3781-7599-1-SM (1)-1

Союз, і сепаратистами стали саме прихильники української державності. Найбільш одержимі взагалі заперечують факт існування України як держави. Росія для них – не просто правонаступниця СРСР, це єдина батьківщина, якій вони ніколи не зраджували, а Донбас – її уламок. По відношенню до України вони перебували в стані «внутрішньої еміграції», живучі спогадами й надіями на відродження Союзу. Інші ж, лояльно налаштовані до України, теж висловлюють образу на адресу Києва, вважаючи, що після Майдану й «руської весни» він покинув їх напризволяще один на один з новою владою, що «брязкає зброєю». На Донбасі відразу всі стали зрадниками, тільки одні зрадили Україну, інші – «руській» Донбас.

Будь-яка війна – це складне соціальне явище, яке засвідчує, що протиріччя, які раніше маскувалися та яких не помічали, вийшли з-під контролю й вимагають на своє вирішення. Тому, безумовно, є активна сторона, яка ініціювала конфлікт, а є й пасивна, яка страждає, на яку цей конфлікт обвалюється з усією силою, не шкодуючи нікого. Однак, аксіоматичним є й положення про те, що у війні завжди винні обидві сторони в більшій чи меншій мірі.

Аналізуючи світову практику вирішення соціальних протиріч, слід зробити висновок, що без поступок, без втрат для обох протилежних сторін конфлікт вирішити неможливо.

Той факт, що гібридна війна на Донбасі має переважно дискурсивну природу, аж ніяк не заперечує наявності об’єктивних причин та протиріч, що зумовили конфлікт. Специфіка подій на Сході України є такою, що зазначені суперечності багаторазово посилювались і штучно культивувались у масовій свідомості. Від самого початку конфлікт віртуозно конструювався в медіапросторі, потім підключилася «гуманітарна допомога» у вигляді важких видів озброєння, тепер цей конфлікт став одночасно й дискурсивним (постійно нагнітається уявне й реальне протистояння Києва й Донецька), й військовим (протистояння підкріплюється бойовими діями й обстрілами населених пунктів з

241

обох сторін). Політичні, економічні заходи української влади все більше відштовхують жителів окупованих територій від недавньої їх батьківщини – України. В душах людей визріває великий «гнійник» образ і претензій. І якщо ми говоримо про примирення й постконфліктну реабілітацію, то ці образи необхідно не замовчувати, а, навпаки – осмислювати, робити предметом діалогу-миру.

Зважаючи на все сказане вище, спробуємо виявити претензії Донбасу до України у тому вигляді, як вони висвітлювалися в матеріалах преси «народних республік». Як вже зазначалось раніше, одним із інструментів ведення гібридної війни, її джерелом, в якому дискурсивними методами конструюється й постійно «підживлюється» конфлікт, є засоби масової інформації: преса, теле- й радіомовлення, Інтернет-ресурси. У змістовному плані подану в названих джерелах інформацію можна метафорично визначити як дискурс кривд й образ.

Не нами помічено, що позиція скривдженого – це завжди позиція вразливої, слабкої людини, але, разом з тим і зручна поза, коли з точки зору суб’єкта образи «всі винуваті». Як пише Костянтин Банников, «мода ображатися на весь світ, на власне середовище існування виникає не в традиційних суспільствах, а в лімінальних, які потрапили в проміжок між традицією й цивілізацією. Багато в чому це пояснюється переживанням власної неспроможності, що може бути притаманне як маргінальним особистостям, які втратили своє місце в суспільстві, так і народаммаргіналам, які втратили своє місце в глобальному перерозподілі ресурсів і виробництв» [Банников, 2014].

Безумовно, думаючі жителі Л/ДНР розуміють, що якщо молоду республіку «не прибере до рук» або Росія, або Україна, то вона має всі шанси стати політичним маргіналом, подібно до Абхазії, Придністров’я, Південної Осетії. У сучасному глобалізованому світі існування таких маргіналів є можливим, але в їх соціумах, ще в значній мірі традиційних, виникають серйозні проблеми з ідентичністю, що породжує маси неолюмпенів, які не

242

знають, хто вони, але впевнені, що в їх незадоволеності собою винні не вони самі. «Скривдженість – це поза розуму, який не справляється з інформаційним потоком. Стрімка глобалізація, що міцніє з кожним проданим смартфоном, з кожним новим акаунтом у соцмережах, руйнує традиційну систему ідентичностей в локальних культурах задовго до того, як їх носії соціалізуються в культурах глобально-інформаційного порядку» [Банников, 2014].

