76. Дієздатність
Дієздатність – це обумовлена нормами права здатність суб’єкта власними діями набувати і здійснювати суб’єктивні юридичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов’язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народження, а залежить від ряду обставин, у першу чергу – віку та стану психічного здоров’я.
Дієздатність – реальна здатність суб’єктів власними діями набувати та здійснювати суб’єктивні права та виконувати покладені обов’язки.
Дієздатність індивідуальних суб’єктів залежить від двох основних факторів:
Вік.
Стан здоров’я.
Повна дієздатність настає з досягненням 18 років.
Особи до 14 років вважаються недієздатними і їх імені виступають батьки, усиновителі чи опікуни.
Особа віком з 14 до 16 років є мінімально дієздатна, тобто має право на укладання дрібних побутових угод.
Особи з 16 до 18 років є частково дієздатними і, окрім можливості укладання побутових угод, мають право розпоряджатись власним заробітком. У деяких випадках можливе настання повної дієздатності до повноліття, шляхом прав емансипації, яка має місце у наступних випадках:
вступ до шлюбу;
укладання неповнолітнім договору;
зайняття підприємницькою діяльністю.
Для настання емансипації необхідна згода батьків та рішення органу опіки та піклування (немає згоди батьків – рішення суду).
Дієздатність індивідуальних суб’єктів може бути обмежена у випадку:
вступу у законну силу вироку суду, що передбачає позбавлення волі;
зловживання наркотичних речовин та спиртними напоями;
У випадку душевного захворювання, коли суб’єкт не може зрозуміти значення власних дій та їх наслідків, особу у судовому порядку визнають недієздатною і всі дії від її імені здійснюється опікунами чи піклувальниками.
Дієздатність колективних суб’єктів правовідносин співпадає з правоздатністю: завершується із завершенням функціонування колективними суб’єктами.
Деліктоздатність – здатність суб’єкта нести відповідальність за різні кримінальні вчинки.
За загальним правом, щодо фізичних осіб,деліктоздатність настає з 16-ти років, за кримінальним – з 14-ти.
Особи, які є душевно хворими, визнаються неосудними та за рішенням суду відправляються до місць загального піклування.
76. Законний інтерес
Законний інтерес (інтерес, охоронюваний законом) - простий юридичний дозвіл, що закріплений в законі або випливає з його змісту та виражається в можливостях суб'єкта права користуватися конкретним соціальним благом, а іноді звертатися по захист до компетентних державних органів або громадських організацій - з метою задоволення своїх потреб, які не суперечать суспільним.
Ознаки законного інтересу:
1) його правова природа укладена в юридичному дозволі (можливості), що закріплений в законі чи випливає з його змісту та відповідає принципу "дозволено все, що прямо не заборонено законом";
2) спрямований на задоволення потреб, що не суперечать суспільним відносинам;
3) виражається в можливості суб'єкта користуватися конкретним соціальним благом;
4) передбачає можливість у деяких випадках звертатися по захист до компетентних органів держави чи до громадських організацій;
5) не має обов'язку, який би відповідав йому та який би задовольняв його (на відміну від суб'єктивного права).
Види законних інтересів: за суб'єктами: громадян, державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організацій; комерційних об'єднань та ін.; за галузями права: конституційні, цивільні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні та ін.; за рівнем: загальні, приватні; за характером об'єкта: майнові, немайнові.
Спільне між законним інтересом і суб'єктивним правом.
1) є правовими дозволами (можливостями);
2) зумовлені матеріальним і духовним життям суспільства;
3) сприяють розвитку соціальних зв'язків, поєднуючи особисті і суспільні інтереси;
4) виступають способами правового регулювання;
5) спрямовані на задоволення власних інтересів;
6) мають диспозитивний характер;
7) є самостійними елементами правового статусу особи;
8) реалізуються у формі використання;
9) виступають об'єктами правової охорони і захисту;
10) гарантуються державою.
Однак суб'єктивне право і законний інтерес є правовими дозволами (можливостями) різної властивості.
