3781-7599-1-SM (1)-1

для нав’язування, за допомогою слів, лексики певної політичної позиції суспільству. Подібна практика вдало змальована (хоч і у жанрі політичної сатири) геніальним англійським письменником Джорджем Оруелом у його романі «1984». Йдеться про так званий «новояз» – тобто мову тоталітарного суспільства.

Так, створюючи на основі застосування асоціативних лексико-семантичних елементів пов’язаних зі словом «фашизм» певні тексти, пропагандистського кшталту, путінські фахівці інформаційно-психологічної війни намагаються «обробляти» ними свідомість як населення самої РФ, так і України.

Фундаментальні дослідження витоків і ґенези тоталітаризму дають підстави вважати, що створення методик дискурсивного управління суспільством шляхом спеціального використання мовних засобів притаманне усім тоталітарним режимам, оскільки, пов’язане з самою природою тоталітарного управління. Також важливо враховувати, що результатом подібного маніпулятивного впливу є утворення свідомості тоталітарного типу, яка здатна легко продукувати та сприймати міфи. Основною характеристикою даної свідомості є статичне мислення, відповідно до законів якого, процес оцінювання реалій об’єктивної дійсності відбувається не шляхом критичного раціонального міркування, а за допомогою заздалегідь сформованих у свідомості стереотипів, що призводить до руйнації у людини автономії волі та здатності до незалежного мислення та, врешті, до деградації особистості.

321

Частина 3.

ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ ГІБРИДНИХ ВІЙН ПОЧАТКУ ХХІ СТОЛІТТЯ

зрештою орієнтувалися на світський західний спосіб життя, на відміну від головного конкуруючого проекту – ісламського модернізму. Секулярні режими придушували протистояння між сунітами та шиїтами, але воно поступово зростало – в Іраку за часів Саддама Хусейна до влади прийшла сунітська меншість, а в Сирії уряд Хафеза Асада підтримала меншість шиїтська, і більша частина населення відчувала себе обмеженою в правах. Крім того, з 1980-х років Близький Схід став ареною інтенсивного протистояння наднаціональних проектів, як регіональних (проект панарабського націоналізму, який претендував очолити той же Саддам Хусейн, і який призвів до вторгнення в Кувейт; проект іранської ісламської революції, через який почалася виснажлива війна між Іраном та Іраком), так і глобальних, перш за все – СРСР та США (присутність СРСР у мусульманських країнах у 1960-70-х роках з подальшим відкриттям військових баз у Сирії та вторгненням до Афганістану, втручання США в ІракськоКувейтську війну та подальша т.зв. «Війна в затоці» тощо). Після падіння СРСР деякий час США домінували в регіоні, тоді як з початку 2010-х років, а особливо після початку громадянської війни в Сирії, Російська Федерація також активізувала свою присутність.

Втім, навіть не військове втручання в справи інших держав, а інформаційне протистояння, висвітлення подій в контексті власної пропаганди, створення необхідних інформаційних приводів свідчать про те, що війна на Близькому Сході є гібридним протистоянням, і його суб’єктами стали не держави чи уряди, а різнорівневі утворення – від терористів-одинаків і партизанських інтернаціональних загонів до широких міжнародних коаліцій.

Після падіння режиму Хусейна в Іраку опинився при владі проіранський шиїтський уряд, а відтак регіон іранського впливу розгорнувся від Індійського океану до Середземного моря. Натомість іракські суніти, які почали зазнавати репресій, згуртувалися навколо колишніх представників партії «Баас» і почали вести терористичну боротьбу з новим урядом. З 2004 року частина з них увійшла до складу «Аль-Каїди» [Woods, 2007], а

324

2006-го виникло формування під назвою «Ісламська держава Іраку», яке зрештою стало найбільшим ворогом західного світу.

Натомість у Сирії ситуація стрімко загострилася тільки після поразки «Арабської весни», коли представники поміркованого ісламського модернізму в арабських країнах програли принаймні перший етап боротьби диктаторським режимам, а їм на зміну прийшли радикальні ісламісти, які віддали перевагу збройним методам боротьби за встановлення влади [Швед, 2015: 148-152].