Як правило, найбільш образливими (і саме вони є найбільшими кривдниками) є такі міжнародні політичні суб’єкти, як бідні країни третього світу, молоді держави, колишні колонії, народи без держав. Л/ДНР можна віднести як до «молодих держав», так і до «народів без держави». Політична еліта новоутворених «республік» своєю поведінкою демонструє одночасно і скривдженість, і агресивність, яка виливається в потоки образ на адресу України. Крім психологічної «пози скривдженості» жителів самопроголошених республік («нас всі покинули») на їх стан впливає шквал суперечливої, відверто брехливої інформації і, звичайно ж, реальні політичні, економічні факти негативних дій української влади.

Коли читаєш місцеві газети, такі як «Новороссия», «Донецкая республика», «Енакиевский рабочий», «Вечерняя Макеевка», «Харцизский рабочий» створюється враження, що Росія вже прийшла, комунізм на Донбасі ось-ось буде побудовано, й усі жителі страшенно зрадіють цій події. Причому, якщо в газеті «Новороссия» друкуються статті, що мають аналітичний характер, з авторами яких можна дискутувати, наприклад, з військкором «Єжом» або військкором «Гвардєйцем», то в районних газетах розповідається про успіхи державного будівництва нових республік, причому замітки в основному не авторські, а друковані від імені редакції, тобто такі, де подано однобічне («правильне») бачення всіх проблем. Уся преса ДНР «рясніє» матеріалами з критикою на адресу української влади, українських військових, матеріалами про економічні прорахунки України. Для ілюстрації своїх висновків журналісти «Новороссии» і «Новостей ДНР» усе частіше використовують критичні матеріали українських ЗМІ,

243

спотворюючи інформацію у вигідному для себе ракурсі. Причому простежується маніпуляція заголовками матеріалів, коли самою назвою уже задано переважно негативний тон сприйняття статей, навіть тих, які мають відносно нейтральний або інформативний характер.

Цікавим є те, що одні й ті самі події, що відбулись у світі, описано з дзеркальною протилежністю в українській та «республіканській» пресі. У статті «Ахметов, волонтери та російське коріння – як про це пишуть журналісти окупованого Донецька» преса ДНР характеризується в такий спосіб: «Іде відверте відстоювання російської точки зору й безпідставне акцентування тільки на негативі в описі подій в Україні. Російська пропагандистська машина має значний вплив на жителів окупованих територій. Незважаючи на те, що риторика сепаратистських ЗМІ стає більш нейтральною, сприйняття України все одно є негативним. У разі розв’язання військового конфлікту на Сході України й повернення окупованих територій – несприйняття всього українського місцевими жителями є досить сильним» [Ахметов, волонтеры, 2015].

Зауважимо, що в матеріалах донецької преси чітко простежується авторство місцевих журналістів і авторство їх російських колег. У матеріалах місцевих журналістів має місце більш-менш виважена інформація про ситуацію в місті, спостерігається збалансована подача матеріалів. У газеті «Московский Комсомолец. Донбасс» матеріали, які були підготовлені «місцевими» журналістами, маркуються он-лайн адресою донецької редакції (mk-donbass.com.ua), інші – російського офісу (mk.ru). При цьому матеріали донецької редакції становлять 2 сторінки з 30, що свідчить про те, що інформаційний простір ДНР знаходиться під контролем Росії. Велика кількість публікацій про політичну, економічну, соціальну ситуацію в РФ, про невтомну турботу президента Володимира Путіна про своїх співгромадян, про добробут простих людей в цій країні, створює стійку ілюзію того, що мешканці ОРДіЛО живуть у Росії. Ще

244

більше ця ілюзія набула свого онтологічного статусу після введення рубля як основної валюти Л/ДНР навесні 2015 року.