Відмінності між законним інтересом і суб'єктивним правом - виявляються у їх сутності (правовій природі), змісті і структурі: 1) суб'єктивне право є можливістю правової властивості, тобто можливістю користуватися благом у межах, установлених законом, а законний інтерес є можливістю фактичної властивості, тобто можливістю користуватися благом, без чітких меж (міри) дозволеної поведінки ("усічена правова можливість");
2) якщо суб'єктивне право має індивідуально-визначений характер, оскільки в законодавстві є вказівка діяти суворо певним чином {правовий дозвіл сформульований), то законний інтерес має загальний характер, оскільки в законодавстві немає вказівки на необхідність діяти суворо певним чином {правовий дозвіл, як правило, не сформульований, а виходить із сукупності правових норм і принципів, змісту законодавства);
3) суб'єктивне право має можливість вимагати, бо володіє системою правомочностей (на власні дії, на чужі дії, на захист держави), а законний інтерес виражається здебільшого в проханні, а не у вимогах певних дій від інших осіб;
4) суб'єктивне право має більшу стимулюючу силу, ніж законний інтерес, оскільки відображає найістотніші інтереси за соціальним значенням, тоді як законний інтерес відображає менш істотні інтереси, які не забезпечені правовими можливостями;
5) суб'єктивне право має високий ступінь матеріальної забезпеченості, гарантованості завдяки тісному зв'язку з благом та його захистом, а законний інтерес має слабкий ступінь матеріальної забезпеченості - реалізується тоді, коли фактично є необхідні умови для цього, його зв'язок з благом і захистом більш віддалений, ніж у суб'єктивного права.
Подібності між законним інтересом і юридичним обов'язкам: 1) зумовлені рівнем розвитку суспільних відносин, взаємозалежністю їх учасників; 2) слугують способами правового регулювання, впливають на розвиток суспільних відносин; 3) виражають різноманітні потреби й інтереси колективних та індивідуальних суб'єктів правовідносин; 4) здійснюються на основі закону.
Відмінності між законним інтересом і юридичним обов'язком:
1) законний інтерес є певним правовим дозволом, а юридичний обов'язок є правовою необхідністю;
2) якщо законний інтерес безпосередньо відображає прагнення суб'єктів правовідносин до володіння певними соціальними благами, то юридичний обов'язок побічно відображає інтереси суб'єктів правовідносин, слугує способом їх реалізації;
3) змістом законного інтересу є правомочності суб'єкта в межах дозволеної поведінки, а змістом юридичного обов'язку - належна поведінка в межах необхідного;
4) законний інтерес має обмежену структуру, а юридичний обов'язок - широку і різнобічну структуру;
5) законний інтерес не має кореспондуючого йому прямого обов'язку, його заміняє обов'язок загального характеру (не заважати намаганням використовувати можливості для реалізації свого інтересу); юридичний обов'язок завжди відповідає певному суб'єктивному праву іншої особи (осіб), а оскільки законний інтерес опирається на суб'єктивні права, то сприяє його (законного інтересу) непрямій реалізації і захисту;
6) законний інтерес не має формальної визначеності (у більшості випадків може бути реалізований в межах чинного законодавства), а юридичний обов'язок має конкретну визначеність і закріплення в законі, як і суб'єктивне право;
7) формою реалізації законного інтересу є використання, а юридичного обов'язку - виконання;
8) законний інтерес має диспозитивний характер, а юридичний обов'язок - імперативний;
9) законний інтерес не забезпечується державним примусом, тоді як юридичний обов'язок - забезпечується.
Наприклад, законний інтерес громадянина полягає в тому, щоб в аптеках були ліки підвищеного попиту. У разі їх відсутності він не може ні придбати медикаменти, ні вимагати від працівників аптеки надання їх в обов'язковому порядку. Отже, законний інтерес не забезпечений обов'язком.
Головні причини існування законних інтересів:
1) матеріальні (економічна зумовленість) - у законних інтересах опосередковуються лише ті інтереси, які бажано забезпечити матеріально, фінансово, але ще немає можливості це зробити;
2) кількісні (різноманіття інтересів і неможливість їх врегулювати за допомогою суб'єктивних прав) - в законних інтересах опосередковуються ті інтереси, які право не встигло "перевести" у суб'єктивні права у зв'язку із суспільними відносинами, що розвиваються (неможливість опосередковувати інтереси "у ширину") і які не можна типізувати у зв'язку з їх індивідуальністю, рідкістю, випадковістю тощо (неможливість опосередковувати інтереси "у глибину"); 3) якісні (значущість для суспільства) - в законних інтересах відображаються менш значущі інтереси і потреби, ніж у правах. Законні інтереси дають змогу забезпечувати різноманітні нестатки і запити громадян, задовольняти і захищати в легітимному порядку нові виниклі інтереси, що прямо не закріплені як суб'єктивні права. Не слід перефразовувати словосполучення "права та законні інтереси" на "законні права та інтереси", з останнього випливає, що права можуть бути незаконними,
У західній доктрині законному інтересу надається певне юридичне значення - він розглядається як домагання на дотримання державними органами і посадовими особами (публічною адміністрацією) порядку реалізації прав і свобод, що встановлений законом, зокрема застосування зацікавленою особою вимоги визнання незаконними акти і дії посадових осіб.