 м, що зовні нагадують яранги сучасних мешканців полярної зони. „Фундаментом” таких споруд слугували присипані землею черепи, лопатки і щелепи; каркасом – бивні мамутів та товсті жердини, вкриті шкурами тварин. Чимало жител виявлено також на теренах України (поселення Мізин на р. Десна, Межиріч на р. Рось, Добраничівка в басейні р. Супонь, Радомишль на р. Тетерів тощо). Пересічна верхньопалеолітична стоянка налічувала 4–6 жител, де мешало близько 50 осіб.

Багато верхньопалеолітичних пам’яток досліджено і на теренах Польщі. Найдавніші з них виявлено в с. Дзержиславью поблизу м. Ґлубчице, Кракові-Звежинцю, Мамонтовій Печері в Вежхов’є, печері Локетка в с. Ойцув, печері Облазовій коло м. Новий Тарґ (ці пам’ятки датуються 40–35 тис. років тому). 18–12 тис. років тому люди вже досить густо заселили передгір’я Судет і Карпат, де в печері Машицкій коло м. Олькуш (Верхня Сілезія) знайдено кам’яні предмети специфічної форми, які, на думку вчених, використовувались під час церемоній, пов’язаних з магічними діями. Там же було виявлено кісткові рештки 16 осіб: чоловіків, жінок, дітей.

4) Концепції розуміння категорії «раса». Проблема походження людських рас. Класифікація людських рас (класифікація Й. Денікера, класифікація Я. Рогінського та М. Левіна, класифікація В. Бунака, класифікація Г. Дебеця).

Раса — у фізичній антропології біологічний таксон виду «людина розумна», рангу нижче підвиду тварин. Визначається за фенотипом і генотипом. Традиційне фенотипічне визначення раси характеризуються спільними спадковими фізичними ознаками (формою черепа; меншою мірою зростом, кольором очей та пігментацією волосся).

Раса визначає в антропології групу людей з основною сукупністю спадкових прикмет, які відрізняють її від іншої класифікаційної і приналежної до того самого роду одиниці. Поняття раси є біологічною особливістю, і тому його не треба змішувати з народом і його мовою, релігією, культурою й історичними та економічними умовами, в яких він живе. Оточення впливає винятково на зони, вигляд індивіда й обмежується тільки його життям. Взаємні схрещування рас витворюють типи, що являють собою посередню форму між двома і більше расами та у пізніших спадкових процесах повертаються загалом до батьківського виду або устабілізовуються.

Поодинокі раси заселяють більші географічні простори, де вони творять смуги з означеною расовою формацією, до складу якої входить кілька рас тієї самої відміни, як надрядного класифікаційного поняття, і тільки їх відсотковою кількістю одна формація різниться від іншої — сусідньої. Тому при расових висновках вихідною точкою у дослідах є популяція, тобто расова спільнота на даній території при безперервному втримуванні взаємного схрещування.

Найбільша проблема в визначенні рас полягає в труднощах визначення характеристик, детерміністичних для кожної раси. Як і у біологічній таксономії, поява генетичних методів порівняння значно порушила нашу уяву щодо походження і взаємовідношень біологічних видів. Різні раси мають набагато менші відмінності, а сучасні генетичні методи ще не дозволяють отримати достатній обсяг даних для повномасштабного аналізу, тому поділ людства на раси деякими сучасними дослідниками розглядається як застаріла класифікація, яка буде змінена у майбутності.

Багато антропологів зараз заперечують концепцію рас, а соціологи віддають перевагу терміну етнічна група. Подібна тенденція прослідковується переважно у багатонаціональних та багаторасових країнах, на кшталт США та Німеччини, внутрішня політика яких спрямована на недопущення у суспільстві конфліктів за расовою та національною ознаками.

Ідея про рівність усіх рас наштовхується на критику з боку деяких вчених, котрі спираються на доведення першої половини XX століття про те, що хоч усі люди й відносяться до одного біологічного виду, але фізично вони сильно різняться. Дослідження показують, що різниця в генах між представниками однієї раси є набагато вищою ніж расово зумовлена генетична відмінність. Таким чином, гени двох конкретних людей однієї раси можуть відрізнятися між собою не менше (а часом і більше), ніж гени людей двох зовсім різних рас. Однак слід зауважити, що генетична расова відмінність при цьому нікуди не дівається і середня відмінність між людьми різних рас буде статистично дещо більшою, ніж всередині однієї раси.