Зауважимо, що для друкованої продукції «молодої республіки» характерною є риторика ненависті, яка простежується в кожній аналітичній статті. «За короткий в історичному значенні період гострої фази української політичної кризи 2013-2014 років публічна риторика в російськомовному інформаційному просторі зазнала величезних змін. По суті, мова ненависті вирвалася з маргінесу і перетворилася на мову повсякденності. Мова ненависті провела демаркаційну лінію між українським і російським суспільствами й розколола ці суспільства зсередини. Соціальні мережі, які є важливим елементом суспільної комунікації, перетворилися на фронт інформаційної війни, де вже складно відрізнити найманих ландскнехтів від «ідейних обивателів» [Скоркин, 2014: 3]. Риторика ненависті отруює, перш за все, російськомовний простір – спільний для Росії й України, чим завдає непоправної шкоди міжкультурному діалогу. Люди, продовжує Костянтин Скоркін, говорять однією мовою не для того, щоб краще один одного зрозуміти, а для того, щоб найбільш витонченими способами один одного образити.

Так, дійсно, й росіяни, й жителі Східної України говорять однією мовою. І цей факт є однією з причин сприйняття російських військових на Донбасі як «визволителів», в той час як українська мова в масовій свідомості часто сприймається як чужа, і тому до носіїв цієї мови можна застосувати будь-які епітети типу карателів, фашистів, бандерівців. «Політична мова ворожнечі, – зазначає політолог Глеб Павловський, – сама скасовує простір публічної політики – це місце для демократії – і розмічає його так, щоб воно стало рекогносцирувальною схемою прифронтових зон. Тут, щоб захиститися, нібито треба вдатися до превентивного викриття злодіїв або перейти під захист когось, хто це насильство практикує... Мова ворожнечі, що проникає в публічну сферу, не шукає реального ворога. Вона його активно придумує, творить з реального оточення самим найменуванням» [Павловский, 2010].

245

Вербалізація образи відбувається у формулюванні претензій жителів Л/ДНР до України, причому цей процес почався досить давно, ще до самопроголошення «народних республік». Склавши кістяк Партії регіонів, «червоні директори» та комсомольські ватажки поступово впроваджували в масову свідомість агресивні стереотипи сприйняття іншої частини України, провокуючи, в такий спосіб, зустрічну агресію з боку інших регіонів країни. Хоча схожі тенденції щодо формування мови ненависті були характерними й для політичної еліти Галичини. Сьогодні вже складно визначити історичну правоту конфліктуючих сторін, оскільки кожній з них притаманний власний набір претензій, який не співвідноситься з протилежною логікою й не сприяє підтримці діалогу, а, навпаки, прагне його припинити як непотрібний, «безглуздий», що не веде до жодного позитивного результату. Однак, мати чітке, обґрунтоване формулювання претензії – це перший крок до розмови, яка рано чи пізно має початися.

Однією з головних претензій жителів Л/ДНР до України є недотримання законів України нею самою, тобто юридичний волюнтаризм. Про це йдеться в статті «Державі Україна закон не писаний» «військкора Єжа» в газеті «Новороссия» № 23 від 24 лютого 2015 року [Военкор Еж, 2015: 3]. Аналізуючи причини конфлікту на Сході України, автор пише про те, що українські чиновники не дотримуються Конституції України, демонструють юридичну неграмотність, хитрість, вдаються до юридичної софістики. Так, основним положенням української Конституції, та й конституцій західних країн є рівність перед законом «всіх – і президента, і чиновників, і двірників, і слюсарів». Автор зауважує, що «насправді ніякого дотримання закону, як і рівності перед ним, у побудованому на хвилі військового перевороту суспільстві немає й не передбачається» [Военкор Еж, 2015: 3].

