2. Виникнення класичної политичноі економії в Англii

Уільям Петті (1623—1687) — основоположник класичної політичної економії в Англії. Він народився в сім'ї ремісника. У 14 років найнявся юнгою на торговельне судно. Згодом вивчав медицину, математику, фізику, захоплювався музикою. З 1650 р. він — професор анатомії в одному з англійських коледжів. Під час придушення визвольного руху в Ірландії був військовим лікарем. За рахунок земель, конфіскованих у ірландщв, став великим землевласником.

Оцінка економічних поглядів У. Петті е неоднозначною. Одні вважають його меркантилістом, інші (здебільшого марксисти) — засновником класичної політичної економії. Детальний аналіз його праць дае, однак, підстави для висновку, що він е економістом перехідного періоду від меркантилизму до класичної політичної економії. Його перу належить кілька наукових творів: «Трактат про податки i збори» (1662), «Слово мудрим» (1664), «Політична анатомія Ірландії» (1672), «Політична арифметика» (1676), «Різне про гроші» (1682).

У сво'їх працях, особливо ранніх, Петті віддае данину меркантилізму. Обгрунтовуючи економічну полггику держави, він розвивае теорію торгового балансу, виступае за нагромадження в кра'їні золота i срібла, виправдовуе колоніальну експансію, виступае як прихильник втручання держави в економічне життя.

Водночас уже в першій своїй праці Петті далеко виходить за межі питань, що їx звичайно розглядають меркантилісти. Він пише про гроші, позичковий процент, вексельний курс, податки, земельну ренту, монополії та інше. Постановка i вирішення цих питань відрізняють його від меркантилістів.

У меркантилістів економічне пізнання – лише зaciб для вирішення конкретних питань, у Петті — розвиток самоі' економічної теорії, яка може застосовуватись на практиці. Не випадково його вважають «першим професшним економістом». К. Маркс назвав його найгеніальнішим i найоригінальнішим економічним дослідником, «батьком політичної економії».

Сам Пети, який усвідомлював свою роль у розвитку нової науки, яку він називав «політичною арифметикою», або «політичною анатоміею», писав, що він намагався зробити «...в загальних рисах перший нарис політичної анатомії».

Завдання науки Петті вбачав у необхідності пояснити «таемничу природу» цілого ряду явищ, з'ясувати суть економічних процесів.

Застосував Петті и новий метод дослідження економічних явищ. Перебуваючи під значним впливом таких філософів-матеріалістів, як Ф. Бекон i Т. Гоббс, саме в них він запозичив деякі методологічні засади, які доповнив розробленими ним самим статистичними таблицями. Недарма Петті називають ще и батьком економічної статистики.

Медик за освітою, він розглядае економічний лад країни як живий організм, «політичне тичею», а відтак бере coбi за мету з'ясувати його «анатомію». Такий підхід наштовхнув його на висновок про існування закономірностей функціонування «політичного типа». Він ставить проблему економічного закону. Отже, на відміну від меркантилістів, які використовували емпіричний, описовий метод, Петті заклав основи абстрактного методу в політичнії економії. Застосування цього методу, хоч i не до кінця розробленого, е одніею з основних заслуг Петті.

Назначения богатства. Уже сама постановка цього питания була в Петті першою, ніж у меркантилістів. Він намагаеться не просто дати його визначення, а и кількосно підрахувати його з тим, щоб сприяти впорядкуванню оподаткування.

На відмшу від меркантилістів, він бачить багатство як суму рухомого и нерухомого майна. У праці «Слово мудрим» він дае перелік предметів, що становлять багатство, — сукупність земельних угідь, будівель, худоби, кораблів, золототі i срібні монети, посуду иі золота i срібла, меблів, запаси різних товарів (залізо, мідь, олово, тканини, зерно, сіль), коштовних камешв та інше.

Поряд з таким конкретним визначенням, Петті дае и загальне (абстрактно) визначення багатства. У праці «Політична арифметика» він пише, що багатство кожної нації міститься, головне, у тому прибутку, який вона мае у зовнішній торгівлі, бо саме зовнішня торгівля доставляе більше «золота, срібла, коштовних каменів i іншого загального багатства».

Проте, як уже зазначалось, золото i срібло – це не единий вид багатства. Заслугою Петті е усвідомлення «виробничого» походження багатства, джерелом якого е не сфера oбiry, а праця, виробництво.

Економісти Петті вважають засновником трудової Teopiї вартості. До проблеми визначення вартості він підходить з позиції пропорційного обміну, що визначаеться витратами праці на виробництво товарів i забеспечить вищу продуктивність в різних галузях. У «Трактаті про податки i збори» Петті пише: «Якщо хтось може видобути... i доставити в Лондон одну унцію срібла, за той самий час, за який він здатний виробити один бушель хліба, то перша становитиме природну ціну другого». Якщо ж, на думку Петті, продуктивінсть праці з видобутку срібла зросте, наприклад, удвічі, то бушель хліба буде прирівнюватися вже до двох унцій срібла. Отже, «природна ціна» у Петті — це, посуп, вартість. Але у Петті немае розуміння вартості як об'ективної реальності, як внутрішньої властивості товару. Він визначае не вартість товару, а його відносну вартість у грошовому вираженні, не відокремлюючи вартість від ціни, грошового визначення.

