Публіцистичні твори на факультативних заняттях з української літератури

І. Горячок, Хмельницький На вимогу сучасності методика викладання української літератури в школі — це постійний пошук нових ефективних прийомів і методів вивчення творчості національних письменників. Публіцистика як різновид літературної творчості, мета якої полягає в тому, щоб у доступній для широкого кола формі висвітлювати актуальні суспільно-громадські погляди, питання політики, філософії, літератури, моралі, має стати важливим засобом формування громадської думки, політичного виховання старшокласників у сучасній школі. Але значна більшість публіцистичних творів вітчизняних письменників не передбачається для вивчення на уроках. Тому перед учителем-словесником постає питання: де, під час вивчення якої теми і як можна використати публіцистику відомих письменників. Варіантів можна запропонувати чимало. Учитель може звернутися до публіцистики при вивченні оглядової чи монографічної теми, конкретному аналізі літературного твору, під час написання творчої роботи, в позакласній діяльності, на засіданні Малої академії наук, в роботі літературного гуртка, в ході підготовки літературно-художнього вечора, проведенні літературної вікторини і, звичайно, ж на факультативних заняттях з української літератури. Письменницька публіцистика у XX столітті стала невід'ємною складовою спадщини провідних національних письменників України: Олеся Гончара, Миколи Хвильового і Олександра Довженка, Уласа Самчука й Івана Багряного, Дмитра Павличка й Юрія Мушкетика, Романа Іваничука і Павла Загребельного. Навернення багатьох письменників до публіцистики, з одного боку, було продиктоване гострою потребою у трибуні, потребою не просто висловити виношене й осмислене, а й словом вплинути на ситуацію. Публіцистика для українських письменників була органічною сферою виявлення їхньої політичної, інтелектуальної й творчої енергії; значною мірою вона виростала з художньої творчості, у рамках якої їй було дещо затісно. Публіцистичний доробок майстрів слова є виявом національної гідності, обстоюванням повноти національного буття української людини. Дослідження й вивчення статей, памфлетів, есе українських письменників, які є жанровими різновидами публіцистики, поглиблює знання з історії, українознавства та історії української літератури. Значна частина творчої спадщини названих вище письменників вже відома широкому загалу читачів, а публіцистика певний період замовчувалась із зрозумілих причин. Тому актуальність нашого дослідження пояснюється малодослідженістю проблем письменницької публіцистики і вивчення її у курсі української літератури. Мета нашої роботи — запропонувати використання публіцистичних творів українських письменників для продуктивнішого вивчення на факультативних заняттях з української літератури у старших класах загальноосвітніх шкіл. Про методику факультативних занять писали багато вчених-методистів. Зокрема В. Неділько [8; 229] визначив завдання факультативів та систему їхньої роботи, означив основні методи й форми факультативного вивчення літератури в школі, а саме: 1. Лекція. 2. Семінарські заняття. 3. Різноманітні форми самостійної аналітичної роботи учнів над художнім твором (учнівські доповіді, повідомлення та реферати, самостійне ознайомлення учнів з текстом твору та його аналіз, опрацювання літературно-критичних джерел та ін.). 4. Бесіда евристичного типу. 5. Написання залікових курсових робіт. 6. Підсумкові комбіновані заняття, що виходять за межі класної роботи (наукові конференції, випуск спеціальних збірників, альманахів, газет, виготовлення альбомів, монтажі, проведення літературних вечорів). Цю методичну модель, запропоновану науковцем, можна успішно використовувати для проведення факультативних занять з публіцистики. Ще один український методист В. Доманський [1; 29] стверджує, що провідними методами на факультативному занятті є репродуктивний з елементами евристичного, евристичний з елементами дослідницького, які можна впроваджувати на таких заняттях: — вступні інформаційні; — консультаційно-підготовчі; — поглибленого аналізу текстів; — семінарські заняття; — заняття творчого типу. Звертаємо увагу на той факт, що факультативні заняття з публіцистики досягнуть позитивних результатів у тому випадку, коли вони йтимуть паралельно з уроками вивчення життя і творчості певного письменника, коли на них поглиблюватимуться естетичні та ідейно-моральні проблеми, які в тій чи іншій мірі вже були предметом уваги. Якщо вчитель зможе методично грамотно організувати таку роботу, то він допоможе старшокласникам рельєфніше сприйняти