Події 2013-2014 років суперечать Кримінальному кодексу України, статті 109, яка має назву «Дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади». Покарання, передбачене за цей злочин – позбавлення волі на строк від п’яти до десяти років. Таким чином, на думку

246

«військкора», «дії учасників Євромайдану, а особливо його лідерів підпадають під кримінальну відповідальність» [Военкор Еж, 2015: 3]. Президент, який утік, мав бути відстороненим від своїх обов’язків хоча б за формальними ознаками. У статті 108 Конституції України приводом для дострокового припинення повноважень Президента України можуть стати чотири варіанти розвитку подій: «відставка, неможливість виконання Президентом своїх повноважень за станом здоров’я, зміщення з поста в порядку імпічменту, смерть». Таким чином, «Олександр Турчинов не мав ні морального, ні юридичного права не тільки на обіймання посади <Президента України>, але й на прийняття будь-яких документів» [Военкор Еж, 2015: 3]. Аргументація досить продумана, але як контраргумент можна висунути положення, що Олександр Турчинов став тимчасово виконувати обов’язки Президента в результаті рішення Верховної Ради України – законодавчого органу, склад якого формувався на основі всенародних виборів задовго до Майдану, й претензій до легітимності якої не повинно бути. Хоча, ймовірно, процедуру з відсторонення від влади президента Віктора Януковича, дійсно, не було дотримано.

Другим незаконним рішенням української влади, на думку Єжа, є «...так звана «антитерористична операція». Адже рішення про її початок було ухвалено, по суті, нелегітимним президентом» [Военкор Еж, 2015: 3]. Правда, автор забуває, що АТО було введено не на порожньому місці, не заради розваги громадян, а як реакція на реальну загрозу втратити Схід країни слідком за блискавично захопленим Росією в ході спецоперації Кримом (це відкрито визнав навіть Володимир Путін). Військкор Йож якось делікатно замовчує: факт появи у Слов’янську групи Ігора Стрєлкова (Гіркіна), формування сепаратистських загонів «ополченців», розстріл ними співробітників СБУ, захоплення адміністративних будівель, відділень міліції, тортури і вбивства місцевих активістів, у тому числі депутата міськради Володимира Рибака, заклики торувати коридор на з’єднання з Кримом, Одесою та Придністров’ям, провести референдум про відокремлення

247

Донбасу, наступати на Одесу, гасла «Росія, прийди», «Путін, введи війська» тощо. Тому та «правда», яку подають на сторінках газет, має половинчастий, потрібний і зручний для маніпулятора характер.

Далі автор, виправдовуючи події на Сході України з боку Л/ДНР, наводить цитату з «Декларації незалежності США»: «...Коли існує низка зловживань і насильств, незмінно підпорядкованих одній і тій самій меті, що свідчить про підступний задум змусити народ змиритися з необмеженим деспотизмом, повалення такого уряду і створення нових гарантій безпеки на майбутнє стає правом і обов’язком народу...» [Военкор Еж, 2015: 3]. Цитоване теоретичне положення з Декларації в цій статті постає підставою для виправдання дій Л/ДНР щодо Києва. Однак, те саме положення може повністю бути підставою для подій на Євромайдані, коли народ повстав проти агресивних і злочинних дій чинної на той момент влади. Очевидно, головною претензією жителів Л/ДНР до України є не просто недотримання законів, а повалення президента Віктора Януковича, який був «хоч і мерзотником, але своїм». Слід зазначити, що «носії» проукраїнських настроїв, люди, що залишилися в Донецьку, схиляються до думки про те, що в разі звільнення представник Президента України тут обов’язково повинен бути вихідцем з Донбасу.

«Говорячи юридичною мовою, – пише далі військкор Йож, – населення Донбасу, побачивши які чиняться в столиці злочини, ухвалило рішення відстояти інтереси держави» [Военкор Еж, 2015: 4]. Виникає питання, на яке складно дати однозначну відповідь: якої саме держави? І чиї саме це інтереси – України? Росії? «Сім’ї»? Ахметова? Простих людей?