Вартють, на думку Петті, створюе не будь-яка праця, а лише та, що витрачаеться на видобуток золота i срібла, які з самого початку функціонують як мінові вартості. Решта продукпв праці — це споживні вартості, які лише в обміні стають міновими вартостями. У Петті немае чіткого розмежування вартості и споживної вартості. А оскільки у виробництві споживної вартості бере участь не лише праця, а и природа, то Петті поширюе її дію на створення вартості. Звідси крилатий вислів Петті «Праця — батько i найбільш активний принцип багатства, земля — його мати». Земля у нього теж стае фактором вартості.

Намагаючись знайти единий вимір факторів вартості, або, як він сам пише, «природне відношення рівності між землею i працею», Петті вводить іще одне визначення вартості — вартють, створена землею i працею, або природна ціна. У. Петті визначае як «середнній щоденний прожиток доросло'ї людини». Так, вартість ірландської хати дорівнюватиме кількості щоденних пайіов, спожитих будівельниками. Крім «природної ціни», ід якою Петті фактично розуміе вартість, він виділяе ще и «політичну», тобто ринкову ціну. Її величина визначаеться не лише витратами праці, а и іншими факторами, зокрема попитом i пропозищею.

Заробітну плату Петті розуміе як ціну праці. Якщо меркантилісти просто схвалювали закони, що фiкcyвaли максимальний рівень 3apoбiтнoї плати, то Петті намагаеться знайти и об'ективні фактори, визначити природну ціну праці. Її величину він визначае вартістю засобів ісування. Однак цю правильну думку Петті зводить нанівець, коли пише, що ревень заробітної плати мае дорівнювати лишь сумі засобів існування, тобто забезпечувати лише фізіологічний прожитковий мніімум, щоб примусити робітників працювати. Низька заробітна плата, на його думку, гарантуе одержання прибутку капіталістами, здійснення нагромадження, а зрештою — конкуренто-спроможнють на зовнішніх ринках.

Висновок, що робітник одержуе не всю створену ним вартють, а лише мінімум засобів існування, привів Петті до розгляду питання про додатковий продукт, що його власники обертають на свою користь. Основною формою додаткового продукту в Петті е земельна рента.

Рента також е продуктом праці. Її величина — це різниця між вартютю сільськогосподарських продуктів i витратами виробництва, до яких Петті відносить заробітну плату и витрати на насіння. Отже, рента, як визнае Петті, — це результат неоплаченої праці робітника.

Водночас Петті називае «природною та істинною» земельною рентою чистий (натуральний) продукт, створений у господарстві дрібного виробника. Аналізуе Петті и суто земельну ренту, зокрема дае досить глибокий, як на ті часи, аналіз диференційної ренти.

Заслуговуе на увагу i спроба Петті визначити ціну землі. Її він правильно зв'язуе з прибутковістю земельних ділянок. Ціна землі в нього дорівнюе певній кількості річних рент.

Проте у визначенш самої кількості цих рент Петті не е послідовним. За основу він бере земельну ренту за 21 рік. Це той термін, коли одночасно можуть жити представники трьох поколінь: дід, батько, онук. Відповідно це та кількість річних рент, яка необхідна людині, щоб забезпечити себе i своїх найближчих нащадків. Водночас у тії самій праці «Трактат про податки i збори» кількість річних рент, що визначае ціну землі, Петті ставить у залежність від «моральної впевненості» землевласника у сталості своїх доходов.

Теорія процента. Процент Петті називае «грошовою рентою» i розглядае його як щось похібне від ренти. Величина процента залежить від розмірів земельноі ренти и кількості грошей в обігу. У праці «Різне про гроші» він трактуе процент як страхову премію i плату за утримання. Петті заперечуе необхідність законодавчого регулювання процента.

Він розвивае ідею обернено пропорційної залежності між величиною грошової маси i процентною ставкою.

Великою заслугою Петті е запровадження принципів стоимостного визначення національного багатства и національного доходу. Він першим виокремив категорію національного доходу i здійснив його розрахунки. Національний дохід, на його думку, створюеться i у сфері матеріального виробництва, i у сфері послуг. Останне категорично заперечувала марксистська теорія, проте західні економісти, зокрема Й. Шумпетер, який досить критично ставився до Петті як до економіста-теоретика, високо оцінювали саме його «Політичну арифметику», ідеї якої, зв'язані з визначенням національного доходу i його розрахунків, лягли в основу розвинутої в 30 — 40-х роках XX ст. системи нацюнальних рахунків.