В середині 2015 року під загрозою опинився навіть колись еталонний турецький проект, коли помірковані ісламісти втратили більшість у парламенті, а через рік, влітку 2016-го відбулася спроба військового заколоту проти владної партії.

Ще більше погіршилася ситуація в арабських країнах. Зокрема, одним з перших прецедентів ескалації конфлікту аж до військових дій і міжнародної інтервенції стала Лівія, де проамериканська коаліція в 2011 році повалила режим Муаммара Каддафі, внаслідок чого ситуація в державі стала більш нестабільною, ніж за його правління, відбулася радикалізація прихильників політичного ісламу та розпад центральної влади. Осереддям радикалізації стала Сирія, де «Арабська весна» одразу була брутально придушена, і де на початку 2013-го теж почали діяти загони ІДІШ («Ісламської держави Іраку і Шаму»). За рік це формування проголосило відновлення Халіфату та стало атрактором для прихильників по всьому світу, маючи до того ж власну територію та глобальні експансійні прагнення. Мотивації іноземних симпатиків сприяли повідомлення про жорстокість урядових військ і шиїтської міліції щодо сунітського населення, і лави ІДІШ постійно поповнювалися людьми, що прагнули захистити віру, втім вдавалися до жорстокості у відповідь.

Іноземні бійці. З популяризацією та підвищенням медійності «Ісламської держави» як успішного антизахідного проекту зростала й кількість іноземців, що прагнули втрутитися в справу. Так, якщо на середину 2014 року до ІД приєдналося близько 12 000 бійців з різних країн, то на 2016 рік закордонних

325

джигадистів нараховувалося вже понад 30 000 осіб майже з 90 держав світу (втім, не обов’язково всі вони дійсно билися за ІД, частина могла потрапити до інших збройних формувань). Приблизно шоста їх частина представляє різні країни ЄС, і близько ¾ – Францію (1800), Велику Британію (760), Німеччину (750-800) та Бельгію (470). Майже по 300 бійців виїхало з Австрії та Боснії, близько 230 – з Косово, по 130 – з Данії та Македонії. Інші країни ЄС представлені в ІД менш ніж 100 бійцями [Foreign Fighters, 2015: 4].

Іноземні прихильники джигадистського руху мають власних авторитетних проповідників, які також мало пов’язані з Іраком чи Сирією, а нерідко мало пов’язані й з традиційною мусульманською ієрархією, наприклад, американець Ахмад Муса Джибріль та австралієць Муса Серантоніо, що вважаються одними з найвпливовіших агітаторів ІД та не мають жодного прямого стосунку до цього угруповання [#Greenbirds, 2014].

Важливо, що для західних європейців міграція до ІД не є поїздкою в один бік, і від 20 % до 30 % з них поверталися додому, продовжуючи діяльність у кримінальному та радикальному середовищі. Так, відомо про поїздки до Сирії організатора терактів у Франції Абдельхаміда Абауда та його брата, про поїздки до Ємена братів Саїда та Шерифа Куаші, які потім вчинили напад на «Шарлі Абдо», про поїздки до Африки та Кувейту Мохаммада Емвазі, що згодом став відомим бійцем «Ісламської держави» під прізвиськом Джон Джигадист. Один з убивць католицького священика в Нормандії (26 липня 2016) незадовго до злочину звільнився після річного ув’язнення за спробу незаконно потрапити до Сирії через Туреччину. Повернення іноземних бійців додому, скоріш за все, набагато більше за наплив біженців сприяло тому, що в 2015 році кількість релігійно мотивованих терактів у ЄС зросла порівняно з 2014 майже в 10 разів. Згідно з даними Європолу, кількість релігійно мотивованих терактів у 2014 році складала незначний відсоток від загального числа (2 з 201), а в 2015 році терактів такого типу налічували вже 17, до того ж вони призвели до значної кількості жертв [European Police Office, 2016:

326

22]. Варто зауважити також, що йдеться не про мігрантів у першому поколінні, а про громадян ЄС, які більшість, або й усе життя провели в Європі.

