2. Загальна характеристика та особливості формування традиційного китайського права

Китайська правова система зародилася у II тисячолітті до не. і може вважатися найдавнішою правовою системою, що збереглася до наших днів. Вона право представляє собою систему підтримуваних державою традиційних етичних, правових та релігійних норм, які ґрунтуються на морально-філософських концепціях даосизму, конфуціанства та легізму.

В основі учення даосизму, засновником якого є Лао Цзи (VI ст. до н.е.), лежить ідея про існування «дао» - природного шляху або закону, за яким розвивається Всесвіт, і якого має неухильно дотримуватися кожна людина. Дао розглядається як щось спокійне, пусте і незмінне, що існувало до створення землі і неба. Дао визнається вищою силою, яка сама по собі є справедливістю і може відновлювати справедливість на землі, в т.ч. і поміж людьми. Даосизм проповідує абсолютну бездіяльність і повну відмову від активних вольових дій, які можуть порушити порядок дао. Усі протиприродні утворення, зокрема, законодавство та судочинство, розглядаються як відхилення від дао. Тому звернення до суду з вимогою про захист свого права, так само як і вивчення законодавства, даосизмом розглядається як діяльність, що не відповідає дао.

Суть учення Конфуція (551-479 рр. до н.е.) на відміну від даосизму полягає у розмежуванні світу природи і світу людини, утвердженні активності особи, а не її бездіяльності. Відповідно до конфуціанства природний закон -тіан дао (божественний шлях) - не управляє безпосередньо світом людини. Людина повинна прагнути до світу природи, до гармонії з нею у своїх думках, почуттях, діях, хоча досягти її ніколи не зможе. З метою досягнення гармонії з навколишнім світом природи людина повинна розробити правила гармонічної, правильної поведінки (лі). Конфуціанство небагато прагматичніше, ніж даосизм: якщо у даосистів дао несе в собі натхнення і таїнство усього Всесвіту, то для конфуціанців дао - це всього лише основний безособовий принцип. Конфуціанство проголошує природним станом соціальну нерівність - поділ суспільства на нерівноправні групи. Кожна така група має свій комплекс правил лі, за якими і повинна йти. Споріднює ж конфуціанство і даосизм негативне ставлення до законодавства, держави і суду. З недовірою Конфуцій ставився до ідеї регулювання суспільних відносин за допомогою законів: „Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок за допомогою покарань, народ прагнутиме ухилятися і не відчуватиме сорому. Якщо ж керувати народом за допомогою чесноти і підтримувати порядок за допомогою ритуалу, народ знатиме сором і він виправиться". Не вітало конфуціанство й судового захисту суб'єктивних прав громадян. Відповідно до етичних уявлень вважалося, що коли будь-який інтерес людини й було порушено, то це, однак, не дає їй морального права відразу звертатися до суду. Добропорядний громадянин повинен самостійно спробувати врегулювати конфлікт шляхом досягнення компромісу взаємних поступок. Той, хто звертався до суду або привселюдно обвинувачував іншого, вважався невихованою людиною, позбавленою скромності й готовності піти на злагоду заради громадського спокою.

Школа легістів (ІУ-Ш ст. до н.е.) виникла у період становлення централізованої держави з жорсткою імператорською владою. Основоположники легізму - Шан Ян '(ІУ ст. до н.е.) та Хань Фейцзи (III ст. до н.е.) відстоювали державне управління, яке спирається на закони (фа) і суворі покарання за їх порушення. Показово, що обов'язок дотримуватися законів покладався не лише на підданих, а й на самого правителя. Концепція права і закону, розроблена легістами, за своєю суттю близька до західного праворозуміння і значною мірою відрізняється від лаоських та конфуціанських поглядів. Якщо конфуціанці вірили в чесноту людини, її здатність узгоджувати свою поведінку з моральними принципами, то легісти вбачали в діях людини тільки корисливі прагнення і вимагали покарання відповідно до законів. Конфуціанці розглядали нерівність і ієрархічну супідрядність у суспільстві як показник його гармонії, тоді як легісти, проголошуючи рівність людей перед законом, вважали за можливе прищепити правильну поведінку суворим покаранням, встановленим у санкціях норм. Замість конфуціанських норм- ритуалів і етичних норм як регулятора суспільних відносин легісти запропонували правові норми. Ці норми рівною мірою однакові для всіх. Вони стандартні, непохитні і доступні для вивчення.

Найбільший вплив на зміст та структуру китайського права справило конфуціанство, хоча мають місце ознаки впливу і інших філософських вчень. При династії Хань (206 р. до н.е.) конфуціанство було проголошено державною релігією і з тих пір його вплив на право став домінуючим та постійним. Навіть монгольські завойовники у XIII ст. не змогли його витіснити конфуціанства, хоча і віднесли його проповідників разом із жебраками та проститутками до останнього розряду населення.

