30. Діяльність оун-упа в роки німецько-радянської війни

У колах політичної еміграції ще до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у військовому зіткненні Німеччини і СРСР може з'явитися перспектива відродження Української Народної Республіки чи Української держави часів гетьмана П.Скоропадського. Активну роль у цьому процесі взяла на себе Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголошення у Львові ЗО червня 1941 року самостійної української держави, ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила - радикальне (ОУН- Б) на чолі із СБандерою і помірне (ОУН-М) на чолі з О.Мельником. Нацистське керівництво, не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, відкрито продемонструвало своє негативне відношення до ідеї української державності. У цих умовах ОУН-М відкрито стає придатком окупаційного апарату Німеччини і навіть створює з українців дивізію СС "Галичина" для надання допомоги фашистам. А ОУН-Б створює власні збройні сили. Наприкінці 1942 року ОУН-Б включило до складу своїх військових формувань підрозділи ОУН-М і військову частину "Поліська Січ", утворену з Т.Бульбой-Боровцем. Ці військові формування одержали назву Української повстанської армії (УПА). У своїх діях проти окупаційних військ керівництво ОУН-УПА виявляло обережність. Якщо збройні конфлікти з ними і були, то в основному "місцевого значення". Трапилося, що населення за підтримкою загонів УПА, захищалося від грабіжницьких дій фашистів, відбивало молодь, яку німці збиралися вивезти в Німеччину. Керівництву ОУН формування УПА були необхідні для боротьби проти "більшовицької окупації". Здійснювалися активні спроби за допомогою так званих природних груп ОУН розширити її вплив на східні і південні області України. Однак це суперечило німецькій колоніальній політиці і на оунівців обрушилися репресії з боку німців.

Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА залишився колишнім і знаходив своє відображення у формулі "Проти імперіалізмів Берліна і Москви", наближення лінії фронту до західноукраїнській територій змусило змінити тактику. І тепер відносини між бандерівцями і окупантами не рідко приймали характер взаємодопомоги с погляду загальної погрози з боку Червоної Армії. На завершальному етапі війни війська "ОУН-УПА направили зусилля проти Червоної Армії. Після закінчення другої світової війни боротьба з оунівцями велася силами НКВД аж до початку 50-х років.

У сучасній історіографії мається кілька крапок зору до питання оцінки діяльності ОУН-УПА в роки війни. Одна з них представлена істориками радянської школи, що затверджують, що ОУН-УПА виступили як пособники окупантів і були затятими ворогами радянської влади. Друга - відбиває погляди західної історіографії (в основному емігрантської) і вважає оунців чи ледве не головною силою, що виступила на Україні проти фашизму і добилася їхнього вигнання з українських земель. Цієї ж точки зору дотримуються сучасні українські націоналістичні рухи.

30.Діяльність оун-упа в роки німецько-радянської війни

У колах політичної еміграції ще до початку Великої Вітчизняної війни переважала необгрунтована думка, що у військовому зіткненні Німеччини і СРСР може з'явитися перспектива відродження Української Народної Республіки чи Української держави часів гетьмана П.Скоропадського. Активну роль у цьому процесі взяла на себе Організація українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголошення у Львові ЗО червня 1941 року самостійної української держави, ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила - радикальне (ОУН- Б) на чолі із СБандерою і помірне (ОУН-М) на чолі з О.Мельником. Нацистське керівництво, не визнавши акт проголошення Української держави у Львові, відкрито продемонструвало своє негативне відношення до ідеї української державності. У цих умовах ОУН-М відкрито стає придатком окупаційного апарату Німеччини і навіть створює з українців дивізію СС "Галичина" для надання допомоги фашистам. А ОУН-Б створює власні збройні сили. Наприкінці 1942 року ОУН-Б включило до складу своїх військових формувань підрозділи ОУН-М і військову частину "Поліська Січ", утворену з Т.Бульбой-Боровцем. Ці військові формування одержали назву Української повстанської армії (УПА). У своїх діях проти окупаційних військ керівництво ОУН-УПА виявляло обережність. Якщо збройні конфлікти з ними і були, то в основному "місцевого значення". Трапилося, що населення за підтримкою загонів УПА, захищалося від грабіжницьких дій фашистів, відбивало молодь, яку німці збиралися вивезти в Німеччину. Керівництву ОУН формування УПА були необхідні для боротьби проти "більшовицької окупації". Здійснювалися активні спроби за допомогою так званих природних груп ОУН розширити її вплив на східні і південні області України. Однак це суперечило німецькій колоніальній політиці і на оунівців обрушилися репресії з боку німців.

Хоча загальнополітичний курс ОУН-УПА залишився колишнім і знаходив своє відображення у формулі "Проти імперіалізмів Берліна і Москви", наближення лінії фронту до західноукраїнській територій змусило змінити тактику. І тепер відносини між бандерівцями і окупантами не рідко приймали характер взаємодопомоги с погляду загальної погрози з боку Червоної Армії. На завершальному етапі війни війська "ОУН-УПА направили зусилля проти Червоної Армії. Після закінчення другої світової війни боротьба з оунівцями велася силами НКВД аж до початку 50-х років.

У сучасній історіографії мається кілька крапок зору до питання оцінки діяльності ОУН-УПА в роки війни. Одна з них представлена істориками радянської школи, що затверджують, що ОУН-УПА виступили як пособники окупантів і були затятими ворогами радянської влади. Друга - відбиває погляди західної історіографії (в основному емігрантської) і вважає оунців чи ледве не головною силою, що виступила на Україні проти фашизму і добилася їхнього вигнання з українських земель. Цієї ж точки зору дотримуються сучасні українські націоналістичні рухи.