«Ісламська Держава» приваблює з усього світу не тільки чоловіків-бійців, але й жінок та сімейні пари, у тому числі з дітьми. Так, відомо про кількасот випадків у Європі, зокрема, Східній, коли жінки їхали до ІД самотужки чи в супроводі чоловіків, що іноді призводило до скандалів. Станом на другу половину 2015 року було зафіксовано 550 жінок серед мігрантів з Західної Європи до «Ісламської держави» (ця статистика відповідає ситуації, коли загальна кількість зафіксованих мігрантів складала близько 4000, отже за збереження тенденції на середину 2016-го можна говорити приблизно про 600-650 жінок). Для жінок, які прагнуть приєднатися до джигадистського руху, існують перекладені англійською спеціальні посібники, які розповідають про життя в ІД [Women of the Islamic State, 2015]. ІД посилає меседжі про те, що в ісламському суспільстві жінки мають рівні права та рівну цінність, можуть розраховувати на повагу та відсутність сексуальних домагань з боку чоловіків. Культивується сестринство у відносинах як з чоловіками, так і з жінками. Це приваблює не лише європейських мусульманок, але й активісток руху за права жінок, а також сприяє міграції.

Значним чинником, що мотивує жінок їхати до ІД, є відчуття, що на Заході мусульманам живеться погано, вони ізольовані від суспільства та страждають від утисків. В умовах мусульманського суспільства ці жінки хочуть реалізувати себе в спільноті однодумців, а також допомогти одновірцям боротися з пригніченням. Жінки значною мірою відповідають за пропаганду та популяризацію джигадистського руху в Інтернеті, працюють у сфері медицини та освіти [Till Martyrdom, 2015: 5-6]. Дослідники зазначають, що не існує типового соціально-психологічного портрету жінки, яка їде до ІД, всі вони відрізняються в плані віку, походження, майнового стану тощо.

327

Курди й турки. Іноземні бійці вирушають до Сирії та Іраку не лише для того, щоб приєднатися до «Ісламської держави» та інших джигадистів. Згідно з дослідженнями турецького Центрального стратегічного інституту, лише з Туреччини станом на середину 2016 року до Сирії виїхало близько 8000 майбутніх бійців «Загонів народної самооборони» (YPG), частина з них – громадяни Туреччини, частина використовувала її як транзитну країну. В середині 2015 року в лавах союзників YPG вже нараховувалося близько 400 бійців з Америки, Австралії та Західної Європи, які приїхали туди завдяки агітації американця Джордана Метсона, а згодом створили збройні формування на кшталт «Левів Роджави» та «Інтернаціонального батальйону свободи» [Bіngöl, 2016].

Восени 2016 року потік іноземних бійців збільшився, коли YPG проголосили операцію зі звільнення Ракки від ІД. Ліва ідеологія YPG та їх політичного крила PYD (Партія «Демократичний союз») не тільки притягує до них прихильників з усього світу, але й робить дуже складними їх відносини з турецьким урядом, який вже більше двох місяців проводить разом з місцевими повстанцями операцію «Щит Євфрату». Хоча головною метою операції є боротьба з ІД, курдські формування на захід від Євфрату також потрапляють під вогонь як прихильники Робочої партії Курдистану (РКК), що визнана багатьма державами як терористична організація та відома своєю збройною боротьбою проти турецького уряду.

Присутність іноземних, а радше, інтернаціональних бійців у лавах YPG підіймає важливу тему відносин між джигадистськими та ультралівими формуваннями й ідеологіями. Проти ІД активно виступили як курдські ліві (РКК, PYD), так і їх ліванські (LCP), турецькі (MLKP), іракські (ICP) та інші близькосхідні однодумці. Жорстке протистояння ІД та близькосхідних комуністів можна зрозуміти, якщо враховувати, що останні виходять з ідеї революційного перетворення суспільного порядку та повалення капіталістичного устрою. Говорячи ширше, йдеться про ідеологію, що протистоїть сучасному західному устрою та пропонує

328

альтернативне йому бачення суспільства, яке ґрунтується на комуністичній утопії. Має місце протистояння з Заходом, але цього разу вже не капіталістичним, а секулярним. Це є наріжним каменем також і джигадистської ідеології, носії якої претендують на реалізацію релігійної утопії у вигляді шаріатського правління та Халіфату. Спільний ворог міг би зблизити позиції джигадистів і комуністів, проте це неможливо внаслідок того, що обидва напрями намагаються реалізувати свої проекти на одній і тій самій території. Відтак і західні бійці, спільною мотивацією яких може бути боротьба з західним світоустроєм, потрапляючи до Сирії можуть приєднатися до тієї групи, ідеологія якої їм ближча.