творчість письменників-публіцистів на тлі епохи, глибше, ґрунтовніше зрозуміти,, який внесок зробив кожен з них у національну культуру, а відтак зорієнтує на самостійний пошук цікавих фактів, пробудить бажання ознайомитись із літературою, не передбаченою шкільною програмою, а також з публіцистичним доробком інших письменників сучасності. Пропонуємо матеріали до одного з факультативних занять за творчістю видатного письменника, відомого громадського діяча, котрий не міг триматися осторонь животрепетних проблем своєї доби й належав до когорти тих, хто наближав сьогодення України, — Романа Іваничука. Учням, котрі на уроках позакласного читання вивчають його історичний роман «Мальви», варто би знати, що й публіцистика займає у його творчості особливе місце. Активно використовуючи її потенціал — виявляти, аналізувати, давати оцінки, прогнозувати розвиток певних суспільних чи мистецьких явищ, — письменник завжди намагався розв'язати певну проблему, що стосувалася політики, філософії, моралі, часом виходячи на глобальні горизонти. Серед багатьох публіцистичних жанрів, до яких звертається Роман Іваничук у своїй творчості, певне місце посідає стаття. Але перш ніж спробувати проаналізувати публіцистичний доробок Р. Іваничука в цьому жанрі, варто було б нагадати учням, що публіцистична стаття — це невеликий за обсягом твір, призначений здебільшого для друку в періодичних виданнях, хоча для письменницької публіцистики характерно об'єднувати опубліковані раніше статті в окремі збірки, про що свідчить книжка Р. Іваничука «Чистий метал людського слова» чи аналогічні збірки публіцистики: «Неложними устами» П. Загребельного, «Духовний меч» І. Драча, «Право власного імені» В. Яворівського, «Заявляю про себе культурою...» М. Жулинського тощо. У статтях Р. Іваничука найчастіше висвітлюється певна конкретна й актуальна проблема політичного чи мистецького життя. Так, за словами Н. І. Заверталюк, публіцист ніколи не прагне проаналізувати реальні суспільно-політичні процеси чи літературний процес певної доби докладно, всебічно, у зіставленні з аналогічними явищами, як це робиться у наукових статтях. Він обирає ті напрямки, які допомагають йому у постановці провідної проблеми, що спонукає письменника публічно висловити свою позицію й планомірно, аргументовано її обстояти [2; 9]. При цьому Роман Іваничук намагається уникнути роздумів на абстрактні, відірвані від реалій життя, надто затеоретизовані теми. Дослідники виокремлюють такі жанрові різновиди статті — проблемні, полемічні, літературно-критичні, ювілейні. Яскравим прикладом проблемної статті є «На зламі епох», яку Р. Іваничук підготував на час отримання премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів 2004 року у Львові. Прозаїк порушує проблему стану літератури на рубежі тисячоліть. Означивши, що література може стати «гамівною сорочкою для майбутньої цивілізації», Р. Іваничук наголошує, що пошити її треба модно, не за старим кроєм — проте на традиційно — національній ниві» [6; 2]. У письменника такого масштабу, як Роман Іваничук, не може не бути і ювілейних статей, пов'язаних з пам'ятними датами в житті видатних діячів національної культури, передусім письменників. Таких творів у публіцистичній спадщині Р. Іваничука є чимало: «Київський характерник», «Легендарний маестро зблизька», «З погляду вічності» та інші. У ювілейних статтях публіцист наголошує на місці та ролі видатної особистості — героя його твору — в історії національної культури. Роман Іваничук прагне створити позитивний імідж ювіляра, передати моменти особистісні (навіть мемуарні, якщо це стосується ювілеїв людей, з якими автор був знайомий) для характеристики ювіляра. Часом подібні статті під пером Іваничука набувають ознак науково-популярних творів, оскільки популяризують наукові знання про ювіляра та його творчу спадщину. Такі висновки робимо про статтю «З погляду вічності», написану на честь 80-літнього ювілею П. А. Загребельного. Р. Іваничук зізнається, що хоче «на підставі лише одного твору помізкувати нині — хто є Павло Загребельний з погляду вічності» [4; 62]. І цим твором є роман «Я, Богдан», де автором осмислюється особистість геніального полководця, який уособив увесь народ. Р.Іваничук зазначає, що «П.