Не може залишитися поза увагою й той факт, що 28 лютого 2014 року депутати Донецької міської ради звернулися до Верховної ради України й українського народу з вимогою роззброїти незаконні збройні формування Майдану, відновити дію скасованого «мовного закону» й будувати в подальшому

248

економічні відносини центру й регіонів на принципах бюджетного федералізму. «Події, що стрімко розвиваються останніми днями, – сказано в зверненні, – викликають тривогу й занепокоєння в серцях, умах жителів нашого міста. Фактична відсутність президента, паралізований Кабінет міністрів і озброєні люди на вулицях деяких міст України – це сьогоднішня реальність, яку важко сприймати розсудливим жителям Південного Сходу України. Для нас є неприйнятним жодний силовий сценарій розвитку подій. Радикальні сили шляхом тиску, залякування та брязкання зброєю намагаються посіяти в наших душах страх і диктувати свою волю. Спираючись на підтримку своїх виборців, ми уповноважені заявити про те, що такі спроби є марними». Від імені жителів всього Південного Сходу України донецькі депутати висунули вимогу, щоб парламент не допустив дискримінації та утисків за політичними, етнічними, національними або мовними мотивами. «У місті Донецьку достатньо розсудливих сил, здатних протистояти революційної доцільності. Наші пам’ятники – це історія міста й поколінь, нікому не дозволено її торкатися. Вимагаємо для збереження на Україні громадянського миру взяти до уваги думку жителів Південного Сходу й не допустити утисків за будь-якими мотивами – політичними, етнічними, національними чи мовними» [Донецк выдвинул..., 2014].

Формалізуючи свої вимоги, депутати Донецької міської ради заявили про необхідність: 1. Ухвалити відповідні рішення, які приведуть до врегулювання відносин у суспільстві. 2. Відновити дію закону України «Про засади державної мовної політики». 3. В основу відносин між державою й регіонами закласти принципи бюджетного федералізму. 4. Враховувати історичні й культурні особливості регіонів і припинити нав’язувати трактування історичних подій. 5. Негайно роззброїти всі незаконні збройні формування на території України. 6. Не призначати керівників адміністративних силових органів без урахування думки рад. Депутати Донецької міської ради також заявили про те, що не підтримують проявів націоналізму й просять народних депутатів, обраних від Донецька, оголосити ці вимоги з трибуни Ради

249

[Донецк выдвинул..., 2014]. Таким чином, спроба врегулювати конфлікт, який локалізувався на той момент у Києві й іще не перекинувся на Донбас, депутатами Донецької міської ради була зроблена.

Інше питання, що абсолютно раціональні вимоги, які висувались у цьому документі, не були почуті і прийняті до уваги. У зв’язку з цим активістами сепаратистського руху висловлюється претензія щодо посягання Києва на ціннісні підвалини Донбасу, який ототожнюється з сегментом «руського міру». Так, наприклад, лідер громадської організації «Новороссия» Павло Губарєв у своєму виступі на тему «Україна як загроза євразійської інтеграції» на Московському форумі «Геополітичні й цивілізаційні загрози євразійської інтеграції» визначив три «кити», на яких будувалася «незалежна Україна», а саме «український націоналізм, український унітаризм і український олігархізм». Він зазначає, що «український націоналізм природним чином перетворився на офіційну людиноненависницьку ідеологію – укронацизм. Ідеї укронацизму не просто виправдовують, а закликають і стверджують необхідність етноциду щодо росіян. Цю ідеологію відродили на Майдані, й вона стала авангардом і штандартом Майдану. Силами українського нацизму була досягнута поставлена первинна мета – насильницьке повалення законної влади – державний переворот» [Губарев, 2015: 3].

Кожну фразу, кожне положення виступу Павла Губарєва можна й необхідно опонувати. Адже, насправді, після таких «теоретичних» демаршів ставлення російської влади й обивателів до України стає все гіршим. Звинувачення в нацизмі більшості людей, що стоять на Майдані є не просто голослівним, а й образливим. У своєму виступі Павло Губарєв навмисно ображає українців з тим, щоб не відбулася комунікація. Як зауважує Олександр Баун, «якщо сторони не хочуть чути одна одну, але не можуть перервати спілкування, тому що до їх чеснот належать відкритість, поліфонія, множинність висловлювань і думок, зручно ефективно перервати спілкування, пославши каналом комунікації плювок. Якщо до приписуваних собі чеснот входить

250