Впливом конфуціанства пояснюється негативне ставлення далекосхідних суспільств до законодавства, права та правосуддя, нерозвиненість юридичної інфраструктури та юридичних професій. Однак не можна говорити про те, що у Китаї не було права, оскільки суспільство не може існувати без права скільки- небудь тривалий час. Китайське право існувало вже у ІІ-І тис. до н.е., але за своїм змістом, структурою та природою суттєво відрізняється від європейського права. На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали провідну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у Китаї цю роль виконувало суспільство. Саме звичаєве право, засноване на традиціях і морально- етичних нормах китайської громади, становило підґрунтя правового регулювання в Китаї. Забезпечувалися ці норми теж здебільшого не за допомогою державних структур, у тому числі судів, а за допомогою суспільних структур і соціального тиску на правопорушників.

Проте значне поширення конфуціанських поглядів на право ще не означає, що китайська держава повністю відмовилася від законодавчого регулювання суспільних відносин. Ще до об'єднання Китаю в єдину імперію була створена низка законодавчих актів. Найдавніший відомий кодекс був складений у 652 р., пізніше - ще низка законодавчих актів. Ці кодекси містили переважно норми кримінального й адміністративного права. Питань цивільного права вони торкалися лише у зв'язку з кримінальними чи адміністративними санкціями за їх порушення. По суті, Китай не створив системи приватного права, як це було в римському праві. Тут закони являли собою лише засіб і знаряддя правління і фактично не діяли в сільських громадах, де застосовувалося звичаєве право, що передавалося з покоління в покоління з найдавніших часів.

У сфері приватних відносин були розроблені різноманітні форми позасудового вирішення конфліктів. Для вирішення труднощів усередині сім'ї в якості миротворців-посередників виступали її глава, далекі родичі або навіть сторонні особи, яких настільки шанували, що обидві сторони могли прийняти пропонований ними компроміс. У пошуках компромісу ці миротворці користувалися нормами, правил поведінки „лі", існуючої в регіоні практики, а також із власного життєвого досвіду і знання світу. Якщо компромісна пропозиція не приймалася сторонами, то обговорення продовжувалося до тих пір, поки миротворцю, престиж якого дозволяв йому чинити суттєвий соціальний і моральний тиск, нарешті не вдавалося добитися укладення угоди. Такі ж процедури застосовувалися у тому випадку, коли сторони не були пов'язані сімейними узами, але належали до однієї групи кровних родичів, жили в одному селі або були членами однієї торгівельної гільдії; як миротворці запрошувалися старійшина клану, представники місцевої еліти або старшини гільдії. Сторони завжди могли звернутися до державних судів в головному місті провінції або регіону, де справи розглядалися імператорськими чиновниками. Але зазвичай вони намагалися улагодити конфлікт на місці, щоб уникнути громадського осуду. Кожен, хто відкинув компроміс, запропонований посередником, і виніс справу на розгляд суду, повинен був усвідомлювати, що община, частиною якої він є, могла суворо покарати його поведінку. До того ж судовий розгляд тягнувся надзвичайно довго і обходилося дорого, а судові працівники часто були продажними і недбайливими. Тому у державних судах імператорського Китаю розбиралася лише дуже невелика частка справ із сфери приватного права, що повністю влаштовувало китайських імператорів.

Китайське право, засноване на ідеях конфуціанства, даосизму та легізму, вирізнялося надзвичайною стабільністю та консервативністю. У своїй основі стародавнє китайське право, сформоване на початку І тис. н.е. так чи інакше діяло аж до початку XX ст. За останньої Цинської династії (1644-1911 р.) Китай отримав два систематизованих зводи законів, один із яких стосувався державного й адміністративного права, другий - кримінального, цивільного, сімейного. Перший звід містив детальні приписи щодо функцій усіх урядових закладів, другий вказував на види покарань та обставини, за яких вони можуть бути пом'якшені, склади злочинів і способи вирішення цивільних суперечок, причому кожен розділ був пов'язаний з діяльністю одного з міністерств. Багато положень цього кодексу діяли до 1931 р. Шлюбно-сімейні, спадкові, торговельні й інші відносини регулювало місцеве звичаєве право, для якого була характерна надзвичайна різноманітність та неузгодженість.

Після проголошення республіки у 1911 р. почався активний розвиток законодавства. Під час розробки гомінданівських Цивільного (1929-1931 рр.), Цивільно-процесуального (1932 р.) та Земельного (1930 р.) кодексів автори в цілому виходили з принципів романо-германського права, пристосовуючи їх до традиційних китайських понять, принципів та інститутів. Новий етап у розвитку правової системи розпочався після перемоги в громадянській війні (1925-1949 рр.) комуністичної партії і проголошення у 1949 р. Китайської Народної Республіки. Характерною рисою цього етапу стало проголошення повної відмова від раніше існуючої правової системи. ЦК КПК в лютому 1949 р. прийняв рішення про скасування „Повної книги шести законів", що включає Конституцію і всі кодекси. Наступною характерною рисою правової системи Китаю стало посилення законодавчої діяльності держави на основі рецепції соціалістичного права, що існувало в СРСР.

Однак ні гомінданівське, ні соціалістичне законодавство Китаю не змогло повністю витіснити традиційне китайське право. Воно і досі має суттєвий вплив у сферах цивільних та сімейних відносин, особливо у сільській місцевості.