План №1

1. Історія становлення української мови як мови національної, державної (наукове обґрунтування походження і розвитку української мови А.Кримського; шовіністичні теорії про походження української мови).

Починається від праслов’ян. мовної єдності (до 6 ст. н. е.). Вже в доістор. період слов’яни ділилися на венедів (зх. слов’яни), антів (сх. слов’яни) і склавенів (пд. слов’яни). У формуванні східнослов’ян. племен брали участь анти і склавени. Нащадками антів є руси, або русичі — наддніпрянське слов’ян, плем’я, яке зіграло велику роль в об’єднанні ін. східнослов’ян. племен в одну державу — Русь. Ці східнослов’ян. племена — поляни, древляни, дуліби, волиняни (бужани), угличі (уличі), тиверці, білі хорвати, сіверяни, дреговичі, кривичі, словени, в’ятичі, радимичі — мали спільну в своїй основі мову, яка, однак, розпадалася на племінні діалекти. Сукупність цих говірок утворювала східнослов’ян. мовний масив, або давньоруську мову. Зважаючи на пост. контакти між східнослов’ян. племенами, можна припускати можливість змішування їхніх говірок. Проте були, принаймні, три фонет. риси, які чітко відділяли північносхіднослов’ян. племена від південносхіднослов’янських.

Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (близько 4500-2500 р.р. до н. е.) –книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

На початку 18 ст. указом російського царя Петра І у Східній Україні було заборонено друкувати українською мовою релігійну літературу. Це позначилося на книговидавничій справі в цілому. Староукраїнська літературна мова силоміць витіснялася російською. Українська мова функціонувала фактично лише на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австро-Угорщини.

З кінця 18 ст. зароджується нова українська літературна мова на народній основі. Основоположником її став Іван Котляревський. Тарас Шевченко своєю творчістю підніс українську літературну мову до рівня загальнонародної. Традиції Шевченка в розвитку української літературної мови провадили далі у своїй творчості Пантелеймон Куліш,І. Я. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. М. Коцюбинський та інші письменники. У 60—80-х рр. 19 ст. розвиток української літературної мови гальмувався царськими заборонами (Валуєвський циркуляр 1863, Емський акт 1876).

З початку 20 століття українська літературна мова була представлена не тільки у художній, а й у науковій та публіцистичній літературі. Особливо бурхливо вона розвивається після відновлення української державності (1917) і практично до кінця 1-ї третини 20 ст. Вона входить у всі сфери суспільного буття, ставши знаряддям освіти, науки й культури. З її допомогою виросла нова українська інтелігенція. І хоч у роки більшовицьких репресій робилося усе, щоб загальмувати процес розвитку української мови, однак знищити мову, укорінену в системі освіти й культури, засобах масової інформації, було вже неможливо. Новий наступ на неї здійснено в часи застою: вона почала зникати з навчальних закладів, науки, інших сфер суспільного життя.

1989 року завдяки зусиллям патріотичної української громадськості BP республіки прийняла Закон УPCP «Про мови в Українській PCP», який надав У. м. статус державної. Цей статус закріплено в Конституції України 1996.