Дещо відрізняється ситуація з західними лівими. Частина з них підтримує ліві рухи Близького Сходу та навіть відправляє добровольців до Сирії. З іншого боку, серед західних лівих є симпатики джигадизму, саме в силу його антизахідного настрою. Ліві звертали увагу на мусульман як соціальну базу й до постання ІД, наприклад, під час руху Occupy Central у США. Закликав підтримати джигадистів і легендарний Ілліч Рамірез Санчес, який у своїй книзі «Революційний іслам» (2003) писав про те, що революція говорить мовою ісламу. В січні 2015 року був опублікований маніфест «Чорні прапори над Європою», де від імені ІД автори закликали європейських лівих об’єднатися в боротьбі проти західного капіталізму, неонацизму та сіонізму. Зокрема, в документі зі схваленням згадується переорієнтація на мусульман в якості соціальної бази італійських «Нових червоних бригад» на чолі з Альфредо Даванцо [Black Flags, 2015]. Втім, у маніфесті йдеться про взаємодію в Європі, а не на території, підконтрольній «Ісламській державі».

Зацікавлення джигадистів у розгортанні європейського фронту підтверджується не тільки закликами до європейських союзників проводити терористичну діяльність, але також і постійним нагадуванням про Європу як символ успішності мусульманської експансії в есхатологічні часи. Так, восени 2016 року, після втрати міста Дабік, інформаційна служба ІД припинила видавати однойменний журнал, заснувавши новий друкований

329

орган – «Румія», тобто «Європа». Про прагнення встановити контроль над Європою красномовно свідчить девіз журналу: «Посланця Аллага спитали: «Яке з двох міст буде взято першим – Константинопіль чи Рим?». Він відповів «Місто Іраклія буде взято першим». Під останнім мається на увазі Константинопіль.

Отже, через занепад реального квазідержавного утворення в Сирії та Іраку «Ісламська держава» намагається взяти на себе повноваження нової «Аль-Каїди», тобто міжнародної мережевої структури, мета якої полягає не у створенні мусульманської держави, а в перманентній боротьбі з неісламським світом. Таким чином, реальна війна на Близькому Сході поступово переходить до гібридного глобального стану.

Варто додати, що не коректно ототожнювати всіх курдських активістів і бійців у Сирії з антитурецькими PYD та YPG. В Сирії діють також лояльні до Туреччини військово-політичні курдські об’єднання, зокрема, Курдська національна рада (KNC, або ENKS) та її бойові загони з Роджавської пешмерги. Ці сили поки не мають великої ваги в Сирії, хоча за умови подальшого успіху операції «Щит Євфрату» вони можуть отримати реальну владу в деяких регіонах на захід від Євфрату. ENKS також плідно співпрацює з політичними рухами Іракського Курдистану, за допомогою яких він фактично і виник. Іракський Курдистан вже протягом кількох десятиліть має більш стабільну автономію, і це було закріплено після падіння режиму Саддама Хусейна у 2003 році.

Протягом більш ніж десяти років лідером цього регіону є Масуд Барзані, який обіймає посаду президента, хоча формально регіон не має суверенітету та визнає першість багдадського уряду. Політика Барзані, Демократичної партії Курдистану та її силових загонів (пешмерга) в цілому лояльна до Туреччини, турецькі військові інструктори тренують курдських бійців, а конфлікт багдадського й турецького урядів, що сьогодні триває, пов’язаний зі співпрацею курдів та турецької армії, що фактично обмежує суверенітет Іраку. Ербіль – столиця Іракського Курдистану – є

330