Поняття раси рідко використовується в біології та медицині. Раса є цікавою історикам та антропологам для вивчення поширення людських популяцій. Також термін «раса» використовується тоді, коли треба зробити опис зовнішності людини (наприклад в поліції). Слід мати на увазі, що раса визначається складним переплетенням ознак, що з більшою чи меншою ймовірністю виявляються у її представників, визначення расового типу окремої людини часто просто неможливе

Сучасне людство поділяють на три великих раси: екваторіальну (негро-австралоїдну), євразійську (європеоїдну), азіатсько-американську (монголоїдну). Усередині кожної раси емалі раси, або підраси. Безумовно, всі основні "людські" ознаки були набуті предками людини до моменту розходження виду на окремі раси, тому відмінності між расами стосуються лише другорядних ознак, пов'язаних, зазвичай, із частковими пристосуваннями до конкретних умов існування. Характерні ознаки рас мають адаптивний характер і в ранній період свого розвитку виникли як пристосування людей до певних умов зовнішнього середовища. Різні расові типи відрізняються між собою другорядними фізичними ознаками: кольором шкіри, типом волосся, розрізом очей тощо.

Французький антрополог Йосип Єгорович Денікер (1889—1902) дослідив велику кількість антропологічного матеріалу, що дозволило йому на основі глибокої практики 1900 року розробити власну расову систему, використовуючи морфологічний критерій, але абстрагуючись від окремих тонкощів індивідуальностей[5]. Це була перша суто біологічна класифікація географічних рас людей. Денікер виділив спочатку 6 основних рас, а потім доповнив їх 29 другорядними підрасами, таким чином уперше застосувавши дворівневу класифікацію[2]:

• Група А. Шерстоподібне волосся, широкий ніс (бушмени, негритоси, негри, меланезійці).

• Група B. Звивисте волосся (ефіопи, австралійські аборигени, дравіди, ассирійці).

• Група C. Хвилясте темне волосся і темні очі (індійці, афганці, іранці, араби, бербери, іберійці, середземноморці).

• Група D. Хвилясте, чи пряме світле волосся і світлі очі (північні й східні європейці).

• Група E. Пряме, чи хвилясте темне волосся і темні очі (полінезійці, індонезійці, айни, індіанці Латинської Америки).

• Група F. Пряме волосся (індіанці Північної Америки, патагонці, лопарі, туранці, монголоїди, фіно-угорці, єнісейці).

Дебеца

Деревоподібна схема радянського антрополога Г. Ф. Дебеца 1958 року з переплетеними гілками з різного таксономічного рангу рас найбільш точно відображає історичний розвиток, розходження (ізоляція) й зближення (метисація) різних груп популяцій між собою.

• Негро-австралоїдна велика раса

Африканська гілка

Бушменська раса (бушменський і готтентотський типи);

Негрільська раса;

Нілотська раса;

Суданська раса (тропічний і суданський типи);

Південноафриканська раса;

Ефіопська раса, перехідна, поєднується з південною гілкою європеоїдів.

Океанійська гілка

Айнська раса;

Веддійська раса (зондський і декканський типи);

Австралійська раса;

Тасманійська раса;

Меланезійська раса (новокаледонський, меланезійський і папуаський типи);

Негритосська раса (філіппінський, малаккський і андаманський типи);

Південноіндійська раса, перехідна, поєднується з південною гілкою європеоїдів.

• Європеоїдна велика раса

Північна гілка

Північноєвропейська раса;

Балтійська раса (східнобалтійський і біломорсько-камський типи);

Урало-лаппоїдна раса (лаппоїдний, передуральський, уральський і єнісейський типи), перехідна, поєднується з азійською гілкою великої монголоїдної.

Центральна гілка, перехідна, поєднується з північною і південною гілками;

Центральноєвропейська раса (кавказький, динарський, норикський, валдайський, альпійський і карпатський типи);

Понтійська раса (понтійський і північнопонтійський типи);

Атлантична раса.

Південна гілка

Індо-афганська раса (півнчіноіндійський, гіндукуський і паміро-ферганський типи);

Передньоазійська раса;

Середземноморська раса.

• Монголоїдна велика раса

Азійська гілка

Сибірська підгілка

Центральносибірська раса;

Південносибірська раса;

Байкальська раса.

Центральноазійська підгілка

Тибетська раса.

Тихоокеанська підгілка

Далекосхідна раса (корейський, північнокитайський і японський типи);

Південноюкагірська раса;

Полінезійська раса (новозеландський і гавайський типи).

Американська гілка

Арктична раса (камчатський, алеутський і ескімоський типи), перехідна, поєднується з азійською гілкою;

Північноамериканська раса (тихоокеанський і атлантичний типи);

Середньоамериканська раса (каліфорнійський, андський і амазонський типи);

Патагонська раса (патагонський і вогнеземельський типи).