Загребельний ставить для художнього розв'язання психологічні проблеми: вождь і влада, вождь і справедливість, сила і безсилля вождя» [4; 63], які є актуальними і для нашого сьогодення. Роман «Я, Богдан», затвердженням автора статті, промовляє до нас із вічності у вічність — «застерігає, протверджує і вселяє віру» [4; 63]. Мемуарний зачин характеризує статтю «Київський характерник» Анатолієві Шевченку -70!: «Якось я випадково зустрівся біля входу до Спілки письменників з повновидим усміхненим чоловіком — та скептична посмішка й досі не збігає з його уст, — він мене впізнав і, подаючи руку, представився: Шева»[5; 130]. Р. Іваничук називає Анатолія Шевченка своїм щирим приятелем, вирізняє його серед когорти інших літераторів: «з потужною силою, чистий, немов незаймане сумління, надійний і незрадливий, а головне — цілком безкомпромісний» [5; 130]. Автор статті наголошує, що творчий доробок А. Шевченка — гострий, актуальний, викривальний, через що він неодноразово страждав. І в цьому, на думку Іваничука, сповнення творчої місії письменника. Яскравим зразком полемічної статті є «Зорі і блудні вогні» , в якій автор веде полеміку з Павлом Негретовим, відомим російським істориком. П. Негретов довгий час товаришував з братом Романа Іваничука — Євгеном, але «їхня дружба розірвалася разом з проголошенням нашої Незалежності» [3; 143], а каталізатором розриву була публікація історичного роману «Орда», який не пройшов повз увагу історика й боляче зачепив його...» Так, П. Негретов у своїй статті «Из одного корня» зробив чимало закидів Іваничуку, а той, у свою чергу, обстоює власні судження на ту чи іншу проблему. А проблема, виявляється, одна — російсько-українські взаємини. Р. Іваничук стверджує, що «у приниженні і страсі перед російськомовним нахабою ми перебували роками й століттями: нас зневажали за мову, обряди, одяг, але разом з цим автор запевняє, що є росіяни, які відстоюють честь російського народу. Та всі вони — зорі Росії, на землі, на жаль, густо мерехтять блудні вогні» [3; 144]. Ці промовисті рядки стали назвою статті. Аналізуючи різні ситуації, Роман Іваничук з болем пише про приниження національної гідності. Зустрічаємо у статті приклад ономастичного дослідження щодо назв «Україна» та «Русь». Звертається автор і до неправомірності зовнішньої політики Росії: «зміцнювати розбоєм владу своїх вождів і вожчиків» [4; 145]. Р. Іваничук акцентує увагу на особі Миколи Гоголя, якого опонент Негретов називає «речником єдності братніх народів» [4; 145]. Усі ці статті Романа Іваничука є публіцистичними не лише за своїм змістом, а й формою. Останнє особливо виявляє себе в стилістичній тканині твору. Автор будує думку таким чином, що вона розвивається логічно, послідовно, розкуто, емоційно насичено. Логічний характер побудови статті засвідчує її тяжіння до теоретичної, суб'єктивний ліризм композиції робить статтю відверто публіцистичною, фактографізм композиції документує оповідь. Після такої ознайомлюючої лекції, використовуючи міжпредметні зв'язки, слід з'ясувати, що старшокласники вже знають з уроків історії про відносини між Україною і Росією, про які йшла мова у полемічній статті Р. Іваничука. Визначивши рівень володіння зазначеними поняттями, словесник може застосувати метод диспуту. Учні, умотивувавши свою позицію, змо-жуть знайти позитивні начала в різних варіантах. Наприкінці заняття слід запропонувати учням написати полемічну статтю на визначені вчителем чи самостійно обрані теми. Такі публіцистичні спроби в жанрі статті допоможуть старшокласникам навчитись висловлювати й обстоювати свою думку, робити власні висновки та узагальнення, думати, сперечатися, шукати істину. Практикуючи впровадження публіцистики в школі, вчитель активізує емоційне сприймання учнів, надає літературній освіті додаткового колориту. Нова інформація, подана в нестандартних формах, дає змогу значно підвищити ефективність вивчення української літератури, спрямувати його в творчу площину. Слід зауважити, що вивчення таких тем потребує, щоб учитель вільно володів не тільки багатим арсеналом спеціальних методичних прийомів, але й надзвичайно широким колом різноманітних знань з історії, мистецтвознавства, теорії літератури [7; 13]. Старшокласники мають змогу у незвичайному ракурсі поглянути на особистість письменника, продемонструвати власне розуміння творчості, співвіднести її з тими суспільно-політичними процесами, що відбувалися в Україні. Розглянуті форми й методи далеко не вичерпують всіх потенціальних можливостей сучасної письменницької публіцистики. Автор твердо переконаний, що вона повинна займати набагато більше місця в структурі літературної освіти, оскільки є важливим і доступним для вчителя засобом активізації свідомості школярів, виховання в них любові й поваги до рідної літератури, землі. Школі належить основна роль у формуванні майбутніх активних творців нового життя в Україні, у вихованні в них національної самосвідомості, політичної культури, власної позиції.